Январские рассказ

 Мамин голос і плач сина.
(Образок-мініатюра)
________________________________________
         Україна. Київ. «Безнадійна берізка». Байдужі стіни дитячого будинку пахли хлоркою та тим нарочито-показовим  затишком, який імітує справжнє домашнє тепло. Тутечки, в ігровій кімнаті, у ліжечку, сидів півторарічний Ігорьок. Його тендітні пальчики невпевнено стискали  машинку. Хлопійко був, очевидно,  занурений у свій світ; однак раптом отут, у коридорі, тишу прорізав її (тремтячий, рідний)  голос.
           Ненька? Тутечки, в яслах? Невже? Легковушка  випала з рученят на простирало.  Ігорьок, завмерши, підняв  свою голівку, він  раптом залився голосінням. (Плачем -  відчайдушним,  наполегливим.)
     -  Не плач,   синку,   - прошепотіла Вероніка  Діамант. –Іди до мене, мій…
             Низенька молодиця з каштановим волоссям, одягнена у чорний плащ, підійшла сюди, до  ліжечка. Матуся простягнула до дитини свої (ніжні, надійні) руки. Натомість обачна рідна чоловікова сестра схопила її за лікоть. «Одумайся, Ніко! – строго звеліла ЛІДІЯ-ЗОВИЦЯ. -  У тебе, ймовірно, ще будуть інші Василеві діти — здорові, розумні. Нащо тобі ця важка штанга? Дитячий церебральний параліч  — це мовби зашморг на шию.  Ходімо, дурненька, звідси! Тимчасову  відмову перепишеш  на остаточну - і все».
ВЕРОНІКА. Ні, не все! Райдужні сподівання  -  це такий обман, як викривлене дзеркало.   Насправді: ніби такі фантомні болі, які бувають у безногого колишнього воїна, мої материнські муки не  закінчаться так просто,  як сон. Я вчора збагнула це, коли вчора ввечері ввійшла туди, кімнату. Спальню – пусту,  дитячу. .    
ЛІДІЯ. І що тепер?..
    Україна. Київ. «Безнадійна берізка».    Вероніка різко  повернулася до зовиці .  В її (волошкових) очах, які опухли минулої  безсонної ночі, горів тихий, але незламний огонь. Матуся рішуче заявила: «Мені вже пізно йти туди, до кабінету директора.  Я без Ігорька  – як лялька без живого серця». Я, користуючись материнським правом,  заберу звідси (з дєтдома) свого сина».
ЛІДІЯ. А як же Вася? Він же не давав згоди мучитися, щоби там, у своєму домі, зі сином-калікою?
ВЕРОНІКА. А хіба я живу десь там, у мусульманському домі. Невже тутечки, в Україні, все вирішує муж, нічого не питаючу у своєї дружини-рабині?
          Україна. Київ. Будинок малюка. Матір обернулася до няні,  котра стояла неподалік із кам’яним обличчям людини, яка бачила сотні таких сцен. Оля, звертаючись до санітарки,  попросила: «Дайте мені, будь ласка, чисті пелюшки». Натомість їй няня відказала: «Пелюшки, я, звичайно, дам; однак вийдіть, Ніко, надвір. Отам, на ганку, курячи  цигарку… Можна заспокоїтися, ще  раз, ніби на терезах, зважити всі «за» і «проти»
 МАТІР ВЕРОНІКА.  Слухайте! Хіба ж я така  маленька школярка, яку варто відмовляти? Я вирішила забрати  свою дитину -  і крапка. (Вероніка, поклавши сина на столику, тяжко зітхнула) Господи, що це таке? Сорочечка - волога, одіяльце - діряве».
САНІТАРКА.  Що я можу зробити? Хіба я  там, у пральні, працюю? Я і так для вашого Ігоря машинку купила, витративши свої кошти. В його зелених очах якась живинка. Іскра Божа чи щось таке?. 
            Україна Київ. Дитбудівська нянечка розпачливо розвела руками. Втім, Ліда не вгамовувалася. Василева родичка перейшла на свистячий шепіт: «Твій син стане кретином! Ігорьок  (немічний паралітик)  навіть  чітко-виразно  балакати не зможе. Ні, не тільки  своє – загубиш життя мого брата! Невже ти, Ніко, цього не тямиш?».
ВЕРОНІКА. Лідо, не лікар – я мама. Хіба я знаю, чи мій (аматорський) масаж  допоможе синові колись почати ходити своїми ніжками, чи ні? Але якщо він упізнав мій голос серед десятка інших — значить, дурнем він уже, їй-богу не буде. У нього ж є Душа.
ЛІДІЯ. Серце Ігоря, мабуть, таке ж уперте, як і в тебе?
         Україна. Київ. Дім малюка. Рідна  Василева сестра мовчки дивиться на його дружину.  Там, в її очах, читається тривога.  Вероніка, котра попросила золиця  викликати таксі, тихо повідала: «Я (принаймні, поки що) поїду туди, у рідні пенати». Натомість ЛІДІЯ. (дуже здивовано) спитала: «Куди? Там, у деревні, твоя хата-мазанка, вкрита соломою. Ні, радіо, ні телевізора,  ні гарячої води немає».
.ВЕРОНІКА.  Так, це правда: там комфорту обмаль. Але там,  у селі,  є тато і матір, які завжди мене чекали. Їм завше  було байдуже: там, у моєму щоденнику, є  двійка, чи п’ятірка..      
ЛІДІЯ. Гаряче серце, Ніко, в тебе є. Проте Передбачливого  Розуму а тобі,  здається, дійсно бракує. Ти ніколи не вміла прораховувати свої кроки наперед, як шахіст.    
"Боже, прости мені! Я  така вперта (як мій тато) сільська дівчина, завжди жила власним розумом. Але цього разу я послухала поради Василевої сестри і юних подружок. І що? Що я бачу? Тільки пелюшковий дерматит?»   - теперечки, збагнувши, що вона зробила помилку, зміркувала Вероніка Діамант.   Турботлива ненька скоренько перевдягла в чисту одежу  свого сина, лежачого  на столику. Притихнувши,  хлопчик, узятий жінкою на руки, зразу притулився мокрою від сліз щічкою до її плеча. Ігорьок відчув: очевидно, неня  своє волосся каштанового кольору помила  тим шампунем, який пахне польовою ромашкою.   

                ***               
          Київ. Вулиця тут, біля того лісового яру,  куди Василь, якось одного разу страшенно розгнівавшись, мав намір занести свого сина. Добротно-цегельний будинок. Автомотор таксі, яке загальмувало тут, біля кованих чорних воріт, натужно гудів на холостих обертах.   Мама, притискаючи до себе сплячого Ігоря, дивилася у вікно на дім, де вона ще вранці була ґаздинею. Вероніка Алмаз сумно зміркувала: «Я минулої ночі, коли мій ситий п’яний муж захропів, лежачи на койці,  ввійшла туди, у пусту  кімнату, і… Я тоді, збираючи дитячі речі, щоб їх відати своїй товаришці, вирішила (бодай востаннє) свого синочка Ігоря побачити.  А сьогодні?… Нині, напевно, сам Бог викликав у моїм серцем за своїм бажанням?..»

              ВЕРОНІКА (пошепки) Водію, зачекайте, будь ласка! Я  зараз повернуся; тільки заберу підготовлену валізу.  Лідо, я дійсно поїду туди, у селі.

