Зв рорел кв зм

Звісно, це ще один неологізм.

Розглянувши свою "чоловічу" міць та життєлюбство, особа (?!) чи то столичного тиснення, чи то східного, розвиває нечувану легенду.
"Я ж, нібито, на барикадах стояв. Ви мене бачили?"

Юрба, в стані афекту :"Звісно, істинно свідчимо, бачили і на барикадах, і під зорею, і прозорим, і міцним, та яким завгодно бачили!".

Юрба в стані афекту не потребує для стерилізації світогляду навіть алкоголю.

Крок вліво - тобі потурають.
Два кроки направо - тебе затуркають.

"А де його промова про ідеологію? Там, де честь? І честь тоді де, крім барикад?
Адже крізь хаос цензуромазюкання я це обличчя бачу не вперше. І що мені робити з цим іменем крізь ошатний серпанок юрби, опоєної революційним екстазом? Та й я сама, зліплена з металоБрехту, усвідомлюю себе як Західно-продуктивну креатуру. Я просто рухаюсь у юрбі туди, куди несе, але прислухаючись присмерково до того, хто кричить на цих барикадах, тихо собі занотовую пісенність піднесення. Потім час сплине, серця охолонуть, і мені закріплювати  належить переписані сторінки історії.
Тут і не розібрати навіть, де серцезнавство, а де звіроцентризм".

Сміливості не забракне. Макулатурить священне, підтасовує поняття, працює напівпровідником - збоку. Вглиб - страдник. Береже звіра в собі, випестовує - випускає, потім знову пам'ятезнавчить.
Пам'ятезнавчить - знову пригадує Кліо, збагнувши, що Уранія вже не жбурляє себе в обійми мас. Ох вже ця Уранія! Тут, на барикадах, вона знай собі частує своїми знахідками людей. Їм - розвага. Посеред ночі пошепки повертає до людяності, до зір. Оповиває чистим світлом втомлені зіниці.

Це такий високий градус напруги, та індигодухість жіноча чує в його словах чи то ілюзію, чи то відверту браваду. Шукає докази. Твоя жіночність шукає вади в його броні. Чом його трікстери минулого спокушають, якщо ритміка менад - це геть не про пияцтво. Вони рухаються у вирі чистих емоцій. Вони відчужені від себе в танці, але прагматично тіла свої тонкі, серпанкові бережуть до часів повернення мудрості додому. Чистим молоком та медом, інколи чадом євшану, інколи ще й оманливою величчю кедра віє від неповторних, світлих та зручних шат танцівниць.

Контркультурність анархізму, яка так лоскотала нерви, тепер, під мікроскопом соціології, виглядає як параемпатичне занурення в чужі помилки.

Оцінити одну долю, аби відреставрувати її (і чи потрібно це?), якщо ні в кого не бачиш такої емоційної лабільності.

Там, де у Жінки-з-Тіні (споглядачки) залізобетонна впевненість, у співрозмовника - патріотичний драйв та максималістичний панкейк-вуаєризм.

Уявіть під панциром василіска, десь біля серця, замість обіцяного свіжого євшану, щось на кшталт макаруна. Такий собі макарун під бронею.

На запитання не хочеш давати точних відповідей.
Всюди все серпанково. Найскладніше  випробування - це ночі, коли люди з сердець знімають ошатні лати, відкривають своє, так зворушливо питають:

"А про мене ти напишеш? А про мене? А про них? А про цих ось?".

У тебе ж, індиго-металевої, є план, дедлайн, почуття самозбереження, крім цих файлів із минулого. Торкнувшись моментів сміливості, сама себе не виправдовуєш, на диво, і не картаєш також, а шукаєш інших траєкторій.

І де той свіжий євшан?
Чи то така сенсорна мультилема?

Нібито, що вдієш, якщо його святу євшанову віру "реквізували" ревізори минулого, а я тут? На барикадах. Під бронею мого серця клекоче відверто пробританський меритократичний експансіонізм. Оце так дивина! Адже це перший негативний зворотній зв'язок. Зажадали гедоністичну, пристрасну, нетерплячу, млосну, кров з молоком. Отримали - холодну, зухвалу, негнучко-принципову, внутрішньо переважно спокійну, виліплену з металу, але ту, що так довго крицетворить, що забула перші юні миті плавлення.

