7. 1 часть укр яз

                7
мета роман
гумор
хорор
кібер панк
магічний  реалізм
сюрреалізм

Усі змальовані події є видуманими та не пов*язані з реальними людьми та ситуаціями

Він грає в наші ігри
                З Мережі


7
Psihodelika
Емо. Геловін
Капище
Дрес код
Риба
Демони Демосу

Психоделіка. Чеслава
     За вікном тихо дріботів дощ. Він приходив нізвідки, а  потім нікуди і йшов. Проте, Чеслава вміла бачити його сліди, читати їх, ходити ними за дощем. Та й дощі були різні: веселі, сумні, літні й зимові, печальні й радісні, що сповнювали серце щастям та світлом.
   Тепер же була зима. Грудень. Чеслава думала про Різдво, яке невдовзі повинно було відбутися в природі, в суспільстві, в душах. Це було завжди красиво, це було завжди тепло і ніжно. Це було завжди трохи чарівно. Завжди. Чеслава тоді відчувала себе одночасно великою язичницькою богинею Колядою, що кожного року народжує нове Сонце, і Божою Матір*ю-  Дівою Марією, - що народжує Сина Божого. Тоді , здавалось, що серце сповняється божої ласки та любові до того усього. «Скоро вже», - подумки сказала собі Чеслава.
   Вона сиділа в симпатичній затишній кав*ярні, ніби намальованої з милих корейських дорам. Тут було тихо і світло. Відвідувачі, а їх було небагато- одна молода парочка, хлопець з дівчиною, що тримались за руки, сидячи навпроти одне одного, він ніжно змахнув їй зі щоки невидиму пилинку, вона усміхнулась; трохи далі за столиком, біля вікна, сиділи подружки – дві літні жіночки, - вони по змовницькі усміхались та іноді сміялись; і ще був один відвідувач, дорослий серйозний чоловік, він сидів перед планшетом та без тіні посмішки  щось видивлявся на екрані. Чеслава оглянула це товариство та знову повернулась до вікна, за яким все також дріботів дощ.
  Вона відкрила свій ноут. Він блимнув написом бренду, потім завантажилась операційна система. Чеслава відкрила браузер, а потім побачила сповіщення про нове повідомлення. Відкрила імейл. Дійсно, прийшов лист від Лютомисла. Дівчина задумалась, чи варто відкривати його зараз тут, у публічному місці. Краще зосередитись на роботі.  Вона почала новий фанфік. І якраз тепер в її голівці крутилася пара цікавих ідей, які варто було реалізувати.
   Вона відволіклась на фон браузера. Це був малюнок з латиноамериканського циклу: дві величезні риби обрамляють рядок пошуку. Але , придивившись, Чеслава помітила, що орнамент , що прикрашав ці фігури, не простий-  він зображав фігури чоловіків, що в позах зародку знаходились в животах цих риб. Картинка зачарувала Чеславу.
  Вона була доволі відомою у вузьких колах письменницею фанфіків. Її твори славились гумором та незвичайними сюжетами. Проте, вона розуміла, що видатною письменницею їй стати не дано через відсутність алюзій на Достоєвського, Буковськи та Умберто Еко. Її твори були по жіночому легковажні. Її персонажі недовго печалились. Якщо вмирали, то красиво, як в індійських фільмах, довго, з пафосними промовами, з печально гаснучими поглядами, сповненими люті й ніжності. Якщо вони кохали, то ніколи про це не говорили вголос. Якщо вони боролись, то тільки з самими собою. В її творах навіть не було антигероїв. Цю концепцію вона чомусь ігнорувала.
  А тепер це: риби, вагітні дорослими чоловіками. Вона почула важке дихання риби. Але однієї. І стала прислухатися до дихання другої риби, доки не зрозуміла, що то одна риба. А друга - то віддзеркалення першої. Друга риба не видавала звуків, просто переживала свої потуги мовчки. Чеслава відчула, як важко даються такі народини. Вона відчула стримані стогони та побачила муку і жах в очах першої. Вона побачила, як тріпоче відзеркалення - друга риба. І все чекала, коли станеться це народження. Здавалось, чекала цілу вічність, так повільно минали хвилини, перекочуючись хвилями по тілу риби. Риба дихала все важче. Чоловік всередині не рухався і не подавав жодних ознак того, що бажає вийти назовні. Здавалось, він просто спить, не розуміючи, яких мук вартує це його Матері. Він водив носом, іноді його повіки тріпотіли, і тоді Чеслава чекала, що він відкриє очі, але в наступний момент чоловік відвертався та знову поринав у свій сон.
  Йому снився світ, у який йому належало прийти дорослим немовлям. Він ще не знав своєї Матері, але відчував її дихання і муки. Світ був також новонароджений та боязкий. Він тільки вчився відкривати очі й ходити, перебираючи пухкими маленькими ніжками. У цьому світі ще не було Божого Сина. Цей світ чекав на нього. Чоловік же знав, що на нього чекає: те, що з ним повторювалось кожного народження – смерть. В кінці кожного життя чекала смерть. Свою він вивчив напам*ять. Всі репліки. Всі декорації. Він знав, що не сплутає жодної йоти. Тому й не поспішав. Немає чого було спішити. Він приходив з глибокої безгомінної космічної темряви. І туди ж повернеться.
  Чеслава переживала щось схоже на ті породільні муки, що переживала риба. З кожною хвилиною страждання риби ставали все більше й більше. Її тіло вже здригалось від судом, а з очей текли криваві сльози. З рота витікало біле молоко та золотий мед сочився з-під луски, що вкривала туге сріблясте тіло. Чеслава все чекала народження, поки не зрозуміла, що пройде ще не одна тисяча років, ніж чоловік захоче вийти назовні. Вона закрила очі та глибоко вдихнула.


7 Місто Сонця
Агов, хлопче, ти хто? – почув він металічний голос , який вимовляв слова з виразним технічним акцентом. Голосні були сповнені глухого гулу, наче металева куля падала в бездонну шахту. Пригосні , схожі на клацання, виходили чіткими та різкими.
- Я – Ангел…- видихнув хлопець. Він приземлився на руки й коліна, і тепер в його м*язах гуло болем та віддавало в голову.
А ти хто?
Ангелів у мене ще не було, - іронічно вимовив велетень. = Я- Атрей. Це світ Марнославних та Гордих.

    Ангел підняв очі та побачив двох людей, що наче вийшли з комп*ютерної гри: високі, набагато вище за самого Ангела, який , до речі, дрібним себе не вважав, накачані протеїном по самі зав*язки, атлетичної статури, одягнені в шкіряні лати, жінка і чоловік мали списи та шкіряні мечі. Довге волосся – у чоловіка – чорняве й  густе, а у жінки- ніжне й біляве – вільно спадало на спини та широкі плечі.
Я- Атрейя, - сестра Атрея. – повідомила білявка голосом , що не виражав абсолютно нічого.
Ти в грі, малий.
  Ангел поморщився. За ці роки гра йому трохи остобісіла, але вибратись з неї просто не було ніякої можливості. Це був білет в один кінець. Схоже, він потрапив на новий рівень.
Маєш рацію, малий,- проклацав Атрей. Ангел , тепер вже випростався на повний зріст. Він ледь діставав до плеча Атрея, на його сестру хлопець навіть дивитись не схотів, відвернувшись від неї.  Натомість він озирнувся навколо. Світ був приголомшливий. Перше, чим він приголомшив хлопця- звуком. Звук виходив звідусюди, здавалось, закручувався в потужний звуковий смерч та витягував з тебе саму душу в саме око бурі. Ангел стис долонями скроні. Навколо крутились велетенські кулери, десь зверху гуркотіли страшні металеві машинерії, що , здавалось, зараз рухнуть йому на голову. Потужні потоки технічного повітря, сповнені запахів гуми та гарячого пластику,  збивали з ніг. Ангел подивився в очі Атрея. Той дивився у відповідь зацікавлено.
Як тобі? – врешті спитав Атрей.
На Бога, хоч тепло,- пробурмотів Ангел. – І не називай мене-  малий. Я –Ангел.
Як скажеш, - зовсім розвеселився Атрей. А Атрейя розреготалась прямо йому в обличчя. – До речі, обережно тут зі словом –Бог. Зокрема тому, що воно у нас є потужним кодом. Ти скажеш , а в наступний момент тебе або хтось зжере, або провалишся на інфернальний рівень. Прийдеться спочатку починати.
А я подумав, що інферно у вас, - не залишився в боргу Ангел.
Ну що ти? Вважай, що потрапив в чистилище.
Ходімо, - врешті сказала Атрейя. І вони вдвох з братом розвернулись та мовчки пішли вперед. Ангел змушений був не йти, а бігти.

Риба. Петка
    Петка сьогодні була у гарному настрої. Зранку вона купила собі капучіно та картоплі фрі, це  і був її сніданок. Потім вона довго їхала трамваєм до  місця роботи. Люди в трамваї , як зазвичай, тупились в неї, наче побачили прояву. Деякі чоловіки гидливо морщились, а деякі дивились з цікавістю та ще з почуттям якогось зацікавлення. Але в наступний момент , Петка помічала, та чи інша жінка ледь помітно та заперечливо махнувши головою, переключала увагу чоловіка на себе і він відвертався. Жінки дивились переважно злостиво та ревниво.
   В трамваї було холодно, їхав він повільно, сповняючи її внутрішнім гулом та якимсь електричним запахом. Петка любила трамваї, але їздити на них доводилось рідко, тому вона перестала думати про оточуючих та зосередилась на задоволенні від прогулянки.
  За вікном пропливали вулиці, ледь завіяні тонким шаром снігового пилу, вулицями проходили люди, кутаючись в шалики та шапки.
   Петка не була красунею у тому розумінні слова, щоб почувати себе занадто привабливою, навіть рідко задумувалась про власну привабливість, але давно перестала підтримувати дружні стосунки із жінками. Раніше чи пізніше усі жінки, з якими Петка водила дружбу, починали ставитись до неї ревниво та озлоблено, врешті починали прагнути змагатися з нею, намагалися у будь який спосіб самоствердитися та встановити певну зверхність. Кінець кінцем, Петці це набридло і вона залишила спроби завести дружбу з жінками.
   Натомість, чоловіки часто виявляли певну цікавість до Петки. Але це тривало недовго, доти, доки якась жінка не підмовляла чоловіка відвернутись від Петки та покинути спроби познайомитись чи хоч якось наблизитись.
   Проте, винною всі вважали саме її. Петку звинуватили у тому, що вона холодна та бездушна феміністка, яка ненавидить чоловіків і решту людства.
  Сама ж Петка була вже доволі дорослою, щоб перестати рефлексувати свої невдачі у чоловіків чи жінок.  Переживши періоди болю, зневіри та відчаю, вона врешті змогла просто розслабитися та жити далі , відчуваючи певний смак до життя або до деяких моментів у ньому.
   При тому , жінка зовсім у житті не розчарувалась, навпаки, почуваючи тепер себе певним чином звільненою від соціального та звичаєвого тиску, вона зуміла знайти в самій собі потенційну екзістенційну можливість бути щасливо, просто відчуваючи, як життя пульсує у її власних скронях.
  Через три дні їй виповнювалось сорок п*ять. Врешті, вона попрощалася з мрією знайти свою другу половинку. Вона зрозуміла, що її половинки просто не існувало в природі. Щоб збагнути цю просту істину, варто було  подивитись на власне віддзеркалення у люстерку.
   Петка була рибою. І тут нічого було ні відняти, ні додати. Вона була справжньою рибою. З плавниками. Зі сріблястим хвостом. З лускою, що вкривала усе тужаве пружне тіло. З великими губами та вологими риб*ячими очима без вій. Вона не була ні білявкою, ні чорнявкою. Вона не була рудою чи русявою. В неї волосся не було за замовчуванням. Від неї безнадійно тхнуло морем, сіллю та рибою, і жодні парфуми їй у цьому не могли допомогти. Вона не вміла говорити. Але багато чого чула.
   Вона писала фентезійні новели. Жила сама у невеликій квартирі. Любила каву та серіали. І ніщо не могло би її переконати, що її життя не варте того болю та відчаю, які вона пережила та перенесла.

Емо. Геловін. Чорне Весілля
    Риме мій,
    Святе місто богів і героїв
    Хай святиться Цезар твій
    Хай прийде Республіка твоя
    На землю й на небо
    Віру нашу насущну
    Дай нам сьогодні
    І прости нам варварство наше
    Як ми прощаємо варварів власних
   І не введи нас у Царство темряви
  Але позбав нас усього Божественого
  Бо твоя є Сила
  І  Слава
 І Колізей твій на віки віків

   Тіт голосно позіхнув, потім з шумом випустив повітря з легень. Звуки , схожі зі звуком випущеного з міхів струменю , змішалися з пасмами легкої димки від ароматичних паличок та свічок.
  У лофті було тепло та затишно Тіт потягся, як ситий кіт, знуджено втупився у арочне вузьке вікно, за яким височіли хмарочоси, виплетені зі скла та бетону, сповиті сірими хмарами. У Безчассі було завжди трохи сіро та пасмурно. Ніколи тут не бувало сонця такого яскравого, як на його давній далекій Батьківщині. Тут не було білосніжних палаців, в яких ти підносився наче на саме небо до безсмертних богів. Та Батьківщина, як і його світлі спогади, пішли в далеке минуле, але тут , у Безчассі, часу то якраз і не існувало.
  Тіт заплющив очі та пригадав, коли це почалось. Спочатку час перестав бути абстракцією і колами. Він втілився у щось , що можна було побачити, відчути, посмакувати та послухати. А потім всі стали помічати, що час одночасно рухається назад і вперед. А тоді всі зрозуміли, що часу просто не існує.
  Пройшло декілька століть, яким Тіт вже перестав вести лік, а він і досі був молодий та гарний.
  Тіт встав з софи у рідному класичному античному стилі- прийшлось довго пояснювати місцевим майстрам, на чому він хоче відпочивати, спати та  сидіти, щоб вони зрозуміли, але результат його порадував,- підійшов до величезного старовинного дзеркала, вкритого патиною, - подарунок батька, імператора Веспасіана, - та подивися на своє відображення. Обличчя наче сховане під шаром води, виглядало молодим: вузьке, видовжене, з гострими вилицями та аристократичними рисами. Тіт гордився власною зовнішністю. Його мужнє тіло було тренованим та витривалим, він полюбляв верхову їзду та прекрасно плавав, при бажанні, міг би взяти участь навіть у марафоні. Задоволено Тіт відійшов від дзеркала.
  В це момент у лофт увірвалося свіже повітря. Десь за рогом прогули двері ліфта, а потім Тіт побачив на порозі власного батька – Веспасіана.
Готуйся, хлопче, - з порога вигукнув він, ляснув себе по ногах та беззвучно – вся долівка була застелена густим ведмежим хутром, - обходячи різьблені вишукані дерев*яні столики та диванчики, наблизився до Тіта.
До чого?
До Чорного Весілля, - сказав Веспассіан та впав софу, - Звели вина подати.
У мене тут самообслуговування, - похмуро помітив Тіт, - Що таке: Чорне Весілля?
Ти -  римський імператор. Я, до речі, також. Чому самообслуговування? Де наші раби?
Ти вже не в Римській імперії , батьку. Ми в Безчассі. Так що там з Весіллям?
Великі боги, моє без голів*я…
Великих богів тут теж немає, - так само насупившись відповів Тіт.
Так от, сину мій, думаю, тобі треба одружитись.
  При цих словах обличчя Тіта впало, а очі вкрились памороззю.
Ти знаєш, що я кохаю тільки одну жінку- Береніку.
Це було кілька сотень років тому назад. Скоро відбудеться Чорне Весілля. Вже почались розшуки Чорної нареченої. Кажуть, тут у Безчассі є Вічна наречена. Вона ходить серед простих людей і так відразу її не впізнаєш. Але, кажуть, є певні знаки. Якщо впіймати Вічну наречену і одружитися з нею, а потім принести її в жертву, то відкриється Одкровення.
Яке Одкровення? – скептично підняв брову Тіт.
Я не знаю. Ніхто не знає. Її ще ніхто не спіймав.
   Веспасіан мав досить моложавий та доблесний вигляд, аристократичні владні манери та гострий погляд. Він скоса позирнув на себе в дзеркало. Тіт усміхнувся.
Може, я й сам спробую, - повернувся Веспассіан до сина, - спіймати її.
Ї що ти з нею робитимеш? – Тіт зовсім завпокоївся та підніс батьку кубок з вином.
Ну, знаєш…
Веспассіан одним махом осушив вино.
І не шкода тобі дівчини? Вічна наречена… - Тіт потис дужими плечима, - що означає: принести в жертву? Ти про це думав?
Що означає? – Веспассіан здивовано поглянув на сина. – Ну, потім кинемо її на арену. До левів та тигрів. По-моєму, дуже ефектно.
Знову історії про Колійзей…
   Тіт підійшов до панорамного вікна. Вигляд відкривався приголомшений. В нього завжди трохи паморочилось у голові від нього. Раптово він повернувся до батька. Той замріяно вдивлявся у стелю.
А чому ні? Вічна наречена , кажеш?..

Психоделіка . Чеслава
   Через два дні повинен був наступити Новий Рік. Вона завжди почувалась трохи щасливою в ці дні. Готуватись до свята завжди було приємно. Наче кожного разу потрапляєш в дитинство з запахом мандарин та хвої.
  Тепер хвої не було. Вона давно не купувала справжніх дерев. Тому символічне дерево життя в неї було штучне. Можливо, через це її життя ставало усе більше штучним, ніби створеним кимось іншим.
  В неї був стіл- книга. Кожного разу на Новий рік вона розкривала його і писала на ньому нову сторінку. На цей раз в неї була креативна ялинка, яку вона склала з книг. А потім сама довго сміялась: « У мене стіл- книга, ялинка – книга…Моє життя – книга…І замість голови – книга з химерним змістом»…
  В цій книзі було вже тисячі й тисячі сторінок, списаних дрібним дитячим почерком, синіми , чорними та фіолетовими чорнилами. Іноді- червоними, а іноді- зеленими. Але останнє траплялось рідко.
  Щодалі її життя усе більше нагадувало переплетіння декількох химерних сюжетів з незвичайними поворотами: таємницями, прокляттями та навроками, сповнене містичних жахіть та іронічних алюзій, воно звивалось вже такими несповідимими шляхами, що , мабуть, Господь разом з дияволом безпомічно розвели вже руками.
  Воно все більше нагадувало змішання літературних жанрів, стилів та алюзій на відомі сюжети, вже кимось написані, зіграні по ролях та освистані чи звеличені. Але для неї все завжди починалось спочатку. Усі ролі. Усі репліки: геніальні чи бездарні. І тепер вже і освистана , і звеличена , вона давно загубила лік цим ролям чи маскам. Вона й далі марила тільки літературою та все нею і вимірювала: глибину своїх падінь і висоту своїх вершин, славу своїх невдач та безславність своїх перемог.
  Реальність усе більше ставала лише синтаксисом та стилістикою майбутніх текстів. Її чоловіки теж усе більше нагадували літературні стилі.
  «А, може, символ усіх моїх років якраз і була книга? Книга життя…А не дерево…Принаймні , в книгах живуть духи дерев, а в деревах - душі майбутніх книг. І кожне дерево знає, які слова пише на ньому вічність…»
   «Папір усе терпить…» І ганьбу, і славу, і любов , і ненависть, і життя, і смерть, і сніг, і попіл, і небо, і землю, і слова, і мовчання... А ми люди…і якщо в тебе вистачить терпіння, то твої слова, які ти не сказав чи , навпаки, сказав, але не тому і не вчасно, стануть частиною книги…Життя…Але і це не головне. Бо , вона відчувала, є інша книга. І ми завжди носимо її в собі самих. І хтось уміє її читати, а хтось- ні…
   Вона повільно з муками, але вчилась.
   Тепер Новий Рік готувався змінити старий. Чому ж він старів лише за триста шістдесят п’ять днів? І коли вони з*являлись : ці ознаки старіння? З якого дня чи ночі, з якої години чи хвилини? І чим вони вимірювались? Втомою? Болем? Страхом? Стресами? …Хвилинами ніжності? Примирення? Прозріння? Особистими істинами? Сакральними перемогами? Чи публічною ганьбою?
  Кінець кінцем, це невеликий клопіт: терпіти…Кажуть: соромно, коли в людини є шлях,  коли у країни- нема…соромно, коли у людини немає шляху, коли у  країни – є…Питання в тому: кому соромно? Людині? Країні?...
  Вона глибоко зітхнула.
  Навпроти сиділа жінка. Вона теж зітхнула, ніби це було її власне віддзеркалення. Жінка була красива і сумна. Гарно одягнена. З м’якими і , наче дитячими, рисами обличчя. але вона була рибою. Ця жінка.
   Чеслава не здивувалась: яких тільки химерних істот не створив Господь. У цьому його могутність. Вона побачила свою зупинку. Встала та кинула останній погляд на жінку-рибу. Та просто дивилась у вікно. І на сріблястій лусці її обличчя відбивалось світло від вуличних ліхтарів.