ЛІДІЯ. А як же мій брат? Вася ж любить тебе, Ніко.
        Рідна Вассина сестра, котра сиділа на передньому сидінні, озирнулася. Лідине обличчя виражало сум’яття ти злу досаду. Натомість Вероніка сумно помізкувала: «А Вася?  Що ваш Вася? Він що — такий самий маленький і безпорадний, як наш Ігор? Я повинна й за нього все вирішувати? Хіба він не знає, де там, у селі живуть мої батьки? Якщо любить — знайде. Якщо ні — значить, нам не по дорозі».
          Україна. Київська Деміївська. Жовті автомобільні дверцята відчинилися. Проте вигляд рішучої Ольги та беззахисного племінника ніби щось різко надломив.  (Надламав щось у Лідиному серці – отам, у тому прозорливому глузді, який схожий на холодний розрахунок великоокого шахового майстра.) 
      ЛІДА. Гаразд, Ніко!  Сиди тут, у машині, не буди малого. Я сама принесу твій чемодан.
      ШОФЕР.  Ходімо,  Лідо! Я  допоможу Вам донести важку валізу.
        Водій таксі, котрий мовчав усю дорогу, раптом заглушив мотор і вийшов слідом за Лідією. Натомість Вероніка залишилася тут, у салоні авто.  Молода матуся дивилася на каштани, що розквітали вздовж київської вулиці, Вона, вагаючись, подумала: «Мабуть, Ліда має рацію? Мабуть, мені не треба було піддаватися емоціям.  «Узявся за плуг — уже назад не озирайся».   Якось отак там, у селі,  каже мій затятий тато».
..Епілог. Дорослий Ігор, котрий закінчив школу та Університет, працюючи на заводі, писав статті про використання  титанових злитків або міцних труб. Але хіба інвалід  має чогось досягати? Невже він не може просто жити так, як квіти?.... Там, в Євангеліє, ж написано: «Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють, ані прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як кожна з них»

Аналіз зроби глибокий твору і персонажів.
 Мамин голос і плач сина.
(Образок-мініатюра)
________________________________________
         Україна. Київ. «Безнадійна берізка». Байдужі стіни дитячого будинку пахли хлоркою та тим нарочито-показовим  затишком, який імітує справжнє домашнє тепло. Тутечки, в ігровій кімнаті, у ліжечку, сидів півторарічний Ігорьок. Його тендітні пальчики невпевнено стискали  машинку. Хлопійко був, очевидно,  занурений у свій світ; однак раптом отут, у коридорі, тишу прорізав її (тремтячий, рідний)  голос.
           Ненька? Тутечки, в яслах? Невже? Легковушка  випала з рученят на простирало.  Ігорьок, завмерши, підняв  свою голівку, він  раптом залився голосінням. (Плачем -  відчайдушним,  наполегливим.)
     -  Не плач,   синку,   - прошепотіла Вероніка  Діамант. –Іди до мене, мій…
             Низенька молодиця з каштановим волоссям, одягнена у чорний плащ, підійшла сюди, до  ліжечка. Матуся простягнула до дитини свої (ніжні, надійні) руки. Натомість обачна рідна чоловікова сестра схопила її за лікоть. «Одумайся, Ніко! – строго звеліла ЛІДІЯ-ЗОВИЦЯ. -  У тебе, ймовірно, ще будуть інші Василеві діти — здорові, розумні. Нащо тобі ця важка штанга? Дитячий церебральний параліч  — це мовби зашморг на шию.  Ходімо, дурненька, звідси! Тимчасову  відмову перепишеш  на остаточну - і все».
ВЕРОНІКА. Ні, не все! Райдужні сподівання  -  це такий обман, як викривлене дзеркало.   Насправді: ніби такі фантомні болі, які бувають у безногого колишнього воїна, мої материнські муки не  закінчаться так просто,  як сон. Я вчора збагнула це, коли вчора ввечері ввійшла туди, кімнату. Спальню – пусту,  дитячу. .    
ЛІДІЯ. І що тепер?..
    Україна. Київ. «Безнадійна берізка».    Вероніка різко  повернулася до зовиці .  В її (волошкових) очах, які опухли минулої  безсонної ночі, горів тихий, але незламний огонь. Матуся рішуче заявила: «Мені вже пізно йти туди, до кабінету директора.  Я без Ігорька  – як лялька без живого серця». Я, користуючись материнським правом,  заберу звідси (з дєтдома) свого сина».
ЛІДІЯ. А як же Вася? Він же не давав згоди мучитися, щоби там, у своєму домі, зі сином-калікою?
ВЕРОНІКА. А хіба я живу десь там, у мусульманському домі. Невже тутечки, в Україні, все вирішує муж, нічого не питаючу у своєї дружини-рабині?
          Україна. Київ. Будинок малюка. Матір обернулася до няні,  котра стояла неподалік із кам’яним обличчям людини, яка бачила сотні таких сцен. Оля, звертаючись до санітарки,  попросила: «Дайте мені, будь ласка, чисті пелюшки». Натомість їй няня відказала: «Пелюшки, я, звичайно, дам; однак вийдіть, Ніко, надвір. Отам, на ганку, курячи  цигарку… Можна заспокоїтися, ще  раз, ніби на терезах, зважити всі «за» і «проти»
 МАТІР ВЕРОНІКА.  Слухайте! Хіба ж я така  маленька школярка, яку варто відмовляти? Я вирішила забрати  свою дитину -  і крапка. (Вероніка, поклавши сина на столику, тяжко зітхнула) Господи, що це таке? Сорочечка - волога, одіяльце - діряве».
САНІТАРКА.  Що я можу зробити? Хіба я  там, у пральні, працюю? Я і так для вашого Ігоря машинку купила, витративши свої кошти. В його зелених очах якась живинка. Іскра Божа чи щось таке?. 
            Україна Київ. Дитбудівська нянечка розпачливо розвела руками. Втім, Ліда не вгамовувалася. Василева родичка перейшла на свистячий шепіт: «Твій син стане кретином! Ігорьок  (немічний паралітик)  навіть  чітко-виразно  балакати не зможе. Ні, не тільки  своє – загубиш життя мого брата! Невже ти, Ніко, цього не тямиш?».
ВЕРОНІКА. Лідо, не лікар – я мама. Хіба я знаю, чи мій (аматорський) масаж  допоможе синові колись почати ходити своїми ніжками, чи ні? Але якщо він упізнав мій голос серед десятка інших — значить, дурнем він уже, їй-богу не буде. У нього ж є Душа.
ЛІДІЯ. Серце Ігоря, мабуть, таке ж уперте, як і в тебе?
         Україна. Київ. Дім малюка. Рідна  Василева сестра мовчки дивиться на його дружину.  Там, в її очах, читається тривога.  Вероніка, котра попросила золиця  викликати таксі, тихо повідала: «Я (принаймні, поки що) поїду туди, у рідні пенати». Натомість ЛІДІЯ. (дуже здивовано) спитала: «Куди? Там, у деревні, твоя хата-мазанка, вкрита соломою. Ні, радіо, ні телевізора,  ні гарячої води немає».
.ВЕРОНІКА.  Так, це правда: там комфорту обмаль. Але там,  у селі,  є тато і матір, які завжди мене чекали. Їм завше  було байдуже: там, у моєму щоденнику, є  двійка, чи п’ятірка..      
ЛІДІЯ. Гаряче серце, Ніко, в тебе є. Проте Передбачливого  Розуму а тобі,  здається, дійсно бракує. Ти ніколи не вміла прораховувати свої кроки наперед, як шахіст.    
"Боже, прости мені! Я  така вперта (як мій тато) сільська дівчина, завжди жила власним розумом. Але цього разу я послухала поради Василевої сестри і юних подружок. І що? Що я бачу? Тільки пелюшковий дерматит?»   - теперечки, збагнувши, що вона зробила помилку, зміркувала Вероніка Діамант.   Турботлива ненька скоренько перевдягла в чисту одежу  свого сина, лежачого  на столику. Притихнувши,  хлопчик, узятий жінкою на руки, зразу притулився мокрою від сліз щічкою до її плеча. Ігорьок відчув: очевидно, неня  своє волосся каштанового кольору помила  тим шампунем, який пахне польовою ромашкою.   

