Хронiки сполучених свiтiв. Справа21

            
Хроніки сполучених світів. Справа № 21 «НЕБАЧЕНИЙ ЗЛОЧИН»

         Кабінет номер 404 у Департаменті Сутінкового Правопорядку пахнув дешевим освіжувачем повітря, ектоплазмою та екзистенційним розпачем. Антон Савич, людина з обличчям, яке нагадувало зім’яту мапу неіснуючого міста, повільно відпив із паперового стаканчика. Біла рідина лишила слід на його тонких губах. Це було не просто молоко. Це був символ віри в те, що світ ще має колір і щільність.
— Розумієш, Лоро, — сказав він, дивлячись на свою напарницю, — проблема сучасного суспільства споживання не в тому, що зомбі з’їли мізки, а в тому, що вони зробили це через знижку у вісімдесят відсотків.
      Лора, молода вампірка з ідеально прямою спиною та поглядом, що міг би охолодити сонце, навіть не здригнулася. Вона тримала в руці пакет з червоною рідиною, на якому був намальований веселий кажан і напис: «AB(IV)+ Екстра-Лайт. Тепер з вітаміном D!». Вона втягнула кров через трубочку з характерним звуком, що нагадував останній подих тонучого оперного співака.
— Пане Савич, у нас труп, — сухо відрізала вона. — Невидимка. Район Гнилого болота, біля офісу корпорації «Гарпія Ейрлайз».
— Невидимка? — Савич підняв брову. — Як вони взагалі зрозуміли, що він мертвий?
— Хтось перечепився об відсутність простору. А потім на нього наступив троль-прибиральник. Тепер там... ну, скажімо так, пляма чистої іронії.
— Смерть — це лише зміна агрегатного стану ілюзії, — зітхнув Савич, підводячись і надягаючи старий плащ.
— Ходімо. Подивимось на те, чого не видно.
      Гниле болото було спальним районом бідноти та місцем розташування офісів дрібного бізнесу. Тут жили ті, хто вимушено опанував навик не звертати уваги на запах сірки та постійні стогони Банші, які працювали в кол-центрах психологічної допомоги.
      Місце злочину було оточене жовтою стрічкою з написом: «НЕ ПЕРЕТИНАТИ. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПЕРЕТВОРЕНО НА ЖАБ (згідно з ліцензією МВС)». Посеред тротуару, вкритого рекламою магічних таблеток для збільшення харизми, лежав об’єкт. Точніше, там нічого не лежало, але повітря навколо дивно мерехтіло, наче втомлений телевізор. Невидимку обробили спеціальним розчином, аби бачити принаймні обриси тіла.   
      Поруч стояв Сатир-криміналіст у білому халаті й копитами нервово вибивав дріб по асфальту.
— Що маємо? — спитав Савич, ігноруючи Грифона-репортера, який намагався зняти сюжет на камеру, вбудовану в дзьоб.
— Жертва — Джон Доу-Прозорий, — відрапортувала Лора, звіряючись з планшетом. — Офісний планктон середньої ланки. Займався маркетингом «Нірвана-Коли» — напою, який дарує просвітлення на тридцять секунд, поки діє цукор.
- «Нірвана-кола»? – машинально перепитав напарник, за звичкою поправивши поля шляпи-федори, що й без того сиділа на ньому бездоганно. – Їх же нещодавно поглинули товстосуми з корпорації «FaceSpell»?
-Саме так.
- Цікаво.
- То ми підозрюємо їх?
- Підозра – це не елемент недовіри до інших, це радше безконтрольна фобія перед власною вразливістю. Тому ми не підозрюємо, ми робимо логічні припущення. А наш невидимка був одружений, чи, може, мав дівчину? 
- Ні, - перевірила протокол у планшеті колега.
- Значить, це не  дружина. Бо у шести випадках з десяти вбивця – дружина або коханка. Це тільки в рекламі майонезу родини щасливі й усміхнені. Якби я мав змогу обирати реальність, у якій жити, то навічно переселився б у рекламу майонезу. 
- Дивне бажання.
- Менше з тим, а друзів покійний мав багато?
- У соцмережах – близько п’яти мільйонів.
- А у реальному житті?
- Судячи з проколу допиту сусідів та колег – жодного.
- А що з ворогами?
- Нічого серйозного. Декілька дрібних конфліктів з начальством. Позов на сусіда-кентавра за стукіт копит після десятої. Срач у коментарях під відео футбольного матчу «Тролів» проти «Гоблінів».
