Про Слово та славу

             Матвій працював коректором у видавництві, яке друкувало переважно інструкції до побутової техніки та рекламні каталоги супермаркетів. Його власна збірка поезій «Орфей під мухою», видана накладом у двісті примірників три роки тому, досі припадала пилом у кутку орендованої квартири, слугуючи підставкою для кактуса, який майже засох, але вперто відмовлявся остаточно померти.
      Світ навколо здавався Матвію механічною лірою, що грає одну й ту саму фальшиву ноту. Люди бігли в метро, тримаючись за поручні так, наче це були нитки Аріадни, що вели не до виходу, а до чергового тупикового офісу. І серед тих людей він – одночасно такий, як усі, і геть ні на кого не схожий. 
- А ти все марнуєш свій талант? — прохрипів голос над вухом.
      Це був його сусід по кабінету - старий Зіновій. Він завжди пахнув дорогим вином та дешевим тютюном, і ніколи не знімав свій потертий білий піджак. У голосі його шуміли гірські водоспади. На столі колеги стояв глиняний глечик. Завжди порожній. Коли його запитували, чому він принаймні не поставить у тару квіти, чоловік ухильно відповідав, що у такому разі мільйон казкових перспектив перетвориться на один букет банальних троянд або чорнобривців. 
- Знову виправляєш коми в текстах про знижки на пральний порошок? – повторив Зіновій.
- Комусь треба це робити, - відповів Матвій, не піднімаючи очей. - Порядок у словах - порядок у світі.
- Порядок - це лише втомлений хаос, хлопче, - Зіновій хитро всміхнувся, і в його очах на мить промайнув відблиск яскравих блискавиць, - Ти краще пиши своє. Те, що римується не з грошовим шурхотом, а з небесним гуркотом.
      Матвій лише зітхнув. Він знав, що його вірші нікому не потрібні. Його остання поема «Тканина невидимого» у «Фейсбуці» зібрала три лайки, два з яких були від ботів, що пропонували збільшення охоплень. Тієї ночі Матвій вийшов з офісу пізно. Місто дихало важким смогом, а неонові вивіски блимали в ритмі серця, хворого безнадією.
       Він зупинився біля цілодобового кіоску, де продавали все: від лотерейних квитків до запчастин для кавоварок. За прилавком сиділа дівчина з неймовірно довгим волоссям, яке вона безперервно заплітала у три тугі коси.
- Вибери нитку, поете, - мовила вона, не дивлячись на клієнта.
- Мені просто пачку сигарет, - відповів Матвій.
       Продавчиня простягнула йому пачку, але коли він торкнувся дівочої руки, простір навколо наче здригнувся. На мить він побачив не брудну вулицю, а нескінченне ткацьке полотно, де кожен крок перехожого був стібком.
- Якщо ти заткнеш отвір в сопілці, вона перестане співати, - раптом додала вона даоську мудрість, яку Матвій колись читав у книжках про порожнечу. – Іноді користь вікна - у його відсутності. Користь твого слова  у тому, що його ніхто не чує.
      Матвій подався геть, відчуваючи дивну легкість. Він підійшов до великого мосту, що з’єднував два береги міста. Під мостом текла річка — брудна, масляниста, вона здавалася межею між життям і тим, що буває після. На березі стояв старий човняр у дощовику. Дідусь перевозив якихось будівельників через закритий на ремонт проліт.
- Грошей не треба, - кивнув човняр, коли Матвій випадково поглянув на нього. - Лише слово. Гарне, важке слово. Щоб човен не хитався.
      Матвій прошепотів рядок, котрий прийшов йому в голову щойно: «Світло тримається на цвяхах, які ми забиваємо в порожнечу». Човняр задоволено хмикнув, і човен пішов по воді так плавно, наче ковзав по маслу. Вдома поет сів за стіл. Він відчував дивний лоскіт у грудях. Це не було натхненням у класичному розумінні — це було відчуття фізичної відповідальності. Він раптом зрозумів: якщо зараз не напише наступний рядок, сонце вранці може просто не знайти приводу зійти. Поет почав писати. Слова лягали на папір, і з кожною літерою стіни квартири ставали прозорішими. Він бачив, як через його рими проходять силові лінії міста. Ось він написав про «металевий шепіт дротів» - і в цей момент на іншому кінці міста електрик, який ледь не торкнувся оголеного дроту, чомусь відсмикнув руку.
      Матвій написав про «тишу, що береже сон немовлят» - і в сусідньому під’їзді затих п’яний скандал, що загрожував закінчитися бійкою. Він був Атлантом, але замість неба тримав на плечах сенс.