                ***               
          Київ. Вулиця тут, біля того лісового яру,  куди Василь, якось одного разу страшенно розгнівавшись, мав намір занести свого сина. Добротно-цегельний будинок. Автомотор таксі, яке загальмувало тут, біля кованих чорних воріт, натужно гудів на холостих обертах.   Мама, притискаючи до себе сплячого Ігоря, дивилася у вікно на дім, де вона ще вранці була ґаздинею. Вероніка Алмаз сумно зміркувала: «Я минулої ночі, коли мій ситий п’яний муж захропів, лежачи на койці,  ввійшла туди, у пусту  кімнату, і… Я тоді, збираючи дитячі речі, щоб їх відати своїй товаришці, вирішила (бодай востаннє) свого синочка Ігоря побачити.  А сьогодні?… Нині, напевно, сам Бог викликав у моїм серцем за своїм бажанням?..»

              ВЕРОНІКА (пошепки) Водію, зачекайте, будь ласка! Я  зараз повернуся; тільки заберу підготовлену валізу.  Лідо, я дійсно поїду туди, у селі.

ЛІДІЯ. А як же мій брат? Вася ж любить тебе, Ніко.
        Рідна Вассина сестра, котра сиділа на передньому сидінні, озирнулася. Лідине обличчя виражало сум’яття ти злу досаду. Натомість Вероніка сумно помізкувала: «А Вася?  Що ваш Вася? Він що — такий самий маленький і безпорадний, як наш Ігор? Я повинна й за нього все вирішувати? Хіба він не знає, де там, у селі живуть мої батьки? Якщо любить — знайде. Якщо ні — значить, нам не по дорозі».
          Україна. Київська Деміївська. Жовті автомобільні дверцята відчинилися. Проте вигляд рішучої Ольги та беззахисного племінника ніби щось різко надломив.  (Надламав щось у Лідиному серці – отам, у тому прозорливому глузді, який схожий на холодний розрахунок великоокого шахового майстра.) 
      ЛІДА. Гаразд, Ніко!  Сиди тут, у машині, не буди малого. Я сама принесу твій чемодан.
      ШОФЕР.  Ходімо,  Лідо! Я  допоможу Вам донести важку валізу.
        Водій таксі, котрий мовчав усю дорогу, раптом заглушив мотор і вийшов слідом за Лідією. Натомість Вероніка залишилася тут, у салоні авто.  Молода матуся дивилася на каштани, що розквітали вздовж київської вулиці, Вона, вагаючись, подумала: «Мабуть, Ліда має рацію? Мабуть, мені не треба було піддаватися емоціям.  «Узявся за плуг — уже назад не озирайся».   Якось отак там, у селі,  каже мій затятий тато».
..Епілог. Дорослий Ігор, котрий закінчив школу та Університет, працюючи на заводі, писав статті про використання  титанових злитків або міцних труб. Але хіба інвалід  має чогось досягати? Невже він не може просто жити так, як квіти?.... Там, в Євангеліє, ж написано: «Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють, ані прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як кожна з них»

Аналіз зроби глибокий твору і персонажів.
 Мамин голос і плач сина.
(Образок-мініатюра)
________________________________________
         Україна. Київ. «Безнадійна берізка». Байдужі стіни дитячого будинку пахли хлоркою та тим нарочито-показовим  затишком, який імітує справжнє домашнє тепло. Тутечки, в ігровій кімнаті, у ліжечку, сидів півторарічний Ігорьок. Його тендітні пальчики невпевнено стискали  машинку. Хлопійко був, очевидно,  занурений у свій світ; однак раптом отут, у коридорі, тишу прорізав її (тремтячий, рідний)  голос.
           Ненька? Тутечки, в яслах? Невже? Легковушка  випала з рученят на простирало.  Ігорьок, завмерши, підняв  свою голівку, він  раптом залився голосінням. (Плачем -  відчайдушним,  наполегливим.)
     -  Не плач,   синку,   - прошепотіла Вероніка  Діамант. –Іди до мене, мій…
             Низенька молодиця з каштановим волоссям, одягнена у чорний плащ, підійшла сюди, до  ліжечка. Матуся простягнула до дитини свої (ніжні, надійні) руки. Натомість обачна рідна чоловікова сестра схопила її за лікоть. «Одумайся, Ніко! – строго звеліла ЛІДІЯ-ЗОВИЦЯ. -  У тебе, ймовірно, ще будуть інші Василеві діти — здорові, розумні. Нащо тобі ця важка штанга? Дитячий церебральний параліч  — це мовби зашморг на шию.  Ходімо, дурненька, звідси! Тимчасову  відмову перепишеш  на остаточну - і все».
ВЕРОНІКА. Ні, не все! Райдужні сподівання  -  це такий обман, як викривлене дзеркало.   Насправді: ніби такі фантомні болі, які бувають у безногого колишнього воїна, мої материнські муки не  закінчаться так просто,  як сон. Я вчора збагнула це, коли вчора ввечері ввійшла туди, кімнату. Спальню – пусту,  дитячу. .    
ЛІДІЯ. І що тепер?..
    Україна. Київ. «Безнадійна берізка».    Вероніка різко  повернулася до зовиці .  В її (волошкових) очах, які опухли минулої  безсонної ночі, горів тихий, але незламний огонь. Матуся рішуче заявила: «Мені вже пізно йти туди, до кабінету директора.  Я без Ігорька  – як лялька без живого серця». Я, користуючись материнським правом,  заберу звідси (з дєтдома) свого сина».
ЛІДІЯ. А як же Вася? Він же не давав згоди мучитися, щоби там, у своєму домі, зі сином-калікою?
ВЕРОНІКА. А хіба я живу десь там, у мусульманському домі. Невже тутечки, в Україні, все вирішує муж, нічого не питаючу у своєї дружини-рабині?
          Україна. Київ. Будинок малюка. Матір обернулася до няні,  котра стояла неподалік із кам’яним обличчям людини, яка бачила сотні таких сцен. Оля, звертаючись до санітарки,  попросила: «Дайте мені, будь ласка, чисті пелюшки». Натомість їй няня відказала: «Пелюшки, я, звичайно, дам; однак вийдіть, Ніко, надвір. Отам, на ганку, курячи  цигарку… Можна заспокоїтися, ще  раз, ніби на терезах, зважити всі «за» і «проти»
 МАТІР ВЕРОНІКА.  Слухайте! Хіба ж я така  маленька школярка, яку варто відмовляти? Я вирішила забрати  свою дитину -  і крапка. (Вероніка, поклавши сина на столику, тяжко зітхнула) Господи, що це таке? Сорочечка - волога, одіяльце - діряве».
САНІТАРКА.  Що я можу зробити? Хіба я  там, у пральні, працюю? Я і так для вашого Ігоря машинку купила, витративши свої кошти. В його зелених очах якась живинка. Іскра Божа чи щось таке?. 
            Україна Київ. Дитбудівська нянечка розпачливо розвела руками. Втім, Ліда не вгамовувалася. Василева родичка перейшла на свистячий шепіт: «Твій син стане кретином! Ігорьок  (немічний паралітик)  навіть  чітко-виразно  балакати не зможе. Ні, не тільки  своє – загубиш життя мого брата! Невже ти, Ніко, цього не тямиш?».
ВЕРОНІКА. Лідо, не лікар – я мама. Хіба я знаю, чи мій (аматорський) масаж  допоможе синові колись почати ходити своїми ніжками, чи ні? Але якщо він упізнав мій голос серед десятка інших — значить, дурнем він уже, їй-богу не буде. У нього ж є Душа.
ЛІДІЯ. Серце Ігоря, мабуть, таке ж уперте, як і в тебе?
         Україна. Київ. Дім малюка. Рідна  Василева сестра мовчки дивиться на його дружину.  Там, в її очах, читається тривога.  Вероніка, котра попросила золиця  викликати таксі, тихо повідала: «Я (принаймні, поки що) поїду туди, у рідні пенати». Натомість ЛІДІЯ. (дуже здивовано) спитала: «Куди? Там, у деревні, твоя хата-мазанка, вкрита соломою. Ні, радіо, ні телевізора,  ні гарячої води немає».
.ВЕРОНІКА.  Так, це правда: там комфорту обмаль. Але там,  у селі,  є тато і матір, які завжди мене чекали. Їм завше  було байдуже: там, у моєму щоденнику, є  двійка, чи п’ятірка..      
ЛІДІЯ. Гаряче серце, Ніко, в тебе є. Проте Передбачливого  Розуму а тобі,  здається, дійсно бракує. Ти ніколи не вміла прораховувати свої кроки наперед, як шахіст.    
"Боже, прости мені! Я  така вперта (як мій тато) сільська дівчина, завжди жила власним розумом. Але цього разу я послухала поради Василевої сестри і юних подружок. І що? Що я бачу? Тільки пелюшковий дерматит?»   - теперечки, збагнувши, що вона зробила помилку, зміркувала Вероніка Діамант.   Турботлива ненька скоренько перевдягла в чисту одежу  свого сина, лежачого  на столику. Притихнувши,  хлопчик, узятий жінкою на руки, зразу притулився мокрою від сліз щічкою до її плеча. Ігорьок відчув: очевидно, неня  своє волосся каштанового кольору помила  тим шампунем, який пахне польовою ромашкою.   