- Ну, приводом для вбивства може стати будь що. Коли дурню бракує аргументів, йому простіше відібрати в ближнього життя, ніж позбавити себе ілюзії вічної правоти.   
     Савич присів біля «тіла». Він простягнув руку і торкнувся порожнечі. Вона була холодною і гладкою, як екран смартфона взимку.
— Лоро, як ти гадаєш, якщо дерево падає в лісі, де немає нікого, хто міг би це почути, чи винне воно в порушенні тиші? — раптом спитав він.
     Лора завмерла з трубочкою в роті.
— Це не стосується справи, сер. Причина смерті — колота рана в ділянку, де приблизно має бути серце. Зброю не знайдено. Але є дивна деталь.
     Вона вказала на асфальт поруч. Там лежав золотий квиток у кіно на прем’єру фільму «Месники: Переродження».
— Він збирався в кіно? — Савич примружився. — Невидимка в кінотеатрі — це як атеїст у церкві. Прийшов подивитися на те, чого немає, відчуваючи себе тим, кого не бачать. Глибоко.
— Це сатира, сер? — запитала Лора без тіні посмішки.
— Це життя, Лоро. А життя - це просто професійно змонтоване кіно.
— І все ж мені здається, - з підозрою прищурила чорні очі юна вампіресса, - Що це був котрийсь з видів гумору. А ми у клані упирів не заохочуємо до таких речей. Бо гумор – найперший прояв людяності.
- А що поганого в нас - людях? – стенув плечима напарник, - Ми ж сировина для ваших блад-шейків.
- Не сировина, а донори. І вашій расі за це непогано платять.
- Ох уже ця вампірська зарозумілість. Ну звісно, важко не бути пихатим, коли ведеш свій родовід від цілого графа.
- Зате ви – люди – пішли від мавпи. І, мушу зауважити, пішли не далеко.
- У такому разі ваш граф – теж еволюціонував з мавпи.
- А от і ні. Наш граф – від дракона.
- Споконвічне філософське питання про курку та яйце.
- До чого тут свійська яйцекладна птиця?
- Не зважай.   
     Інформація, що вбитий жив лише роботою, привела наших героїв до «Вежі Голема» — хмарочоса, де розташовувалися сервери головної соцмережі світу - «FaceSpell», у маркетинговому відділі якої невидимець займався просуванням «Нірвана-коли» з цукром, без цукру, із сіллю, перцем та соком галюциногенних кактусів. Лінійка даного напою задовольняла найбільш вибагливі смаки. 
     У вестибюлі їх зустрів Гном-охоронець з сокирою, на якій був наклеєний штрих-код.
— Що вам треба? — прохрипів він, почухавши короткими брудними пальчиками цупку руду бороду.
— Ми шукаємо сенс буття, але поки що прийшли з робочими питаннями, — сказав Савич, вибиваючи підозрюваного з рівноваги. — Скажіть, шановний, якщо ви охороняєте те, що фізично не можна вкрасти (інформацію), то чи не стаєте ви самі лише метафорою замкового механізму на вході до ілюзорного сховища неосяжних знань?
     Гном на мить «завис», його очі почали кліпати в різнобій. Поки він намагався вирахувати логічну відповідь, Савич і Лора вже пройшли до ліфта.
     У кабінеті топ-менеджера було надто чисто. За столом сидів Ельф у костюмі від Armani. Його вуха були настільки гострими, що ними можна було різати тверді сорти сиру.
— Я знав Джона, — сказав Ельф, роздивляючись свої доглянуті нігті. — Він був... прозорим співробітником. Буквально.
— Ви його вбили? — прямо запитала Лора, активуючи вампірську швидкість. Вона опинилася за спиною Ельфа раніше, ніж він кліпнув.
     Ельф навіть не злякався. Він лише поправив краватку.
— У нашому світі вбивство — це занадто затратний процес. Простіше видалити акаунт.
— А як щодо квитка в кіно? — Савич дістав золотий папірець. — Джон знайшов щось, чого не мав бачити? Щось, що руйнує сценарій цієї рекламної паузи, яку ми називаємо реальністю?
Ельф раптом зблід.
— Ви не розумієте. Ми всі — лише пікселі на моніторі Великого Програміста. Джон знайшов код виходу.
— Код виходу — це вагома причина усунити занадто допитливого співробітника, — Савич випив залишки молока з пляшки, яку скрізь тягав із собою. — Але Джона вбили не кодом. Його вбили ідеєю.
