Пошук

          І в ту саму мить, коли надвечір’я остаточно капітулювало перед липкою, як розлитий портвейн, ніччю, я — тобто Улас — зрозумів: Любові немає. Не в метафізичному сенсі, боронь Боже, з метафізикою у мене завжди був повний ажур, а в самому що не є фізичному. Її не було поруч. А без Любові, як відомо кожному, хто хоч раз заїдав «Закарпатський» коньяк плавленим сирком, світ стає пласким, як обличчя сусіда алконавта.
   Я вийшов надвір. Вулиця дихала перегаром і безнадією.
   У нашому місті всього чотири храми розпусти, чотири вогнища культури, де офіціанти дивляться на тебе так, ніби ти щойно вкрав у них ікону. Я вирішив почати з найближчого. Назва його була настільки позбавлена смаку, що навіть у привокзальних щурів викликала б напад естетичної блювоти.
   На вивісці «Хтивої німфи» була зображена жінка з очима кольору стиглих маслин з банки по акції. Вона тримала в руках щось середнє між келихом і банкою для аналізів сечі. Я зітхнув, поправив свій вицвілий піджак, у кишені якого безпорадно бовталися банківська картка та рецепт на ліки від грипу, і переступив поріг.
   Всередині пахло кислим духом чужого свята життя. Нездара-лабух горлав у дешевий мікрофон «Гуцулку Ксеню» так, ніби відспівував померлу цноту. Дим висів пластами, як геологічні породи. За стійкою, спираючись на лікоть із грацією втомленого бегемота, сиділа повія. Здається, її звали Анжелою, але в її погляді читалася вся історія падіння Римської імперії.
— Чого тобі, сумний мандрівнику? — прохрипіла вона, і в цьому голосі було більше нікотину, ніж на складах сировини фабрики «Marlboro». — Шукаєш забуття чи просто хочеш випити за упокій своєї совісті?
— Я шукаю Любов, — відповів я смиренно, дивлячись на засиджене мухами дзеркало.
   Анжела пирхнула, і цей звук нагадав мені локомотив, що випускає пару на станції «Козятин».
— Любов? Хіба ти не бачиш, Уласе, — звідки вона знала моє ім’я? Певно, воно було написане у мене на лобі разом із ціною на «Біле міцне», — Що життя створене для насолоди? Подивись на це вино! Це ж не просто алкоголь, це рідке сонце, настояне на гріхах і цукрові. Випий, і ти забудеш про свою Любов, як про неоплачений борг у гастрономі.
   Вона присунула до мене келих із чимось каламутним.
- Навіщо тобі шукати те, чого не існує в природі? — продовжувала вона, оголюючи плече, яке бачило більше чоловічих поглядів, ніж пам'ятник Шевченку у центрі нашого міста. — Насолода — ось єдина істина. Вона коротка, як постріл, і зрозуміла, як статут караульної служби. Залишся. 
   Я подивився на келих. Потім на Анжелу. Її принади були очевидними, як дефіцит туалетного паперу на початку війни, але в них не було тієї божественної печалі, яку я шукав.
— Знаєш, — сказав я, обережно відсуваючи келих, — Насолода — це лише анестезія. А мені потрібна операція на відкритому серці. Твоє вино пахне фіалками, але на смак воно як безвихідь. Любов, яку я шукаю, не носить сіточку на панчохах і не пропонує випити за мій рахунок. Вона — як перший сніг у жовтні: нелогічна, недоречна і абсолютно необхідна.
   Анжела скривилася, ніби проковтнула лимон без цукру.
— Ну і йди, — кинула вона. — Шукай свою примару. А коли замерзнеш у марних пошуках, пам'ятай: у «Хтивої Німфи» завжди є вільний табурет і недопите вино.
   Я вийшов із «Хтивої Німфи», відчуваючи, як у шлунку ворушиться неспокій, а в душі — метафізичний протяг. Ніч ставала все більш витонченою, ніби хтось зверху вирішив змінити декорації з дешевого фарсу на високу трагедію. Кроки мої відбивалися від бруківки, як рядки гекзаметра.
   Другий заклад виник перед очима раптово, як осяяння після третього стакана горілки. Він не мав вивіски з неоновими грішницями. Над важкими дубовими дверима висів лише скромний напис золотом: «Симпосіон».
   Тільки-но я переступив поріг, як ніздрі мої вловили не запах пересмаженої цибулі, а тонкий аромат сандалу та ладану. І, клянуся всіма приміськими електричками світу, там грали арфи! Звуки були настільки ефірними, що здавалося, ніби офіціанти тут розносять не меню, а витяги з «Критики чистого розуму».
   У самому центрі залу, за круглим столом, заваленим сувоями та порожніми карафами з-під десертного італійського (або, що більш ймовірно, одеського сухого), сидів він.
   Він був лисий, як коліно істини, мав приплюснутий ніс і живіт, у якому, здавалося, перетравлювався весь досвід людства. Це був вилитий Сократ, якби Сократ дожив до епохи діджиталізації і трохи підзаробив на інфоциганських лекціях в інтернеті. 
