Гранi

           Степан Громило був людиною сталевого гарту та залізобетонних переконань. Працював він на ливарному заводі ЗАТ «Куй метал», де його кулаки, кожен розміром з добрячу диню, щодня приборкували гарячий сплав. Степан називав себе «простим мужиком» і неабияк пишався цим званням. Його гардероб складався з трьох ідентичних засмальцьованих майок-алкоголічок, розтягнутих треніків та непохитної впевненості у тому, що все, складніше за розвідний ключ та вигадливіше за шестигранну гайку видумали нероби, аби дурити чесний люд.
- Мистецтво? — сердито басив він, виставляючи у вікно свій солідний живіт, який лагідно іменував «пивосховищем». — Це ви про тих малярів, що малюють квадрати під кутом? Кляті пройдисвіти! Та я паркан на дачі краще пофарбую, і без жодних державних грантів!
      Особливим об’єктом його зневаги була сусідка по сходовому майданчику — Елеонора Марківна. Ця тендітна бабуся, яка завжди пахла ванільною випічкою, мала нещастя викладати сольфеджіо. Їхні щоденні сутички стали легендою під’їзду.
- Степане, чи не могли б ви не грюкати дверима о шостій ранку? — лагідно просила вона.
— А ви, Марківно, менше своїх скрипок слухайте! Від них навіть у тарганів вуса відпадають! — реготав Степан, задоволений власною дотепністю. — Я людина проста, мені ваші високі матерії — як козі баян. Я «скуф» і цим пишаюся!
      Отак вони й жили, кожен небезпідставно вважаючи сусіда антагоністом своєї героїчної історії життя. 
      Але доля, як відомо, має специфічне почуття гумору, яке часто межує з сарказмом. Іноді іронічний випадок перетинає ту межу. І тоді трапляються історії того штибу, про який піде далі мова.
       Одного вівторка бригадир, котрий, окрім інших функцій, виконував обов’язки спеціаліста з вирішення питань «культурного дозвілля», зайшов до цеху з пачкою квитків.
— Хлопці, в нашого директора з’явилися політичні амбіції. Поглядає на крісло мера. Тож привіз у місто культуру, хай би їй грець. Вечір четверга — балет «Жізель». Бути всім. Хто не прийде — премію побачить тільки в бінокль.
      Цех вибухнув реготом.
 — Балет? — Петро, колега Степана, недбало витер масні руки об ганчірку. — Це там, де мужики в рейтузах бігають? Та я піду хіба щоб плюнути у тих пострибунчиків.   
— А я буду хропіти так голосно, щоб оркестр перекричати. — похмуро відрізав Степан, —  Покажемо цим «естетам», що таке робочий клас.
        У четвер увечері група важковаговиків у позичених у родичів незручних піджаках, які тріщали по швах на їхніх плечах та черевах, зайняла два ряди в партері. Степан сидів посередині, красномовно схрестивши руки на грудях, і з викликом дивився на золочену ліпнину стелі. «Ну, давай, здивуй мене, — думав він, — неоковирна істота у лосинах».
      Завіса піднялася. Залунала музика. Спочатку Степан чесно намагався вигадати якийсь дотеп, щоб шепнути його Петрові. Але раптом щось сталося. На сцену випурхнула тендітна дівчина — Жізель. Вона рухалася так легко, ніби гравітація була лише рекомендацією, яку вона вирішила ігнорувати. Степан примружився. Він, людина, що звикла до ваги металу і опору матеріалів, раптом побачив не «бабу в пачці», а неймовірну інженерну точність кожного руху.
      Коли Жізель дізналася про зраду свого коханого Альберта, музика змінилася. Степан відчув, як у нього всередині щось натягнулося, наче сталевий трос під навантаженням. Коли почалася сцена божевілля, він забув про пиво, про завод і про те, що він «скуф». Його очі були прикуті до сцени. Він бачив не танець — він бачив оголену людську душу, що розривалася на шматки. Кожен стрибок був як крик, кожне па — як зітхання.
