Жив-був Цар з Жар-птицею

Чи довго, чи коротко, а тільки повернувся Цар із війни. Не з порожніми руками повернувся, а з Жар-птицею. У кривавій січі відбив її у басурманина. Краси Жар-птиця була неописаної, а як розпустить хвоста та підніме чубчик над голівкою своєю виточеною, то й очей не відвести.
День минає, два, тиждень минув, місяць пролетів, а Цар-батюшка все не налюбується на Жар-птицю. Справи державні кропивою поросли, у смердів недоїмки накопичилися, Тмутаракань знову заворушилася, намісник Чернігова помічений був у промовах крамольних, а Царю все дарма. День-у-день у саду проводить, у баньки грає із Жар-птицею.
Невзлюбила Жар-птицю Цариця-матінка, і замислила вона її вивести, зжити зі світу білого. Закликала Цариця-матінка на пораду-змову прем’єр-боярина, світ Михайла Потаповича.
Водять красні дівчата на зеленій леваді хоровод, плавними лебідоньками пливуть над травою-муравою, машуть рукавами розписними, ніби крилами. А серед лебідоньок перші красуні принцеси — Клава та Глаша. Малі ще, та які ж гарні. Милується Цариця-матінка лебідоньками, дивиться на дочок — усміхається, а то й сплакне, дівоцтво згадавши. Раптом чує вона за спиною голос прем’єр-боярина.

– Чого бажаєте, Царице-матінко? Що потрібно від раба сумирного вашій величності?
Повернулася Цариця-матінка, взяла прем’єр-боярина під руку й повела в альтанку, оповиту дикими трояндами та плющем.
– Чи знаєш ти, Михайле Потаповичу, що Цар-батюшка, дай Господь йому многії літа та приплід, завів собі курку мерзенну?
Зітхнув прем’єр-боярин і мовив:
– Знаю.
А Цариця далі каже:
– Чи знаєш ти, що Цар-батюшка, муж мій ненаочний, справи державні закинув, із саду не виходить, ніби чари на ньому?
Знову зітхнув боярин:
– Знаю.
Лагідно глянула Цариця-матінка:
– Виходить, Михайле Потаповичу, треба нам цю курку знищити.
Почухав боярин борідку, висякався у хусточку мереживну лівонську.
– Це крамола?
Здивувалася Цариця:
– Як тобі, Михайле Потаповичу, таке нечестя тільки в голову лізе? Не крамола це, а посильна допомога державі.
Нічого не відповів прем’єр-боярин, тільки кивнув згідно.
– Порада твоя потрібна, боярине, як звести прокляту Жар-птицю, поки вона не звела нас.

Міцно призадумався прем’єр-боярин і каже:
– Є три можливості. Перша...
Усміхнулася Цариця-матінка та торкнулася плеча боярина.
– Речі твої, Михайле Потаповичу, знаю я наперед. Коваль не потрібен зовсім. Що мені за користь від його підкутих бліх. Марфа-майстриня потрібна буде потім. Ти ось що мені скажи — чи знайшовся стрілець-удалець?
Зам’явся зі словом у відповідь прем’єр-боярин. Почухав він боки биті.
– Знайшовся, Царице-матінко, тільки вчора знайшовся. Я ще не встиг про те доповісти Царю-батюшці.
Солодше за мед ллється голосок Цариці.
– А ти почекай трішки, не доповідай. Пощо Царя-батюшку хвилювати-турбувати дріб’язковою справою.
В інший раз почухав прем’єр-боярин батогом обходжені боки. Насупився і каже:
– Не гнівайся, Царице-матінко, проте мушу я доповісти за інстанцією.
Хмуриться-гнівається Цариця.
– А як трапиться війна з басурманином, чи з лівонцем, чи з яким іншим недругом, хто поведе дружину в похід? Ти чи що, псе шолудивий? Так тебе в першій же сутичці в полон візьмуть та на палю посадять. Це не те, що батогів на стайні скуштувати.
Упав ниць прем’єр-боярин і в страху великому закричав:
– Що я мушу робити, Царице-матінко?!
Підняла Цариця боярина з колін, посадила на лаву.
– Отак-то краще. Приведеш стрільця-удальця в малу мою світлицю. Таємно від усіх приведеш.
На тому і змовилися.