7. Місто Сонця
  Спочатку Радка відчула в собі руйнацію. Потім зрозуміла, що знову кудись провалюється. В наступний момент вона встала на ноги, по литкам пройшла вібрація та пішла кудись на спину. Там зібралось трохи сили, яка стала трансформуватися в крила.
Летіти прийдеться, чи що? – встигла подумати Радка. Але потім по очах вдарило сліпуче сяйво. Коли вона відкрила очі, перед нею стояв міцний старигань. В нього було осяйне лице без зморшок, сиве довге волосся розвивалось за спиною, одягнений був в шкіряні лати, в руках мав довгого меча й щита. Різко блакитні очі сердито втупились в дівчину.
Твоє ім’я?
Радка, - пробурмотіла дівчина у відповідь,- а ти хто?
Говори чемніше. Я  - Дажбог!
Де я?
  Радка досі відчувала, як всередині неї щось висипається по крупиці, на вона була набита піском. Але вона знала, що при переході з рівня на рівень може таке відбуватися.
Трипілля, - коротко рявкнув старигань, - Світ предків.
Ох, мати Божа!- вихопилось у Радки.
Їх тут багато. Мати якого бога тебе цікавить?
Ясно, я – твоя онука, великий Дажбоже,- Радка ледь стримувала іронію.
І що там у вас? – врешті не стримався старигань.
Ох, Дажбоже, - Радка вже була готова просто розсміятися, тим більше, що висипатися в ній перестало. Вона встановлювала рівне дихання,- Ми все там уронили: і аристократичність, і архітектоніку, і духовність, і гуманізм, і народну педагогіку.  Нічого від того не лишилось.
   Дажбог насупився.
Знав, що так і буде.
То ти ще не все знаєш, Дажбоже. Там таке, що ти й  уявити собі не можеш. Там тепер Темна імперія. Імператриця в них - мавпа.
  Брови Дажбога поповзли вверх.
Мови тієї, яку ви нам залишили , вже немає давно. Вони спілкуються жестами. А щоб виразити найвищі почуття : від щирого захвату до обурення, вони просто показують одне одному дупи. Получається прикольно, але ти цей свій пафос забудь.
  Дажбог засмутився. Його обличчям пройшла хвиля сірого відчаю.
Ти розумієш, ми вже в Шамбалу пішли…ну тобто, в цю, Вальгалу. А тут таке: приходять одне за одним діти наші та таке розказують, як от і ти…Ми з братом Велесом на відпочинок і рукою махнули. Заридали плачем великим вельми. Прийшлось знову в гру вступати. А ми ж вже в нірвану зібрались.
   В цей момент звідкись звалився ще один міцний старигань. Він був трохи молодший, але з таким же осяйним та прекрасним обличчям.
Я- Велес,- урочисто сказав старигань.
  Радка потисла плечима.
Скажи, доню, - тихо спитав Велес, - чому мавпа. В нас у Трипіллі мавп ніколи не бувало. Ну льодовиковий період пам’ятаю, ранній …цей..неоліт, перші поселення..неандертальців..О, мамонтів пам’ятаю. Потужні такі, волохаті…Неандертальці їх пізніше всіх з’їли, бо вони довірливі, як діти малі,   були. Бувало й сам ганяв їх від тих поселень людських…
То довго…- буркнув Дажбог.
Ага, - Велес кивнув головою,- То чому –мавпа?
Ну так вони там ..е .. дружно зламали генетичну пам’ять, типу колективне підсвідоме, але , мабуть, дуже глибоке щось зачепили. Бо втрапили відразу у доісторичні часи. Тоді  й неандертальців, мабуть, ще не було. Тому їм прийдеться все з початку починати.  Ви вже розслабтесь та почекайте кілька десятків тисяч років.
Святий угодник, - скрушно похитав головою Велес,- скільки можна?
Ну, то показуйте ваше Трипілля…- з усмішкою сказала Радка.

Капище . Оріяна
   Вона знала, що все, що в нас є- це енергії. Що боги, які б вони не були, час та життя мудріші за нас. Вона знала, що енергії дають нам тимчасово для реалізації. Жіночі енергії- цю Вічну Жіночість- нам делегують Великі богині, Праматері, для реалізації на землі. Ніхто нічого не може в нас знищити, наскільки скажений він не був би. Ці енергії мудрі та досконалі. Вони більші за нас, вони створюють нас та життя. Вони можуть бути активні при сприятливих умовах, а можуть спати в умовах несприятливих. Але вони незнищенні. Нереалізовані ці енергії просто повертаються до свого Першоджерела- до Великих богинь, Праматерів.
   Тому вона була спокійна. Тому вона не боялась Вона знала, що Праматері бережно піклуватимуться про все. І про її Вічну жіночість. Про її енергії. Вони все зцілять та відновлять. Бо вони люблячи й милосердні.
  На землі ставало все жорстокіше. Вона все більше відчувала себе уособленим фалосом, хоча була жінкою. У своїх снах вона благала: припиніть кохати себе мною! Поверніться до своїх чоловіків! Вона вже не мала сил лікувати ці збочені проекції. Молилась Праматерям та Предкам. Ті дивились мовчки. Відбувалось щось несусвітнє у світі.
   Гасло світло, падали будинки, але у Прасвіти поверталось багато людей. Праматері та Предки питали в них: що відбувається?
 Ті мовчки плакали. Вони були травмовані та зболені.
 Вона приходила на  зіккурати. Там її завжди чекали. Ходили в білих одежах та співали тужливх і величних гімнів. Вони садили себе у Коло. Так сиділи вони годинами та роками. Частина її поверталась на землю. Вона питала в них про Праматерів та Предків. Ті теж не знали про них. Але коли наступала темрява, вони ділилися з нею теплим живим світлом. Вона бачила себе у невеликій кам*яній кімнаті, сиділи на долівці у Колі, освітлена свічами та їх внутрішнім  світлом, вона почувала себе у власному Домі.
   Але вони теж були лише Діти. Як і вона сама.
  Їй снились янголи, що билися за її душу. Їх поява наповнювала її страхом, але вони провістили їй перемогу й спасіння. Тому вона заспокоїлась. Згадала сон дитинства, у якому їй сказали про початок цієї битви. Тоді вона дивилась,  як повільно розвалюється світ та небо падає на землю. Вона забула на багато років ці сни. Тепер зрозуміла, що то був початок. А тепер буде кінець.
  І Сонце коли- небудь згасне. Але енергія піде до Першоджерела.
  «Де воно? »- питала. Вони не знали. Але все, що могли їй дати: своє тепло та обійми.
  І говорили : «Твої візуалізації, твої медитації- це і є твоя біла магія. Це і є твоя реалізація. Не думай занадто складно. Будь простіше. Приходить все що потрібне. Все, що потрібне, боги зробили простим. Все що не потрібне, боги зробили складним для нас»

 Дресс. Код…In Green
Скільки могло бути зеленого навколо?
І хто майстер що фарбує траву в зелений?
Інгрін
Інгрід
Інгігерда
Щось було в цих іменах сильне і сміливе як варяги що пробивались на своїх човнах крізь сірий морок та темряву до берегів нових земель
І після сірих зим наступає такий зелений світ і життя так б'ється і пульсує у ньому
Зелений харчується сонцем і світлом і поклоняється йому
Якщо зелений то колір життя і рослин і жита і пшениці поки вони ще не на часі поки вони ще достигають і повільно змінюють колір
Колір життя що приховане під водою
Зелений завжди заспокоює і вселяє надію і радість
Чомусь хочеться вести хоровод такий безкінечний кривий танок, що йде з минулого в майбутнє
Такий безкінечний як можна тільки уявити закривши очі
Не зелені - сірі
Але з відбитком зеленого світу
І світла
І пралісу
І кривого танку
І самого життя
І небес
І якщо пісень то купальських
То русальних
І якщо казок то чарівних
І якщо це приказка - то казка завжди ще попереду
Весна і літо
Вінки і квіти
Іванка Купала де ти зимувала?
Ой вінку мій вінку
Хрещатий барвінку
Вишита сорочка
…
Стрибай через багаття так дух очищається від зла та скверни так дух навикає сили та життя так ми навикаємо власним духом та витривалістю
Тут немає істини
Є сила і буяння природи
Тут дух вільний
І боги вільно ходять серед людей
І Мокош
І Велес
І Дажбог
І Лада
І Перун
І Коляда
І Морена
І сіяти і співати і танцювати і жити і кохати доки світ зеленіє і радіти і веселитися і ходити рука об руку і миритися і вести кривий танок - від предків до нащадків і якщо є щось сказати то простити і бути прощеним не від світу цього зеленого світ природи сповнений чарів та магії сили чистої та нечистої вод та тих хто ходить по водах і під водами світ підсвідомості та химерних фантазій

Бо як зміниться колір- час пожинати врожай

Капище. Оріяна
Вона була майже як та в якої в очах світився Оріон
Вона не пам'ятає, коли почали з'являтися ці сни. Цими снами, наче синіми ріками ,  до неї приходили могутні воїни та волхви і щось шепотіли їй здалеку.
Вона наче заблукана в могутньому пралісі не могла поворухнути жодним м'язом. Вона була спаралізована власним страхом та німою істерикою, що оселилась в її душі.
Крізь потужні стовбури дерев, що наче вібрували від її власної істерики та ще якогось  ніби щільного світла, що оточувало зусібіч та тисло на скроні , на серце, нагрівало область сонячного сплетіння і там пекло вогнем, а потім ці пекучі потоки стікали руками та ногами, і скручували їх до неможливості зробити хоч один крок кудись до порятунку. А скрізь дерева до неї простягалися могутні сильні руки і ще очі …очі , які світилися крізь туман та морок , крізь світло та якісь молочні солодкаві пасма.
Вона кричала і пручалася, але руки з гачковатими пальцями настигали її та все шепотіли: повернись повернись
Оріяна тоді прокидалась б'ючись крізь сон в полоні холодної істерики , що була ще частиною сну, але вже прийшла в її світ яви та потребувала певних жертв.
Тоді дівчина вставала, крізь темряву , не вмикаючи електрики, брела на кухню та наливала в кухоль чистої мінералки та пила маленькими ковтками, захлинаючись від власного серцебиття. Бо в такі моменти здавалося, що її власне серце билося не в грудях, а вже десь у її горлі, і могло випурхнути з її власного рота, варто було його відкрити . Пробуючи вимовити хоч слово, Оріяна обережно кашляла, як застуджена, але серце довго не заспокоювалось та все билося й билося, наче спійманий птах.
Потім вона сідала за стіл і деякий час забувала сон, забувала довго та безпомічно, намагаючись його зібгати , зім'яти у власній свідомості .
І ловила себе на думці, що повільно вистигає від палючого вогню і істерики і серцебиття і пралісу і туману і тих могутніх рук та очей, сповнений магнетизму та кликання: куди і навіщо?
Куди їй потрібно було повернутись? Вона не знала чи не могла забути, чи згадати, чи взагалі це відбувалося не з нею і не в цьому житті.
Вона тоді довго дивилась у вікно: де-не- де світилося, майже такі самі поодинокі вікна, за якими хтось не спав, чатував власні сни і говорив з власними примарами.
Тоді , аж після того, як серце переставало врешті битися, вона робила собі чаю та ставала собою. Без істерики, без пам'яті, без спогадів, без любові. Тоді вона довго видивлялася зірки над дахами.
І дихала ними і сиділа так до ранку.

Емо Геловін. Чорне весілля
Ієрусаліме мій
Да святиться Соломон твій
Да прийде Храм твій
На землі як на небі
Слово твоє насущне
дай нам назавжди
і прости нам фарисейство наше
як ми прощаємо фарисеям своїм
не введи нас у мудрість твою
і позбав нас страждань
бо твоє є Царство
і Сила
і Слава
Амінь
Якщо тьма спускалась над Єршалаїмом, то він її більше ніколи не бачив, бо вже кілька тисячоліть перебував у Безчассі
Він так і залишився Понтієм. Пілатом. І тут у Безчассі для цього не потребували палати №6 , тут всі були такі.
І хоч тут було достатньо римлян і імператорів їх, тут було достатньо книжників і фарисеїв, і Первосвященників, з якими завжди було про що поговорити, він любив бути сам.
Жив в простому домі над самим синім морем. З глинобитними стінами та простими дерев*яними меблями. Чомусь вони завжди нагадували щось з його зовсім юних років. Тут пахло сіллю та чистотою, піском та сонцем. Посуд у нього був глиняний та завжди чистий. Просто для краси та стилю. Бо він давно не потребував їжі, особливо духовної.
Бо й духу у ньому було вже через край, він ледь виносив його.
Тут у Безчассі було всього багато, але найбільше було часу. Час - то найбільше багатство. Його так мало, коли чекаєш, і так багато, коли приходиться згадувати власне боягузство.
Але він , власне, себе простив. А їх - ні.
Тому ні з ким не спілкувався.
Хоча до нього приходили і апостоли і комедіанти і музиканти і імператори і книжники і фарисеї.
йому було важко винести й їх. Радував хіба що його улюблений пес, який знайщов його тут у Безчассі і принісся одного чудового ранку, він тоді вперше за багато років усміхнувся. Так і жили вони тут вдвох.
І тепер, ледь вловлюючи вухом тихий плескіт ласкавого штилю, Понтій Пілат читав цупкий лист пергаменту, на якому класичною римською латиною було написано запрошення на Чорне весілля.
Пес кликав на прогулянку береговою кромкою, але Понтій Пілат задумався.
Про чорне весілля він дещо чув. Буває таке у Безчассі наразі раз на кілька століть, туди запрошували найвідоміших холостяків. Але не все було так просто. Спочатку треба було упіймати Чорну наречену.
А вона, як казали, була невловима, як диявол.
Він ще погладив пергамент кінчиками пальців, ніби вбираючи в себе його фактуру та запах та колір, а потім тихо розсміявся собі під ніс.
Собака завиляв хвостом та кивнув на море та кліпнув одним оком.
Понтій Пілат встав, розправляючи довгу римського крою тогу , прикрашену складною багатою вишивкою. На поясі в нього був дорого оздоблений шкіряний ремень з мечем, а на ногах шкіряні римські сандалі. Він так і не зняв це у Безчассі, хоча тут було багато іншого одягу. Проте, йому було все одно, а псові і подавно.
кінець кінцем, подумав Понтій Пілат, чому й ні. Чорне весілля чи іншого кольору, йому наразі було все одно. І Чорна наречена була йому поки що просто порожнім звуком. Він не знав , де її ловити, і взагалі, де вони водяться.
Він глянув на безкінечне море, що лежало перед ним. Може, вона невловима риба чи синиця в небі, чи лелека, чи журавель, чи бджола, чи дика кішка. навіть якщо він її не вловить, він вловить пару ранкових душ.
Як раніше. Бо єдине , що в ньому лишилось незмінним - це інстинкт мисливця за душами.

Психоделіка. Чеслава
Здавайся!
Я не макулатура. В мене є амбіції
 (с)
 Вона відчувала , що цей предмет потихеньку висотує її сили. Мало того, що дорога була звивиста та кам'яниста, всипана таким гострим та несподіваним тим камінням, і ті каменюки безжально потрапляли під ноги. І незважаючи на взуття, Чеслава ранила об них ноги. Так ще цей важкий предмет.
 Старовинне у важкій бронзовій рамі у вигляді віньєток , з химерним переплетінням, дзеркало. Розміром з її зріст. Вона чомусь тягла його за собою, хоча можна було й кинути, розбити на друзки прямо об це дорожнє каміння.
Дорога серпантином піднімалась в якусь гору, десь, вона чула, гримів потік, але самої ріки вона не бачила. Над дорогою було чисте небо та декілька якихось вічно зелених дерев з хвойних. Але вона на тому мало зналась .
Як мало ми знаємо про світ. Як мало ми можемо розуміти.
Чеслава не знала, куди вона піднімається і навіщо їй це дзеркало. Воно закрило від неї певну частину краєвиду та неба, а бачити вона могла лише своє переломлене та трохи вкрите патиною, наче памороззю , обличчя. Якась туга бронзова віньєтка боляче врізалась в шкіру щоки  і чола, в тому місці вже палало вогнем, і зароджувався якийсь больовий смерч. Але вона ще могла йти.
Це просто дзеркало, - думала вона. - Воно не може відчувати, а я ще можу.
Бронзова. Як епоха в її власній еволюції. Життєвій. Внутрішній. Бронзова епоха її дитинства та юності . Але тягти його прийшлося аж сюди, де вже давно немає нічого, що виправдовувало би його присутність .
Але , здавалось, що це бронзове дзеркало вже живе своїм життям, сповнене алюзій, образів створених вже навіть не нею, сповнене тінями та двійниками, воно іноді показувало їй химерні картини.
Іноді вона не витримувала власного руху, важкості скла, амальгами , бронзи та усього їх підсвідомого світу, тоді вона просто ставила його біля якогось валуна, особливо дикого вигляду , та сідала навпроти.
Загадкове дзеркало відбивало утомлену, але все ще гарну жінку, дорослу, але іноді з дитинними рисами обличчя, все ще з рівною шкірою, але іноді на ній проявлялись майбутні зморшки. Тоді вона сідала якось по чоловічому, просто опустивши руки і вдивлялась в його глибину. Іноді звідти до неї виходили якісь химерні постаті, іноді вони були з її минулої реальності, а іноді - з уяви. Тоді вона могла з ними поговорити. Іноді вони теж говорили, а іноді- мовчали. Їм достатньо було просто прийти і подивитись на неї та те, що з нею сталось.
Але це було просто дзеркало. І його не можна було наповнити нічим іншим , як тільки тим , що не існувало поза простором та часом. Якщо навіть це було її власне химерне життя.
І тоді Чеслава прокидалась. Сама в своїй квартирі, наповненій лише ранком , шумом автомобілів за вікном та власними снами.
Це теж був сон, який переслідував її вже десятки років.

Демони Демосу
 Тут було холодно , але сухо, цей відсік шахти був трохи віддалений від основних переходів.
Тут було темно та в основному панували буро-  коричневі кольори, але зараз єдиною яскравою плямою палахкотіло багаття
Навколо нього сиділо четверо: один літній, двоє - років по тридцять сорок, і один зовсім молодий хлопець з блідим обличчям та темним довгим волоссям, зібраним у хвіст..
Усі одягнені в однаковий фірменний робочий одяг,  у всіх, крім молодшого, на головах захисні шоломи , а за спинами - балони з повітрям.
Літній говорив і його очі відбивали вогняні язички, у молодшого в очах теж палало багаття, але рот був стиснутий у вузьку смугу. Ті, що середнього віку, мовчали. Всі троє чекали закінчення зміни, щоб піднятися на поверхню
Будь обережний, тут все не так просто. Бо те, на що ти дивишся, не завжди буде тим, що ти бачиш.
Він замовк і подивився на молодшого. Інші двоє усміхалися та переглядалися між собою.
Руда має душу- дику і звабливу. Якщо відкриєш рота чи будеш неуважним, то всередину пустиш душу руди. Вона може тебе поламати зсередини.
Молодий знизав плечима і невільно зіщулився, але в якийсь момент зневажливо усміхнувся, хоча й через силу.
Що за маячня?- врешті спитав він.
Не маячня, - врешті відкрив рот один з двох інших. - Це правда.  Руда – жива і має дику душу. Я сам бачив одного, що ставився до неї легковажно.
І що? - молодший дивився вже на всіх трьох.
Знайшли в тупику. Мертвим. Жодної вцілілої кістки. Дорослий мужик, як я, здоровий, як бик.
Дикий тур, - вимовчав другий з тих, що середнього віку.
Молодий якийсь час мовчки переводив погляд з одного на другого , а потім- на літнього.
Останній врешті просто кивнув головою. Скрушно. Молодий чекав вловити хоч тінь усмішки, але на обличчях чоловіків тіні , застуджені протягами , що дули в шахтах, ховалися в зморшках та кутиках очей та губ. А усмішок не було
Та ви мене розігруєте.
Ніскільки, - сказав літній. Просто будь обережний.


Риба. Петка
   Ні, плавати вона не вміла, хоча й була рибою. але вміла ходити по воді. а ще писала - вірші і романи. Вони були химерні, власне, сповнені химер і проклять, бо писала вона романи-фентезі або містичні трилери або наче переписувала свої самотні дні та довгі ночі.
  Її дивне нетутешнє ім*я завжди інтригувало до неї інтерес, але вона залишалась байдужою до того інтересу.
  Іноді їй снились власні герої, тоді вона у снах ходила з ними їхніми світами та збирала про них легенди та міфи. Їх було багато, тоді вона знову вкладала це в довгі темні тексти, наче виплітала щось схоже на сіті- мереживо, в я кі ловила тих, хто бажав спіймати її.
  І дивилась химерно і, наче з заселеного потойбіччя.  Дехто вважав її відьмою та боявся. Але вона на те не зважала.
  Її чорне волосся , довге, як пасма ночі, вільно спадало на плечі. Хоча мала - за сорок і дехто казав, що чинить не гідно. на обличчі - жодної зморшки, молоде пружне тіло, хоч і вкрите лускою, приваблювало чоловічі погляди. Але ще більше -жіночих.
  І якщо в чоловічих ловила вона іноді зацікавленість, іноді досаду, іноді чисто чоловіче лукавство, то в жіночих - тільки відверту злість та обурення.
  Одягалась яскраво, з викликом і іноді навіть з певним кічем, вибираючи речі яскраві та елегантні, але призначені не для її віку. Через що теж мала клопіт.
  Але на це не зважала також.
  Мала друга, одного, чоловіка, який писав їй в мережі такі ж химерні листи, які були їх стосунки.
  Вона відчувала, як уважно читає він її романи та вірші.
  Як ретельно він наслідує її героїв, повторюючи в житті її образи та їх вчинки. Іноді це її розчулювало, але іноді викликало відверту образу, тоді вона намагалась писать йому в листах про свою образу чи просила припинити чи писала, що хоче з ним побачитись. Але як тільки вона це пропонувала, він щезав на декілька тижнів і тоді від нього не було навіть листів.
  Вона любила писати вночі, коли за вікном була темрява , а в домі- тиша.
  А вранці вона просто йшла на роботу, яка була далека від її таємного захоплення. Про це захоплення не знав ніхто, крім нього.
  Знала тільки ім*я - Лютомисл. Та ще бачила його пару раз в коротких відео зв*язках. Запам*ятала очі - якість наскрізь вишневі та незвичайні, з теплотою та ніжністю у погляді.

7. Гра
  Трипілля  Радку приголомшило. Вона відкрила рота , а над нею гриміло Місто Сонця.
  Усі його сяючи сім кілець, з*єднаних прозорими тунелями та хай веями,  крутились навколо епічної вежі, що увінчувалась сяючим майданчиком, на якому був розташований прекрасний палац, а над палацом яскрів кристал - Душа світу.
  Радка захоплено обдивлялась цю пишноту, а потім обернулась на Дажбога та Велеса.
  Дажбог хмурив брови, а Велес  усміхнено розвів могутні руки у запрошувальному жесті.
Але будь обережна,- пробурмотів Дажбог. - Місто Сонця- це Місто Сонця, але тут ти не оминеш неприємних моментів,  а якщо забудеш про правила.
Правила…- невдоволено пробурмотіла Радка.
Але Дажбог вже махнув такою самою потужною рукою та попростував просто у Місто.  Велес пішов за ним, а Радці прийшлось бігти за обома суворими дідуганами.
А той кристал…- почала було Радка.
Не руш! Душа світу - сувора та неприступна. - сказав Дажбог, а Велес кивнув головою.
В мене буде зброя? - спитала дівчина.
Яка зброя? Розум - твоя зброя.
Кінець кінцем - це світ для пізнання.
Гра - це пізнання?  - іронічно спитала Радка. Її блакитні очі яскраво та лукаво спалахнули. - Я думала навпаки…Щоб ми  потихеньку  з*їхали з глузду.
Дажбог усміхнувся, власне, вперше з того моменту, як вона його побачила.
Ти про здоровий глузд. Якщо  розум є, ти не програєш. Але якщо є душа, ти її втратиш.
Тобто душу треба загубити?
Велес теж усміхнувся.
Душа в нас одна, - сказав він. Потім ткнув пальцем в небо. Радка подивилась на кристал.
Дажбог кивнув патлатою головою.
Отож бо…Звідти приходить все, що треба. споконвіку так і було.
А як же моя душа? - спитала дівчина.
Чия?
Велес з Дажбогом весело розреготались.
В тебе тільки розум, але користайся з розумом, бо як перемудруєш, то такого накоїш. Нам і так роботи вистачає.
Радка насупилась. Вони вже піднімались на перше кільце футуристичним прозорим ліфтом. Шахта  ліфта сяяла неоном, її стіни були  вкриті екранами , на яких змінювались зображення та тексти давньослов*янською та давньогрецькою. Радка не була поліглотом, але дещо з давньогрецької розуміла.
  Це були переважно афіші та запрошення на концерти чи в театр, звісно, давньогрецькиий, іноді траплялась реклама та оголошення  з продажу напоїв чи екзотичної їжі. Радка зрозуміла, що не встигає все прочитати та просто стала озиратися на Місто Сонця.
  Рівні в складі рівня. це було щось. Радка знала, що гра надскладна і про Місто Сонця чула, але  потрапила - вперше. Її розум був дійсно зброєю. І хто це знав, як не вона сама. Іноді вона думала, що її мозок взагалі живе своїм окремим життям. він всотував інформацію з навколишнього ментального поля, автоматично обробляв та в потрібний момент несподівано видавав потрібні рішення. Радка навіть не намагалась контролювати цей процес. Вона йому просто довірилась. і розум, наче відчувши її довіру, запрацював ще потужніше, радіючи, що вона йому не заважає.
  Дажбог , ніби прочитавши її думки, повернувся та схвально кивнув головою.
Вірно, але не правильно. - сказав він. - Іноді треба все таки  думати самій.
Дівчина потисла плечима. Але сперечатись не стала.