                ***               
          Київ. Вулиця тут, біля того лісового яру,  куди Василь, якось одного разу страшенно розгнівавшись, мав намір занести свого сина. Добротно-цегельний будинок. Автомотор таксі, яке загальмувало тут, біля кованих чорних воріт, натужно гудів на холостих обертах.   Мама, притискаючи до себе сплячого Ігоря, дивилася у вікно на дім, де вона ще вранці була ґаздинею. Вероніка Алмаз сумно зміркувала: «Я минулої ночі, коли мій ситий п’яний муж захропів, лежачи на койці,  ввійшла туди, у пусту  кімнату, і… Я тоді, збираючи дитячі речі, щоб їх відати своїй товаришці, вирішила (бодай востаннє) свого синочка Ігоря побачити.  А сьогодні?… Нині, напевно, сам Бог викликав у моїм серцем за своїм бажанням?..»

              ВЕРОНІКА (пошепки) Водію, зачекайте, будь ласка! Я  зараз повернуся; тільки заберу підготовлену валізу.  Лідо, я дійсно поїду туди, у селі.

ЛІДІЯ. А як же мій брат? Вася ж любить тебе, Ніко.
        Рідна Вассина сестра, котра сиділа на передньому сидінні, озирнулася. Лідине обличчя виражало сум’яття ти злу досаду. Натомість Вероніка сумно помізкувала: «А Вася?  Що ваш Вася? Він що — такий самий маленький і безпорадний, як наш Ігор? Я повинна й за нього все вирішувати? Хіба він не знає, де там, у селі живуть мої батьки? Якщо любить — знайде. Якщо ні — значить, нам не по дорозі».
          Україна. Київська Деміївська. Жовті автомобільні дверцята відчинилися. Проте вигляд рішучої Ольги та беззахисного племінника ніби щось різко надломив.  (Надламав щось у Лідиному серці – отам, у тому прозорливому глузді, який схожий на холодний розрахунок великоокого шахового майстра.) 
      ЛІДА. Гаразд, Ніко!  Сиди тут, у машині, не буди малого. Я сама принесу твій чемодан.
      ШОФЕР.  Ходімо,  Лідо! Я  допоможу Вам донести важку валізу.
        Водій таксі, котрий мовчав усю дорогу, раптом заглушив мотор і вийшов слідом за Лідією. Натомість Вероніка залишилася тут, у салоні авто.  Молода матуся дивилася на каштани, що розквітали вздовж київської вулиці, Вона, вагаючись, подумала: «Мабуть, Ліда має рацію? Мабуть, мені не треба було піддаватися емоціям.  «Узявся за плуг — уже назад не озирайся».   Якось отак там, у селі,  каже мій затятий тато».
..Епілог. Дорослий Ігор, котрий закінчив школу та Університет, працюючи на заводі, писав статті про використання  титанових злитків або міцних труб. Але хіба інвалід  має чогось досягати? Невже він не може просто жити так, як квіти?.... Там, в Євангеліє, ж написано: «Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють, ані прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як кожна з них»






Basium  Pilatus \ПОЦЕЛУЙ ПИЛАТА\ .
________________________________________
            Тоді, перед розп’яттям Ісуса Христа, Понтій Пілат  умив руки перед натовпом, як повар після нарізки м'яса — ритуал чистоти після брудної роботи. Історики пишуть про політику, богослови — про гріх. Але жоден не спитав: який присмак залишає на губах вода церемоніальної невинності — гіркий, як полин, чи холодний, як металева монета? Що росте на душі, коли ти, ніби городник-невміла, намагаєшся виполоти власну сумління?
                Пілатовий шолом (душевний спокій)  купили за символ. Понтій вирізав його на камені, як вирізають імена на корі старого дуба — на довгі століття забуття. Так почалася історія, що тепер, ніби підземна ріка, винесла до іншого каменя та іншої душі, яка намагалася зрозуміти — чи можна умити руки, як посуд, від власного серця?

