Метелик Ельза та джмiль Хома

Одного разу, в пору, коли кульбаби з жовтих квіток перетворюються на пухнасті кульки, коли будь-яка малявка, кожна комашка поспішає жити й любити, порхала метелик Ельза над квітковою галявиною, і легким був її політ. У блакитному небі світило золоте сонце, даруючи мешканцям галявини життєдайне тепло. Слабкий вітерець на легких крилах приносив вологе дихання близького струмка. Ночами ця волога клубилася туманом, щоб до ранку осісти кришталевою росою на квітах і траві. Але нині над галявиною завмер полудень, і волога в повітрі майже не відчувалася.
Ельза перелітала з квітки на квітку. Пила нектар і милувалася стиглими тичинками, які в любовному екстазі тягнулися до маточки. Раптом у повітрі почулося басовите гудіння. Ельза не встигла збагнути, звідки лине звук і чи не становить він небезпеки, як на сусідню квітку незграбно сів джміль Хома. Був Хома, як усі джмелі, солідний, похмурий і не по погоді тепло вбраний. До заходу сонця, коли світлячки влаштовують фестиваль, було ще далеко, і Ельзі захотілося розважити себе легкою бесідою.
– Добрий день, шановний Хомо, – ввічливо сказала вона.
«Вжжж... вжжж», – гудів Хома, соваючись по суцвіттю, намагаючись набрати на волохаті лапки якнайбільше пилку.
«Напевно, він не почув», – вирішила Ельза. Вона облизала хоботок і голосно мовила:
– Сьогодні гарна погода, чи не так!
Хома зупинився, розвернувся до Ельзи крутолобою головою.
– Чую. Чай не глухий. Погода, як погода.
– Сонечко світить, – не вгамовувалася Ельза, – довкола така млість.
– Млість, – суворо гудів Хома, – от знаєш, чим відрізняєтеся ви, метелики, від нас, джмелів. А тим, що ви цілий день порхаєте без діла, а ми з раннього ранку до пізнього вечора працюємо. Гаруємо. Для чого ти живеш?
– Для радості, – не замислюючись, відповіла Ельза, – щоб відчувати крильцями ласкаві промені сонця, а в черевці відчувати солодкий нектар, щоб кружляти у висхідному потоці…
– Ось, ось, я так і знав, – перебив її Хома. – Порожня ти, нікчемна комаха. А ми живемо для дітей. Зізнайся, ти летиш на фестиваль?
– Звісно лечу. А ви?
– Оце ще, – обурився Хома, – буду я водитися з усякими піндосами.
– Піндоси – це хто? – запитала Ельза.
– Піндоси – це світлячки. І взагалі, ти прилетіла, зжерла весь нектар, а того не знаєш, що ромашка ця наша. Тут народилася моя прабабуся. Відтоді ромашка наша. Історію знати, блін, треба. Жесть.
– Вибач, я не знала.
– Ладно, сиди, – пом’якшавши, дозволив Хома. – Тільки потім нас звідси прогнали піндоси.
– Світлячки?
– Які світлячки, піндоси – це мурахи. І оси – найлютіші піндоси. Вони руйнують наші гнізда. Осіпіндосиосі… – заґудів він, люто топчучи квітку.
Повз пролітали нічні метелики: «Ельзо, летімо з нами! Під чайною трояндою концерт!».
– Лечу! – крикнула Ельза. Вона зробила пірует, щоб попрощатися: – Прощавайте, Хомо! Будьте щасливі!
– Ми ще зустрінемося, піндоско, – погрозливо прогудів Хома, злітаючи з «віджатим» пилком до свого гнізда