Риба. Петка
  І дорога , і дзеркало, що їй наснились, іноді повторювались із сну в сон. Вона бачила цей сон багато разів.
  Але тепер їй потрібно було повернутися в реальність з тих марень. Хоча , вона відчувала, що дещо ще там є, що вона колись загубила та повинна була віднайти.
  Знову трамвай і дорога на роботу. Знову погляди. Знову від неї пахне морем , а вона знову риба.
  Іноді вона відчувала. що від неї чекають саме цього: щоб вона звивалась, як викинута на берег та безпомічно била плавцями. Ні. на те не виходило. Життя не залишало їй такого рятівного вчинку.
  Вона відчувала що її шлях зародився в глибині її ж душі , а потім просто вийшов з її голови прямо під ноги і тепер вона простувала саме тим, що сама собі задумала.
  Все було просто, але разом з тим, щось було негаразд з її душею, її психіка, ніби роздвоєна між двома світами, постійно конвертувала все, що бачила : сни, спогади, фантазії та реальність - у тексти. Це було схоже на психічний розлад.
  Лютомисл так і писав їй жорстоко та відверто: ти повільно сходиш з розуму.
Він не розумів її сенсів, бо жив здоровими інстинктами здорових людей. У нього хтось був, думала вона. Тоді навіщо він вже кілька років з маніакальним терпінням переслідував її, навіщо ця увага, цей контроль, ця маніакальна затятість. Чому встав на її шляху? І не відпускав , і не давав ні жити, ні дихати.
  Здавалось, що він навіть повітря відпускає їй лімітованими порціями , у борг.
  І сон, наче був не її, а чийсь ще. Наче вона бачила у тому дзеркалі іншу жінку. У якої все навпаки: біле волосся і блакитні очі, і тонка юна фігура, стягнута корсетом, одягнена у чорне , з обличчям , закритим чорною вуаллю.
І коли питала: хто ти? Отримувала у відповідь мовчання та забувала , який сьогодні день.
 Трамвай тарахкотів так тонко та безпомічно, що вона відчувала простір і час як екзістенцію.
 Дивилась на вулиці: там було повно безтурботних людей , вони їхали, йшли чи стояли на тротуарах. Хтось зазирав в телефон, наче у власне потойбічне “я”, хтось чекав на зміну кольору світлофора, заблукавши у власній свідомості, хтось говорив, хтось мовчав, хтось пив каву за столиком відкритої літньої тераси.
  Петка їхала в трамваї. Чомусь завжди по одній і тій1 самій вулиці. в одне і те саме місце. І ніколи не поверталась.
  Раптом серце в її грудях голосно тьохнуло і вдарилось у грудну клітину, і саме в цей момент вона його й помітила, ніби до цього моменту воно не билось взагалі.
 Виходило, що  в неї, крім цього трамваю, бруківки, що щезала під ним, будинків та картинки за вікном, в неї не було нічого. В неї не було дому. Не було сім*ї , і не було своєї правди.
  Здавалось, що все розчиняється у чомусь більшому : у світлі, в історії, в  часі і просторі. Саме її “я” , все її химерне життя.
  Але , заспокоювала вона себе, щось , конвертоване в ці химерні тексти, залишиться. Не може бути, щоб щезло.

7. Гра
Ангел йшов швидко. Після того, як Атрейя з Атрейєм провели його до цієї межі, він залишився сам. Цей світ був темний та коричнево- бурий. В ньому було сухо та спекотно.
Але Ангел бачив і не таке. Він пов*язав рот і ніс хусткою , щоб легше було дихати, а сам зупинився на роздоріжжі. Не знав, куди подітись далі.
Обабіч дороги росли куці деревця, а далі , за ними, починалась чи то пустеля, чи просто якісь дюни, над якими він бачив теплові хвилі. Вони хиталися, а над ними починалося теракотове небо.
Атрейя сказала, що йому прийдеться знайти дівчину на ймення Радка. Тільки де ж її тут шукати? Він озирнувся…
Не тут, не на цьому рівні, - говорила Атрейя.- І жовто - гарячі язички полум*я танцювали в глибині її зінниць.
Висока та сильна, вона тепер стояла вільно випроставшись. Атрей пішов кудись далі та щез за поворотом.
Ангел був не єдиним їх ігроком. Вони проводили багатьох цим шляхом. Але тепер він був сам.
Дівчина в грі давно, так само, як ти, - Атрейя продовжувала говорити, хоча хлопець на мить втратив нитку її оповіді.
Чому дівчина? Мені б команду. Я втомився бути сам,- просто сказав він.
Команди не буде, хлопче, - Атрейя заперечливо похитала головою. - просто знайди її, дівчину.
Вона усміхнулась врешті.
А якщо я вже не хочу грати, - спитав хлопець.
На цей раз скинувся Атрей. Він уважно подивився на Ангела:
І що ти пропонуєш? Хочеш залишитись тут з нами?
Ні, але ж можна просто вийти? - спитав Ангел.
Ні, друже, просто не вийдеш. - Атрей похитав головою. - Послухай її, вона діло говорить…
Тепер Ангел зупинився посеред дороги. Він знав , що треба рухатись вперед, але на хвилину завмер. Шукати дівчину в цій грі було подібно до того, щоб шукати  щось сухе на морському дні.
Але він спробує. Він готовий вже був побігти , але раптом почув голоси. Хтось йшов прямо на нього. Їх було кілька. Чоловіків. Один жіночий голос. А потім з-за повороту, що був прихований за деревами на нього вийшли четверо. Одягнені як давньоримські легіонери з мечами та щитами, вони побачили хлопця та перестали легковажно перемовлятися. Натомість вони переглянулись уважними чіпкими поглядами, а потім , трохи піднявши мечі, стали наближатися до Ангела.
Агов, стійте, - крикнув Ангел, але в наступну мить побачив, що від звукової хвилі від його голосу зустрічні подалися якимось червонувато - зеленуватим глюком.  Це були симулякри. Цифрові моделі, який було багато в грі. Вони бували різні.  Ці-  найнеприємніші.
А, бійці, - досадливо поморщився Ангел. Він знав, що з бійцями особливо не поговориш.
І дійсно, легіонери, наче почувши його думки, врешті підняли мечі та ринулись на нього. Ангел тільки встигав відбивати удари. Легіонери билися грубо та жорстко, не зважаючи на особливу майстерність чи хитрість. Вони просто застосовували максимум сили. Ангел легко справився з трьома з ним, але останній трохи йому надокучив, поки хлопець не дістав його своїм мечем. Тоді врешті симулякр видав тонкий звук,  після якого зсередини спочатку розтягнувся на цифрові зеленаві нитки,  а потім зовсім розсипався на цифрові фотони. Фотони ще деякий час крутились на дорозі, піднімаючи пилові смерчі під ногами Ангела, але він почав затоптувати їх та через кілька хвилин нічого від симулякрів не залишилося.
Ангел перевів подих.

Психоделіка. Чеслава
  Знову їй снились сни. Вона бовталась в них, наче в мутній воді. З*являлись примари з її чи то підсвідомості, чи то з її минулого.
  Вона дивилась в дзеркало і бачила, як дві жінки повільно йдуть їй на зустріч. Звідкись від самого небокраю, від тої уявної лінії, що єднає небо та землю. Обидві красиві та стрункі у гарних сукнях. З розпущенним волоссям: чорним- у одної та світлим- у другої. Вони йшли і наче перемовлялись між собою та трохи сміялись тихим сміхом, одним на двох, але коли підійшли ближче і між ними та Чеславою стала тільки тонка амальгама та скло, виявилось, що в них сумні та смутні очі. У одної - чорні, а у другої- блакитні. Чеслава дивилась проте на їх руки, вони були такі красиві та тонкі та вишукані. У обох обручки на пальцях, але вони обидві при цьому тримали їх міцно стисненими та спочатку , а потім вони розмикали руки, вирівнювали пальці один за одним та пильно дивились Чеславі в очі. Потім розтуляли красиві уста та щось питали. Чеслава не все чула і розцміла крізь скло та амальгаму, але дещо почула:
Навіщо ти вкрала наше життя?
Чеслава упізнала жінок. Це були Арахна та Ісабель. Вони залишились такими ж , як тоді кілька років тому назад, коли вона востаннє бачила їх на тому південному узбережжі у невеликому містечку.  Ісабель тоді стала працювати в книгарні , а Арахна збиралась на побачення з власним чоловіком.
  Чеслава усміхнулась:
Зато я подарувала вам весь світ. Невже ви до сих пір ображаєтесь на мене?
Мені вийшло непереливкки, коли чоловік то прочитав, - відповіла Ісабель, але смуток в її очах поступово змінювався на якесь дине мінливе чи то мерехтіння, чи то світло.
Чеслава подивилась на Арахну:
А як побачення з чоловіком?
Арахна  на мить здивувалась, і здавалось, що її темні,  майже чорні очі увібрали в себе увесь світ Чеслави, що був по цей бік скла та амальгами. Чеслава побачила себе, дорогу та небокрай, що повільно вирівнював світлопотоки.
Ми продали той будинок і тепер живемо в іншому на узбережжі. Виявилось, що він двадцять років про це мріяв і тільки чекав, коли я зважуся знову зустрітися з ним.
Я рада за вас, - тихо відповіла Чеслава. - Вибачте, що вкрала ваш світ і ваші секрети, але життя - воно таке непередбачуване та прекрасне, і якщо щось забирає, то завжди щось повертає взамін. Мені здається, що ви повинні бути щасливими. Хоча, мабуть, твій чоловік теж гнівався на мене?
Ні, - на цей раз Арахна дзвінко розсміялася. -Мій чоловік як раз читати не любить. Він любить море та вітер, та свій човен та швидкість.
Чеслава відчувала себе заспокоєною.
А ти Ісабель наче мріяла знову почати писати, як в шкільні роки?
І ця мрія здійснилась, - тепер очі Ісабель теж сповнились відгоміння світла та внутрішньої музики та сяяли м*яко і ніжно. Це світло пробивалося зсередини звідкісь з-під шкіри, а сама жінка своїм поглядом наче ловила небесних метеликів і , залітаючи під її вії, вони пурхали вже там, перелітаючи з думки на думку. - Я пишу оповідання, їх друкують у різних жіночих виданнях. В мене багато шанувальниць. І навіть шанувальників.
Тепер Ісабель знову розсміялась.
От останнє чоловікові не дуже подобається, але він змушений терпіти, бо тепер мене в місті всі знають. І не тільки і місті. я популярна письменниця.
Проте, Чеслава шукала в їх очах інших героїв цієї книги, невидимих, тих, на які ми часто не звертаємо увагу, і тоді  вони тихо мовчать та слухають наші душі.
І тоді Чеслава врешті їх побачила в очах Арахни та Ісабель. В глибині поглядів вона знайшла те, що шукала: море, безгомінні канали з човнами, що клювали носами у вітряну погоду, чайок , що високо змивали в просвітлене небо, рибальські човни, що виходили в море тихими ранками, коли над узбережжям полощеться рожево - червона запона світанку. Побачила незворушні обличчя чоловіків , їх руки та срібні стрічки рибних зграй, які проходитимуть на глибині під їх човнами. Вона чула, як тоді починають битися їх серця і як посмішки з*являються на їх обличчях.
Вона побачила тонке павутиння мережив та дивні таємниці, що ховаються в вузлах ниток. як повільно та ніжно протяг торкається фіранок на вікнах та листя пальм та апельсинових деревець.
Тоді Чеслава заспокоїлась. І в цей момент жінки щезли так, наче їх не було. Ніколи й ніде.

Риба. Петка
Ї хоч вона залишалась безнадійною рибою, в неї починалась Пулітцерівська премія головного мозку- так багато прочитала вона романів, що її отримали,- іноді чоловіки її хотіли і кохали, але говорили, що не хотять і не кохають.
Але він один з усіх писав їй: Ти збоченка, але я кохаю тебе. Твоя бісексуальність заводить мене, особливо ночами, коли десь на дахами загоряються перші зірки, я думаю, що ми могли би бути щасливі. Навіть не вдвох. Ти , мабуть , ніколи не зрозумієш мене, але мені це подобається - знати, що ти можеш бути ще з кимось. Рухатись, ділити диханням і теплом своєї шкіри, що ти можеш бути шаленою та безумною, що ти можеш говорити сама з собою всю ніч. Твоя зоофелія. адже я знаю, що ти можеш пробудити звіра в людині своїм мовчанням і навіть більше - своїми словами. Ти відчуваєш мій внутрішній космос і безгоміння і разом з тим ти відчуваєш того, хто рискає в мені дикий та неврівноважений у пошуках здобичі цими кам*яними джунглями. Твоя педофелія. Тільки ти можеш говорити з моїєю внутрішньою дитиною - іноді щирою та невинною - про те, що я так старанно оберігаю та приховую від злого чи стороннього ока. Ти завжди була збоченка: і тоді , коли кохаєш когось іншого, і тоді, коли хочеш кохати лише сама себе.
Я люблю в тобі все: твоє хворобливе розтрощене самолюбство, твої фобії , твої численні хвороби та безкінечні психічні розлади, Я люблю, коли в тобі прокидається секс, коли він засипає. Коли ти згадуєш мене і коли забуваєш.
Я люблю твої збочення, вони заводять мене такими самотніми та безнадійними ночами, що мені хочеться плакати від горя, і тоді, коли мені хочеться сміятися від безумного щастя.
Я люблю і хочу тебе в будь -який момент свого життя, але у будь-якй момент свого життя я заставляю себе згадати, що це неможливо.
Я завжди пам*ятаю, що ти не можеш бути нормальною. Ти безумна, Але я кохаю навіть твоє безумство, воно заводить мене шалено в такі літні ночі, коли над містом лунає тиша , така голосна і безнадійна.
Я люблю слова, що ти пишеш, те, що ти так безнадійно називаєш літературою, а я - майбутньою історією хвороби. Довгою. Довжиною у життя. Як це місто.
Твоя печаль наповняє і мене також, твоя любов наповняє мене вщент і руйнує зсередини.
Я люблю всі твої численні вади і ненавиджу чесноти. Бо твої чесноти роблять мене слабким та беззахисним перед тобою, а вади- сильним та могутнім.
Я хочу, щоб ти сходила з розуму, щоб навикала своїми фобіями та психічними розладами, і тоді я любитиму тебе , як дитину, тоді я піклуватимусь про тебе, я носитиму тебе на руках, я присвячуватиму тобі дні свого життя.
Я хочу, щоб ти була чесною та щирою: якщо хочеш кричати - кричи, якщо хочеш плакати- плач, якщо хочеш сміятися - смійся, якщо хочеш порвати з усім, що зв*язує тебі руки - розірви все - стосунки, звільнись з роботи, ходи голою , хмілій та кохайся з ким хочеш - я прийму все, як дар. І твої збочення , і твої дикі фантазії , і твою зневіру, і твою безнадію.
“”
В такі моменти Петка і сповнювалась своїми фобіями, неврозами та істериками, пригадувала трощі свого життя, писала химерні романи, засинала і прокидалась з печаллю та печаттю безнадії та зневіри.
І саме це наповнювало її м*яким і ніжним відчуттям життя і реалізації. Вона підходила до дзеркала і обережно торкалась луски на обличчі. На ній відбивалось мерехтливе світло. Її губи беззвучно ворушились, ловлячи з повітря слова та фрази, але їх треба було ще зловити в порожнечу білих аркушів. Вона сідала та записувала фразу за фразою.
І тоді зникало все її реальне життя, перетворюючись на щось химерне та незбагненне.



7. Гра
Ангел відкрив очі і побачив над собою стеблі трави. Вони тихо похитувались від вітру, а вище, над свіжими стеблинами та невеликими польовими квітками височіло синє ясне небо. Тоді він згадав, як напередодні довго йшов дорогою, потім згадав симулякрів= бійців, їх короткий бій на мечах, потім він знову йшов і, врешті, його зморив звичайний молодий здоровий сон. Він зійшов з дороги, зайшов прямо в зелене , яке здалеку здавалось брунатним, поле та ліг горілиць серед безгоміння. Він не знав, котра була година , але тут у грі, власне, час був особливим виміром, якого наче й не існувало. Мабуть , через те, що не було , власне факторів часу : ні сонця, ні планет, що обертались би навколо своєї осі чи сонця, ні місяця. Але тут було довершене модельне світло, що струменіло, здавалось , нізвідки.
Ангел хотів вже сісти, та вже підібгав для цього ногу, але в цей момент він почув чіткий голос в своїй голові: Привіт, я Радка. це було сказано спокійно, але голосно. Хлопець здивувася і спочатку подумав, що йому ввижається. Але голос повторився, проте сказав інше: Скажи щось, щоб я зрозуміла, що ти мене чуєш. Можеш не вголос, я почую.
Тоді Ангел зрозумів, що йому точно не ввижається. Він передумав і залишився лежати, вирівнявши ногу у важкому черевику: де ти?
Він спитав це, згадавши в мить, що говорила йому Атрейя. Знайти дівчину на ймення Радка. І тут ця Радка знаходить його сама. що могло бути краще?
Голос трохи зламався, але потім роздався знову чітко та ясно: Я в Трипіллі. Ти повинен дібратися сюди. Хлопець витягнув руки вздовж тіла. Трипілля. він чув про кібер місто. Спитав: Що ти там робиш? Голос відповів: Буду чекати на тебе. Схоже , нам потрібно зустрітися. Як ти туди втрапила? - він спробував зосередитись на квантових імпульсах, які ламали його свідомість. Проте, він довірився своєму внутрішньому відчуттю, бо знав, що тепер його інстинкти , почуття та інтуїтивні рішення будуть синхронізовані з тією інформацією, яка прийде через голос та квантовий рівень. І рано чи пізно , він опиниться у потрібному місці. А інтуїції він довіряти звик. Проте голос щось гудів і далі: Ти повинен знайти прохід у Трипілля. Я тебе чекатиму, але мені прийдеться тут непереливки, тому не зволікай.
Після цих слів голос щез. Хлопець нарешті сів , підібгавши під себе ноги та сперся руками на власні коліна. Він відчував, як вітер ворушить його волосся та нарешті відчув спрагу. У нього було трохи води у фляжці на поясі.
Потім він задумався. Він був у грі стільки років, що вже майже збився з ліку. Спочатку , коли його було сюди вкинуто, він ще запитував себе: за що й навіщо?  Він пам*ятав, як не міг змиритися та все шукав вихід з гри, але його не було. потім йому сказали, що квиток- в один бік. Також він зрозумів, що в грі неможливо виграти. Нікому. Бо звідси не випускали ні переможців, ні переможених. Він зрозумів ще, що потрапити у світ -симуляцію не складно, ти можеш цього не помітити, і скоріше за все дійсно не помітиш. Якби він міг повернутись, він був би обережний і пильнував знаки. Але тепер все було безнадійно втрачено.
Ангел піднявся на ноги, зробив кілька кроків та знову вийшов на дорогу. Закрокував та , набравши швидкості, пішов у своєму звичайному темпі, до якого звикло його тіло і дихання.
Краєвид не змінився, але десь вдалині бовваніло , як марево хитаючись над дорогою, щось схоже чи то на місто, чи на велике поселення. Атрей говорив, що там буде вхід на інший рівень, якщо повезе. Ангел ще трохи прискорився та через хвилин тридцять був вже на місці. Місто було обведене міцними стінами на кшталт середньовічних. Він побачив невеликі вежі, на яких маячила сторожа. До них можна було докричати, але хлопець вирішив самотужки знайти вхід, обійшовши місто навколо.
Проте, через кілька хвилин він зрозумів, що сторожа на вежах його побачила, бо , зібравшись до купи, двоє з них у найближчій башті, показували на нього руками. Потім звідкись з*явився третій , мабуть, його покликав хтось із цих двох, та теж втупився в нього. Хлопець наче відчув на собі важкий пильний та обережний погляд. Але, поки не було ясно, люди це чи симулякри, хлопець залишався незворушний та продовжив свій обхід. Десь зверху по стіні його супроводжувала мовчазна фігура третього сторожа. Він не кликав Ангела, просто нависаючи над ним десь на якихось метрів десять над головою.