                ***
Любомир Археолог став отим істориком-науковцем, який шукає там,  у холодному мармурі, пульс живої душі, бо не міг знайти його в очах Ліліани. Вона була  керівницею розкопок.  Її  голос, хрипкий від вітру й тютюну, розтинав повітря, наче зазублена лопата — сухий ґрунт.
«Вона — мій особистий культурний шар, який я ніколи не розкопаю до кінця», — думав Любомир. Його кохання було для неї лише «поетичним шумом» — набридливим комаром, що заважав суворій цифрі звіту.
Все змінилося, коли вони розбудили Камінь Пілата. Це була масивна плита з грубого сірого вапняку, що височіла над піском, наче німий свідок минулого. На її шорсткій, побитій часом поверхні чітко виднілися викарбувані латинські літери: [TIBERIEVM]... [PON]TIVS PILATUS. Напис був нерівним, глибоким, ніби різець вгризався в камінь із силою самої імперської волі. Але зворотний бік приховував жахливу таємницю. Там був вирізьблений «механізм совісті»: лабіринт тонких ліній, що нагадували капіляри вирваного серця. Центр візерунка був вичовганий тисячами дотиків — заглиблення, схоже на сліпе, виплакане око.
Любомир зрозумів: «Ні, Пілат не просто вмив руки. Понтій  інкасував свою провину, передавши її цьому каменю, як пасажир передає важку валізу носію».
Невдовзі в їхній пильний світ увійшла працівниця з фонду «Алібі спокою». Клара була стерильною, ніби медичний  бинт, а її посмішка —  лиш  іконкою на бездушному інтерфейсі.
— Біль — це лише іржа на шестернях вашого ККД, — шепотіла Клара Амнезія. — Ми навчимо тебе відправляти муку системі.
«Вона пропонує мені ампутацію пам’яті», — промайнуло в голові Любомира, але спокуса перестати відчувати нерозділене кохання була сильнішою за страх.
Любомир нібито здався. Його очі перетворилися на холодні лінзи сканерів, а думки вишикувалися в безшумні алгоритми. Коли Ліліана намагалася витягти його з цієї інтелектуальної ополонки, він відповів голосом, у якому замість крові текла дистильована вода:
— Ти — лише помилка в моїй нейронній мережі. Тепер я вільний, як орел.
«Боже, він став схожим на власний знайдений камінь — твердий і абсолютно мертвий», — з жахом подумала Ліліана.
— Ти — жива ілюстрація до власного некролога! — вигукнула  Ліліана. — Біль — це вітер у твоїх вітрилах. Без нього ти просто порожня бочка в мертвому штилі.
Для фіналу Клара влаштувала ритуал. Уночі Любомир малював на камені символи свого відчуження. Чорнило лягало на граніт, наче стара кров. Він чекав, що мука випарується.
Але замість крил він відчув у грудях вагу чавунного ядра.
— Не спрацювало, — видихнув він.
— Спрацювало, — констатувала Клара з льодовим спокоєм. — Ти став закритою системою. Тепер ти не відчуваєш навіть порожнечі.
«Я хотів спокою, а отримав цвинтар», — закричала його остання жива думка.
Клара зникла, залишивши Любомира посеред руїн власного «я». Він став тріумфатором науки, але всередині нього мовчала пустеля.
Любомир  знайшов Ліліану в Галілеї. Там сонце було агресивним оком бога, а пил скрипів на зубах.
— Я запізнився, — сказав Любомир, сідаючи в бруд.
— Клара хотіла купити мій спротив, — відповіла Ліліана. — Але я волію бути диким бур’яном у пилу, ніж трояндою у вакуумі.
«Яка ж вона прекрасна у своїй недосконалості», — вперше за довгий час відчув він.
Ліліана  торкнулася його десниці . Її шкіра була гарячою, як розпечена цегла. Любомир відчув, як крига в його грудях дає тріщину. Біль повернувся, але разом із ним повернулося й світло.
Любомир рвучко притягнув її до себе. Ці обійми були відчайдушними, наче вони намагалися зростися докупи після довгої зими. Ліліана не відштовхнула його — вона вчепилася в його сорочку. Мужчина  відчув, як її серце б'ється об його ребра, вибиваючи ритм справжнього життя.
Він поцілував її — поцілунок смакував солоним потом, гарячим пилом і запізнілим каяттям. Це було гірке й солодке водночас. У цей момент Камінь Пілата з його ілюзорним спокоєм остаточно розсипався в його пам'яті на нікчемний пісок.
Любомир утямив: спокій — це лише попіл після пожежі життя. Він обрав пожежу. Він обрав цей важкий камінь почуттів, який нарешті забився в його ребрах, як живий, наляканий, але вільний птах.

      Отут, під розпеченим небом Кесарії, де сонце палало нещадним вогнем, а пустельний вітер розсипав золоту куряву, Любомир і Ліліана завмерли біля Каменю Пілата, мов дві живі квітки серед мертвої тиші руїн. Любомир, пригортаючи дівчину з відчайдушною силою, ніби намагався втримати в руках увесь крихкий світ, думав про те, що жодна історія, викарбувана на цьому камені, не варта однієї хвилини її земного тепла, а Ліліана, заплющивши очі, відчувала, як у її свідомості гаснуть усі колишні сумніви, поступаючись місцем єдиній істині: цей чоловік — її єдиний прихисток у безмежжі чужої пустелі. Їхній поцілунок, терпкий від пилу та гіркий від запізнілого каяття, водночас розквітав неземною солодкістю, викрешуючи іскру світла посеред порожнечі, поки серце дівчини вистукувало мелодію життя об його ребра, наче птах, що нарешті знайшов гніздо після довгої зими. У цій злитості тіл, що стала живим запереченням німої нерухомості скель, вони мовчки визнавали: справжній спокій криється не в холодному забутті граніту, а в тому болючому й цілющому світлі, яке вони змогли викресати з темряви власних доль.
…________________________________________

Автор використовує латину не для прикраси, а як мову "вироку".
• "TIBERIEVM" — це вертикаль влади, що тисне зверху.
• "Corpus delicti" (речовий доказ) — у тексті цим доказом стає саме тіло героя, яке починає "говорити" через біль, коли розум намагається мовчати.

Basium  Pilatus .
________________________________________
            Тоді, перед розп’яттям Ісуса Христа, Понтій Пілат  умив руки перед натовпом, як повар після нарізки м'яса — ритуал чистоти після брудної роботи. Історики пишуть про політику, богослови — про гріх. Але жоден не спитав: який присмак залишає на губах вода церемоніальної невинності — гіркий, як полин, чи холодний, як металева монета? Що росте на душі, коли ти, ніби городник-невміла, намагаєшся виполоти власну сумління?
                Пілатовий шолом (душевний спокій)  купили за символ. Понтій вирізав його на камені, як вирізають імена на корі старого дуба — на довгі століття забуття. Так почалася історія, що тепер, ніби підземна ріка, винесла до іншого каменя та іншої душі, яка намагалася зрозуміти — чи можна умити руки, як посуд, від власного серця?