ван-дурник, стрілець-удалець був статний і гожий. Зросту високого, обличчям білий, чуб кучерявий, груди колесом. Від чорного картуза набакир до червоних сап'янових чобітків — суцільна стать і врода. Одним словом — писаний красень. Не було дівчини в стольному граді, чи молодої молодиці, яка б не сохла за стрільцем, таємно чи явно.
Іван підбоченився, стріпнув кучерями, та й підмигнув правим оком Цариці-матінці.
Усміхнулася Цариця.
— Ти, Іване, свої стрілецькі штучки-дрючки залиш біля порога терема. Для справи тебе покликала, а не для чого іншого.
Тоді став Іван-дурник на коліна, та й почав кланятися, як той китайський болванчик.
А Цариця каже:
— Встань, Іване, і слухай. Є у Царя Жар-птиця заморська, тільки не птиця вона, а чаклунка. Завдання тобі, Іванку, державне буде. Мусиш ти птицю цю стрілою підстрелити, чи звести в якийсь інший спосіб. Усе тобі зрозуміло?
Випнув Ваня груди колесом, ніжку в сап'яновому чобітку виставив, грає-пограє пояском.
— Усе зрозуміло, Царице-матінко. Звести Жар-птицю. Що ж тут незрозумілого. Учора вночі, коли ходив я у своїй холостяцькій справі, бачив я її. Щотижня літає Жар-птиця на луки купатися в росі. Видно, сумує вона, сердешна, за волею-волюшкою. Там на луці підстрелю я її стрілою. Хіба не стрілець я!
Тяжко зітхнула Цариця.
— Люди кажуть, що птиця та як гляне на кого, того навік полонить своїми чарами.
Моргає Ваня, в тямки не візьме, а Цариця пояснює:
— Як ти, Іванку, будеш боронитися від погляду її чарівного?
Усміхнувся стрілець.
– Це просто. Можна очі зав'язати...
Похитала головою Цариця заперечно.
– Ні. Тади ззаду підібратися.
Вдруге похитала головою Цариця.
Замислився Іван і стрепенувся.
– Знаю. Гуслярі нещодавно на ярмарку баяли: у давні-прадавні часи жило-було чудовисько-пречудовисько слизьке на прізвисько Гондон...
– Горгон. Медуза Горгон.
– Чаво?
– Нічаво. Розповідай далі.
Проте Іван мовчав.
– Що сталося, Ваню?
– Запам'ятував, Царице-матінко, на чому я запнувся.
– На гондоні, Ванечку.
– Іть. Йду я лісом. Урочище-хаща, пні-колоди, раптом, глядь, ведмідь на галявині стоїть трьох аршинів зросту, а в лапі тримає гондон...
Зареготала Цариця-матінка. Сміється-регоче, зупинитися не може. А як відсміялася і витерла слізки свої царствені з щік рожевих, мовила:
– Правду дівки базікають, що весь розум у тебе в ногавицях гніздиться. То що там медуза Горгон, стрільцю-удальцю?
– Іть. Погляд у чудовиська був чарівний. На кого подивиться, той перетвориться на деревину суху, та згорить увесь. Страх наводило те чудовисько-пречудовисько і пожирало дівс... дівс... цілок, коротше. А ще жив у ті давні-прадавні часи юнак гожий, на кшталт мене, на ім'я Париж.
– Хто, хто?
– Париж. Так юнака гожого кликали. І ось що надумав юнак. Начепив він на щит дзеркальце, та й пішов битися з чудовиськом. Він чудовисько бачить, а його чудовисько своїми баньками не може узріти. Так і вбив його. Думка у мене така є: взяти, як той Париж, дзеркальце і підстрелити Жар-птицю.
Ляснула Цариця в долоні задорно.
– Нехай буде так. Йди, Ванечку. Стріли гостри, а як стемніє, приходь до мене у світлицю. Дзеркальце я тобі дам на щит і останні настанови. Постукаєш у хвіртку, Дуняша тебе проводить. Усе зрозумів, мій Париже? Повтори.
– Усе зрозумів. Стріли гострити, постукати у хвіртку, Дуняша проводить. Тільки я не Париж, Царице-матінко. Париж – це той юнак гожий, який проти Гондона...
Махнула Цариця-матінка рукою, сміючись.
– Йди, йди.