Демони Демосу
Янг Едалт йшов темною вулицею. І хоч на небі десь ясно світив місяць. він його не бачив , але відчував: його холодне світло, що просвічувалось крізь будинки та темні - майже всі- тепер вікна. Десь це срібне холодне світло навикало смаком та запахом, але тут на цій вулиці не було жодної світлої плями. Стіни будинків перекреслені гостряками тіней, наче проколені наскрізь та пришпилені до самої щільної наче оксамитової темряви, що підбита м*якими сутінками, сповненими мерехтіння, нагадувало якусь коробку, всередині якої і були , власне, і будинки, і вулиця. І м*які сутінки, і будинки і поодинокі жовті вогні вікон, що нагадували жовті очі хижаків, що причаїлися та глухо гарчать звідкись з темряви. І хоч кричи на цій вулиці, здавалося, що звук тут, між цих щільних безгомінних будинків просто загубиться, просто піде в нікуди, навіть не відіб*ється від стін, а піде кудись крізь них, так само як і місячне світло.
Худорляве видовжене обличчя хлопця було бліде, а великі очі, здавалось, і самі були продовженням сутінок. Щось було у його погляді м*яке та одночасно глибоке, ніби провалля , потрапивши будь що в  яке, ставало вже загубленим навіки в свідомості хлопця, і , здавалось, що падало воно тоді в нього вічність і  ніколи вже звідки не поверталось. Риска рота, окреслена різко та чітко, сама була наче той самий гостряк тіні, що перекреслював стіни будинку. Його висока худорлява постать, чітко виділялася на тлі стін, наче він був освітлений якось по особливому, наче на нього звідкись світили софіти чи потужний ліхтар, хоча ніде не було видно джерела того світла. Іноді риска рота ламалась іронічною гіркуватою усмішкою, і тоді очі спалахували відбитком того світла, яке відходило від усієї  його постави.
Раптом тишу та безгомінність порушив різкий і гострий звук. Хлопець зупинився та видобув з кишені смартфон. Побачив ім*я та натиснув на виклик. Він не вмикав голосний зв*зок, але порожньою вулицею роздався чіткий , трохи технічний, схвильований голос:
Янг, я тут неподалік, я вже завернув у твій провулок, але тут за мною хтось ув*язався, схоже, він не один. Ти де?
Я тут  прямо посеред вулиці, але я тебе не бачу.
В наступний момент з динаміка почулося пришвидшення кроків, а потім Янг почув, як той, хто йому телефонував, наче побіг , а в наступний момент засапане переривчасте дихання разом з обривками фраз:
Янг…я не …бачу…скажи щось…
Я тут, може, ти зайшов не на ут вулицю…
Але останні пара слів зависли у темному повітрі тому що зв*язок  перервався. І хоча голос перестав звучати, як і кроки, як і дихання, але Янг продовжував говорити і слухати пару секунд до того, як почув гострий крик звідкись з темряви, звідкись з початку вулиці, але зовсім не з того боку, звідки міг би вийти той, кого він чекав.
Янг розвернувся та побіг назустріч тому крику, розуміючи на бігу, що з тим, хто був там секунду назад здоровий і молодий, трапилось щось несподіване, що могло означати і жах, і неочікувану небезпеку. Янг спішив. І хоч його тренований та юний організм подолав відстань до того крику за кілька хвилин, Янг зрозумів , що спізнився у той же момент, як побачив на темному асфальті розпростерту фігуру такого самого юного хлопця, як він сам, але якому пощастило менше.
Той лежав на животі , розкинувши руки та підібгавши одну ногу і витягнувши другу. І тее, що той не дихає, Янг зрозумів майже одразу також. Обличчям хлопець був повернутий у іншу від Янга сторону, але з-під вуха вже тонкою ниткою простягнулась цівка червоної крові.
Янг зупинився та якусь хвилю просто дивився на те, що пару хвилин назад було його другом. Тепер він відчував, як ноги м*якшають та він наче провалюється крізь землю, хоча його ступні відчували тверду поверхню.


Капище. Оріяна
І тоді, коли наступала ніч, Оріяна боялась закривати очі, бо сни повертались, або краще було сказати, що її наче силоміць повертали чи то в сни, чи то в минуле, чи то в вічне протистояння.
І тоді жінка відчувала, як десь всередині народжується культ Роду. Як могутньо бунтує її власна кров, голос якої вона, можливо й чула, але робила вигляд, що не чує. А він ніколи не замовкав. Він наповнював її ночами і вдень вщерть, наповнював дикою гарячою вібрацією її руки та ноги, її голосові зв*язки, від яких все її тіло сповнювалось дрожем та голосами. Ці вібрації народжували десь в свідомості гнів та біль , але вона відповідала за свою свідомість, але не за те, що робили інші.
Вона не хотіла закривати очі. вже давно не хотіла спати та бачити ці сни, та згадувати тих, хто зробив їй боляче, хто покалічив її життя і свободу, хто наповнив світ обманом та ненавистю. Але природа ж брала своє . І сни завжди приходили до неї.
Тоді вона бачила себе знову маленькою дитиною: з русявими кудряшками та трохи невпевнену та вайлувату, що більше жила у власному світі і не завжди розуміла, що відбувається. Мабуть, тоді, коли її очі відбивали світло, чи сповнювались променями сонця, хтось вже плекав план на її душу, хтось, хто не відчував ні жалю, ні любові.
Ти знаєш, що блакитні очі блудливі?
Тоді вона ще нічого не зрозуміла. Не знала, що блакитні очі- вирок, що ніхто не матиме страху - образити її по роду та отруїти її життя з самого початку ще тоді, коли в неї за душею не було нічого: ні дерев, ні каміння. Тоді, коли життя було ще просто дарунком з його безтурботністю та несвідомістю, коли їй достатньо було літа, ріки  чи польових квітів, чи лимонаду, чи морозива, чи сандалів на босу ногу, чи жовтої сукні, чи м*яча, чи бадмінтону, чи пліток з подружками, чи солоного бризу на південному узбережжі, чи гіркого степового полину, чи розміреного стуку залізниць, чи мостів, чи книг про піратів чи морські пригоди, чи недолугих малюнків з принцесами, чи мрій, чи бажання, щоб любили, чи пригод, чи дитячих фільмів. Вона ж тоді навіть цього слова не зрозуміла і відповіла тільки мовчанням.
Оріяна засинала завжди з відчуттям, що у снах їй розкажуть правду, про яку вона не хотіла згадувати, але нав*яжуть брехню, яку хотіла забути.
Вона вже не хотіла спати, вона не хотіла навіть правди, вона не хотіла любові і бути бажаною. Коли життя стає усвідомленням власної генетики чи проживанням слів , то нічого не залишається, як прийняти багато речей, що недоступні більшості для розуміння та осмислення.
Невже ті, хто має блакитні очі та світле волосся , більше грішні чи схильні до блуду , ніж ті, у кого очі будь-якого іншого кольору? Чи є в цьому принцип науковості чи гуманізму, чи філософське чи екзистенційне підґрунтя, чи є хоч якісь статистичні дослідження , чи це вишукана новомодна тенденция , такий колективний гештальт, якась тотальна колективна травма, довжиною у все її життя,  чи останнє слово у психології, чи це річ настільки незбагненна, шось, що було породжене сторонньою свідомістю, що народилось в глибині душі , чи прийшло з інших глибин колективного підсвідомого чи надсвідомого?
То що це було? Бо й сама Оріяна хотіла запитати у власних предків: чому же ви промовчали і не сказали жодного слова? Чи ваше слово ще чекає? 
За ким буде це останнє слово? За Богом чи Дияволом? За генетикою чи педагогікою, за філософією чи біологією, за езотерикою чи емпірикою?
Для когось це було власне шоу Трумена, а для когось - екзистенція і пошук себе . Як кажуть мудрі японці: ікигай…


Дрес код. In Blue
Блакить - це не завжди щось спільнокореневе…Блакить - це як води і небо, як чистота чи прозорість..
Чи води Рейну, в яких плюскочуться русалки…це золото, сховане під скелями…це глибина…це суть…це повітря..це дихання…
усвідомлення власної генетики починається з кольору очей, а закінчується питанням часу : минуле, теперішнє і майбутнє…
Стрічки Дунаю чи Рейну того самого кольору, як Дніпро чи Інгулець, чи Самара чи Дон, чи води вічного моря , чи океану…
Блакитне - це води усього нашого життя…бо вони - частина нашого тіла і духу…бо й воду святять, як землю, як вогонь…як гартують зброю й каміння…
і води в нас більше, ніж крові…
і  мінералів більше, ніж крові…
і повітря більше ніж крові…
і вогню- більше…
але жити ми не можемо ні без води
ні без мінералів
ні без вогню
ні без повітря
так само - без крові…
в крові годі шукати того, чого там немає..але й в ній достатньо…і культ предків приходить саме через кров …
в кого вона гарячіша- в того, в кого червона, чи в того, в кого- блакитна?)
Блакитний- це глибина свідомого і підсвідомого, це висота свідомого і надсвідомого…
блакитний- це те, без чого ми спрага та пустеля…
ображати блакитний- це як плювати в небо , чи в криницю, з якої вже не прийдеться пити…
бо криниці - блакитні очі землі, в яких відбивається небо з зірками і кометами, і космосом, і Чумацьким шляхом…і тими, хто ходив путями землі і неба  по сіль, по рибу, по волю, по правду…
блакитний - сіль і її ніжність… це щось, що не вловиш ні в сіті часу, ні в сіті зла..
бо воно проходить крізь пальці вічності…
це енергія , але вона м*яка , як шовк
це сила, але ніжна, як істина…
це казка, але цілюща, як молитва…


Емо Геловін. Чорна наречена

Візантія моя
хай святиться Софія твоя
Хай прийде мудрість твоя
На землі як на небі
Античність нашу насущну
Дай нам сьогодні
І прости нам гедонізм наш
як ми прощаємо аскетів твоїх
Не введи нас у облуду
Але позбав нас від скорботи
Бо твоє є право
і закон і благодать
Амінь

Імператор Костянтин явно скучав. Тут у Безчассі вистачало усього, крім розваг. А імператор або  славний екхарт Костянтин Багрянородний любив писати книги і воювати. Писати тут не було про що, а війни і подавно були всі припинені.
Він жив у своєму палаці, вірніше у його точній копії, відновленій за реальними кресленнями тут у Безчассі. і хоч палац був пишниий та прекрасний, що дорівнявся красою та довершеністю до класичних давньоримських зразків, - тут була навіть та сама Багряна зала, у якій він, власне, народився, - але відчувався він порожнім та безгомінним, як саме Безчасся.
Імператор так цілими днями ходив залами, переходячи під безкінечними розкішними анфіладами , прикрашеними фресками та мозаїками, з яких на нього презирливо позирали святі аскети та грішні царі. Але з ними він не міг ні поговорити , ні згадати славні минулі деньки.
Тут він був у всій своїй славі прижиттєвій, жодного волоса не забрав собі Той, все повернув до йоти в його книгах, до останнього обола в його скарбницях, до останньої нитки на його плечах. Костянтину ні до чого було прискіпуватись. Наче Той вирішив спростувати відомий афоризм: Нічого з собою не забереш.
ні…Йому віддали усе , навіть добавили з того, чого у нього при житті не було.
Імператор тихо ступав залами, прикрашеними ляпіс лазуррю, золотом та дорогоцінною смальтою, дорогими дзеркалами та бурштином, перлами та червоним деревом. Все це було таким же прекрасним та сповненим розкоші життя, як пам*ятав Костянтин прозваний Багрянородним.
Та й Багряного в його житті вистачало: влади, слави, крові на полях битв, пурпурних дорогих паволок та оксамитів, рубінів в кільцях та тіарі, пристрасті та війни.
Костянтин цінував таку увагу, але ловив себе на тому, що все частіше і частіше його душу опановує якийсь щемливий жаль. Тоді разом набігали на нього спогади , наче солоні хвилі. Він часто згадував загадкову царицю слов*ян , що приходила до Константинополя великими човнами. У неї було суворе обличчя і печальний благородний погляд. Вона не вміла усміхатись, натомість, якась аскетичність зачаїлася в кутиках її вуст та тонких вишуканих руках, що спокійно спочивали на її колінах. Вона вдягала багаті шати, але носила їх так, наче сама не помічала, що на ній одягнено. Натомість була добра та милосердна і часто обдаровувала своїх слуг та рабів.
Вона прийняла християнство та повернулась у свою Київську Русь. А він чатсо потім згадував і її і її розповіді про славних князів, про її чоловіка, про битви з кочівниками, про степ та волю, про велику ріку та про народ, який чекає світла і благодаті.
Але такі високі думки частенько переривав його тесть - Роман Лакапін. Жорстокий та владний, жадібний та безжальний, він вривався в палац Багрянородних і порушував спокій імператора.
Так трапилось і тепер. Лапіан вдерся до Багряної зали зі збудженням на обличчі та сразу з порогу заявив, що братиме участь у пошуку Чорної нареченої.
Костянтин відразу пожвавився. Він теж був би не проти спробувати себе в такій веселій забаві, кажуть, якщо піймати Чорну наречену, то отримаєш якийсь невідомий скарб.
Тобі що мало? - сразу накинувся на Костянтина тесть. - Дивися скільки в тебе: всього доволі. Грошей, золота, одягу, колісниця навіть є.
Ага, тільки поїхати на ній нікуди, - пробурчав імператор. - А мені скучно.
Скучно? це ти вже з жиру, друже мій, бісишся.
Старигань скрушно похитав головою.
Це мені скучно! Я нічого цього не отримав, бо Той сказав, що я узурпатор.
я би на твоєму місці зараз не продовжував, - помірковано сказав Костянтин.
Ладно, але Чорну наречену спробую спіймати все одно.
Костянтин пильно вдивлявся в веселі очі Лапіана. Що ж,  нікому не заборонено спробувати, він не може його втримати, але ж йому теж…
І він задумався, поки Лапіан розповідав останні плітки Безчасся.


Психоделіка. Чеслава
Дивно в її імені переплелась честь і слава…
Вона говорила: я пишаюся тим часом що маю, чи не надмірно?
На землі так повно людьми і історіями і коханням і печаллю…
Ну знову все те саме…
Їй снилися власні персонажі. Ось і тепер вона бачила Арахну..Та сиділа навпроти у фотелі і щось пила з маленької такої рюмки, які раніше, ще в минулому житті використовували для прийняття ліків та незворотнього…
Арахна пила, а до Чеслави доносився гіркий та гострий зелений аромат…Якісь химерні трави…
Абсент…- відповіла Арахна.
Так й сиділа вона якось недбало, неправильно…Її чорне волосся повільно стікало по плечах. Разом із чимось тягучим та густим…
Ти змінилась. Я не про таку писала…- проказала Чеслава
Мене змінили деякі обставини та люди. Вони наповнили мене власним змістом. І змінили вектор життя…
І що тепер?
Поживем- побачим…
Арахна закинула на підлокітник обидві стрункі ноги , обтягнуті чорними шовковими панчохами…
Чеславі було незручно, було таке неспокійне відчуття, що затерпла уся права половина тіла, але вона на могла поворухнутись…
Дивні ти іноді мультфільми дивишся…
Це не мультфільми…Це аніме в стилі Міядзакі. Як все моє життя…
Чому?
Тому що я прожила його з уявними друзями…
Тоді Арахна запрокинула голову так від душі розсміялася якимось глибоким грудним сміхом
В тебе ще є абсент? Я теж хочу…
Тобі не можна, можуть бути глюки. Тільки таким як як можна…
Яким?
Уявним?
Арахна ще надпила з цієї медичної мензурки та затихла..
Як ти взагалі?- спитала Чеслава…
Ти не шкодуєш, що віддала нам своє життя?
Хіба?- спитала Чеслава.


Ну, таке враження…
А ти справді щаслива?
Арахна довго дивилась на стелю, наче шукаючи там початку чи кінця…
Допиши мене до кінця…
А якщо тобі кінець не сподобається? - усміхнулась Чеслава…
А якщо тобі?..
Після цих слів Арахна встала так пішла разом зі своєю мензуркою та гірким запахом абсенту…
Саме такі жінки і повинні пахнути абсентом та непрожитими ночами істериками та судомами…І тихо сповнюватись печаллю та нікому не потрібними істинами…
Потім вона прокинулась…І знову прокинулась…І знову прокинулась…Вона прокидалась сімнадцять разів доки не заснула остаточно…
Осіння ніч пахла абсентом…Десь вже спадало сухе листя…
Їй потрібно було щось згадати…

Демони Демосу
Він сидів навпроти худорлявого детектива. Той дивився якось так, наче взагалі його не бачив. Або так, наче бачив таких доволі багато і вселяти це йому набридло…
Неголений, втомлені блакитні очі, світле скуйовджене волосся, тверда риска рота…
Розкажіть ще раз все спочатку, громадянине…
Це було водинадцяте…Янг приречено закрив очі…Але детектив дивився хоча і втомлено, але не зворушно…
Я йшов додому. Навколо не було жодної живої душі…
Детектив не виявляв жодної зацікавленості тим , що розповідав Янг, натомість вивчав його рухи жести і мікроміміку…
Янг це розумів. Він був юний, але багато що сприймав і розумів інтуїтивно.
Тому просто говорив все, як запам'ятав…Янг досі перебував у шоці через загибель друга. Вони були однокласниками і дружили вже років дванадцять…
Його смерть відчувалась як власна…
Але на це детективу теж було все одно. Він сидів у своєму офісі за спиною у нього було вікно з гарними фіранками та вазонками чомусь з кактусами. Але здавалось що про них тут ретельно піклуються..Добрячий офісний стілець більше схожий на фотель, на столі - компьютер та телефон, карафка з водою, мабуть , для таких як - зауважив подумки Янг. Але від спраги не потерпав…
Ще раз…
Проказав детектив тринадцятий раз…
Янг подумки детектива послав, але терпляче став розповідати…
Натомість раптово почув себе зле…Наче власний організм його зрадив: десь всередині народжувався потужний смерч нудоти а до горла підкотив ком і Янг відчув позив до блювання
Проте встигнув попросити води. Детекив досадливо поморщився  але налив води в паперовий стаканчик…
Янг взяв , але клятий стаканчик витанцьовував у його пальцях пляску святого Вітта…
Детектив підняв обидві брови…При цьому чомусь обличчя його розгладилось і стало видно що він ще молодий років тридцять п'ять і симпатичний
Янг пив воду короткими ковтками і чекав доки припинеться шалене серцебиття…
Мабуть душно, - філософськи висловився детектив. - Зомлійте ще тут…Ви нормально себе почуваєте?
Не дуже, може перенесемо зустріч. Куди я дінусь? Що підписати? Про невиїзд чи що?
Розумний да? - невдоволено забурчав детектив . - Відпочиньте, потім продовжимо…
Потім детектив кудись вийшов…

Капище. Оріяна
Часто ночами споглядаючи черговий кошмар Оріяна запитувала себе подумки: що тут не так? Адже наче ж все було добре: повільно наповзала осінь, вона була ще тепла та затишна, та так солодко пахла висушеним сонцем листям, воно повільно злітало з гілок, лягало під ноги…
Наче все було, як повторювалось кожного року…
Так що було не так…
Оріяна вже зачиняла на ніч вікно, може, щоб не чути інфернальних звуків будівництва- десь розбирали розвалену будівлю, чи може щоб не чути швидкості так руху на дорозі: під вікнами часто пролітали автомобілі так байки…
Але жах ночами було тихо, тоді вона знову відкривала вікно…
Поруч влягались пес: шестирічний розбалуваний йорк , який  відмовлявся спати ні на чому, крім подушки, і сіамська кицька, яка любила спати прямо на ній…І тоді Оріяні неможливо було навіть поворухнутися…
В такі хвилини і снились їй химері дивні речі…От і тепер якісь могутні сиві бородані щось шепотіли їй крізь час простір і відсутність світла…
Оріяна вже трохи до них звикла так вже не боялась. Просто прагнула зрозуміти…
Тоді вона починала розрізняти окремі слова: Повернись ! і Згадай що ти наробила! і постійно - Коло! Коло! Коло!
Яке коло?- Оріяна скидалась на постілі. Пес і кошка розбігались в різні боки і світили на неї в темряві очиськами….
Скільки можна?- шепотіла вона, намагаючись згадати всі кола, які бачила…
Але то все було марно…
А потім ловила себе на тому, що подумки розмовляє з кимось. Це взагалі було дивно, бо хтось говорив з нею і вона відповідала, сама того не усвідомлюючи…
І знову ця плутанина зі спогадів та снів…
Коло…
Оріяна так і не відпочивши, як слід, вставала та йшла на роботу…

Вона іноді запитувала себе: навіщо то все було…
Але у снах іноді бачила дорогу і мінівен …Це вже було щось…Вона тоді прагнула щось згадати, якусь давню поїздку і все думала: що тоді було не так…щось же було не так…Завжди, від самого початку, просто вона цього не бачила та не усвідомлювала…
Вона тепер тільки намагалась згадати: що було настільки не так, що в кінці кінців, все вставало на свої місця, що все набувало незбагненної форми та змісту, все набувало того сенсу, підвладного тільки Вищому розуму, ким би він не був: Богом, Єговою, Місячною Богинею, Алефом чи Буддою…
І сама потім ставала прозора та спокійна, наче  випила напою безсмертя…


Риба. Петка
Хтось завжди стояв за її спиною так, наче дихав у потилицю…Вона ніколи не любила, коли це відбувалося..Тоді вона нервувала та почувала себе безпомічною та беззахисною…
Петка дивилась на осінь за вікном. Було ще тепло та просвітлено, ще алею набували вигляду прозорої перспективи, вони ще були ніжні та сповнені аромату сушеного листя, ще десь на дні цих алей жили і повзали милі маленькі букашки: мурахи та сонечки , ще по баках алей серед просвітлених стовбурів беріз та тополь прогулювались шпаки, але вже важко всідались на гілля поважні чорні ворони, провіщуючи прихід майбутніх холодів та дивились в душу мудро й невідривно…
Він писав їй: Ти безнадійно хвора. То хіттю, то нехіттю…іноді мені боляче жити і навіть думати, а іноді я тебе так сильно ненавиджу за ті приниження, через які пройшов…Іноді мені вже не боляче, тоді я думаю, що ми квити, квити сповна, що я прирік тебе на немислимі страждання та приниження, що твою гордість і самолюбство розтоптали так само безжалісно, як ти розтоптала моє, що ти страждатимеш вічно у пеклі власної душевної хвороби та нечистоти, що ти врешті прогниєш наскрізь і смердітимеш цим своїм стражданням, що ти плакатимеш дні і безсонні ночі, потерпаючи від власної безпомічності, що ти битимешся в сльозах, як риба , викинута на холодний самотній берег і ніхто, чуєш?, ніхто тобі ніколи не допоможе, всі стоятимуть та тільки сміятимуться з того, як повільно ти доходиш до ручки, до крайности, як повільно ти перетворюватимешся на гнилу безпомічну розвалину і ніхто тебе не пожаліє…
Ти принизила мене самим своїм існуванням, тим, що ти колись насмілилась дивитися у мій бік та вимовляти моє ім*я, тим, що ти живеш і дихаєш, що ти сидиш і ходиш, що ти смієш усміхатися, що ти досі , сука, світишся, хоча мала би здохнути від болю…
Ти повія…Ти завжди нею була, ти стаєш повією кожної миті, коли дивишся на когось чи навіть просто проходиш повз чоловіка, ти стаєш повією і кожного разу ти вмираєш для мене назавжди…
я так сильно ненавиджу тебе, що здається немає ніяких сил жити і дивитись, як ти спокійно живеш і ходиш під цим небом…
Ти просто потворна бездушна повія…І ніколи я не побачу в тобі щось інше..Хоч щоб ти собі зробила, який би не одягнула розкішний одяг, які би не начепила на себе прикраси, якими би найдорожчими парфумами би не облилася з голови до ніг, ти мені завжди будеш смердіти повією, бо ти була така від народження і залишишся такою до смерті…
Петку  це вже не дивувало..
Вона мало знала про нього, але того, що знала, було забагато…Іноді їй хотілося знати і того менше…
Бути повією в очах майже незнайомого чоловіка їй було дивно і трохи незносно, але разом з тим вона розуміла, що це щось метафізичне…
Або ж , очевидно, не від світу цього…
Вона завжди уважно читала його листи, навіть не прагнучи зрозуміти..
І завжди думала: життя прекрасне і світ прекрасний…і не перестане бути прекрасним, навіть якщо у ньому хтось задихається від болю..
Петка так і була рибою, як народилась…
Але іноді відчувала в собі щось іще…