— Присядь, мандрівнику з очима кольору осіннього бодуна, — промовив він, не піднімаючи голови. — Ти шукаєш Любов?
   Я присів на край стільця, відчуваючи себе школярем, що забув удома щоденник.
— Шукаю, — зітхнув я. — Шукаю Любов. Але в попередньому кабаку мені сказали, що це лише ілюзія, яку треба залити вином.
   Філософ підняв на мене погляд, сповнений такої мудрості, що мені захотілося негайно перехреститися.
— Любов, мій юний друже, — промовив він, повільно погладжуючи бороду, — Це не об'єкт, який можна знайти в камері схову на вокзалі. Ти йдеш містом, сподіваючись відкрити двері й побачити її. Але чи подумав ти, що шукати Любов — це все одно що шукати горизонт? Що ближче ти до нього підходиш, то далі він відступає, залишаючи тебе наодинці з твоєю спрагою.
— То що ж, — вигукнув я, — не шукати? Скласти руки і чекати, поки вона сама прийде у вигляді повістки до суду?
— Питання не в тому, чи слід її шукати, — філософ підняв келих, у якому грало сяйво арф. — Питання в тому, чи готовий ти її витримати. Любов — це вогонь, який не гріє, а спопеляє все зайве. Більшість людей шукають не Любов, а комфортну грілку для душі. Ти ж шукаєш Абсолют. А Абсолют, як відомо, не закусують.
   Арфи взяли високу ноту, і в мене на очах виступили сльози.
— Але вона десь тут! — наполягав я. — У цьому місті чотири ресторани, і я пройду їх усі!
— Йди, — лагідно посміхнувся «Сократ». — Йди. Твій шлях — це і є твоя Любов. Ти шукаєш її в ресторанах, а знайдеш у самій неможливості її знайти. Це і є вища іронія богів: ми отримуємо лише те, від чого готові відмовитися.
       Я встав. У голові гуло від арф і діалектики. Сократ знову заглибився у споглядання своєї карафи, а я вийшов на вулицю, де повітря здавалося тепер ще холоднішим, але прозорішим.
   Попереду був третій ресторан. Я відчував, що істина десь поруч, десь між зупинкою тролейбуса і вічністю.
   Після ефірних арф і сократівських силогізмів ніч вирішила дати мені під дих. Мудрість — це, звісно, добре, коли в тебе є запасні шкарпетки й чисте сумління, але на порожній шлунок і спраглу душу вона лягає важко, як бетонний блок на карк першокурсника місцевого ПТУ.
   Я йшов до залізничного вокзалу, де повітря ставало густішим від мазуту та розпачу. Третій кабак виринув із темряви, як прищ на обличчі підлітка. Назва його була настільки ницою, що її соромно було б вимовити навіть у черзі за дешевим самогоном.
   «Версаль у Васі». Ніхто достоту не знав, хто такий (чи така) Вася. Чи то котрийсь із місцевих зарізяк, чи міфічна буфетниця, що пускала очами бісиків ще бійцям Першої Світової, чи то просто невдала спроба «повінчати» несумісне. Безперечним було одне – усе тут, від обмилку господарського мила в нужнику до дешевої імітації мармурових колон з пінопласту у коридорі, відгонило щемкою брагою, несмаком та естетикою дна. 
   Всередині пахло кислим пивом, мокрим сукном і тими особливими парфумами, які в народі називають «Шипр упереміш із потом пролетаріату». Під стелею висіла самотня лампочка, засиджена мухами так щільно, що світло здавалося коричневим.
   За липким столиком, на якому можна було б вивчати бактеріологічну зброю, сиділи троє. У них були обличчя людей, які бачили життя виключно через ґрати або через дно гранчака. Один із них, з татуюванням сонця, що сходить на кулаку, подивився на мій піджак із такою зневагою, ніби я був помилковим куплетом у блатній пісні про тюрму та маму
— Чуєш, земеля, — прохрипів він, спльовуючи на ламінат, котрий прикидався паркетом, лушпиння соняшнику. — Ти чого такий нарядний? Шукаєш кого, чи просто хочеш, щоб тобі фізіономію підрихтували під колір інтер’єру?
— Я шукаю Любов, — сказав я, і голос мій здригнувся, як струна на тій арфі, що лишилася в «Симпосіоні».
   Бандюки перезирнулися. Той, що з сонцем, раптом гикнув і витер рот рукавом.
— Любов? — він подивився на своїх подільників. — Чули, пацани? Інтелігент дурнею мається. Любов йому подавай.
   Він подався вперед, і від нього повіяло такою безнадією, що я ледь не задихнувся.
— Слухай сюди, фраєр. Любов — це коли ти з кентом останню пайку ділиш у столовій. Або коли твоя маруха чекає тебе три зими, поки ти ліс валиш, і не скурвилася. Це коли «не здавай своїх». Оце любов. А те, що ти в книжках вичитав — то всьо фуфло для лохів. Любов — це коли тобі ніж у ребра сунуть, а ти мовчиш, бо вона так просила. Зрозумів?