      У другому акті, коли з’явилися віліси — привиди дівчат, що померли до весілля, — у залі запала мертва тиша. Степан помітив, як пальці Жізелі ледь торкаються плеча Альберта, благаючи про прощення та захист. Це було так тонко, так невагомо, що Степану перехопило подих. Він раптом зрозумів мову тіла: нахил голови означав розпач, витягнутий носок — нескінченну тугу, а стрімкий пірует — надію, що згорає в повітрі.
      Коли завіса впала, Петро штовхнув його в бік:
— Ну що, Стьопа, цирк та й годі, еге ж? Ходімо в «Пивну гавань»?
      Степан не відповів. Він повільно підвівся. Його обличчя було мокрим. Чоловік не витирав сліз — він їх просто не помічав.
— Ви йдіть, хлопці, — прохрипів він. — А я… мені треба подумати.
      Він вийшов з театру в прохолодний вечір. Світ навколо виглядав іншим. Скрегіт трамвая більше не дратував, а здавався частиною якоїсь дивної симфонії. По дорозі додому він зайшов у кондитерську «Світ ласощів».
— Мені той торт, — сказав він продавчині, вказуючи на найвишуканіший виріб із кремовими трояндами. — І загорніть красиво. Він має виглядати як вибачення і смакувати як обіцянка тривалої дружби.
        Піднявшись на свій поверх, Степан зупинився перед дверима Елеонори Марківни. Поправив фалди піджака і тричі коротко постукав. Двері відчинилися. Старенька з’явилася на порозі в шовковому халаті. Здивовано поглянула на велетня з тортом.
 — Степане? Щось сталося? Кран прорвало?
— Ні, Елеоноро Марківно, — Степан кашлянув, намагаючись знайти слова. — Я тут… я з балету. «Жізель». Знаєте таке?
      Очі бабусі засяяли.
— О, це шедевр Адана. Ви були на виставі?
— Був, — кивнув він і простягнув торт. — Вибачте, що я про ваші скрипки так казав… Я, мабуть, просто неправильно слухав. Можна до вас на чай? Якщо не проженете «неука».
      Елеонора Марківна усміхнулася так тепло, що Степану здалося, ніби він знову в партері під світлом софітів.
— Проходьте, сусіде. Якраз чайник закипів.
      Вони сиділи на маленькій кухні, заставленій фігурками порцелянових янголят та старими книгами. Степан з подивом дізнався, що Марківна в молодості теж танцювала, і навіть показала йому старе фото, де вона — легка, як пушинка — завмерла в арабеску.
— А я ж думав, що ви просто нестерпна сусідка, — сміявся Степан, поглинаючи вже третій шматок торта.
— А я гадала, що ви — стихійне лихо, яке оселилося за стіною, — віджартувалася вона.
      Коли Степан повернувся до своєї квартири, він не ввімкнув телевізор, як зазвичай. Просто підійшов до вікна і відчинив кватирку. Нічне небо над містом було чистим і глибоким. Раптом він помітив невелику білу хмаринку, що самотньо пливла на тлі зірок. Під впливом нічного вітру вона почала змінювати форму. Степан примружився. У світлі місяця хмаринка витягнулася, один її край піднявся вгору, наче тонка рука, а низ розширився, нагадуючи пишну спідницю.
— Неймовірно, — прошепотів він сам до себе, — точнісінько як Жізель у другому акті…
      Степан Громило, колишній ідейний «скуф» і гроза під’їзду, стояв біля вікна і посміхався. Він ще не здогадувався, що завтра купить абонемент у театр, але вже точно знав: світ набагато складніший за його розвідний ключ, та багатогранніший за стандартну шестигранну гайку. І в цьому світі завжди є місце для танцю — навіть якщо цей танець виконує звичайна хмаринка в нічному небі.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3362083