Дрес код. Помаранчевий
Ну…
Це складно, завжди була до цього байдужа, якщо честно…
Нещодавно пригадувала , якого кольору одяг я любила чи якого було більше…
Пригадую червоний. В мене була червона шубка в дитинстві. Було декілька червоних суконь.
Були речі зеленого кольору : сукні і ділові костюми.
Були костюми сірого кольору , навіть кольору капучіно…
Був коричневий одяг та трошки білого…
Ну, звісно , були речі чорного кольору …
В дитинстві були жовті сукні та фіолетові, пастельних кольорів…
Ніколи не було одягу синього кольору…А ледь блакитний – був…
Але ж помаранчевий колір займав у моєму житті місця найменше…
А він доволі цікавий…
Помаранчевий це вогонь і водночас сонце, і колір екзотичних фруктів…
А екзотичні фрукти- це зазвичай Новий Рік та затишок. Та сніг та холод за вікном…
Новорічні блискучі кульки на ялинці та подарунки…
В нашій природі помаранчевий зустрічається рідко, хіба що в якихось квітах: чорнобривці чи нагідки чи лілеї…
Але якщо б ви запитали мене: до якого кольору як найбайдужіша, то це був бик саме помаранчевий…
Мені навіть нема що сказати…
Взагалі…

7. Трипілля

Радка знаходилась тут вже кілька місяців. Жила у зовсім маленькій кімнаті, схожій на капсулу. Тут було вселяти необхідне, але не було ніякої надії…
Дажбога та Велеса вона більше не бачила, але інші говорили, що вони ходять серед них і все бачать.
Чому ми їх не бачимо? - питала Радка.
Інші відповідали:
Ми не сприймаємо зором швидкості їх квантових вібрацій…
Радка не розуміла, що таке квантові вібрації. Але зрозуміла, що інші теж не розуміють…
Коли її питали, що вона тут робить, вона відповідала, що чекає на хлопця на ймення Ангел. Інші стискали плечима…
Про ангелів тут дещо знали, але боялись їх згадувати..Казали, що вони жорстокі та зарозумілі…Радка зовсім засмучувалась: варто було сюди втрапити, щоб дізнатися, що ангели зовсім не прості.
Вона жила у Трипіллі, майже на самому верхньому рівні і іноді відчувала, як повільно рухається місто навколо своєї осі.
Чекати завжди було для неї нестерпно…
Одного разу вона бачила сон. Вона побачила себе в реальному житті, в одному з них, вона сразу згадала, як тільки побачила…Кімната і сама вона ще дівчинка років семи чи восьми…І поруч навпроти біля вікна стоїть ще одна дівчинка. Вона темноволоса і зеленоока. Вони знають одна одну. Тоді вона говорить: давай пограємо у гру. Я буду принц, а ти принцеса…Насправді вона сама хотіла бути принцесою, але не хотіла ображати ту дівчинку.
Але в наступний момент вона бачить хлопця, він має утомлений погляд і вигляд. З'являється наче й нізвідки і просто бере її за руку
Я- Ангел, якого ти чекала. Не треба гри. Просто ходімо звідси…
Ангел бере її за руку та вони йдуть у інше місце.
Радка прокидалась, але бачила тільки маленьке віконце і неонові вогні за ним. І відчувала, як повільно крутиться башта навколо своєї осі, навколо невідомої точки у космосі, наче велетенський маятник Фуко. І розуміла, що чекає Ангела з іншого життя.

Психоделіка. Чеслава
Та їй снитись перестала, натомість снилась інша. В неї було тонке бліде обличчя та тонкі руки з тонкими пальцями. Вона приходила і в руках її була книга, а поруч ступав сірий великий кіт…
Вона не називала свого імені, але говорила про мудрість та про те, що життя треба прожити так, ніби неспішно йдеш вулицею в прекрасній сукні та туфлях на височенних підборах…Тобто , рухатися треба елегантно але вправно…
І менше дивитися по сторонах, бо найкраще, що є на цій вулиці- твоє власне віддзеркалення в вітринах…
Тоді Чеслава згадувала її.
Ти Іфігенія…
З Авліди..- сміялась гостя…
Ні…З іншого міста…Може, воно сталося довжиною в життя…І тобі стало не комфортно…
Іфігенія теж усміхалась… А кіт мовчав, хоча Чеслава пам'ятала, що він уміє говорити…
Що скажеш- питала вона в кота поглядом
Кіт морщив носа так, наче хотів сказати: ти бачиш, з чим приходиться мати справу. Тільки гірше стає…
Чеслава почувала себе трохи винною..
Як завжди говорив, що деяким не можна писати…
На цей раз він дійсно говорив…
Чеслава подивилась на дівчину з надією…
Ти хоч щаслива? Ти навчилась жити мудро і не шукати диво, і по моєму тоді коли ти перестала його шукати, воно з тобою сталося…Той хлопець…
Іфігенія прикрила очі:
Знаєш, кохати боляче, особливо того, хто тебе не розуміє і вважає безумною…Ми розлучились. І все, що мені залишилось - це книги, які нас колись пов'язували…Але виявилось, що книги- це ще не життя, хоча вони й роблять життя стерпнішим…
Чеслава вже таке чула…
Про книги я дещо можу розказати, але не про життя…
Вони замовкали та слухали, а Брама вдихав і видихав увесь їх світ разом з ними…
Тоді Чеслава відчувала себе на рівні молекул та електронів, які вібрували і світились, поступово змінювали форму і увіходили в свідомість Брахми, коли він робив вдих, і поверталась знову та приймала свою форму, коли він робив видих, але вже іншою, ніби вона переродилась не від світу цього, ніби вона переродилась від духу і розуму когось іншого…І прийняла все і все відпустила…
Брахма дихав і щезав, залишаючи по собі загадкову усмішку. Все щезало…Все з'являлось вчасно…

Психоделіка. Чеслава
Одного разу вночі вона почула стук у вікно. Було пізно і ніч, наче густі м'які пасма опутували її якимись липкими потоками. Це було нестерпно але вона воліла вже не звертати уваги..Встала та не включаючи світла підійшла до вікна. Там вуркотів самотній білий голуб.
Чеслава заспокоїлась. Голубів вона не боялась. Вони ж були символом кротости.
Хтось злий і навіжений міг би злякатись звичайного птаха що й прославився кротким характером так тим що був символом миру та чистого кохання…
Голуб потоптався на підвіконні а потім зірвався та легко полетів у своїх справах.
А Чеслава вже не заснула. На вулиці повільно вихолоджувалось як і вдома.
Вона одягнула теплий халат та пішла на кухню. Там запалила конфорку яка загорілась синьою квіткою чи то лотосу чи то лататття шкода що не папороті. Хоча й Купала давно минув. За вікном навикав жовтень.
Чеслава поставила на конфорку чайник та пішла вмитись. Там зазирнула до дзеркала, але побачила обличчя не своє.
Це було миле трохи видовжене обличчя з великими сірими очима та трохи печальним виразом. Дівчина з русявим кучерявим волоссям дивилась уважним поглядом.
Ти…
Чеслава вже звикла до таких прояв.
Я Фріда…
Потім дівчина надовго замовкла.
Мабуть не пам'ятаєш мене…
Пам'ятаю, - Чеслава чогось чекала.
Вона завжди пам'ятала цю дивну дівчину, яку придумала не вона, але яка сама придумала її- Чеславу- та увесь її химерний літературний всесвіт.
Фріда смілива невгамовна та цілеспрямована, що не знала страху і вміла кинути виклик і янголам і демонам.
До речі, де вони? Гариїл та Азазель…
Десь завжди в моєму серці.
На цей раз Фріда розсміялась.
Як твоє нове життя? - спитала Чеслава.
Трохи сумне…- голос Фріди задзеленчав як дзвінок…- Мені дещо відкрилось, але тепер без самозабуття та ілюзій стало ще сумніше…
Чеслава почула як свистить чайник та востаннє подивилась на Фріду. Та просто махнула рукою: мовляв, йди…
Ти ще прийдеш?
Да, - прошепотіла та. - Мені є що тобі сказати…
Чеслава пила каву посеред часу і простору : неба землі і зірок і комет і трав і рік і дерев і мовчання і самотності і наповненності усім вщент…


Емо Геловін . Чорна наречена
Веспасіан сидів у своїй затишній кімнаті у Безчассі.
Іноді він ходив до сина – Тіта. Але не сьогодні.
У Безчассі він мав свій будинок хоч невеликий, але більше нагадував старовинну римську вілу, не вистачало лише саду, сповненого спокоєм кипарисами та тихим хитанням троянд над бірюзовою хвилею , що чатувала би вічність у мармуровому басейні.
І пари гарних рабинь.
Вони би подавали йому напої в золотих келихах.
Але мати рабинь у Безчассі йому не дозволили, тому Веспасіану було трохи нудно.
Він дивився у вікно. Басейну теж не було. Був двір, мощений римською плиткою , але крізь неї вже проростав вічний спориш, що тихо наслухав хвилини, який тут не існувало.
Веспасіан подумав про годинник. Старий добрий водяний годинник, у якому мудра клепсидра відраховувала би миті його особистої вічності.
Але ж він був не пустопорожній , хоч і імператор.
Сам зроблю клепсидру. Все життя мріяв.
Пішов на кухню та віднайшов там прекрасної роботи , тонкої та вишуканої, глиняне горнятко. Воно пахло чистою свіжою водою, мабуть тією, про яке мріяло, збираючи ночами усередину зірковий попіл чи колір вранішньої зорі.
Веспасіан усміхнувся. Став шукати гострого патика, яким можна зробити в горняткові отвір, крізь який витікатиме вода.
Через декілька власних подихів, якими вже звик тут вимірювати уявний не існуючий час, він вже , все також розмірено та вдумливо вдихаючи та видихаючи, подумки рахуючи вдохи й видохи, копирсав патиком дно глиняного горщика.
Потім не помітив як, став підспівувати старовинний гімн,  чутий ним на трибуні Колізею.
На мить він відволікся від своєї роботи і його думка потекла від нього у пам*ять.
Мабуть, це були якісь свята. Ми вийшли вночі на трибуни, щоб вітати Бога , який прийде з першим промінням Сонця. Але до того моменту на арену виходили дівчата – жриці з храмів- та співали ці гімни, який ніхто вже не знав, крім них. Посередині запалювали багаття і самі жриці тримали у руках священні смолоскипи , з яких скрапував жир та смола.
Веспасіан подумав: Де то тепер все? Де той світ? Таємничий вночі та такий урочистий та сповнений радости – вдень.

Але він все ще хотів спіймати час. Знову. Хоч так. Бо як його випустиш з рук, опинишся у Безчассі. І зрозумієш- який то тягар – безсмертя.

Місто Сонця. Гра
Ангел хотів вже чкурнути знову у степ, з якого прийшов.
Раптом щось відчув всередині: чи то загрозу чи то якесь власне непорозуміння з самим собою. Власний розлад із власним «я»
Що за чортівня? -  подумав Ангел.
Тоді він відвернувся від міста.
Хай горить.
З неба тихо падав вечір. Прямо йому на голову. Разом з його безгомінністю тишею піснями цикад у степу, з якого прийшов.
Він поправив на плечах наплічник. І хотів вже пробиратися подалі від веж та стін.
І вже навіть ступив крок. Але раптом застиг.  З-за каменя, порослого гірким степовим зіллям вийшло двоє.
Чи були вони тими, хто спостерігав за ним з веж пару годин тому, поки він кружляв навколо міста, визираючи , як у нього потрапити.
Але з іншого боку, яка різниця : чи були вони тими самими, чи іншими. Вони стояли вже навпроти нього. А тепер прямо над ним.
Ангел так само сидів на землі, притулившись спиною до каменя. Його обличчя було приховане під хусткою, якою він перев.*язав нижню  частину обличчя. Одяг був побитий пилом та й пахнув пилом і дорогою.
Мабуть, вони мають право думати, що я шпигун чи який заброда.
Але чоловіки , озброєні мечами та сагайдаками зі стрілами мовчали. Раптом один з них грубо махнув рукою у бік міста.
Ангел перевів подих:
Ясно ясно, не маши руками , ходити за тобою. Що тут не зрозумілого?
Пробурмотівши до себе ці слова, Ангел втім уважно приглядався до постатей. Він вже піднявся на ноги і виявився трохи нижчим за цих воїнів. Але це його ніяк не бентежило. Він був швидший , ті були розслаблені, щось говорили між собою, може про нього, він міг хоч в цей момент ступити крок у сутінки та розчинитися у них назавжди тихо й безшумно.
Але раптом знову передумав. Вони не були схожі на симулякрів.
Може, справжні? – подумав про себе Ангел.
Але воїни вже розвернулись та готові були рушати у бік міста.
Раптом з боку степу роздався високий протяжний крик чи то птаха чи ще якогось хижака. І Ангел подумав, що втечи він зараз і йому знову прийдеться ховатися між камінням , наче польовому ховраху , усю ніч від цих нічних хижаків.
Мужики залементували та стали кликати його за собою ще енергійніше.
Ладно ладно зрозумів, йду..
Через декілька хвилин ангел вже услід за воїнами входив під склепіння брами, яка з важким звуком зачинилася за його спиною.


Емо Геловін. Чорна наречена
Тіт знову зранку прокинувся не в дусі.
За вікном його лофта, широким панорамним вікном, яке він спеціально замовляв, сподіваючись, що заживе тут у Безчассі на славу , купатиметься у вечірках та спілкуватиметься з найкрасивішими дівчатами цього мегаполісу, якраз й розгортався цей самий вранішній мегаполіс.
Хоча з його вікна й було видно хіба що бездонне небо та вершини хмарочосів, у пентахаусах яких проживали такі самі , як він, чи то загублені, чи то не прощенні, чи то відпущені ще з одним шансом з мільона , що вони ще раз подумають над власними вчинками .
Тіт гірко розсміявся: Над чим мені тепер думати? Я вже все, що міг передумав.
І на Богів, за якими критеріями все це тепер оцінювати?
Я імператор, наразі.
Він все таки вирішив піті прогулятися.
Вранішні хай веї були ще вкриті туманом та ними іноді проносились автівки, які він то з висоти свого лофта ледь бачив, але знав, що вони там є.
Тіт пригледівсяя до свого відображення у старовинному дзеркалі, яке йому теж привезли на замовлення.
Він ще молодий і гарний чоловік, підтягнутий та дуже привабливий.
Одягнувся в англійську класику, втім яка на його тілі перетворилась у щось недбале та непередбачуване та натиснув кнопку ліфта.
Потім почув приглушений ледь чутний гул. Це йшов ліфт.
Він зайшов у ліфт та на мить закрив очі, він не любив ліфти та взагалі висотаи не дуже любив з ностальгією згадуючи величні палаци та затишні віли Риму.
Але тут такого не було. Мегаполіс це мегаполіс.
Потім двері ліфту відкрились і він опинився у фойє.
Тут модна було не виходити з будівлі ще триста років. Ні за чим. Все могли привезти за телефонним дзвінком. Каву. Алкоголь. Будь який одяг чи книги . Можна було навіть влаштувати вечірку, як він колись мріяв. Але тепер бажання до того пройшло.
Він вийшов на вулицю.
На нього повіяло  звичайними вранішніми запахами міста , у якому не було безлічі садів чи квітників чи моря чи океану. Тіт зітхнув та пішов у відому кав*ярню.
Там замовив звичайний англійський сніданок та кави.
Тут теж були широкі панорамні вікна, в які було видно пів вулиці, доволі ще порожньої в цю вранішню хвилину.
Але раптом він згадав розмову з батьком Веспаасіоном.
І усвідомив, що вже кілька секунд супроводжує поглядом жіночу постать. Він усміхнувся.
Чорна наречена. Це вже було щось. Гра чи що. Треба спитати.
У наступну мить збагнув, що жіноча постать зникла. Пошкодував. Жінка виглядала напрочуд мило.






Риба. Петка
Вона приходила додому з шумної вулиці. Так, там ходили люди і було повно повітря того самого кислороду , заради якого вона колись і вийшла на сушу, будучи рибою.
Втім, вона знала, що по вулиці їй ходити не дуже корисно, скоріше, навпаки, шкідливо, бо повітря сушило луску і тоді вона осипалася і стоячи перед дзеркалом ввечері , тим самим , у якому її обличчя виглядало химерним, наче вкритим патиною чи шаром води, вона скублася та чистилась так ретельно, наче була не рибою , а пташкою і мала на собі пір*я
Чому ж я не птиця? Чому не маю крил, наче птиця, - іноді думала вона.
Але у наступну мить розуміла, що то вже було колись давно в іншому житті, коли ще всі люди на землі говорили однією прамовою, тепер втраченою назавжди
Петка народжувалась декілька разів. Краще було про це не думати. Але так теж не виходило, інакше приходилось повторювати все заново, поки не згадає знову.
Тут у цьому місті це вважали за невиліковну хворобу. Її не пускали в басейни та на високі платформи.
В басейни мабуть через те, що вона була  рибою.
А на високі платформи мабуть через те, що мріяла бути пташиною та полетіти куди інде.
Тому Петка ходила пішки, чим доводила до нервових зривів водіїв автотраспотрних засобів.
Вони її ненавиділи і вважали схибленою та небезпечною особою, що незвідь чого товчеться їхнім чудовим містом тули сюди, хоча її вже давно прошено переїхати геть
Петка не зважала. Вона була риба, тому сама мовчала і інших не чула.
Її органи чуття були не пристосовані до звуків що зазвичай видавав людський рот, тим більше , що крім звуків , як зрозуміла Петка, адже , хоч і була рибою, вона була не глупа, були ще проблеми з семантикою.
Ну але ж їй як рибі було все одно. А як жінці -  ні.
Одного разу вона прочитала статтю відомого британського ученого, що трактував учення не менш відомого німецького психолога на ймення Юнг, про те, що ми зустрічаємо коханих не просто так, а відповідно до певної психологічної концепції.
Наче б то у коханій людині ми знаходимо все те, що самі витісняємо на підсвідомий рівень , а потім прагнемо через іншого пізнати себе.
Це було дивно.
Навіщо тоді витісняти, якщо потім приходиться проходити такий складний процес відновлення власного «я» , шукаючи його в іншому наче в дзеркалі.
Потім Петка замислилась: чи є у риб підсвідомість?
Адже шукати кохання виявилося не таким простим заняттям, як вона завжди думала.
Вона могла би роз повісти, як це буває у риб, але знала, що ніхто її не став би слухати. Та й кому таке потрібно.


Psihodelika. Чеслава

Лютомисл їй давно не писав.
Чеслава неймовірно зраділа. Потім їй сказали, що у нього хтось з*явився.
Хтось? – тільки й спитала вона- Жінка?
Так , жінка. Кажуть, він її кохає.
Це добре. Я поважаю чуже кохання.
Сама Чеслава потерпала від безсоння. Таке з нею бувало.
Останній раз коли вона сідала за книгу , була осінь. Але пройшло більше року і тепер тільки починався серпень.
А серпень – то сіль
Серпень – то спека з гіркотою зілля
Серпень – то поля та  солодка земля
Небо і гірка вода
То сьомий Дім , у яке злетіли риби, але  впали птахи та зірки…
Чеслава давно нічого не писала
А коли вона не писала, то до неї ніхто й не приходив: ні Арахна ні  Іфігенія ні Фріда ні  Кіра ні Астролябія ні Лакі ні гіркота ні солодощі ні сни ні просвітлення
Тому  Чеслава давала перепочити честі і славі від своєї думки
Давала спочити вічності від її доріг та попелу , від своєї долі чи безділля , від своїх країв над прірвами
І тоді вона шепотіла : Земле моя, крутись повільніше  , бо коні летять не чують слів…Земле моя, почуй мене, спини свій невпинний біг , спини прірви та свої урагани, спини смерчі та свої землетруси,  спини вулкани та свої дюни,  спини біг колеса часу, якщо не спинити коней,  спини ріки,  спини джунглі, бо прийдуть вони туди, де їм доріг не прокладено…
Вона стала більше мовчати…
Але казали у мовчанні немає правди..
Але й поговорити не було з ким…
Дала перепочити своєму серцю..
Хай теж мовчить, хай не пише, хай читає в інших серцях , хай не спиняється,  але  й не  стучить швидше
Чеслава згадувала своїх героїв та героїнь : і Єву і Гестію і малого Гійома і Аріадну з  Дмитром та Тесеєм…
Коли то було  ? Давно?  Чи ось тільки недавно?
Але коли все таки починала писати, відчувала , що все повертається на круги свої…І вона  нічого не могла тому зробити..
Це був не їх задум але сили потужної та незворушної,  що  будить тебе від сну та починає з тобою говорити…
І тоді  ти вже наче сам кінь- вітер чуєш , що несешся над краєм і немає тобі спину..
І шепочеш:  Земле моя,  чи чуєш мене…Спинися хоч на мить..