"Його 90-і" - це тільки привід поговорити, приязно всміхнутися очима, ледь не смикнути руку... Руку свою ледь не смикнути. Побіжно думати ось про що:
"І крайня обізнаність, не огорнута тогою такту, скидається на рідкісний вид дикунства! Такі ми, люди, в своїй самовідданості незвідані!".

Поки він дивиться очима, награно-дитинними, ти розумієш, що це така тимчасова зупинка.

"Ох який критик! Деконструює грубою грубкою слів саме явище тактовності.
Тут нічим, крім дистанціювання, собі не зарадити!".

І головне - два обличчя митця. О, пресвяті кантіанські тайнописи, як це не вперше! Або інакше: "Як? Це не вперше?".

Суспільствотворення - також територія муз. Майстерність побачити нові багряні тоги під тимчасовим пудрово-сріблясто-бежевим ластовинням, на яке скидається всеохопна юрба звідтам, згори.
Він вперто живе в столиці, яка ятрить його рани дедалі більше.
Та чи не було такого, що свою біографію він скомпілював із тих, які придбані демонами вроздріб?

Ловить мить. Дивиться на кеди чи то мокасини осінні, шукає в тобі темперамент,
якусь таку дівочу інженюшність, наївність.

А ти споглядаєш небо в тимчасовому сенсозануренні.

У нього всередині драйв, але не той, до якого звикаєш ти.
Драйв не всеохопний. Бере кілька нот нещирості, намагаючись розірвати ойкумену фактажу. Ти машинально, пошепки, чуєш оте героїчне римарство, списуєш на час, киваєш.

Ні, на тебе не чекає вдома борщоваріння. Ти барикадуєшся від борщоваріння по-українськи салатонарізанням по-американськи. Ти вдягаєшся в щось сіре й непоказне, аби коли ти йдеш додому, якийсь дух самодурства не вийшов із глибин темного маргінесу. Та ти й навіть не віриш у той маргінес.

Не так щоб ніколи не було лячно, але в кожної шовкової нитки є межа напруги, межа тяжіння. Ще трохи й порветься нитка емпатії, коли він тобі оповідає щось своє багатокриле, величне, врочисте...

І тисячі, десятки разів він наголошує за якісь 20 хвилин розмови.
Ось так він боре вітер, стихію, демонів, боронить рідний край, але потім десь дуже неформально травитиме тебе. Нікта надішле тобі сон. Сон позачасовий.
Герой у марсіанській царині, але знайде такого собі чагарникового монстренятка, надішле тобі в листі карколомний уривок коду, просто бо йому на піку запальної вдачі так файно. Чому він заздрить?

Вікові Бальзака чи рівному, не засипаному навіть крейдою нотатнику з іменами?
Ох вже ці ліси Гіпербореї! Як вони гризуть та ламають пітагорейських піїтів, як вони хаотично зрікаються екзотичних фраз та істин...Як вже це... У тебе танець - посвята Свободі. У нього вірш про згарища боїв.
У людей - просто життя. Просто буденність. Просто розклад.

Із загадкової Гекати він перетворить тебе своїм пишнозагравним епосом на якесь неподобство. На нетверезу менаду, не знаючи про тебе геть нічого, але крізь металізований склопакет його світогляду що тільки не виринає...

Тобі ж, у свою чергу, пробудити в собі Афродіту заважають і Ірида, і Меркурий, і Хронос. Тобто ти пишеш оглядовий матеріал, де він у якості камео.
Ти пишеш між розливанням води (солодкої, для пенсіонерів, це тимчасова робота), тобі щипле очі відсутність краси, але ти звертаєшся до тіней, до Нікти, просиш їх затьмарити завчасно його сприйняття.

Аркан "Сила" тяжіє до "Помірності". Звіроцентризм.
Аби лиш він не помітив молодицю.