Три ночі, як стемніє, заходив стрілець-удалець спочатку до Цариці-матері, а потім у засідку сідав. А на четверту ніч, глядь, летить Жар-птиця на луки. Скікнув Ваня на коника та й поскакав за Жар-птицею. Летить Жар-птиця, скаче кінь, світить місяць, миготять дерева. Прилетіла Жар-птиця, упала в росу й обернулася дівчиною-красунею. А Ваня прилаштував дзеркальце на березі, натягнув тятиву і вистрілив стрілу, та тільки забув, що стріляє він у відображення.
Дзенькнуло скло, здригнулася дівчина, озирнулася на звук і пішла до Вані. А Ваня, не будь дурнем, заплющив очі долонями, упав у високу траву і причаївся — авось не знайде. Усе ближче тихі кроки, і чує Ваня голос ніжний:
— Ба, та це Ваня-стрілець. Давно я на тебе чекала. Ну здрастуй, Ванюшо.
І буркнув Ваня в землю сиру:
— Здрастє, Гондоно.
А Жар-дівчина причепилася до Івана:
— Що? Що ти там бурмочеш? Устань, Ваню, застудишся. Возися потім з тобою.
Нехотя підвівся Ваня на ноги, проте очей не розплющив, а дівчина не відступає:
— Відкрий личко, Ваню. Не з’їм же я тебе, не медуза ж я Горгон.
Ще дужче тисне Ваня долоні до очей:
— Чаво?
— Нічаво. Відкрию я тобі, Ваню, свою таємницю-секрет. Не птиця я зовсім, а дівчина, улюблена дочка перського хана, і кличуть мене Зулейка Ханум. Перетворив мене на Жар-птицю, зачаклував злий джин...
І думає про себе Ваня: «Що за нісенітницю вона верзе. Як може міцна горілка перетворити дівчину на птаха».
– ...Чаклун по-вашому. І наказав цей чаклун, що чари спадуть, коли я покохаю того, кого буду соромитися. Покохала я тебе, Ваню. Хоч і кличуть тебе дурником, хоч і кобель ти першостатейний, а ось така, видно, доля — покохала. Нині останній раз була я в пір'ї. Немає мені дороги назад. Відкрий же личко, ідіоте, глянь на мене хоч у пів ока. Невже тобі не цікаво, хто перед тобою стоїть.
– Ні, ні, – плаче Іван, – не хочу бути сухою деревиною.
А дівчина все ближче підступає. І стала вона гладити те місце, яке скромній дівчині не можна гладити. Погладжує та примовляє:
– Люди кажуть: Цар красивіший та рум'яніший. Я в це не вірю, але люди брешуть.
Не витримав Іван, прибрав долоні, розплющив очі й остовпів. Дівчина невиданої краси стоїть перед ним зовсім без нічого, тільки дрібна пір'їнка Жар-птиці застрягла в густому волоссі. Усміхнулася дівчина, немов сонце засяяло.
– А тепер, Іванку, зізнавайся як на сповіді. Чи кохаєш ти мене?
– Кохаю, Зулейко Ханум, більше за життя кохаю.
Каже Іван, а сам тягнеться до персів соковитих, пружних. Знову усміхнулася Зулейка, взяла його руки, поклала на свої перси і мовила:
— Тоді поцілуй мене, Іванку.
Поцілував Ваня Зулейку, і стали вони качатися в траві високій, у росі холодній. А вранці Зулейка і каже:
— А тепер, Ваню, нам треба б тікати.
Розліпив Іван очі від дрімоти богатирської.
— Навіщо?
— Потім, дурнику ти мій ненаглядний, що твоя Цариця і мій Цар будуть нас разом зі світу білого зживати. Побіжимо ми до папаші мого, перського хана. Тільки цур, Іванку, гарем не заводити.
Потягнувся Ваня, солодко позіхнув.
— А що воно таке?
— Ти пообіцяй, я тобі потім поясню.
Потер Іван очі зі сну.
— Обіцяю.
Знайшла Зулейка прихований у кущах вузлик з одягом. Вбралася вона в мужицьке вбрання. Сіли вони на коника та й поскакали до перського хана.

А вранці прокинувся Цар-батюшка не в гуморі. Вийшов у сад, хап — а немає Жар-птиці. Де Жар-птиця? Ніхто не знає. Подати сюди головного конюха.
— Де Жар-птиця?!
Хрясь, хрясь по мордяці.
Кричить конюх, не зізнається:
— Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!
Подати сюди начальника варти.