                ***
Любомир Археолог став отим істориком-науковцем, який шукає там,  у холодному мармурі, пульс живої душі, бо не міг знайти його в очах Ліліани. Вона була  керівницею розкопок.  Її  голос, хрипкий від вітру й тютюну, розтинав повітря, наче зазублена лопата — сухий ґрунт.
«Вона — мій особистий культурний шар, який я ніколи не розкопаю до кінця», — думав Любомир. Його кохання було для неї лише «поетичним шумом» — набридливим комаром, що заважав суворій цифрі звіту.
Все змінилося, коли вони розбудили Камінь Пілата. Це була масивна плита з грубого сірого вапняку, що височіла над піском, наче німий свідок минулого. На її шорсткій, побитій часом поверхні чітко виднілися викарбувані латинські літери: [TIBERIEVM]... [PON]TIVS PILATUS. Напис був нерівним, глибоким, ніби різець вгризався в камінь із силою самої імперської волі. Але зворотний бік приховував жахливу таємницю. Там був вирізьблений «механізм совісті»: лабіринт тонких ліній, що нагадували капіляри вирваного серця. Центр візерунка був вичовганий тисячами дотиків — заглиблення, схоже на сліпе, виплакане око.
Любомир зрозумів: «Ні, Пілат не просто вмив руки. Понтій  інкасував свою провину, передавши її цьому каменю, як пасажир передає важку валізу носію».
Невдовзі в їхній пильний світ увійшла працівниця з фонду «Алібі спокою». Клара була стерильною, ніби медичний  бинт, а її посмішка —  лиш  іконкою на бездушному інтерфейсі.
— Біль — це лише іржа на шестернях вашого ККД, — шепотіла Клара Амнезія. — Ми навчимо тебе відправляти муку системі.
«Вона пропонує мені ампутацію пам’яті», — промайнуло в голові Любомира, але спокуса перестати відчувати нерозділене кохання була сильнішою за страх.
Любомир нібито здався. Його очі перетворилися на холодні лінзи сканерів, а думки вишикувалися в безшумні алгоритми. Коли Ліліана намагалася витягти його з цієї інтелектуальної ополонки, він відповів голосом, у якому замість крові текла дистильована вода:
— Ти — лише помилка в моїй нейронній мережі. Тепер я вільний, як орел.
«Боже, він став схожим на власний знайдений камінь — твердий і абсолютно мертвий», — з жахом подумала Ліліана.
— Ти — жива ілюстрація до власного некролога! — вигукнула  Ліліана. — Біль — це вітер у твоїх вітрилах. Без нього ти просто порожня бочка в мертвому штилі.
Для фіналу Клара влаштувала ритуал. Уночі Любомир малював на камені символи свого відчуження. Чорнило лягало на граніт, наче стара кров. Він чекав, що мука випарується.
Але замість крил він відчув у грудях вагу чавунного ядра.
— Не спрацювало, — видихнув він.
— Спрацювало, — констатувала Клара з льодовим спокоєм. — Ти став закритою системою. Тепер ти не відчуваєш навіть порожнечі.
«Я хотів спокою, а отримав цвинтар», — закричала його остання жива думка.
Клара зникла, залишивши Любомира посеред руїн власного «я». Він став тріумфатором науки, але всередині нього мовчала пустеля.
Любомир  знайшов Ліліану в Галілеї. Там сонце було агресивним оком бога, а пил скрипів на зубах.
— Я запізнився, — сказав Любомир, сідаючи в бруд.
— Клара хотіла купити мій спротив, — відповіла Ліліана. — Але я волію бути диким бур’яном у пилу, ніж трояндою у вакуумі.
«Яка ж вона прекрасна у своїй недосконалості», — вперше за довгий час відчув він.
Ліліана  торкнулася його десниці . Її шкіра була гарячою, як розпечена цегла. Любомир відчув, як крига в його грудях дає тріщину. Біль повернувся, але разом із ним повернулося й світло.
Любомир рвучко притягнув її до себе. Ці обійми були відчайдушними, наче вони намагалися зростися докупи після довгої зими. Ліліана не відштовхнула його — вона вчепилася в його сорочку. Мужчина  відчув, як її серце б'ється об його ребра, вибиваючи ритм справжнього життя.
Він поцілував її — поцілунок смакував солоним потом, гарячим пилом і запізнілим каяттям. Це було гірке й солодке водночас. У цей момент Камінь Пілата з його ілюзорним спокоєм остаточно розсипався в його пам'яті на нікчемний пісок.
Любомир утямив: спокій — це лише попіл після пожежі життя. Він обрав пожежу. Він обрав цей важкий камінь почуттів, який нарешті забився в його ребрах, як живий, наляканий, але вільний птах.

      Отут, під розпеченим небом Кесарії, де сонце палало нещадним вогнем, а пустельний вітер розсипав золоту куряву, Любомир і Ліліана завмерли біля Каменю Пілата, мов дві живі квітки серед мертвої тиші руїн. Любомир, пригортаючи дівчину з відчайдушною силою, ніби намагався втримати в руках увесь крихкий світ, думав про те, що жодна історія, викарбувана на цьому камені, не варта однієї хвилини її земного тепла, а Ліліана, заплющивши очі, відчувала, як у її свідомості гаснуть усі колишні сумніви, поступаючись місцем єдиній істині: цей чоловік — її єдиний прихисток у безмежжі чужої пустелі. Їхній поцілунок, терпкий від пилу та гіркий від запізнілого каяття, водночас розквітав неземною солодкістю, викрешуючи іскру світла посеред порожнечі, поки серце дівчини вистукувало мелодію життя об його ребра, наче птах, що нарешті знайшов гніздо після довгої зими. У цій злитості тіл, що стала живим запереченням німої нерухомості скель, вони мовчки визнавали: справжній спокій криється не в холодному забутті граніту, а в тому болючому й цілющому світлі, яке вони змогли викресати з темряви власних доль.
…________________________________________

Автор використовує латину не для прикраси, а як мову "вироку".
• "TIBERIEVM" — це вертикаль влади, що тисне зверху.
• "Corpus delicti" (речовий доказ) — у тексті цим доказом стає саме тіло героя, яке починає "говорити" через біль, коли розум намагається мовчати.

Basium  Pilatus .
________________________________________
            Тоді, перед розп’яттям Ісуса Христа, Понтій Пілат  умив руки перед натовпом, як повар після нарізки м'яса — ритуал чистоти після брудної роботи. Історики пишуть про політику, богослови — про гріх. Але жоден не спитав: який присмак залишає на губах вода церемоніальної невинності — гіркий, як полин, чи холодний, як металева монета? Що росте на душі, коли ти, ніби городник-невміла, намагаєшся виполоти власну сумління?
                Пілатовий шолом (душевний спокій)  купили за символ. Понтій вирізав його на камені, як вирізають імена на корі старого дуба — на довгі століття забуття. Так почалася історія, що тепер, ніби підземна ріка, винесла до іншого каменя та іншої душі, яка намагалася зрозуміти — чи можна умити руки, як посуд, від власного серця?