Капище. Оріянна
Іноді їй снилося що вона  живе  зовсім в іншому місці і часі і просторі між болем та забуттям
Десь чи то на півночі чи так над забутим шляхом з варяг у греки була кругла галявина , оточена міцними дубами – велетнями, що їх гілля заплутувалося у сонячне проміння , стояв великий камінь, на кому сиділа та, хто колись у тому житті була однією з неї самої
Та жінка чомусь з чорною пов*язкою на очах та шрамами навколо ніжно окресленого рота та округлих навіть трохи дитячих щік ,  сидить прямо на камені та ворушить попіл у палаючому багатті …
Хоча й не має зору й очей, хто зна, може повиймали ворони як вона стояла на полі після битви , щоб не бачила вона того кровопролиття…Не мала очей , то й не  дивилася навколо,  а тільки чула та бачила те, чого ніхто не бачить…На ній чорна полотняна одіж та до неї приходять з лісу олені та косулі , зайці та їжаки, вовки лежать неподалік цілою зграєю , злітаються ворони та інші птахи та вона до кожного промовляє справжніми словами і вони її розуміють…
Наче бачить вона всі міста та застави : і великий Київ і Тьмуторокань і Новгород і майбутню Москву і Санкт- Петербург і Париж і німецькі князівства та навіть майбутню велику імперію і Перше Болгарське Царство і великий Єрусалим і Рим і Візантію …і майбутній Стамбул – все чує та бачить: сидять на золочених престолах царі й їх славні цариці у золотій парчі королеви та королі імператори та імператриці і корони на їх золотих головах сяють і алмазами і рубінами і смарагдами і сапфірами …І слова їх сяють мудрістю та величчю..
Чує їх  імена та імена їх дітей, знає долю їх Царств та нічого не може їм сказати, бо не питають її, бо не знають про її існування…
А як  чує, що йдуть повз її капище каравани купців чи воїнів, то посилає віщого шамана, щоб відвів очі від них, щоб не завернули зі своєї дороги до їх багаття..
Думає : прийшов великий народ з півночі і оселився на цих берегах, а потім прийдуть і греки і болгари і серби і інші південні народи та теж оселяться на цих берегах …І стануть воювати цю землю: Чия земля?
А земля мовчить…Чому сама не скаже ?
А вона – та що колись була тією не жрицею, але Чуйкою – а стала тепер Оріянною – знає , що земля – Дім для всіх народів …
І для Бога  …
Тому вона і сиділа тут та тримала це багаття..Бо чула, що у далекому місті, сповненому білих мармурових колон та мурованих  великих будинків ,  є такий самий храм,  що нагадував таку круглу галявину , оточену білими колонами, як вона тепер – дубами –велетнями, такі самі жінки тримають вічне багаття, що охороняє місто й усіх, хто у ньому живе ходить дихає кохає народжує та вмирає
Вона чула звідси – вітер ніс всі слова на землі до її чутливих вух- що храм присвячений Весті
Вона не Веста…
Оріянна …
Її капище – Берегині…
А багаття- як її вічне серце…


Місто Сонця. Радка
Дівчина потроху звикала до цього футуристичного місця. Воно було чітко структуроване та у ньому годі було шукати чогось , що нагадувало би взаємини між людьми : дружбу чи кохання…

Хоча, Радка мабуть нічого такого  й не шукала, просто спостерігала за іншими і іноді щось викликало в ній щире захоплення , а щось – здивування…

Вона ж була просто дівчина. Звичайна дівчинка, що колись народилась так само, як інші на землі – місці прекрасному та разом з тим – іноді доволі жорстокому.

Вона не знала, що земля не місце для кохання , а місце для навчання та гри

Тому, коли потрапила у гру, робила багато помилок і її часто повертали на початкові рівні, поки вона не зрозуміла, що гра – це її особиста справа і пов*язана тільки з тим, як вона сама проходить гру і завдання, як вчиться та що прагне знайти у цій грі. Що допомоги не буває не тому, що люди жорстокі, а тому, що це частина гри, або завдання.

Втім, Радка це зрозуміла не сразу і ще деякий час намагалась шукати свою пару чи друзів..
Але настав ї її момент істини. Вона такоє зрозуміла, що завжди буде сама.
Потім знадобився якийсь час, щоб звикнути до цієї думки та способу мислення.
Але потім їй це тільки допомогло.
І тепер у місті Сонця , де над головами світилися промені кристалів , де усі могли чути одне одного та розуміти без слів, вона раптом опинилася у місці, де не потрібно було спілкуватися, всі й так відчували одне одного, але при цьому ніхто не прагнув близькості : ні фізичної ні психологічної..

Так вийшло…
Їй належало тут чекати хлопця на ймення Ангел. І вона знала, що чекатиме, скільки не було би потрібно.

Але крім чекання, тут було багато світла, скла та хрому, так, що здавалося – це місто не має твердих опор, настільки воно було створене з прозорого прохолодного скла, що трималося на хромових гравітаційних нитях. І все у ньому рухалося безшумно: ліфти , потяги , електромобілі, платформи, якими пересувалися мешканці …

І Радка могла годинами прогулюватися безкінечними переходами та рівнями…
Одного разу дівчину розбудив сигнал: вона отримала повідомлення з Центру . Її викликали на якусь раду , пов*яз ану з партнерством. Радка здивувалась.



Демони Демосу. Янг Едалт

Хлопець прокинувся вже ввечері. Десь після сьомої. У вікно ліниво заглядало вечірнє ласкаве сонце. Його промені вже не палили, а просто ледь торкалися щік та повік.

Встав та відчув голод. Він не їв цілий день. Потім згадав , що все таки їв вчора.
-Що ж, мабуть, треба сходити та щось купити…

Дійсно, холодильник був порожній. Хоча, ні можна все таки було посмажити яєчню та зробити якогось чаю.

Втім , Янг просто випив цілу філіжанку води з кулера та пішов в душ.
Наразі, вода текла жалюгідним тонким струмочком так, що прийняти душ модна було лише стримуючи експресію власного серця.

Але потім після душу, коли відчув свіжість та прохолоду, він в е таки усміхнувся до себе в дзеркало , одягнув свіжу футболку, спортивні шорти та кросівки…

Виглянув у вікно. У двері нікого не було…Це йому сподобалось, бо бачити нікого не хотів, а тим більше бувших однокласників чи одногрупників чи когось із сусідів, що маючи багато вільного часу завжди сиділи на лавочці та часто займали його , коли він йшов у справах та починали з ним говорити про те, що він скоріше прагнув забути , але  кого це цікавило…

Таке враження, що вони все ще жили тими днями, яких вже не можна повернути, і все пранули йому нагадати ппро людей, яких він давно не бачив та не був певен, що хотів би бачити…
Може, він змінився, а може просто минув час та їх щось розвело в різні боки: саме житті, різні інтереси, робота, якісь події…
Але коли вийшов на вулицю, мружачись від все ще яскравого сонця, то раптом почув знайомий голос.
Доброго дня, Янг Еделт.
Перед ним стояв той самий детектив. Що два роки тому назад допитував його у справі з вбивством одного друга.
Янг помітно здригнувся. Не те, щоб злякався. Два роки пройшло, але даремно не минуло.
Що вам знову треба? Я все розказав. Ви мене відпустили.
Так, відпустили . Але нас не відпустило. Жарт.

Детектив не дуже змінився за ці два роки. Янг згадав години в кабінеті у спеку та відчув всередині досаду та порожнечу, наче з нього разом забрали повітря.
Ходімо..з*явилися нові обставини…

Емо Геловін. Костянтин
З того часу як вони з Лапіаном говорили про Чорну наречену пройшло…
Та ніскільки нічого не пройшло…
Все залишилось так само, як було. Жодна йота не минула у Безчассі, хоча здавалося, що цей світ іноді мметушиться не згірш, ніж той…
Навколо його палацу метушилося багато людей…
Тут неподалік був гарний зелений сад з білими мармуровими скульптурами та можна було спочити від дня й ночі, від сонця, що ніколи не сходило з цього завжди ясного неба…
Спочатку Костянтин чекав дощу…Він дуже скучав за дощем тут у Безчассі. Але проходили моменти , а кожного дня небо було ясним та порожнім : ні хмаринки ні руху в кронах дерев, хоч один листочок залопотів би об інший, хоч би почути шелест вітру в листі дерев. Це були звичайні земні звуки, до яких звикаєш на землі та перестаєш помічати , бо думаєш про владу і боротьбу, про податки, про економіку та війну, про озброєння чи підступність та зраду…
Це доля царів. Забувати шелест вітру і пам*ятати безліч серйозних речей…
Але тут у Безчассі він скучав тільки за дощем та прохолодою…
Лапіан , наразі, нагадав йому ще дещо…
Про Чорну наречену…
Він довго згадував її ім.*я…
Соломія…
Видихнув і подумав: Де тебе тепер шукати?
Він згадав і свою дружину Єлену. Вона була гарна розумна та з високої родини і завжди допомагала йому…
Але Чорна наречена була дівчина зі стрімкою вразливою красою. Усі мріяли її знайти…
Треба покликати когось та доручити пошуки, - раптом подумав Костянтин…
Але ж ще хочеться дощу…Хоча би крапелину…




Місто Сонця. Гра
Услід за воїнами Ангел увійшов у місто.
Спочатку вони йшли вулицями, схожими більше коридори з товстих кам*яних стін. Воїни змінились. Ті що забрали його в місто, кудись пішли, замість тих тепер його вели інші два воїни. Ці були мовчазні, навіть не перемовлялися одне з одним.
Йшли доволі довго. Ангел спочатку озирався та намагався запам*ятати дорогу, але через декілька хвилин зрозумів, що то було марно, бо вони вже здійснили безліч поворотів та декілька разів переходили мостами та місткками, іноді переходили через круглі майдани, оточені будинками, посеред яких були невеликі чи то криниці, чи то фонтани…
На одній з площ Ангел нарешті зупинився:
Можна випити води? – спитав у воїнів та ще повів рукою у бік фонтану, щоб воїни його точно зрозуміли.
Один з них поважно кивнув та пішов разом з Ангелом до фонтану. Там не було нічого: ні горнятка ні цебра, тому Ангел пив довго, черпаючи воду пригорщами та з-під лоба оглядався на майдан.
Тут теж стояли щільні будинки з каменю. Скоріше наглухо зачинені, навіть вікна були закриті щільними фіранками з міцного дерева, з чого хлопець зробив висновок, що знаходитись навіть усередині міста було не набагато безпечніше, ніж у чистому полі, де над головою траплялися хижаки та стежками нипали вовки чи пардуси.
На деяких будинках наразі горіли факели і цього світла вистачало для того, щоб розгледітися на майдані, але там, де знову починалися вулиці, наступала щільна темрява. Здавалося, її можна було різати ножем.
Нарешті воїн різко штурхонув Ангела за плече та махнувши рукою у якийсь непевний бік, щось сказав.
Мовний бар*єр…- тоскно подумав про себе Ангел. – Як мені з ними порозумітися?
Але воїна це взагалі не обходило.
Вони ще йшли далі вузькими вулицями, поки нарешті не вийшли на доволі просторий майдан. Це був найбільший з усіх, які тут були. Але посередині цього не було фонтану, скоріше торгівельні ряди, доволі багато, між якими вони ще йшли кілька хвилин , поки нарешті не опинились перед мурованим чи то замком чи то просто укріпленою будівлею.
Тоді воїни постукали у широку браму. Але на подив, відкрилась не брама. Раптом наче з самої темряви вигулькнув яскраво освітлений квадрат. Це були якісь бічні службові двері. Але відчинились саме вони. Звідти вийшов ще один чоловік. Одягнений краще ніж прості воїни, він був і трохи вищим за них. Вони про щось перемовились з тими, що привели сюди Ангела. Поки він стояв , тиснучи плечі.
Нарешті той , що відчинив їм двері , пропустив їх всередину . ще деякий час вони йшли за ним , поки не опинились у сторожовій кімнаті цього замку. Тут сиділо ще декілька чоловіків. Вони або у щось грали або просто так сиділи на лавках. Меблів у кімнаті не було жодних. Тільки голі стіни, столи та довгі лави, на столі стояв посуд з їжею.
Ти хто? – нарешті спитав головний універсальною мовою.
Що? Ви говорите універсальною мовою? – спитав Ангел.
Спочатку відповідаєш ти. Потім я. Але це не точно.


Риба. Петка
Але, якщо не зважати, що Петка була просто риба та іноді говрила явні дурниці, за які потім розплачувалась, вона все таки продовжувала жити та мислити, а значить існувати…Тобто бути частиною величі природи буття духу й матерії…
Вона продовжувала пізнавати цей дивовижний світ.
Він був прекрасний…
Навіть якщо іноді ми цього явно не бачимо…
Але окли нарешті помічаємо, то можемо тільки прославляти та захоплюватися ним…Світом…Його задумом…
Вона теж була прекрасна…
Але іноді відчувала печаль, що на землі, принаймні в видимому нею самою світі вона так і не зустріла таку саму рибу…
Чоловіка…
Щоб кохати і бути коханою…
Риби живуть в океані…В нашому місті ти не знайдеш жодної риби – чоловіка…- говорила їй подруга ввечері після роботи в шумному барі. Навколо грала голосна музика, сновигали чоловіки та жінки, блимали кольорові стробоскопи та гудів доволі оживлений натовп…
То що робити? – з усмішкою питала Петка…-  Переїхати у якесь затишне місто на березі далекого океану?
Так, - подруга сміялася. – Льодовитого…
Ні, я люблю м*який клімат, знаєш непогано було би субтропіки…Індійський або Тихий…
Ну да, тепло , банани ростуть на пальмах та падають тобі на голову, а пити можна кокосове молоко і круглий рік ходити в купальнику…Навіть гроші на одяг можна не витрачати..
Так справа не в цьому…Справа у тому, щоб зустріти чоловіка своєї мрії…
Чоловіка – рибу…Повір мені, якщо він є , то у нього такі самі проблеми, як у тебе..Він шукає тебе…
Потім Петка їхала додому після гулянки, дивилась у вікно, як повільно таксі  об*їзжає квартал за кварталом , рахувала віддзеркалення вогнів у склі, потім , за прокинувши голову на спинку сидіння ще встигла згадати про Юнга…
Кажуть ми шукаємо партнера з тими власними рисами, що самі витісняємо …А потім зустрічаємо їх в партнері, ніби дивимось у дзеркало…
Що я так далеко витіснила, що так і не зустріла своє дзеркало, щоб пізнати власну душу? Де він живе, які відкриття чекали би на мене?
Але Петка не встигла додумати цей глибокий момент. Таксі привезло її до власного помешкання та їй прийшлось додумувати це наступного ранку.. Був вихідний і Петка довго ніжилася у постілі, потім встала та вмившись пішла варити каву.
Вона начисто забула свою глибоку та важливу думку…


Капище.  Оріяна
Коло…Коло…Що я забула, - думала Оріяна.
Чому , з якої причини їй постійно снилися ці сни?
Вона поки що не мала відповідей.
Але входила в ночі як в храми , у яких високі правічні дерева стояли наче білі мармурові колони, бо світилися уночі , відбиваючи місячне світло
Посередині таких круглих лісових майданів горіли багаття і трави теж біліли, наче вони вміли фосфорити крізь час та простір , як деякі морські мешканці під шаром води…
І чисте свіже повітря входило в її легені, як вода, просіяна крізь жабри…
І вона починала відчувати себе рибою…
Оріяна тоді починала мовчати та ловила скоро мовчання ночей, де паузи зливалися в одне і склади та слова втрачали сенс, бо крізь це скоро мовчання вона чула більше ніж могла прочитати у будь-якій книзі…
Але разом з тим, це тривало недовго..Бо з тої ж ночі виходили суворі чоловіки з обличчями старовинних воїнів та теж мовчали . Але Оріянна чула ,  що вони мовчать:
Тобі не можна…Ми охороняємо ці знання від таких нерозумних як ти…
Оріянна сміялась: Невже не можна? Бо ж я Не Веста…
Ти Чорна Наречена…
На цих словах  сновидіння було втрачене …Вона відкривала очі…Або посеред ночі, або раннього ранку.  Збиралася на роботу…виглядала у вікно та дивилася , як повільно згасають дерева та трави, ніби випустивши з неіснуючих легень чи пор той химерний фосфор…
Древні праокеани прагнуть нам нагадати крізь тисячоліття а може й більше, що ми вийшли з них, що ми діти первинних  форм життя, що вони ці океани все ще дихають крізь нас звідкись з того минулого…
Оріянна тоді йшла на роботу , роздивляючись ще літнє листя на деревах, хоча осінь вже нагадувала про себе своїм подихом та поруділими сухими сувоями каштанових листків, що першим падало з гілля…
Боже, це моторошно…Моторошно…- думала вона. Вона не хотіла пірнати на таку глибину . Які праокеани? Які праісторичні химери, очі яких сяяли фосфором та розумом у мороці праглибин?
Мені що починати спочатку? Виходити на сушу та сушити лапки?
Оріянна ще згадала саму найглибшу крапку сну…Коли хтось прямо в обличчя шепотів їй про коло…
Що я забула ?- встигала подумати вона перш ніж увійти в свою установу…


Емо Геловін . Чорна Наречена
Пілат вийшов на берег моря. Повівав приємний бриз і трохи охолоджував обличчя тіло та думки.
Собака бігав берегом та голосно гавкав на дрібних мешканців , що снували між камінням . Пілат не звертав на собаку уваги.
Стояв і думав.
Йому було добре й так, але разом з тим раптом відчув дивну потребу у поверненні.
Він не розумів природи цього почуття. Але раптом йому стало прикро через власну самотність.
Але наразі він не знав, куди його тягне. Світ великий і у ньому знайдеться місце для справжнього лицаря. Попри все , він був воїном та розумівся на багатьох речах.
Звичайно, дорога з*являлась сама під ногами того, хто йде і не зупиняється. Але йому потрібна була саме зупинка, щоб подумати, щось згадати, а щось – забути. І він не пошкодував.
Роки у безчассі не минули даремно. Він багато думав , мислив , значить існував, а тепер чомусь стало не по собі.
І він не розумів причини.
Але нарешті вирішив, що пора мабуть покинути цей самотній берег , цю хижу та відправитись в інше місце.
І разом з тим він згадував гамір великих міст, їх базарів та майданів, форумів та балів і розумів, що якраз від цього втік у Безчасся.
Ні, мабуть, настала хвилина , коли потрібно піти до них…
До них..До людей…- Пілат обернувся. Перед ними стояла жінка з чорним кольором шкіри. Ї обличчя було прекрасне, але очі сумні, хоча химерні. Вони були кольору неба.
Ти хто?
Твоя доля…- відповіла чорна жриця.
І що ти хотіла мені сказати?
Що ти досі у грі. Хоча думав, що спиш…І тебе чекає пригода.
Яка?
Чорна наречена…

Пілат невільно усміхнувся. Кого кого, а знову шукати ту жінку…Чорну наречену…він не хотів. Але разом з тим знав, що тепер дійсно прокинувся…

7. Місто Сонця
Якийсь час нічого не відбувалося. У сторожовій кімнаті людей ставало то більше, то менше. Одні то входили, то виходили інші.
Ангел тепер сидів просто на грубо сколоченій дерев*яній лаві та просто роздивлявся навколо.
Той чоловік, що очевидно був начальником, що заговорив з Ангелом універсальною мовою гри, пішов. А решта говорили тією мовою, що й ті, що привели його зі степу. Також очевидно, що вони знали, що Ангел їх все одно не зрозуміє, тому не прагнули з ним заговорити.
Сам Ангел тільки спостерігав. Він теж не прагнув сразу з ними порозумітись. Все це були хороші хлопці, але навряд чи вони могли би відповісти на його запитання.
Тому він мовчав та чекав.
Через гамір у кімнаті складно було почути звуки міста. Хоча вікон у кімнаті теж не було. Може через безпеку, а може просто так було збудовано.
Так йшла хвилина за хвилиною. По том, як нарешті навалилась на плечі утома, Ангел зрозумів, що вже десь по другій. Тоді він рішився. Він сидів сам один на просторій лаві, майже під стіною та так нікому не заважав. Ангел розтягнувся на лаві на повний зріст та закрив очі. На нього ніхто не звернув уваги, ніхто навіть не поворухнувся , решта все так само гомоніли, або щось сьорбали з тарілок, або грали в карти.
Тоді Ангел відчув , як поринає в сон. Він відчував свої сни. Іноді він їх контролював , іноді відпускав сам себе на волю цих хвиль і тоді сам бувало дивувався, куди його винесе.
На цей раз він опинився у місці, в якому ніколи до цього не бував. Спочатку подумав, що це один з рівнів, на який йому ще прийдеться піднятись. Але потім помітив дивну тишу. Такої у грі не було. Тиша була якась абсолютна. Він би сказав, що це схоже на вакуум, але разом з тим він вільно дихав і не відчував ніякого дискомфорту.
Він все чекав, що до нього хтось вийде типу Атрея чи Атрейї …Але ніхто не з*являвся. Навколо був чи то сутінковий степ , але ж не відчувалося жодного поруху повітря, ні звуку не було чути…
Раптом у голові він почув чіткий жіночий голос: Це я тебе сюди покликала. Одна з моїх кімнат.
Що ? Яка кімната? – Ангел хотів вже за звичкою засумніватися у тому, що відбувається та включити свою звичайну іронію. Але щось заставило його все таки прислухатись.
Я – Радка. Мені наказали вести тебе.
Радка. Я вже чув це ім.*я.
Так, ми вже говорили з тобою.
Чому тут? Що за місце?
Я його створила. Щоб поговорити у тиші.
Сама ти де?
Я вже на місці. Тобто в місті Сонця.
Розкажи про нього.
Величезне. Технологічне . Бесшумне. Багато скла та хрому. Все рухається і сяє. На самому верху вежа з Великим Кристалом, що живить місто якоюсь особливою єнергією. Що за енергія , поки що не знаю. Туди нікому не можна. Мешканців доволі багато, але всі живуть відокремлено у своїх кімнатах , спілкування не вітається. Але на днях мене викликали кудись , типу Центру гри і сказали вести тебе. Тобто привести в місто Сонця.
Для чого?
Їм для чогось потрібно. А ще ми-пара.
Ангел нарешті побачив дивне обличчя прямо біля свого носа. Воно мало трикутну форму, на обличчі світились величезні фіолетові очі та маленький рот, який майже не ворушився, коли Ангел чув її голос. Руде розкуйовджене волосся, трохи переплутане та кучеряве. Веснянки. Якби вона засміялась, він би сказав, що вона зовсім дитина. Але дівчина зберігала напруження на обличчі та ледь розтулювала губи, щоб випускати звук за звуком.
Будеш вести мене, - усміхнувся Ангел.
Де ти зараз ? – раптом спитала дівчина.
Місто велике , але зараз ніч. Нічого неможливо роздивитись. Обнесене стіною, як міста у середньовіччі. Тут багато воїнів, озброєні мечами та щитами. Зі мною поки що ніхто не говорив.
Знаю це місто. Обережно. У них королева – Дракон. Вона небезпечна.
Дякую, що попередила. Вона мене може з*їсти чи що?
Ні, не з*їсть. Але просто говори з нею обережно.
Та зрозумів я. а коли я потраплю в місто Сонця? – спитав Ангел.
Але в наступний момент вилетів з моменту.
Хтось не вельми делікатно штурхонув його в плече.
Ангел відкрив очі та побачив над собою незадоволене обличчя того чоловіка , що говорив з ним універсальною мовою. Він вже переодягнувся , тепер це була не груба металічна кіраса , а щось схоже на урочистий придворний одяг для королівських прийомів.
Ходімо.
Куди, - незадоволено спитав хлопець. Він хотів почути відповідь, але не встиг.
До королеви.
Ангел відчув певну досаду. Він не любив королев.
А короля немає?
То ти в нас жартівник? Ще слово і сам станеш королем.