— Де Жар-птиця?
І побіг у терем Цариці-матері.
А Цариця в той час вчила дочок хранцузької премудрості, бо була вона хранцузьких кровей.
Ось входить Цар, похмуріший за хмару, у світлицю і бідкається:
— Що ж ти, потяскухо стара, ганьбиш мене. Мало того, що з конюхами та пажами моє чесне ім'я по кутках тріплеш, так ти ще й занадилася Жар-птиць красти.
Глянула на нього Цариця-матінка:
— Фі, твоя царська величносте, як ти по-мужицьки глаголиш. Дітей би посоромився. Адже скільки разів учила — адюльтер. Ану повтори, Царю-батюшко.
— Ад... ад... тьху, пакість яка. Коротше, Софіє Карлівно, зізнавайся негайно — де Жар-птиця.
А Цариця-матінка повернулася до принцес:
— Дівчатка, підіть погуляйте. Білими лебідоньками поплавайте лужком, а нам з папа слово мовити треба.
Гіркі промови каже Цар про життя своє занапащене, а Цариця бере його під лікоть та підсовує сумирно компромат-картинку. Хмуриться Цар, тицяє перстом у картинку.
– Це хто?
Відповідає йому Цариця:
– Це твоя ненаочна Жар-птиця. Обернулася вона звичайною дівкою-потяскухою. Бач як вирядилася, безсоромниця.
Похмурішим за грозову хмару став Цар-батюшка.
– А це хто тягне до неї рученьки загребущі?
– Це, твоя величносте, Іван-стрілець, перший кобель у стольному граді. Сама перевіряла.
І закричав Цар у гніві страшному:
– Ах зрадниця! Ах запроданець! Сідлати коней! Нагайками засічу!
А Цариця-матінка мовить лагідно:
– Куди ж ти помчиш проти ночі. Ходімо краще в спаленьку, покажу я тобі інші сороміцькі картинки. Ранок вечора мудріший. Уранці дам я тобі клубок Марфи-майстрині. Наздожене він утікачів.
Цієї ночі любив Цар-батюшка Царицю-матінку палко і не один раз. А як красне сонечко розсупонило свої животворні промінчики по білому світу, вийшов Цар на ґанок. Тупнув ніжкою він, свиснув по-молодецьки так, що вороння з дзвіниць злетіло, закружляло воно і закаркало. Сів Цар на коня і поскакав з дружиною своєю в погоню. А Цариця-матінка з віконця різьбленого змахнула йому хусточкою біленькою, мовляв, повертайся швидше.
До вечора повернувся Цар-батюшка, та тільки спіймавши облизня. Підвів відьмин виріб. Заплутався клубок у трьох соснах, порвався в терні, зірвався з урвища та й утонув. І кінці в воду.
Через дев'ять місяців народила Цариця-матінка законного спадкоємця. Не нарадується Цар, лікують смерди, задоволені бояри. А принц до чого ж гожий: обличчям білий, волоссячко кучеряве – вилитий Цар-батюшка.
Бац, бац по довбешці.
Верещить начальник варти, замикається:
— Отут була! Басурманин, мабуть, викрав!
Бац, бац по довбешці. Так би й убив, та вже на конюхові втомився.
Віддихався Цар-батюшка, та тільки дужче колишнього гнівається.
Подати мені сюди прем'єр-боярина. Де прем'єр-боярин? Немає його. І запитати-побити нікого. Розбіглася чернь із Білого Терема, поховалася по кутках-закулках.
Вийшов Цар-батюшка за ворота. Кого зустріне — хрясь, хрясь по мордяці.
— Де Жар-птиця?
Кого наздожене — бац, бац по довбешці.
— Де прем'єр-боярин?
Так би всю столицю і перебив, та тільки коваль вказав Царю-батюшці на таємну схованку Михайла Потаповича. Схопив Цар-батюшка прем'єр-боярина могутньою десницею та й витягнув за вушко на сонечко.
Хрясь, хрясь, бац, бац.
— Зізнавайся, вовча сить, де Жар-птиця?
А прем'єр-боярин плаче-ридає, у пилу дорожньому валяється і верещить, як кабан недорізаний.
— Не губи, Царю-батюшко! Пожалій діток малих! Не винен я! Це мене Цариця-матінка намовила!
Припинив Цар бити боярина смертним боєм.
— Ось воно як виходить.