                ***
Любомир Археолог став отим істориком-науковцем, який шукає там,  у холодному мармурі, пульс живої душі, бо не міг знайти його в очах Ліліани. Вона була  керівницею розкопок.  Її  голос, хрипкий від вітру й тютюну, розтинав повітря, наче зазублена лопата — сухий ґрунт.
«Вона — мій особистий культурний шар, який я ніколи не розкопаю до кінця», — думав Любомир. Його кохання було для неї лише «поетичним шумом» — набридливим комаром, що заважав суворій цифрі звіту.
Все змінилося, коли вони розбудили Камінь Пілата. Це була масивна плита з грубого сірого вапняку, що височіла над піском, наче німий свідок минулого. На її шорсткій, побитій часом поверхні чітко виднілися викарбувані латинські літери: [TIBERIEVM]... [PON]TIVS PILATUS. Напис був нерівним, глибоким, ніби різець вгризався в камінь із силою самої імперської волі. Але зворотний бік приховував жахливу таємницю. Там був вирізьблений «механізм совісті»: лабіринт тонких ліній, що нагадували капіляри вирваного серця. Центр візерунка був вичовганий тисячами дотиків — заглиблення, схоже на сліпе, виплакане око.
Любомир зрозумів: «Ні, Пілат не просто вмив руки. Понтій  інкасував свою провину, передавши її цьому каменю, як пасажир передає важку валізу носію».
Невдовзі в їхній пильний світ увійшла працівниця з фонду «Алібі спокою». Клара була стерильною, ніби медичний  бинт, а її посмішка —  лиш  іконкою на бездушному інтерфейсі.
— Біль — це лише іржа на шестернях вашого ККД, — шепотіла Клара Амнезія. — Ми навчимо тебе відправляти муку системі.
«Вона пропонує мені ампутацію пам’яті», — промайнуло в голові Любомира, але спокуса перестати відчувати нерозділене кохання була сильнішою за страх.
Любомир нібито здався. Його очі перетворилися на холодні лінзи сканерів, а думки вишикувалися в безшумні алгоритми. Коли Ліліана намагалася витягти його з цієї інтелектуальної ополонки, він відповів голосом, у якому замість крові текла дистильована вода:
— Ти — лише помилка в моїй нейронній мережі. Тепер я вільний, як орел.
«Боже, він став схожим на власний знайдений камінь — твердий і абсолютно мертвий», — з жахом подумала Ліліана.
— Ти — жива ілюстрація до власного некролога! — вигукнула  Ліліана. — Біль — це вітер у твоїх вітрилах. Без нього ти просто порожня бочка в мертвому штилі.
Для фіналу Клара влаштувала ритуал. Уночі Любомир малював на камені символи свого відчуження. Чорнило лягало на граніт, наче стара кров. Він чекав, що мука випарується.
Але замість крил він відчув у грудях вагу чавунного ядра.
— Не спрацювало, — видихнув він.
— Спрацювало, — констатувала Клара з льодовим спокоєм. — Ти став закритою системою. Тепер ти не відчуваєш навіть порожнечі.
«Я хотів спокою, а отримав цвинтар», — закричала його остання жива думка.
Клара зникла, залишивши Любомира посеред руїн власного «я». Він став тріумфатором науки, але всередині нього мовчала пустеля.
Любомир  знайшов Ліліану в Галілеї. Там сонце було агресивним оком бога, а пил скрипів на зубах.
— Я запізнився, — сказав Любомир, сідаючи в бруд.
— Клара хотіла купити мій спротив, — відповіла Ліліана. — Але я волію бути диким бур’яном у пилу, ніж трояндою у вакуумі.
«Яка ж вона прекрасна у своїй недосконалості», — вперше за довгий час відчув він.
Ліліана  торкнулася його десниці . Її шкіра була гарячою, як розпечена цегла. Любомир відчув, як крига в його грудях дає тріщину. Біль повернувся, але разом із ним повернулося й світло.
Любомир рвучко притягнув її до себе. Ці обійми були відчайдушними, наче вони намагалися зростися докупи після довгої зими. Ліліана не відштовхнула його — вона вчепилася в його сорочку. Мужчина  відчув, як її серце б'ється об його ребра, вибиваючи ритм справжнього життя.
Він поцілував її — поцілунок смакував солоним потом, гарячим пилом і запізнілим каяттям. Це було гірке й солодке водночас. У цей момент Камінь Пілата з його ілюзорним спокоєм остаточно розсипався в його пам'яті на нікчемний пісок.
Любомир утямив: спокій — це лише попіл після пожежі життя. Він обрав пожежу. Він обрав цей важкий камінь почуттів, який нарешті забився в його ребрах, як живий, наляканий, але вільний птах.

      Отут, під розпеченим небом Кесарії, де сонце палало нещадним вогнем, а пустельний вітер розсипав золоту куряву, Любомир і Ліліана завмерли біля Каменю Пілата, мов дві живі квітки серед мертвої тиші руїн. Любомир, пригортаючи дівчину з відчайдушною силою, ніби намагався втримати в руках увесь крихкий світ, думав про те, що жодна історія, викарбувана на цьому камені, не варта однієї хвилини її земного тепла, а Ліліана, заплющивши очі, відчувала, як у її свідомості гаснуть усі колишні сумніви, поступаючись місцем єдиній істині: цей чоловік — її єдиний прихисток у безмежжі чужої пустелі. Їхній поцілунок, терпкий від пилу та гіркий від запізнілого каяття, водночас розквітав неземною солодкістю, викрешуючи іскру світла посеред порожнечі, поки серце дівчини вистукувало мелодію життя об його ребра, наче птах, що нарешті знайшов гніздо після довгої зими. У цій злитості тіл, що стала живим запереченням німої нерухомості скель, вони мовчки визнавали: справжній спокій криється не в холодному забутті граніту, а в тому болючому й цілющому світлі, яке вони змогли викресати з темряви власних доль.
…________________________________________

Автор використовує латину не для прикраси, а як мову "вироку".
• "TIBERIEVM" — це вертикаль влади, що тисне зверху.
• "Corpus delicti" (речовий доказ) — у тексті цим доказом стає саме тіло героя, яке починає "говорити" через біль, коли розум намагається мовчати.





