Борг

Думки та стеля
 
    Микола лежав у ліжку і дивився на стелю. Стеля була біла, нудна і, чесно кажучи, несправедлива. Вона нагадувала йому чистий аркуш паперу, на який так і просилася заява до поліції. Або принаймні боргова розписка.
    Предметом нічних мук була тисяча гривень. Сума, якщо розібратися, не всесвітнього масштабу, але для Миколи вона розрослася до розмірів єгипетської піраміди, що простісінько зараз стояла в нього на грудях, і заважала дихати. Сусід Петро взяв тисячу ще в червні «до вівторка». Минуло вже вісім вівторків, а Петро лише при зустрічі ніяково посміхався, розводячи руками так широко, ніби показував розмір свого каяття, але не гаманця.
    «Може, колектори? — думав Микола, перевертаючись на лівий бік. — Є ж такі люди, у яких голос звучить як тертя заліза по склу. Вони прийдуть, і Петро одразу згадає, де лежать гроші».
    Потім він перевернувся на правий бік. «Або заява. Дільничний інспектор Посвістулькін — людина сувора. Він напише протокол, і це зафіксує світову несправедливість документально».
    З цими думками Микола нарешті провалився у важкий, сірий сон.
 
Велика Ревізія
 
    Раптом ніч перестала бути тихою. Почувся звук, схожий на те, як велетенський консервний ніж розкриває бляшанку. Микола підвів очі й онімів: хтось просто зняв дах з його будинку, як кришку з цукорниці.
        Над містом, розсунувши хмари, схилився Велетень. Його обличчя губилося десь у стратосфері, а борода була схожа на купчасті хмари. Величезна, розміром з трамвай, рука опустилася до кімнати, обережно двома пальцями підхопила Миколу за піжаму і піднесла до самісіньких зірок.
— Миколо, — прогримів голос, від якого затремтіли шибки у всьому районі. — Поговоримо про дебет і кредит.
— Я... якраз збирався заяву писати, — проковтнув слину Микола, бовтаючись у повітрі. — Петро не віддає тисячу. Це ж порушення світового порядку!
    Велетень зітхнув, і від цього зітхання зцілилися від глухоти усі пенсіонери району.
— Ти заборгував більше, — мовив Бог (а це був саме Він, бо хто ще міг дозволити собі такий масштабний аудит?). — Ти жив неправильно. Ти заборгував терпіння своїй дружині, вдячність батькам і три кістки милосердя тому псу, що гавкав під вікном. Твій борг перед Всесвітом такий, що не вистачить усіх колекторів неба.
    Микола відчув, як п’яти захололи. Він зрозумів, що зараз його будуть «трусити». В паніці він почав шукати юридичну лазівку. І раптом, як рятівний круг, у пам’яті сплив текст, який він чув ще в дитинстві.
— Стійте! — закричав він. — Там же написано... у головному контракті! Себто, у молитві! «І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим»! Розумієте? Це ж взаємозалік!
     Бог на мить замислився. Його величезні очі блиснули чи то грозою, чи то усмішкою.
— Ти справді готовий на таку угоду, Миколо? Без поліції?
— Без! — пискнув Микола. — Чиста амністія!
 
Ранок каяття
   
    Микола підхопився на ліжку від різкого дзвінка у двері. Серце калатало, як навіжений заведений будильник. Стеля була на місці. Дах теж.
Він підбіг до дверей і відчинив. На порозі стояв Петро. Вигляд у нього був такий, ніби він теж усю ніч розмовляв з кимось дуже поважним. У руці він стискав зім’яту купюру.
— Ось, Миколо... Пробач, що затримав. Ледве дочекався ранку, щоб занести. Візьми, будь ласка.
    Микола подивився на гроші, потім на мирне ранкове небо, що виднілося за плечем сусіда. Йому раптом здалося, що якщо він зараз торкнеться цієї тисячі, дах будинку знову почне повільно підійматися вгору.
— Не треба, Петре, — тихо сказав Микола, витираючи піт з лоба. — Іди собі … з Богом. Я... я передумав. Вважай, що це я тобі був винен за те, що не був добрим ближнім.
    Петро застиг з протягнутою купюрою, а Микола зачинив двері й уперше за довгий час відчув себе людиною, яка не має жодних боргів. Навіть перед власною совістю.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3371388