     Раптом світло в кабінеті згасло. Лора зашипіла, її очі спалахнули червоним.
— Хтось іде, — прошепотіла вона, принюхуючись, - Я відчуваю запах лісу, тютюну і хтивого потягу до юних мавок.
     Напарник кивнув, даючи на здогад, що теж щось почув. Правиця досвідченого детектива несамохіть потягнулася до кобури з пістолетом «Беретта-85». 
     Зі стіни виступив Чугайстер. Він виглядав як дуже волохатий хіпі, який передозувався енергетиком «Карма+». В руках він тримав сопілку, яка вібрувала від магічної енергії.
— Ви занадто багато питаєте про форму, забуваючи про зміст, — сказав Чугайстер. Його голос звучав як реклама заспокійливого чаю.— Джон Доу дізнався правду. Невидимість — це не вроджена здатність. Це продукт маркетингу. Ми всі стаємо невидимими, коли перестаємо купувати.
— О, боги, — зітхнув Савич. — Тільки не треба мені читати лекцію про антикапіталізм. Усі ці симулякри та симуляції давно набили оскомину. Я просто хочу знати, навіщо ви його проткнули сопілкою?
— Я не вбивав його! — вигукнув Чугайстер. — Я намагався його врятувати! Він хотів стати видимим! Він хотів купити «Квиток у Реальність»!
— Квиток у кіно? — Лора подивилася на золотий папірець.
— Це не квиток у кіно. Це ваучер на завантаження душі в хмару без можливості повернення.
     Савич раптом засміявся. Це був сухий, ламкий сміх людини, яка зрозуміла анекдот, розказаний на похороні.
— Лоро, він не вбитий. Він просто... здійснив покупку.
     Слідчі підійнялися пневмоліфтом на дах вежі. Там, під променями штучного місяця (справжній місяць викупила компанія «IKEA» для підсвічування складів), стояла фігура. Це був Джон Доу. Він став видимим. Але він не був людиною. Він був набором пікселів, логотипів і рекламних слоганів. Його обличчя було логотипом «Apple», очі — двома логотипами «Disney», а замість серця пульсував напис «SALE».
— Дивіться! — прокричав він голосом, що нагадував звук сповіщення про нове повідомлення. — Я тепер є! Мене бачать!
    Він зробив крок до краю.
— Зупиніться! — крикнула Лора, готуючись до стрибка. — Це незаконне перетворення без сплати мита!
     Савич поклав руку їй на плече.
— Залиш його, Лоро. Ти не можеш заарештувати те, що нарешті знайшло свою цільову аудиторію.
— Але хто вбивця? — розгублено запитала вона.
     Савич подивився в камеру, якої не було, але яку він відчував усім своїм постмодерністським нутром.
— Вбивця — це покупець. Кожен, хто повірив, що відображення в дзеркалі важливіше за сам об’єкт, котрий відображається.
     Джон Доу зробив крок у прірву. Але він не впав. Він просто розсипався на тисячі дрібних рекламних банерів, які розлетілися над містом, пропонуючи знижки на вічне життя.
     Увечері слідчі сиділи в цілодобовому барі «У Потопельника». Лора задумливо жувала трубочку, що стирчала з наповненої кров’ю склянки.
— Я так і не зрозуміла, — нарешті зізналася вона. — Якщо він сам себе перетворив на рекламу, то чому ми знайшли «труп»?
     Савич замовив ще один стакан молока.
— Те, що ми знайшли, було його совістю, Лоро. В нашому світі совість — це завжди невидимка. І коли хтось вирішує стати остаточним споживачем, совість вмирає першою. Через неї просто перечіплюються на вулиці.
— Ви дивна людина, пане Савич.
— А ти — дуже старанна вампірка. До речі, ти ніколи не задумувалася, чому усі напої, окрім молока, завжди мають смак розчарування?
     Лора вперше за вечір замислилася.
— Мабуть, тому, що в них додають консерванти для стабілізації его.
     Савич підняв стакан молока.
— За порожнечу, Лоро. Вона — єдине, що не можна продати зі знижкою.
     На екрані бару з’явилася реклама: «Відчуваєш себе невидимим? Купи новий "Омні-Візор" і побач себе очима корпорацій!». Савич допив молоко. Світ навколо продовжував мерехтіти, наче старий фільм, який хтось забув вимкнути, пішовши з кінотеатру вічності.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3362564