— Але ж це... це вірність, це кодекс, — прошепотів я. — А де ж ніжність? Де піднесення?
— Піднесення? — втрутився другий, з вибитим переднім зубом, що надавало його мовленню неповторного солов’їного присвисту, — Піднесення у нас о другій годині, коли мєнти приходять. Ти давай, шкандибай звідси, поки ми добрі. Нема тут твоєї Любові. Тут тільки портвейн «777» і завтрашнє похмілля. Шукай свою кралю в іншому закладі, якщо донесеш голову.
   Я вискочив із «Версалю у Васі» так швидко, ніби за мною гналися всі демони Данте. Серце калатало десь у районі п’ят. Блатна мудрість була гострою, як заточка, і холодною, як груднева шконка біля вікна. У них була своя правда, але в цій правді не було місця для моєї Любові. Вона б там просто задихнулася від матюків і махорки.
   І ось я, Улас, побитий метафізичними вітрами, просякнутий смородом дешевого тютюну, рушив до останнього притулку. Ноги мої вже не йшли, а виписували на асфальті складні ієрогліфи втоми. Місто навколо витончувалося, ставало жалюгідно прозорим, як порожня пляшка з-під горілки на світанку.
   Четвертий ресторан не стояв на землі — він ніби висів у повітрі, затиснутий між сірою хрущовкою та барвистим душевним просвітлінням. Назва його сяяла м’яким, майже потойбічним світлом, що нагадувало колір очей людини, яка щойно пізнала дао, але забула, куди поклала ключі від квартири.
   «Квадратне Колесо Сансари».  Всередині не пахло нічим. І це було найстрашніше. Жодного перегару, жодної ознаки людського гріха — лише тиша, густа, як кисіль у шкільній їдальні. За столиком, схрестивши ноги так хитромудро, що я мимоволі перевірив цілісність своїх суглобів, сидів Гуру.
   Він був одягнений у помаранчеву тогу, яка колись, у минулому житті, вочевидь була шторою в актовій залі, але зараз виглядала як вбрання бодхісаттви.
— Ти прийшов за Любов’ю, хлопче? — запитав він, і голос його прозвучав прямо в моїй потилиці, минаючи вуха.
— Прийшов, — видихнув я, падаючи на подушку, що люб’язно прийняла форму моїх сідниць. — Вона тут? Вона ховається за цими фікусами?
   Гуру заплющив очі. Його обличчя стало схожим на маску, зліплену з чистого спокою.
— Ти шукаєш те, що намагаєшся назвати ім’ям, — промовив він. — Але як тільки ти даєш Любові ім’я, вона зникає. Любов — це не та жінка, що чекає на тебе біля вікна. Любов — це та порожнеча, яку ти відчуваєш у кишені, коли хочеш купити квітів, але знаходиш там лише повітря.
— Але ж вона Любов! У неї є голос, є тіло, є… — я затнувся, згадуючи.
— Немає ні голосу, ні тіла, — відтяв Гуру з лагідністю ката. — Є лише твоя прив’язаність. Ти шукаєш Любов у ресторанах, але ресторани — це ілюзія. Офіціанти — це тіні твоїх минулих провин. Вино — це сльози твого его. Твоєї Любові тут немає, бо тебе самого немає. Ти — лише хаотичний набір атомів, що тимчасово зібралися в чергу за щастям.
   Я відчув, як у мені закипає праведний гнів, змішаний із залишками того каламутного вина з «Хтивої Німфи».
— Якщо мене немає, то хто тоді так боляче відчуває цю відсутність?! Якщо її немає, то чиє ім’я я вигукую в кожному підворітті?!
   Гуру лише посміхнувся — так посміхається безодня, коли в неї кидають камінь.
   Я вийшов на вулицю. Ніч почала сіріти, набуваючи кольору запраного простирадла у дешевій нічліжці. Місто мовчало. Всі чотири храми були пройдені: хтива плоть, холодна мудрість, блатна жорстокість і порожня нірвана.
   Любові не було ніде. Жодна з дверей не відчинилася так, щоб за нею стояла вона — та сама, справжня, єдина.
   Я зупинився посеред площі, дивлячись на небо, де згасала остання зірка, схожа на недопалок, кинутий Богом у брудну калюжу Всесвіту. Холод пробирав до кісток, і раптом мені здалося, що вся ця ніч, весь цей марафон по кабаках — лише плід моєї хворої уяви, розігрітої тугою за неможливим. Може, її справді ніколи не існувало? Може, це лише слово, придумане поетами, щоб виправдати своє пияцтво та безсоння?
    Я підняв комір піджака і зробив перший крок у бік дому, відчуваючи в грудях дивну, тягучу порожнечу, яка була важчою за будь-яку відповідь.
    Але, якщо Любові не існує, чи означає це, що її не варто шукати?

https://poembook.ru/poem/3375716