      Анастасія.
(Оповідання)
               Гостинна (але чужа, як мачуха)  Польща. Містечко Сім’ятичі, де тишу лиш інколи порушує дзвін католицького костелу. Тут, перукарні, в  повітрі  стоїть густий туман із лаку та аромату пудри, крізь який долинає ритмічне клацання  ножиць. Величезні дзеркала відбивають калейдоскоп облич, захованих під білосніжними пеньюарами, що стирають індивідуальність та соціальні статуси. На кахляній підлозі м’якими заметами осідають різноколірні пасма — зістрижені спогади, які щітка,  прибираючи сміття, безжально змітає в куток.
           21 жовтня 2022 року . Мирні Сім’ятичі.  Повітря тут, у  перукарні. пахло ацетоном, лаком і затишком. Сонячне золоте проміння лягало на підлогу теплими прямокутниками. Анастасія Вільнолюбна, сидячи в візку,  тонким пензлем наносила перламутрово-пісочний лак на нігті клієнтки. Її рухи були повільні й точні — такі, що не потребують поспіху.
          Ні, ніжна жіноча зовнішність  не заперечує сили. Стримані, правильні риси обличчя Насті  трималися гідно, без напруги. Темні брови обрамляли карі очі з далекою уважністю — погляд людини, яка бачить більше, ніж дозволяє мить. Її волосся (смолянисте та слухняне) спадало на плечі. Легкий макіяж підкреслював зібраність, не приховуючи пережитого.
              Ні, ці ренки не тільки тендітні – вони  вельми  впевнені. Її  руки знають багато: удар і  лінію, кулак і перо, щит і дотик. Навіть, сидячи тут, у візку, Настя  тримала простір навколо себе — спокійно, без дозволів і пояснень. У ній не було жалю до себе. Лише внутрішній стрижень — тихий, непомітний, але незламний.
          Безпечна (але чужа, як окунь  на піску)  Польща. Невеличке  містечко Сім’ятичі, де тишу лиш увечері та ввечері порушує благовіст православного храму.   Пензлик ковзає по нігтю, лишаючи блискучу доріжку кольору. Лак розтікається рівно, мов тиха ріка. Світло лампи віддзеркалюється, перетворюючи поверхню на дзеркало. Кожен рух — ритуал. Пальці завмирають, чекаючи посвячення. У цій простій дії є медитація: час сповільнюється, увага зосереджена на тонкій лінії.  Фарбування нігтів — не лише прикраса. Це хвилина тиші й турботи, коли крапля кольору стає знаком настрою, відтінком дня, маленькою історією на кінчиках пальців. 
КЛІЄНТКА. (Вона дивиться на свої пофарбовані нігті.)  Добже. Мені  подобається. Дуже.
НАСТЯ  Дякую, пані Касія.  Ви мешкаєте тут, у  нашому районі?
КЛІЄНТКА.  Так. А ви?...
НЕСТЯ. Ні, не роки – я, киянка,  рахую нині  дні. До того було інше життя. Буття - тихе і таке безтурботне, ніби річка, яка тече сама собою.
Колись Настя вірила, що сила — це моноліт. Ні, не тільки психологічною підтримкою – вона тренувала  бої без правил. Юнка вірила в м’язи, у витримку, в контроль. Її тіло було скелею, голос — якорем. Вона думала: силу можна зламати лише зовні.
Потім з’явився він. Порожній, як незаписане полотно. Його слова падали тихо, але підточували берег. Простір між ними стискався, мов петля. Перший синець став першою тріщиною. Вона не помітила, коли з тренерки перетворилася на пацієнтку власної історії.
Поліція пахла папером і байдужістю. Заява була лише аркушем — і вироком: контроль втрачено.
Того (їхнього останнього, сімейного) вечора спалахнула сварка. Володя, в якого була ломка, вимагав гроші, щоб купити наркотики.  Настя йому відмовила. Почалася бійка, неабияка  колюча. Кроки звучали, як удари долі. Мить — і порожнеча. Політ був короткий. Думка «я ж усе контролювала» згасла в темряві.
Біле світло реанімації не боліло. Боліла відсутність. Не ніг — ілюзії сили. Лишився внутрішній стрижень. Єдиний доказ існування.
Хильнувши для хоробрості сто грам вина, муж Володя прийшов у лікарню.  Благовірний спитав: «Настю,  пам’ятаєш?... Ти, миючи скло, оступилася і сама  випала з вікна». «Будь щасливим із іншою», - ледь чутно  прошепотіла шляхетна Анастасія.  Ні, не папірець – побита жінка,  лежачи на постелі, підписала звільнена з того шлюбу, який став схожий на бракований виріб. Утім, злість прийшла пізніше. Холодна, глибока, як підземний вогонь. У дзеркалі Настя побачила не жертву, а ядро. «Я ще тут» — стало точкою опори.
Вулиця зустріла бордюрами-гірками та липкими поглядами. Вулиця стала рікою — не швидкою, проте незворотною.  Настя, ніби комаха,  скинула  старий хітиновий панцир, щоби мати можливість рости далі. Настя старе життя, немовби брудний одяг, залишила без сліз.
Пензлі лягли в руку легко. Візаж став її мовою. Там, де були удари, з’явилися лінії. Там, де сила м’язів — точність жесту. Вона малювала себе наново. Перукарня у Варшаві стала її новим рингом.
          Польща. Сім’ятичі. Перукарня. Чорнокоса Настя-візочниця з карими очима посміхнулася. Майстриня  збирала інструменти, щоб їх обжарила-очистила  електрична піч.
  КЛІЄНТКА. Я наступного разу, коли знову мені буде потрібно зробити манікюр, знову до Вас прийду.
НАСТЯ.  Прошше.   Приходьте!  Але тут, у перукарні, буде працювати інша майстриня.  Я повертаюся назад – туди, у  київські пенати.
ЗДИВОВА КЛІЄНТКА. Як так? Там же, в Україні,  руські дрони і ракети… Там  щодня ніби в  пеклі….   
НАСТЯ. Слава Богу,  черниці-католички приютили мене там, у своєму будинку допомоги. Я нині маю хліб і одяг, однаке мені хочеться просинатися вранці з коханим мужем в одному ліжку .  Навіть  паршивий анальгін отут, у Польщі, без рецепту я купити не можу. Черга до лікаря – майже цілий місяць.  А що буле тоді, коли у мене виникнуть набагато більші проблеми зі здоров’ям, ніж просто легенька застуда? Моя коляска ж погано впливає на хребет, на нирки… 
КЛІЄНТКА. Так, Настю!  Тобі  також потрібна така реабілітація, якої тут, у Польщі, на жаль, немає. Можливо, якщо поперек  колись воскресне, ти ще зможеш, хоч на милицях…  Це я вже як лікар мовлю. До, речі, скільки з мене?….
УСМІХНЕНА  НАСТЯ. А скільки Вам їх не шкода?..
ПОЛЬКА (Теж усміхаючись)
. Мені не шкода тільки тих пеньожек, які я ще не заробила.
Вони ж поки що – немов обіцянка.
Анастасія  глянула у дзеркало. Те саме обличчя. Ті самі очі з далекою уважністю. Ті самі руки — спокійні, точні. Візок був не межею, а формою руху.
Спинний мозок можна пошкодити. Внутрішній стрижень — ні. Анастасія  не поверталася до зламаного. Настя замикала коло. З попелу — простір. З уламків — світло.  Зі світла - Нову Зорю.
                ІІ
         Україна. Небезпечний (але такий рідний, як тато)   Київ. Сирена розрізає тишу міста, мов іржаве лезо старе полотно, вимушуючи серце столиці а битися у рвучкому, тривожному ритмі. Золоті бані соборів завмирають у німому чеканні, а вулиці, ще мить тому сповнені гомону, стають схожими на затамовані подихи перед грозою. Ні, повітряна тривога – це не просто сигнал небезпеки. Повітряна тривога   — холодна металева хвиля, що накриває будинки, перетворюючи стіни на фортеці, а звичайні підвали — на сховища спільних надій. Кожна тривога стає болючою паузою в житті мегаполіса, коли час гусне, як смола, а повітря навколо наповнюється невидимою електрикою передчуття. У цій вимушеній тиші, під звуки далекого неба, місто не завмирає, а зосереджується, перетворюючи свій страх на крицю, що тримає над нами купол незламності.
       Небо над Києвом перетворюється на пошматовану завісу, коли залізна сарана «шахедів» в’їдається у тишу своїм механічним скреготом, а ракети прошивають простір, мов розпечені голки, що наживу зшивають темряву зі страхом. Місто здригається від вибухів, які відлунюють у грудях, немов важкі удари об розірваний дзвін, змушуючи вікна дрижати в передчутті біди. Повітря гусне від тривоги, і крізь дим проривається несамовита симфонія залізного міста: розпачливе виття пожежних сирен, що розрізає ніч по живому, та пронизливе голосіння швидких, які мчать крізь завали, наче білі блискавки порятунку. Кожен такий спалах у небі — це замах на життя, але в гуркоті ППО та невтомному русі рятувальних вогнів пульсує запекла воля столиці. Ні, столиця вільної України не тільки терпить біль –  вона переплавляє його на незламність, тримаючи небо на своїх стомлених, але сталевих плечах.
- Слава Богу, цей жах (принаймні, поки що) вже закінчився. Ми сьогодні залишилися живі, - перехрестилася  матір Анастасії, котра тут, у квартирному коридорі, сиділа на табуретці біля доччиного інвалідного візка. – Піду туди, на кухню; хоч млинців напечу.
- Так, зараз, коли ще  є світло та гаряча вода,  мені треба швиденько голову помити, - усміхнулася Настя. – Увечері ж я, напевно,  на побачення…
Україна. Любий оживаючий Київ. Відбій розливається вулицями, мов цілющий бальзам на відкриту рану, повертаючи місту його звичне дихання. Останні відлуння сирени розчиняються в небі, і Київ оживає миттєво, ніби весняна квітка, що скидає з себе кайдани криги. Люди виходять на світло, обмінюючись швидкими усмішками — цими невидимими нитками, що знову зшивають розірване полотно дня. Кав’ярні знову наповнюються пахом мелених зерен, а гуркіт трамваїв звучить тепер як найсолодша музика мирної рутини. Ні відбій – це не просто мить, це закінчення небезпеки, це тріумф життя над заціпенінням, коли кожен крок по бруківці стає ствердженням нашої сили, а небо, очищене від загроз, знову належить мріям, а не страху.
понеділок, 5 січня 2026 р.
________________________________________