Psihodelska. Чеслава
Була середина серпня, коли вона сиділа за столом та набирала на ноуті текст. Це був її роман. Вона розпочала його доволі давно, може, роки два тому назад, але потім щось її відволікло та вона його закинула напризволяще, доки в її сни не почали приходити ангели з неба та нагадувати раз за разом ппро ненаписані речі.
На ангелів легко не звертати уваги. А от коли почали снитися її герої та героїні, та щось крізь сни їй розповідати своє таємне та печальне, Чеслава зовсім розстроїлася.
Вона не любила безсонню.
В часи безсоромної безсонні Чеслава іноді мріяла про чоловіків та кохання та теплі руки на своєму тілі. Але наразі приходили в її сни всі жінки, про яких вона колись писала та крали всіх тих чоловіків, про яких вона мріяла.
Чеслава спочатку злилась. Потім змирилась. А потім стала над тим сміятись, бо нічого більше не могла зробити.
І тепер вирішила все таки довести до кінця роман, ніби хоровод чи  кривий танок зі слів, які більше нікому не потрібні, бо здається все пішло за водою : чоловіки слова романи кохання та сама вода спливала з лиця, з якого ніхто не пив нічого, крім прозрінь та печалі…
Та ще трохи перченого безсмертя…
Чеслава не вміла з тим нічого поробити…
Але цього вечора щось трапилось. Раптом крізь надруковані рядочки стали проступати чиїсь губи. Вірніше, рот. Доволі твердий стриманий рот. Який спочатку мовчав та заважав їй писати. Чеслава спочатку прагнула не звертати на рот жодної уваги, але рот це не засмутило , він почав спочатку шепотіти, потім псувати її рядочки слів з її сенсами. Потім став нахабніти, пару разів чхнув та нарешті відверто з нею заговорив:
Ти ідіотка, - перше, що сказав рот.
Ти не можеш зі мною так розмовляти. Це я тебе написала. Можу стерти.
Не можеш…- сказав рот.
А що можу? – спитала Чеслава.
Можеш вислухати мене? – спитав рот.
І що ти мені хочеш сказати?
Я – Дмитрій. Ти мене геть забула, а ми між тим застрягли.
Де?
Посеред океану. Пам*ятаєш Мінотавра – Дмитрія , Єву Наш корабель відправився у плавання. А куди , ти нам нічого не сказала і карту не дала.
І тут Чеслава згадала свою стару казочку про Крит і про те, що всі критяни брехуни.
Якщо всі критяне брехуни, може тебе взагалі не було?..
Ні, особисто мені все сподобалось. Але непогано вже було би вибратись на сушу.
А ще Гестія тобі просила передати, що тобі потрібно шукати Чорну наречену. Ти повинна встигнути до Геловіна.
Що за чортівня? Я взагалі не дуже розуміюся на тому: Геловін чи ще щось…
Але рот раптом розтанув, лише на екрані спочатку спалахнув а потім повільно згорів силует голови кота …
Останні розтанули якраз очі…Як дзеркало душі…
Чеслава довго без руху дивилась на екран , яким стали пробігати таємничі зелені хвилі, ніби десь поза текстом розсипалося щось на крихти пік селів, але разом з тим , щось там створювалось нове: нові світи чи нові сюжети чи нові герої…чи нові зірки виникали на цьому горизонті…
Чорна наречена…Чорна наречена…- наразі крутилося в голові Чеслави.
Знайти Чорну наречену…
Де я її шукатиму? Світ величезний..А Позасівт – ще більший…Може вона заблукала та сама втратила дорогу …

7. Ангел
Знов Ангел йшов темними коридорами. Але тепер вже за іншим чоловіком. Тепер у нього не було зброї, мабуть, через те, що йдемо на прийом . До королеви.
Аби була добра та мудра. Не люблю злих королев. Від них одні проблеми. – подумав Ангел.
А королева – добра? -  вирішив спитати.
Спина та плечі перед його обличчям незадоволено напружилась. Потім роздався голос десь попереду у темряві коридору:
 Будеш умнічати – розізлиться. Корова як королева. Вона любить маргаритки, білих коней та ..
Драконів? – знову раптово спитав Ангел.
При чому тут дракони? 
Чому королеву назвали Королева Драконів.
Не знаю…Я просто служу тут. Я найманець. А хочеш знати- спитаєш у когось іншого.
А дракони будуть?
Раптом чоловік обернувся. Доволі різко так, що Ангел ледь не ткнувся носом йому прямо в обличчя. та з переляку відсахнувся.
Забагато питань. Може, ти шпигун?
Шпигун…тримай кишеню ширше..Потрібні ви мені . я би обійшов місто. бо мені в інше потрібно. Але тут прийшло двоє ваших та забрали мене у фортецю.
Ага , а степових хижаків не побоявся би – вночі вештатись степом.
А ти боїшся…
Тут обличчя чоловіка явно образилось.
Ну знаєш, хлопче. Чому зразу боїмося. Але навіщо даремно наражатися на небезпеку. Смерть від хижаків у степу за здорово живеш . Це ж не з ворогом битись. Їм все одно, кого з*їсти.
Ну , щось у цьому є..Але я би ризикнув все одно. Я рідко у міста заходжу. А від хижаків звик ховатися.
А йдеш в яке місто? Раз такий розумний…
А що , може , зі мною хочеш?
Ні, не хочу…
Обличчя відсунулось. Насунулась знову темрява. Потім перед Ангелом знову виявилась спина, яка тепер вже постійно мовчала, доки вони не вийшли у відкриту галерею. Тут Ангел побачив, що на небі вже видно перші зблиски світанку.
Чому ж до королеви так рано? Може, спить ще…
Ні, сама покликала. Вона часто не спить по ночах. Ходімо.
Пройшли ще трохи, поки не опинилися перед високими різьзбленими дерев*яними дверима, такими міцними, що за ними міг би ховатися і живий дракон. Ангел вирішив триматися обережно. У наступну мить двері тихо прочинилися та звідти вийшла жінка. Висока доросла жінка у гарній сукні та з високою гарною зачіскою. Мабуть якась наближена до королеви але важлива особа, бо вона незадоволено оглянула самого Ангела. Мабуть, знайшла . що його одяг не дуже пасує до королівського прийому.
Похідні умови. Ми нічого не знайшли.
Жінка незадоволена пирхнула, а Ангел ледь не засміявся.
Може повернемось до сторожки? Я досплю, і не зможу образити королеву своїм негідним виглядом.
Забули спитати. – чоловік штурхонув Ангела під ребро. Не боляче, але той від несподіванки обурився
Ти при королеві думай, що говорити будеш. Відповідай тільки на запитання.
А що за запитання? Можна ознайомитись із списком передчасно?
Розумний, - незадоволено кивнула жінка на Ангела. Чоловік розсміявся. – ходімо вже…

Psihodelika. Чеслава
І що, - думала дівчина , сидячи вранці біля вікна. Там, за вікном, починався звичайний день. Осінь. Починалась осінь. Це зазвичай була улюблена пора року Чеслави. Хоча вона й ставала старша з року у рік, але , здавалось, що в душі вона заново народжується кожного ранку, як сонце і прадавні міфічні часи, сонце, яке кожного року- ранку народжувала богиня Коляда. Чеслава теж відчувала себе чи то сонцем, чи то малою новонародженою дитиною кожного ранку. Так стрімко змінювалося життя. Тіло дорослішало, але душа , як наївне дитя , кожного дня упізнавало життя по новому.
Може, то й були ті породільні муки, коли вона бачила, наче жінка кожного дня народжувала дорослого чоловіка.
У кожного в голові таке відбувається. Кожного дня.
Чеслава думала про ту жінку, про того чоловіка. Чеслава останнім часом багато думала, іноді говорила сама з собою, роздмухуючи багаття власного неспокою та бентеги.
Хоча про що тривожитись чи бентежитись.
Вона подумки говорила з власними героями.
Вона написала їх, наче теж народила, привела на білий світ та пустила навмання ходити земними тяжкими стежками, де з ними траплялися жорстокі речі.
Як власне і з нею самою.
Мабуть, жорстокість- невід*ємна частина нашого світу. Адже спочатку його створювали боги та мудрі люди: Евклід чи Піфагор. І світ вийшов у них напрочуд гармонійним та впорядкованим. Цілком.
А потім прийшли жорстокі та сказали, що нічого гармонійного у ньому немає, мовляв, це все еволюція. Хаос природи. Боротьба за виживання. Право сильного, а не мудрого.
І світ перевернувся догори ногами та пішов на пальцях світ за очі. Завирував та заскавулів. Звірі перестали читати думки людей та розмовляти , стали хижаками та вбивцями, що керуються тільки інстинктом виживання чи розмноження.
А свята Мудрість постояла та пішла собі по землі , наче жебрачка, пропонуючи свої скарби за так, бо нікому вони не потрібні. Всі, кому вона щось давала чи довіряла, відкидали це геть, як непотріб і кричали їй услід: Все не те! Ми хочемо просто мяса та солі, хліба та видовищ! Ми хочемо бути сильними і жорстокими і перемогти ворогів.
Її герої теж втрапили в цю пастку. Гармонійної особистості не місце у світі еволюції та боротьби за виживання.
Тут треба було стати хижаком та невігласом, щоб стати своїм серед своїх, або хоча би не приваблювати до себе увагу.
Чеслава тепер думала: Де то ви тепер? Іфігенія…Фріда…Кіра…Арахна та Ізабела…Дора…Астролябія та Лакі..Петка та Кіку. Сант- Анна та  Сабін. Єва та Аріадна.
З кожною сталася своя історія. Поки сама Чеслава залишалася на самоті , згадуючи дні власного життя, хвилини слави та ганьби, її героїні спіткали власну долю та відправились у власну екзистенцій ну подорож.
А Чеслава…Що ж..
Вона замислилась. Їй вистачало  по троху від кожної: самотності, болю, кохання істини, пригод, сліз та веселощів, гумору та печалі, бешкетництва та аскези,  але чи знайшла вона свої відповіді?
Чи потім після побудови власного внутрішнього світу гармонійного і прекрасного прийде хтось жорстокий, хто наступить на все це прекрасне та розтопче його та відкине геть…
Наразі їй було чим перейматись: світ навколо безнадійно розвалювався.
Спробуй ходити по уламкам.
І вийти з того чистою та сухою.
З істиною у власному серці.
Але ж хіба комусь вдасться.


7. Гра
Ангел опинився у темній залі. Вона була велика, це відчувалося тілом та порами шкіри. По шкірі у нього вже давно пробігали мурахи. Але він поки що мовчав та чекав.
Чоловік , який привів його, раптом просто зник. Жінка, що зустріла їх біля дверей раптом змінилась на очах. З химерної похилої жінки стала якась інша: стан її раптом випрямився, здавалося навіть зморшки на обличчі розгладились, долоні спікали якусь силу , а очі…Очі дивились блискучо та гостро. Наче зсередини у ній запалили якійсь внутрішній вогонь.
Але й це ще було не все.
Я Етма. А королева зараз вийде.
Вона ж тут поруч. Я відчуваю, - промовчав Ангел, дивлячись Етмі в очі. Але вона почула.
Так, зовсім поруч. Можна сказати , що зовсім.

Так само раптом, як змінилась зовнішність Етми, Ангел відчув, ніби прямо у нього за спиною хтось стояв. Й гаряче й волого дихав йому у спину.
Спину опалив крижаний холод, бо наразі Ангел відчув, що ніколи не бачив таких королев і ніколи більше не побачить.
Він пересилив себе та не став обертатися. Натомість подивився на Етму. Але вона напрочуд залишилась спокійною.
Ну , мабуть звикла служити своїй королеві.
На це Етма теж раптом, як відбувалося усе в цій дивній залі, усміхнулась якоюсь химерною саркастичною усмішкою, що перекреслила її обличчя майже навпіл. Усмішки Ангел не злякався. Але королева нарешті вийшла на світло. Таке скупе світло, що падало від загратованого вікна , бо світанок ледь народжувався на тьмяному небі, і Ангел зустрівся з нею поглядом.
Королева була справжнім драконом.
Тобто вона мала напрочуд прекрасне жіноче тіло. Але голова у неї була з якоїсь явно земноводної істоти. Істоти наразі небезпечної та збіса розумної.
Ангел навіть бровою не повів, коли зустрівся з жовто – незворушним поглядом королеви.
Етма відвернулась та ледь не розсміялась з внутрішньої бентеги хлопця.
Потім з земноводних губ королеви виповз довгий роздвоєний язик. І роздалося звичайне зміїне шипіння. Слів розібрати було не можна. Але Етма збиралася перекладати.
Питає, хто ти й звідки..
З чого почати? – спитав Ангел тепер вже весело, бо це питання раптом , як усе, що відбувалося до цього моменту, заземлило його та повернуло у реальність, тобто у гру. – Звідки я звідки? У грі? Чи ви хочете копнути глибше? Звідки я там, звідки потрапив у гру.
Етма насупилась:
Обережно, хлопче. І будь чемним. Ми хоч у грі, та королева -  справжня.
У вас чудова королева. Справді. Але я хотів би продовжити свій путь. Мені потрібно у Місто Сонця.

7. Місто Сонця
Радка прокинулась раптом. Так бувало тут в Місті Сонця.  Наразі, вона зрозуміла, що у цьому місці це ні про що не говорить. Ні про внутрішню підсвідому тривогу , ні про небезпеку. Скоріше,  навпаки, могло статися щось корисне. А розбудити її могли, щоб це повідомити.
Радка вибралася з капсули, у якій спала останнім часом. Це було зручно,  хоча з хвилини появи у Місті Сонця, Радка скоріше уникала технологічних зручностей.
Її дійсно чекало повідомлення. Її  знову запрошували в Адмін Центр. Минулого разу вийшла розмова про її  підопічного, що був тепер десь у грі. Ангела. Вона тоді шукала його на одній з платформ і зв*зувалася, і, хоча , розмова вийшла не довга та Радка все одно зрозуміла, що задачу свою виконала. Наразі,  їй належало зв8язуватися з Ангелом якомога частіше. Але тепер він мабуть ще спав. Там тільки починався світанок.
Радка переодягнулась якось швидко, не особливо переймаючись тим, що на ній буде одягнено. Наразі, тут цим взагалі не переймалися, бо головне, щоб одяг був зручний та не сковував рухів. Радка була й такому рада, бо одягатися для неї там у грі було справжньою халепою. А тут все було під рукою.
Потім вона поснідала. Сніданок теж був доволі аскетичний. Лише найнеобхідніші продукти, що містили норми поживних речовин та необхідну енергетичну цінність для організму.
Радка цим теж не переймалась, вона останнім часом жила в русі та власних виходах у гру , ніж у прив*язках.
Коли вийшла зі своєї кімнати , знову опинилася у світі скла та хрому , безшумного блискавичного руху. Увесь цей кібер світ Міста Сонця сповнював її подивом, але разом з тим, вона відчувала певну відповідальність. І часто думала про того хлопця-  Ангела. Адже він був ще у тому дикому ігровому інфернальному світі, і їй належало вивести його звідти, провести сюди.
Радка тепер мчала якимось блискучим ліфтом. Він рухався безшумно . але стрімко. Тут можна було не замислюватись про маршрути, скрізь були вбудовані навігатори, синхронізовані з особистим графіком, за яким належало прибути у певний пункт і тоді тебе вели. Тому Радка могла не думати про те, куди потрапить. Вона знала, що потрапить у правильне місце.
Наразі , ліфт вивіз її на якийсь рівень, звідти вона ступила на ескалатор і той помчав її далі. Адмін. Центр був майже під самим куполом , під сферою , над усіма кільцями Міста, ледь не під самим Кристалом.
Іноді поруч з8явлляися люди-  інші мешканці- мовчазні, зосереджені та таємничі.
 Тут майже ніхто ні з  ким не говорив без нагальної потреби. І Радка звикла до цього. Вона мовчала роками протягом цієї дивної гри. Зрідка у грі з*являлися персонажі- справжні чи симулякри – і виникала потреба з кимось розмовляти. Тому й мовчати у Місті Сонця їй було не звикати.
Кожен тут мав певну місію. Деяки вели таких самих гравців там внизу. Чи просто виконували інші Місії. У деяких було по декілька гравців. Але мала поки що тільки Ангела там у грі. І часто переживала за нього. Бо в разі загибелі гравця була ціла процедура відновлення його. Але вже як клонованої програми. Наразі сама його душа зберігалася десь у недоторканності. Але Радка не збиралася втрачати Ангела.
Тепер , поки її мчало ліфтами та ескалаторами до Адмін Центру, вона думала: Що їй там скажуть.
Нарешті через декілька хвилин дівчина стояла перед висотною будівлею, що здіймалася ледь не до неба, але через те, що неба тут не було- був купол, то будівля й майже упиралася у той купол. Він вигнутою лінзою, пронизаною кольоровими проміннями Кристалу , звідси здавався непроникним для космічних зовнішніх променів. Але Радка не стала зараз про це думати.
Зайшла у прозору будівлю і через мить вже була на потрібному поверсі.


Капище. Оріянна
Як завжди , як траплялося з нею доволі часто, не те, щоб не ставалося унікальних подій чи ситуацій, але врешті всі вони бували типовими , тому можна було не хвилюватися про слушність прислівника, Оріянні наснився дивний довгий сон, з тих чужих, навіяних, яких вона потім не пам*ятала. Але здавалось, що хтось їх ретельно записував за нею, якийсь загадковий таємничий Архіваріус снів, та потім уся реальність раптом, як теж траплялось, але частіше не з нею, починала змінюватись та синхронізуватися з тими снами, яких вона не пам*ятала і значить ніяк не могла втрапити в ритм подій чи ситуацій, натомість, з нею траплялись речі , не передбачені ні Архітекторами снів ні Архіварусом, тому кожна дія скоріше нагадувала протидію. Оріянна не надто таким переймалася сама, та й іншим не радила. Але життя повільно та впевнено перетворювалося на безкінечну анфіладу снів, коли виходячи з одного та почувши , як тихо та незворотньо зачиняються двері за спиною, Оріянна знала, що , як завжди, потрапила у наступний сон, який наразі так само не пам*ятатиме.
Їй наснився прадавній кромлех, та вона у довгому чорному вбранні , що стоїть перед тим дивним колом з древніх каменів. Камені відчувалися як древні, наче Оріянна раптом могла збагнути сам час, що протікав над ними протягом декількох тисячоліть, поки врешті вони не стали просто експонатом під відкритим небом. І вітер шумів над ними, і дощі їх поливали. Але в той момент Оріянна відчула момент тяжіння до найбільшого каменя , вона захотіла просто підійти та доторкнутися до нього долонями. Камінь був розміром якраз на її зріст і поруч з ним дівчина відчула дивне тепло, підняла долоні та все таки доторкнулась до прохолодної шерхуватої  поверхні.  Тоді вона відчула цей дивний звуковий резонанс, що відкрив перед її внутрішнім зором прадавнє гудіння степу та далекі голоси, пориви вітру та тишу прислухання древніх до життя навколо, споглядання через камені рух ворожих кочових племен та великих стад диких турів чи коней, лаштування до полювання , наче перед нею відкрились прадавні чертоги, що чекали тільки на її споглядання, на тепло її долонь, щоб передати цю прадавню легенду про плем*я , що гордо та безгомінно пішло в небуття ще тисячі років назад.
І вона почула ту легенду, той прадавній шепіт, наче сам степ чи саме те ритуальне каміння тужило за тими древніми воїнами та мудрими кочовими дітьми , що вміли співати прадавні гімни та танцювати з вітром серед незворушності древнього світу та безмежжя гірких степів.  Здавалося, що вони ніколи не повернуться з того боку, що вони , ставши тінями , залишили свої голоси тільки в тому камені..
Але раптово Оріянна відчула порив вітру та сон зник разом з каменем, що здавалося, просто розчинився під її долонею.
 Я теж коли- небудь так піду, просто щезну..- подумала вона без суму.- Але ж легенда повинна залишитись.
Наразі,  навіть прокинувшись від того сну, вона все таки лишалась у сні. В таких снах можна було безкінечно заплющувати очі. Не тільки тих звичайних два ока, що має кожна жива істота, а й ті безкінечні внутрішні очі. Раз за разом заплющувати очі, щоб прийшла тиша, у яку повернуться ті голоси з легенд. Вона їх чула.
І їй здавалося, що вона їх повинна чути, щоб зберегти пам*ять. Але ж вона не пам*ятала снів.
То, може, це було зовсім не уві сні, якщо я пам*ятаю? – подумала вона.


Емо Геловін. Чорна наречена

І коли жінка сказала, що пора , Понтій Пілат зобразив нерозуміння на обличчі, але раптом відчув сам усе його безсилля.
Пора було виходити звідси, покинути цей берег та цю хижу біля моря. Тому що не лишалось більше ілюзій щодо призначення.
Шукати Чорну наречену- це як шукати власну незворотню долю в цьому світі, наче в глибині власної душі…
Тоді жінка розсміялася…
Чорна наречена призначена в жертву…А не ти…
Чорна наречена пов’язана з нашою душею…Якимись нитями…Я відчуваю, що це все не просто так…
Можливо, ти все правильно зрозумів…Чорна наречена- не проста жінка. Вона та, хто має запитання. А ти матимеш відповіді у слушний момент.
Значить це ніби зустріч з власною душею.
Ти завжди був мудрим чоловіком. Мудрішим, ніж твої сучасники.
В наступний момент жінка провела йому по очах своєю теплою рукою. Він відчув цей рух на кілька секунд,  наче сама його мудра самотність наодинці з власними думками на цьому тихому вічному березі прощалася з ним тепер. Понтій Пілат закрив очі, а коли відкрив їх, то усвідомив , що опинився посеред дивного місця.
Він озирнувся навколо і раптом побачив ще декілька таких самих, як він , чоловіків.
Посеред круглого мощеного старовинним каменем двору була кам*яна криниця, на якій якраз і сиділи ті чоловіки. Одягнені вони були переважно в такий самий одяг, як і він сам, тому Понтій Пілат і подумав, що , мабуть, вони народилися в ті самі часи, що й він сам,  принаймні, приблизно.
Далі він побачив чи то руїни давнього палацу, обвиті наразі плющем. Від них- цих уламків та побитих і розвалених мабуть вже давно стін віяло древністю та безгомінням. Але чоловіки біля криниці зберігали спокій та незворушність. Лише коли побачили його, раптом один встав та підійшов до нього.
на обличчі того, хто підійшов, зморшками були написані всі його діяння , його слава та падіння, перемоги та суворість до ворогів, його мудрість та безум, його досвід воїна і мудреця. Понтій Пілат давно умів читати такі обличчя. бо дивився в них наче у власне віддзеркалення..Ніби сам невмолимий час дивився на нього з таких облич.
Тебе теж сюди прислали – просто сказав той чоловік.
А де ми? – з трудом розліпив губи Понтій Пілат . і раптом згадав, що вже декілька років ні з ким не розмовляв.
Нам сказали випити з цієї криниці та сидіти чекати , що буде далі. але якщо вип.*єш, забудеш своє ім.*я і минуле.
Це необхідно? – спитав Понтій Пілат. – Ти вже пив?
Ні, ми сидимо і чекаємо, що буде далі.
А може нічого не буде, поки не забути своє ім.*я та минуле?
Смієшся над нами? Ми такі самі як ти..Ніщо нас не тримає. А що нас чекає, ми не знаємо…
Тоді Понтій Пілат підійшов до решти та раптом зазирнув в криницю. Але води там не побачив. Тоді обернувся та спитав імена чоловіків.
Ти звик, що маєш відповіді на свої запитання, - трохи іронічно спитав один з чоловіків.
Так, звик..
Та ми всі звикли…Перед тобою тут царі й імператори. Мабуть, ти теж..
Ні, всього лише намісник..імператора..
О, мабуть знаменитий намісник..- засміявся раптом інший..
Не знаю, чи це важливо. То я не побачив води, яку нам треба випити…
Сказали, що це не звичайна вода. І вона не в криниці. 
А де ж? – Понтій Пілат почав про щось здогадуватись. З глибини пам*яті виринули давні спогади, які приховував та прагнув не ворушити.
Сказали, що ти даси нам воду…-  сказав той, що підійшов до нього перший.
Колись я знав одного чоловіка, що мав таку воду. Але я не знаю, чи зможу сам знайти її.
Будемо вважати, що  воду ми знайшли. Але тут починається дорога . і кажуть, вона веде в гру. Чи разом ми підемо чи ні, але там буде гаряче. І нам потрібно буде знайти Чорну наречену.
Так, я чув.- тихо відповів він. Болючий спогад про Філософа з минулого знову пробудив у ньому спогади про химерні події. Але ж тепер він сам був тією водою для цієї компанії. І дорога була відкрита. Він ступив на неї спочатку однією ногою, а потім і другою. Тоді обернувся та побачив, що чоловіки один за одним встали з криниці та ступили за ним слідом.
Тільки , хлопці, шукати ми будемо не Чорну наречену. А нареченого.
І раптом він побачив, як чоловіки один за другим почали сміятися. Спочатку тихо, а потім все голосніше.