       Наступного дня він навідав з візитом ввічливості Олену. Вона була художницею, яка малювала лише колодязі. Всі її картини були чорними дірами на білому тлі. Вона жила в мансарді, де завжди було забагато голубів.
- Ти теж це відчуваєш? - запитала вона, розливаючи чай, що пахнув полином. - Світ зношується. Як стара сукня. Тканина стає тонкою, і крізь неї видно... химер.
- Я бачив жінку біля кіоску, - сказав Матвій. - Вона плела коси.
- Це Клото, - байдуже відповіла Олена. – Наймолодша з трьох богинь долі. Вона вимірює тривалість життя смертних та вирішує, врятувати світ, чи вбити. Але вона лише тримає нитку. Хтось має її натягувати.
- Мої вірші... — почав Матвій. — Їх ніхто не читає. Я перевіряв статистику. Нуль.
      Олена засміялася, і цей сміх нагадав йому дзвін розбитого дзеркала.
- Дао, яке можна назвати, не є справжнім Дао. Поезія, яку читають мільйони, - це просто шум. Справжня магія працює в тиші. Ти пишеш - і реальність склеюється. Ти - клей, Матвіє. Ти - той, хто заговорює прірву, щоб вона не ковтнула нас усіх сьогодні за обідом.
     Матвій вийшов від неї у стані дивного сп’яніння. Він ішов по центру міста і раптом побачив Його. Чоловік у дорогому костюмі кольору грозової хмари стояв біля входу до величезного скляного бізнес-центру. В руках він тримав золотий смартфон, але дивився не в екран, а прямо на Матвія. Погляд його був важким, як гранітна плита. За спиною чоловіка охоронці здавалися не людьми, а гаргуліями з обрубаними крилами.
- Ти забагато береш на себе, писако, - промовив Чоловік у Костюмі. — Світ хоче спокою. Світ хоче розпастися на атоми і заснути в ентропії. Навіщо ти щодня його зшиваєш своїми метафорами?
- Хто ви? - запитав Матвій, хоча вже знав відповідь. Від чоловіка віяло холодом підземель і банківських сейфів.
- Я той, хто володіє всім, що впало на землю. А ти намагаєшся підняти те, що має бути похованим. Твої вірші - це сміття. Вони не приносять прибутку. Вони не будують логістичних ланцюгів. Припини писати, і я дам тобі все: спокій, гроші, забуття.
      Матвій поглянув на свої руки. Вони були в чорнилі.
- Якщо я припиню, цей будинок за вашою спиною стане просто купою піску. Бо він тримається не на бетоні, а на моїй впевненості в існуванні сенсу. Чоловік у Костюмі зневажливо скривився і зник у скляних дверях. Матвій повернувся до своєї крихітної комірчини. Дістав з шухлядки столу чистий аркуш. Любовно, майже набожно, погладив його долонею. Серце калатало, як птах у клітці. Він розумів, що ніколи не стане відомим. Його ім’я не викарбують на граніті. Але зараз, у цю хвилину, десь у далекому океані піднімалася хвиля, яка могла б змити ціле місто, якби він не знайшов потрібного слова. Він згадав повчання Лао-Цзи: «Світ великий, але він тримається на найменшому».
      Поет-невдаха почав писати про Ехо, яка стала звуковим фоном у торговому центрі. Про Нарциса, який задивився у вимкнений екран смартфона. Про Сізіфа, який щоранку тисне кнопку ліфта, що нікуди не їде. З кожним віршем світ ставав щільнішим. Магія не була феєрверком — вона була в тому, що стіни залишалися стінами, а люди продовжували дихати, навіть не знаючи, чому вони це роблять.
      Під ранок, коли небо стало кольору розведеного молока, Матвій дописав останній рядок. Він був виснажений, наче відпрацював зміну в шахті. На його телефон прийшло сповіщення. Один новий коментар під старою поезією. «Дякую. Я сьогодні хотів стрибнути з даху, але прочитав Ваш вірш про цвяхи і порожнечу. І вирішив, що ще принаймні трохи почекаю».
      Матвій посміхнувся. Зіновій був правий. Користь порожньої глечика в тому, що в нього можна щось налити. Світ продовжував стояти. Невидимі нитки, натягнуті поетом, дзвеніли на вітрі, тримаючи на собі важке, безглузде і неймовірно прекрасне небо сучасності. Матвій заснув, і йому снилося, як він іде по воді, а за ним, замість тіні, тягнеться довгий золотий шлейф несказаних слів, на яких, як на фундаменті, тримаються зорі.

 Источник: https: //poembook.ru/poem/3361360-pro-slovo-ta-slavu