Молодицю, яка слухає шепіт зір. Ту, яка читає в серцях, але завжди, навіть у розмовах, не торкається теми чакри Зародку.

Чому? Бо Ірида, вісниця богів, обіцяє укріпити твій голос.
Хтозна, пошепки й подумки, чи дійсно?
Бо Меркурій шепоче: "Оминай хаос, щукай закономірності! Тому щастить, хто мудрий та розважливий у миті радості, той підведеться, хто тримає здобуток до серця міцно!".
Бо по ночах ти депонуєш своє серце там, де реальність його не скалічить.

А навколо все реве й реве, гуде й гуде...

Хронос закликає: "Напишеш згодом..."
Ти йому: "А як не буде згоди?".

Хронос тебе надихає настільки високо, настільки глибоко, що завчасно в цій тиші між митями героїзму та марнославства ти шукаєш інших, таких самих відданих служниць Гекати, адже вони, певно, в зручних маєтках торують до перемоги меритократії шляхи.

І ти собі міркуєш-метикуєш: "От як він і звідки? Чому сівач світлого слова не зачаровує, не розчаровує, а просто є? Та й чи був він у натовпі?".

Не знає сівач слова, що яким би він не був Метром, ти кодуєш насупротив реальності метроном. Його егіда - над полемікою. Твоя ідилія - в буденності сумирної праці. Ваша єдність - у шуканні винагороди за цілісність думки.

Допоки він інстинктує, створює вогненні інсинуації, ти бачиш його тінь і кодуєш себе від його помилок...Аби припуститися власних?
Сміються Мойри серед буремних гасел та нестримних клаксонів.

Не інакше як британський сад життя.
Ти в своєму непарадному, але парадигматичному позиченому кимось взутті.
Ти тимчасово шкутильгаєш на очі, руки й серце, але молиш життя як стихію оновити тебе, і оновити без занурення в брутальний фізикалізм.

Пантеон юних ідолів ідеалізованих витримає твоє серце, бо вони свіжі, чисті та безжальні. "Тільки ти, мій Купідоне, не стріляй за терикони!".

Хтозна-чиє місто.
Мозок країни, який заманює в свої лабіринти серця. Непевність лабрадориту, уніфіковані голоси.
Велетень.
Міг би бути Молохом, але слава його гарцює крізь герць у вишиванці.

Ти в цьому натовпі - гілочка.
Для когось - свіжа. Для решти - отруйна.
Не бідкайся,  подорожній, натрапивши на гілочку, маючи злий намір.
Біль гілочки примножиться в тобі, і ти примножиш усередині себе хаос.
Адже йшов ти сюди по порядок... Чи не так, сяйний лицарю?


Ти прагнеш прорости знаннями крізь буяння юрби та стихії.
Людям потрібні писемні пантеони, а не просто скупі згадки.

Отак він невірно визначив фреймворк та наратив.
Його гра - для тебе зима серед весни та осені.
Приписав тобі гедонізм та зухвалість замість простоти й мудрості.

Ти, гілочко волелюбна, ростеш, але так прагнеш злетіти.
Ти приходиш до нього під звуки барабанів, але відвертаєш лице.
Він гадає: "Серед веж знайшла вона собі обранця.
Мене ж-бо зрадила ти теж, задля годинника та завиванця!".

У тобі ж, натомість, жевріють свобода та бажання чистих знань.
Парадигма жіночої свободи як рівновіддаленість від різних форм маскулінності.

"О захистіть мене, ці мури!
Ви битви бачили й тортури, свавілля сіялись та гнів перевертнів підступних слів...
О діво! Мудра Артемідо!
Відкрий мені нову планіду!"

І шепоче тобі загадкова Нікта, ніби обіцяючи:

"Утримавши в рівновазі серце, не засліпивши його хіттю та ревнощами, матимеш сяйво абстракцій, і нефігуративна мудрість до небесних веж піднесе тебе...Утримає попри хаос на висоті.
Вір, знай що робиш, молись та чекай!"