Подорож Люми

моим внучкам Саньке и Соломийке - с любовью

Привіт.
Моє ім'я - Люма.
Я не живу в одному місці. Я з’являюся там, де хтось готовий іти поруч.
Я не веду за руку силоміць. Я просто простягаю долоню.
Ти можеш узяти її — або ні.
Я люблю дороги.
Міста.
Ріки.
Море.
Гори.
І тишу - між словами.
Я вірю, що кожне місце має свій голос.
І якщо слухати уважно — воно обов’язково щось підкаже.
Я тут не для того, щоб навчати.
І не для того, щоб пояснювати.
Я тут, щоб йти поруч.
Коли світ здається великим — я допомагаю не поспішати.
Коли запитань забагато — я навчаю слухати.
Коли радісно — я посміхаюся разом з тобою.
Ці подорожі — для тебе. І для тих, хто читає поруч.
Тут не потрібно нічого встигати.
Не треба бути правильним.
Не треба знати відповіді.
Тут достатньо бути.

Якщо ти готовий — відкрий долоньку.
Відчуваєш тепло?
Це я.
І ми вирушаємо.

1. Люма і морська фея Одеса

Одеса зустріла нас сонцем і вітром.
Море дихало повільно, ніби прокидалося, а хвилі гралися, як срібні стрічки.
— Тут живе морська фея, — сказала я тихо. — Її звати Одеса.

І раптом із хвилі з’явилася вона.
У сукні з піни й світла, з усмішкою, яка гріє, і з очима, в яких живуть історії.
— Вітаю, Люмо, — сказала фея. — В Одесі люблять сміх, легкість і тих, хто не боїться мріяти.

Неквапливо  підійшов кіт-одесит.
Він був смугастий, важливий і трохи філософ.
— Мяу, — промуркотів він. — В Одесі не поспішають. Тоді встигають помітити диво.

Над нами закружляла чайка-балакучка.
Вона говорила швидко-швидко:
— Ка-а! Тут рахують хвилі, шукають мушлі та ніколи не забувають усміхатися!
Її сміх був такий дзвінкий, що навіть хвилі підстрибнули.

А тепер — твоя черга.
 Полічи хвилі, що набігають на берег.
Знайди мушлю — справжню або уявну. Якого вона кольору?
(Якщо не знайшов — нічого. Одеса дарує і те, що не видно очима.)

…Коли сонце торкнулося води, морська фея Одеса взяла наші долоні.
— Я дарую вам усмішку, — сказала вона. — Таку, що з’являється сама, коли чуєш шум моря.
Кіт-одесит кивнув.
Чайка-балакучка помахала крилом.
А море тихо-тихо заспівало.
Одеса подарувала нам усмішку.

Я міцніше взяла тебе за ручку.
— Ходімо далі, попереду ще багато доріг.
І ми пішли, тому  що подорож Люми тільки починається.

2.  Харків — місто світлих думок

Люма прийшла до Харкова рано-вранці.
Місто ще не поспішало, але вже думало.

Тут навіть повітря було іншим — ніби воно складалося з ідей, які ще не встигли стати словами.
— Тут живе Розум, — тихо сказала Люма. — Але не холодний, а добрий.

Ми вийшли на велику площу, і вона здалася нам схожою на величезний аркуш паперу.
— Тут пишуться думки, — прошепотіла Люма. — Навіть ті, які ти ще не вмієш сформулювати.

На лавці сидів кіт-інженер. У нього були уважні очі та вуса, ніби тонкі лінії креслення.
— Мр-р, — сказав він. — У Харкові люблять думати. Але ще більше — не здаватися,
коли думка не виходить одразу.
Кіт стрибнув на землю і накреслив хвостом коло.
— Бачиш? — мовив він. — Кожна ідея починається з простого кола. А далі — з’являються лінії.

Раптом у повітрі спалахнуло маленьке світло.
Це був лабораторний світлячок — крихітний, але дуже впертий.
— Я світлю, — пискнув він, — коли комусь важко думати. Світло допомагає не плутатися.
Люма посміхнулася і прикрила світлячка долонькою, щоби він не втомився…

А тепер – твоя черга:
Спробуй придумати одну ідею. Будь-яку. Маленьку або велику.
помисли: що потрібно, щоб вона стала реальністю?
(Навіть якщо це просто «трохи часу».)

Коли ми прощалися, Харків подивився на нас уважно й тепло.
— Я дарую вам світло знань, — сказало місто. — Воно не кричить. Воно допомагає йти далі.
Кіт-інженер кивнув.
Світлячок спалахнув ще раз.

Харків подарував нам думку.
Ту, яка не здається.
І Люма взяла тебе за ручку.
Бо з розумними думками подорожі стають сміливішими.

3.  Київ — добрий чаклун

Люма прийшла до Києва тихо.
Так тихо, як приходять туди, де вже багато знають, але не поспішають говорити.

— Київ не любить поспіху, — прошепотіла Люма. — Він любить, коли слухають.
Місто стояло на пагорбах, наче тримало небо долонями.
Золоті куполи ловили світло та відпускали його обережно, щоб нікого не засліпити.
Вузенькі вулички вели вниз і вгору, а каміння під ногами було теплим, ніби пам’ятало тисячі кроків.

— Тут живе добрий чаклун, — сказала Люма. — — Його звати Київ.
Чаклун Київ не мав чарівної палички.
У нього були час і пам’ять. Він знав, що справжні дива не відбуваються миттєво.
— Я не вирішую за тебе, — сказав Київ. — Я лише допомагаю зробити вибір.

Він повів нас тихими місцями, де дзвони не лякають, а заспокоюють, де каштани ростуть не просто так — вони охороняють спокій.

І саме там Люма побачила кота.
Він лежав на теплому камінні, наче був тут завжди.
І був він кольору старого міста — трохи сірий, трохи золотий.
Кіт повільно відкрив одне око і подивився так, ніби знав і Люму, і тебе.

— Це Кіт-Хранитель, — прошепотіла Люма. -  Він стежить, щоб Київ пам’ятав себе.
Кіт не підвівся. Він лише злегка ворухнув хвостом.
— Мур, — сказав він тихо. —  У Києві не шукають відповіді. У Києві чекають їхнього часу.

Люма присіла поруч. Каміння під долонею було спокійне й тепле.
— А як зрозуміти, що час настав? — запитала вона.
Кіт-Хранитель примружився.
— Коли перестаєш поспішати, — відповів він. —  І починаєш слухати.
Він знову заплющив очі, тому що більше слів не було потрібно.

А тепер – твоя черга:
Знайди каштан — справжній або уявний.
Прислухайся: який звук у Києві зараз найтихіший?
Подумай: який вибір ти хотів би зробити, якби не боявся?

Коли ми прощалися, Київ поклав нам у долоні невидимий дар.
— Я дарую вам мудрість, — сказав він. — Вона не підказує. Вона підтримує.
Кіт-Хранитель ледь чутно муркнув.
Каштани зашелестіли листям.
Київ подарував нам мудрість і спокій.

А Люма ще міцніше взяла тебе за ручку.
— Пам’ятай, — сказала вона. — Добрі чаклуни завжди поруч. Навіть тоді, коли ти йдеш сам.