Місто Сонця. Радка
Вона опинилася на поверсі, на якому ще не була до цього моменту. Тут було тихо , і ліфти та ескалатори рухалися безшумно. Вона пройшла ще кілька коридорів, поки не встала перед широкими та прозорими дверима. Наразі, що там було за дверима, вона так і не побачила, незважаючи на всю прозорість цієї двері. Але там почувся звук. Там хтось точно був. Радка ще почекала. Але в її маршрутному супроводі були чіткі вказівки і сумнівів не мало виникати. Їй потрібно було увійти саме сюди. Саме в наступний момент.
Але коли цей момент наступив, а дівчина його точно відчула : чи то серце стукнуло голосніше , чи то вона сама раптом перестала дихати , але двері раптом відчинились самі та хтось там назвав її ім.*я.  Не Радка. Інше ім.*я, яке вона давно забула. Але раптом згадала, що це і є її справжнє ім.*я.
Наразі вона його у той же момент знову забула, наче це було уві сні. Вона знала такі сни, коли раптом чуєш відповідь на найпотаємніше запитання чи назву міста чи імена, але в той же момент все це знову вислизає з твоєї голови, так сталося і тепер. Разом з тим, вона все таки увійшла в залу і відчула її наче живу осмислену порожнечу, саме так, раптом у Радки мороз пішов поза шкірою, коли вона усвідомила, що простір навколо не простий , що він бачить її осмилює, запам*ятовує та потім прагнутиме відтворити її. Потім вона побачила чоловіка. Він стояв посеред зали. Хоча вона була доволі велика, але здавалося, що чоловік займав собою увесь цей простір якось так незримо.
Чоловік був у простому діловому костюмі, як ті, кого вона часто бачила там у грі ще в ті часи,  коли для неї гра тільки починалась. Але тут вже давно звикла до іншого одягу, трохи футуристичного, такого, що не сковує рухів, але цей чоловік нагадував наче директора школи чи вчителя.
Але сказав він зовсім інше:
Я Майстер.
Корабля? – чомусь спиталось в Радки. В наступний момент вона пошкодувала про свою хуліганську вихідну.
Ні, не корабля. Скоріше Майстер, що будує міста.
Радка не здивувалась. Здавалося, що саме такого вона й сподівалася зустріти. Майстра що збудував це Місто Сонця. Місто майбутнього.
Майстре , ви тільки що назвали моє справжнє ім.*я.
Так, я знаю всі справжні імена і коли буде потрібно назву кожне.
Я його знову забула
Тобі його не потрібно знати. Ні для чого. Тільки я його знаю.
Ім.*я кожної людини на землі що жила живе чи буде жити?
Так. Всі.
Тепер Майстер усміхався. І тепер Радка помітила, що у нього сиве волосся, хоча акуратна охайна зачіска, що у нього видовжені кисті рук та довгі музикальні пальці, що він майже не рухається, лише говорить, але його погляд настільки живий, що дивлячись на Майстра, дівчина відчувала, наче сама її душа відділялася від тіла та з*єднана з самим Майстром увіходила в Його відчуття та свідомість і говорила там з Ним всередині Нього самого, що тоді вона втрачає зв'язок з власним тілом , втрачає до нього чутливість , а воно так і стоїть посередині зали та просто дивиться на Майстра по інерції, хоча в цьому немає потреби. Немає потреби в очах чи вухах, щоб бачити його чи чути, що Він і так постійно ніби поєднаний з її свідомістю.
Майстер тільки усміхнувся на це.
Раніше чи пізніше всі приходять до мене.  Тому ти тут.
Це стосується того хлопця- Ангела, що у грі. Мені сказали слідкувати за ним.
Тепер це стосується всіх живих істот. Ти сама все відчуєш.
Радка промовчала на цей раз.
Це все занадто складно.
Ти звикнеш, - відповів Майстер. І Радка знала, що це правда, що вона дійсно звикне, що вона точно знатиме , що робити у певний момент. Бо є Він. Майстер.

Риба. Петка.
Дівчина залишалася рибою навіть маючи свідомість людини.
І не переставала думати про любов Юнга та того, кого хотіла би зустріти. Але навіть поринь вона на дно океану, все одно не знайшла би. Вона це точно відчувала.
вона була одна. Не існувало крім неї антропоморфних риб. Не існувало в жодному місті з названих чи неназваних. Не існувало в жодному з семи оканів іншої  такої істоти.
Як мені згадати , що я витіснила. як мені знайти власного Анімуса, якщо я єдина така на всій планеті? – безнадійно думала Петка.
Вона мала би плакати, якби вміла. Вона мала би кричати, якби в неї вийшло. Вона мала би з кимось поговорити, але риби не говорять. Вона мала би комусь написати, але ніколи не вчилась.
Та й люди переважно її сторонилися, бо чи то боялися, чи то навпаки, боялися нанести шкоду саме їй. І вона прийняла це та звикла і не прагнула шукати у людей ні розуміння ні порятунку.
Чи бути людиною так само безнадійно, як наприклад бути рибою?  - питала вона скоріше сама у себе, ніж у когось. Вона не могла нічого ні у кого запитати.
Вона була самотня, як риба- луна. Як риба-  меч чи риба- пила. Але ж навіть ці химерні істоти мали собі подібних.
А вона не мала нікого.
Найхимерніше створіння на землі має собі пару- думала вона. - Ной врятував всіх. Де ж моя пара? Хіба спитатиму Ноя ? Навряд чи він би мав відповідь.
Хіба знайти Майстра, - раптом подумала Петка.
Ця проста як сон думка , здавалося, знайшла її сама. Наче приплила з темної непроникної чорнильної свідомості ночі та видихнула їй у вухо саме це ім.*я
Майстер…
Петка встала. За вікном дійсно стояла ще літня , хоча вже починалася осінь, чорнильна ніч.
Петка зварила собі каву. Сіла на канапу та стала думати: Риба без океану. Жінка без чоловіка. Душа без Анімуса. Як ніч без світла. А якби він ніколи не настав – той ранок.
І коли Петка починала так гірко думати над собою, то від гірких  думок шкіра з лускою починала сохнути на ній та луска починала повільно опадати, так печально та безнадійно, наче листя з осінніх дерев. І тоді дівчина нічого не могла з тим зробити, хіба що вимести потім підлогу, змітаючи сріблясті лущинки.
Мені потрібно знайти того Майстра. Кажуть, він всемогутній та всевідаючий. Він повинен знати, де мені шукати чоловіка- рибу.
В той же момент в її голові все встало на свої місця…
Петка зняла нічну сорочку ,  постояла біля відкритого вікна , вдихаючи свіже нічне вже трохи прохолодне повітря,  відчуваючи як луска на її тілі наче відживає, потім одягнула сукню прямо на голе тіло без нижньої білизни, вперше в житті відчула, що це тепер не важливо та підійшла до вхідних дверей. Вона не стала обертатись , хоча знала, що вже не повернеться…
В наступний момент Петка відчула, як двері зачинилися за її спиною.
Вона вийшла з дому та пішла порожньою нічною вулицею. Неочевидно відчула, як реальність змінилася навколо неї. Наче її підміняли на її  очах, але очима вона якраз  цього побачити не могла, лише відчути ледь вловимі рухи повітря та самого простору.
Все змінювалося. З*являлося те, чого не було раніше і зникало звичне.
Вона зрозуміла, що потрапила в гру.  Але здавалося, що іншого виходу, ніж вхід у гру,  в неї ніколи й не бувало.


Капище. Оріянна
                Двері відкриті.
                І наречений   вже при порозі.
 
А потім їй приснився сон…
По чім, вона не могла сказати, бо після сну завжди наступав інший сон прямо у сні…
Сни накладалися один на одний , наче теорія всього, і вона , здавалося, ніяк не могла прокинутися та наздогнати сама себе..
Наснилося їй, що вона знову стоїть перед давнім кромлехом, але тепер степ навколо стугонить копитами диких коней та звучить їх далекими голосами…
А в наступний момент вона відчула, як її, наче маленьку дитину, кладуть в кам8яний ящик посередині кромлеху, кладуть її на бік у позу зародка, і вона зіщулена, як ненароджене немовля , б*ється й прагне закричати чи то від страху чи то від болю…
А потім  її тіло, що наразі не відчувало болю у сні , запалюють у тому кам*яному ящику, і вона розуміє, що вже нічого не зможе зробити, що її принесено в жертву могутнім богам Матері- землі і від того вона дійсно перетворюється на немовля , щоб повернуться в утробу богині, щоб бути народженою від духу чи то предків чи то могутніх богів, що її душа очищена вогнем , піднімається тепер над древнім колом кромлеха та навикає крил за спиною та стає птицею над безмежним полем , що вона звідси з висоти тепер може зазирнути в очі своїм братам та сестрам, що так і стоять там внизу, задивляючись в палаюче багаття…
Оріянна прокинулась від того сну , сіла на постілі та подумала, що десь ступила в заборонене коло. Вона згадала, що це було більше десяти років тому назад. Разом з подругою вони подорожували та поїхали на знаменитий острів , що мав славу. Вони тоді просто погуляли островом. Щось було в тому місці. Воно було овіяне легендами та іменами настільки прославленими, що , здавалося. Над островом досі витав їх непереможний дух. І пам*ятні споруди і церква тоді дуже сподобались Оріянні. Потім вони вийшли в ліс, пройшлися давньою стежкою, яку прославив знаменитий поет, що колись ходив нею,  та натрапили на такий самий кромлех, як з її сну.
Камені стояли по колу, а посередині був  величезний камінь розміром з дорослу людину. Та вона тоді безпечно ступила в коло без запрошення, без дозволу..
А подруга їй шепнула тоді на вухо: Не ходи, ти ж нічого не знаєш про цей кромлех.
Але вона не послухала. Це ж просто старовинні камені. Це ж просто пам*ятник під відкритим небом. Хіба  він може їй щось заподіяти?
Оріянна тільки тепер зрозуміла, що він їй заподіяв.
Дівчина скочила з ліжка та побігла пити воду. Набрала холодної води з кулера та надовго припала до філіжанки.
Вода трохи остудила її пам*ять та позбавила страху.
Хіба я тепер Чорна наречена через те, що ступила в древнє коло не спитавши дозволу, - думала вона. – Через це мучають мою душу.
В цей момент задзвонив телефон. Оріянна повільно відчуваючи дорогою в ці кілька кроків здивування: Хто міг дзвонити вночі? – повернулась до кімнати. Не взявши телефон до рук, вона побачила невідомий номер. І вирішила не відповідати. Вона знову повернулась, щоб повернутися в кухню до свого тривожного вікна та кулера з водою, як раптом почула з-за спини голос. На дзвінок все таки хтось відповів, включивши голосний режим. По спині сипонуло морозом. І перш ніж обернутися вона почула чоловічий суровий голос:
Тепер ти в грі. Ти повинна знайти Майстра.
Що за?..- Оріянна все таки обернулась на телефон встигнувши в ці кілька секунд витіснити страх та вирішити, що не усвідомила як сама натиснула на кнопку відповіді. Але телефон вже мовчав. Дівчина відчинила телефонну книгу та стала шукати Останні прийняті дзвінки. Список був чистий , наче tabula rasa – вона сама очистила список дзвінків.
Що відбувається? – встигла подумати Оріянна.


Риба.  Петка
Спочатку Петка довго бігла, поки не відчула, що у неї зупиниться серце, якщо вона зробить хоч один крок.
Тоді вона зупинилася та стояла, відчуваючи як повітря рве легені.
Я ніколи не була сильна в бізі..- подумала вона.
І коли могла нормально вдихати та видихати, помітила , що вже стоїть не на звичайній міській вулиці, а наче вже за самим містом і воно- місто – відчувалось тепер десь далеко за спиною.
Петка стояла та думала, що пахне рікою та передсвітанковою свіжістю. Над обрієм піднімалася зоря.
Петка усміхнулась і раптом помітила, яке яскраве над головою небо . Всіяне величезними, наче їх хтось наблизив, ясними зірками, воно було ніби опрокинуте по відношенню до лінії крайнеба , що тепер чітко вимальовувалося , бо над ним сходила тонка лінія світанку . дівчина встигла подумати : Куди тепер? Ця думка виникла і знову щезла, бо вона раптом відчула, що тепер немає значення : Куди? Бо саме поняття про місце і направлення втрачають сенс, бо куди би ти не пішов , ти знайдеш і тебе знайдуть …Тому що хтось завжди дивиться на нас , навіть в цей момент.

А потім побачила перед собою чоловіка. Це був високий кремезний чоловік, мабуть вище її саму на голову,  одягнений . наразі якось футуристично. Він стояв та скептично дивився на саму Петку. У якийсь сосен вона розгубилася, бо не звикла до уваги чоловіків, тим більше таких …Петка не змогла підібрати слово та просто очікувально дивилась на нього.
А він здавалось був чимось явно незадоволений.
Ходімо, - почула вона раптом його трохи дійсно сердитий голос.
А ви хто? – все таки вирішила спитати вона.
Я –Ной! Ти мене покликала.
Я?..- Петка згадала ,  що дійсно думала про Ноя , але чи думала вона, що він так просто з*явиться в її житті та ще буде явно незадоволений, що вона звернулась по нього.
Ти – сказав Ной вже спокійніше розглядаючи її , наче вона була проявою і непорозумінням.
А куди ходити? – пролепетала дівчина.
Дівчино, - почав Ной , але тепер явно опанувавши себе та вирішивши бути терплячішим, - ти покликала мене через те, що не знайшла свою пару. Чому ти вирішила, що це було з моєї вини, я ще не знаю…
Дівчина спіймала на собі прискіпливий та уважніший погляд Ноя, що ніби просвічував її дивним поглядом. Очевидно, що відповідь на власне питання для нього самого вийшла не очевидною , але він продовжив:
Але ти тепер в грі. Якби тобі це пояснити. Гра- не зовсім реальна, скоріше трохи потойбічна. Але твоя мета – втрапити в Місто Сонця. Там ти знайдеш Майстра. Він знає  всі відповіді. Але раз ти назвала моє ім.*я, то тепер мій е..типу обов*зок- допомогти тобі.
Петка розгубилася. Виходить через власне без голів*я вона відірвала поважного чоловіка від справ.
Їй стало соромно.

Psihodelika. Чеслава.
Лютомисл давно не писав. І тоді Чеслава замислилась сама.
Кажуть, життя без любові не має сенсу. Чи не зарозумілість наша і нахабство- шукати сенс.
Бо інші кажуть, що світ і життя – це річ у собі. Тому й немає сенсу . не було сенсу чекати любові, не було сенсу її шукати і боротися.
Тому Чеслава якось опечалилась та вирішила більше так тотально не помилятися. Аби тільки не забути дану собі обіцянку.
Любити і чекати прикро й боляче. Чи не ясніше жити , маючи попереду лише місце для одного кроку. А решта- хіба так важливо?
Дівчина подумки ще довго говорила з власними героями та героїнями. Вона відпустила їх на волю. Але вони чомусь повертались.
Хто –зна , може, скучали за нею. А може дійсно заблукали? І раптом вона прямо посеред ночі сидячи на кухні спробувала уявити цей корабель , що так і лишився там в океані.
Це було химерно. Корабель, що не потрапив в..
Куди ж вона хотіла його вести, наче була не письменницею, а сама- капітаном того корабля. В Коринф.
Але де тепер той Коринф, що тоді вона так ясно побачила внутрішнім зором. Здавалося, його давно вже не було.
Реальний Коринф- славетне велике місто, що існувало колись та правило половиною світу давно забутий людьми, що про нього пам*тало лише декілька істориків- як прагнула вона його збудувати знову, підвести з тих древніх руїн та повернути на його вулиці веселий жвавий натовп, ніби вона вміла повертати до життя тих, кого теж вже давно не було , як і самого Коринфу.
Отже, корабель з Дмитром та Євою йшов в Коринф. Тесей теж повинен був там опинитись. Але вона так і не довела корабель до місця призначення. І тепер хтось прагнув звідти докричатись до неї.
Але сама дівчина не відчувала вже тепер снаги вести той корабель далі.
Але ж чи може корабель без письменниці знайти свій маршрут, чи не буде він так крутитися на одному місці, як буває, коли маєш лише одне весло.
Кораблі не повертаються , вони лише продовжують свій путь вперед, - подумала дівчина.
А потім згадала один з давніх листів від Лютомисла. У ньому він розповідав про Місто Сонця та Майстра, що умів виправляти людські помилки. Наразі , він не написав, як потрапити в це Місто та де шукати того Майстра.
Мабуть же , що той Майстер – не потужний чаклун чи маг. Може він …
Вона вже мала відкинути цю прикру думку, але разом з тим, раптом відчула, як стислося її серце. Вона знову подумала про своїх героїв, розгублених по всіх дорогах та навіть посеред океану.
Потім підійшла до комп*ютера та включила його. Поки завантажувався Робочий стіл з іконками додатків, а потім сам браузер, вона вже знала, що робити.
Вона написала перша чоловіку вперше в житті:
 Як потрапити в Місто Сонця та як знайти Майстра?
Написала та відіслала без привітання та запрошення. Навіть не згадавши прикрі образи, якими вони останнім часом обмінювалися.
Та потім подумала : Чи довго прийдеться чекати відповіді.


Демони Демосу. Янг Едалт
Хлопець знову сидів в тому самому кабінеті, що й пару років тому назад, коли так раптово загинув Скай.
Він тоді був шокований та глибоко переживав за те, що Скай завжди був з ним, вони росли разом та були не розлий вода, а тепер – розлила, розділила вода. Хто –зна , що то була за вода, що за ріка , що лягла між ними, та як через неї перебратися.
Лета чи Стікс…Іноді він згадував ці забуті назви з уроків літератури , згадував міфи та легенди пов*язані з пошуком близької людини , побратима, можна сказати, в пеклі чи раю, де то він тепер був.
Хоч би залишив сліди на тій воді, - так прикро думав іноді Янг вечорами, коли раптом згадував , що Скай вже ніколи не подзвонить в його двері та вони не вирвуться з чотирьох стін на ту їх вічну вуличну волю, не підуть бродити містом, шукаючи поживу власним душам. Ці два роки минули без Ская, наче уві сні.
Янг дійсно іноді прокидався посеред ночі , згадував щось, але тут же забував знову і тоді відчував як гіркий холодний ком підступає до горла , лягав знову на спину , обличчям до стелі та думав про ту космічну височину над головою. Де ж там те небо те пекло? Куди податися , де шукати…
Через який міст перейти? Де шукати міфічну бабу Йагу, якою лякали в дитинстві, але тепер вона здавалася йому єдиною, хто міг би дати заповітний клубочок з заповітною ниткою, що веде з безгомінного лабіринту туди де тепер Скай..
Наразі, Янг знав, що ніколи так не вчинить. Просто він більше не мав друзів, тому скучав за Скаєм.
Проте, якби було можна сходити за ним та привести назад, він би пішов хоч в пекло, хоч в рай..
Тільки не знав дороги.
Але тут в кабінеті раптом повіяло холодом. І хоч Янг так само ходив на роботу та кожного дня виконував все, що було потрібно, відганяючи прикрі думки та чекаючи, коли відпустить, тепер у кабінеті він знову відчув гіркий ком у горлі.
Не відпускало.
Можна води? – спитав він.
Детектив налив з кулера води в паперовий стаканчик та подав йому. І поки хлопець пив, пильно дивився на нього.
Раптом його очі звузились та він спитав, чи не залишився у того його – детектива номер телефону.
Що ? Я не пам*ятаю. Може видалив. А що? – розгубився Янг.
А можна ваш телефон – подивитися?
А що трапилось?
Це я й хочу вияснити. То можна телефон?
Детектив був якийсь дружелюбний та Янг вирішив, що справа то вже закрита, значить це щось інше.
Витягнув з кишені джинсів телефон та подав детективу. Той узяв та став уважно вивчати, очевидно відкриваючи по черзі потрібні додатки.доволі довго він вивчав телефон Янга Едалта той встигнув заскучати, вивчити пейзаж за вікном, малюнок на шпалерах , зміст робочого столу детектива та навіть прокрутити в голові події двох останніх тижнів день за днем , намагаючись згадати хвилину за хвилиною: де він був та з ким говорив. На всякий випадок.
Але навіть після того пройшло ще хвилин десять , як детектив скептично віддав телефон знову хлопцю.
Якийсь час він сидів та мовчав.
Так у чому справа? – спитав Янг, відчувши , що детектив має в душі певні сумніви.
Детектив мовчав та дивився прямо в очі Янга. Не питав , де він був вчора та позавчора з сього мої по десяту.
Де ви були вчора з сьомої по десяту, - раптом спитав детектив.
Відповідь крутилася на язиці в Янга. Але він раптом вирішив теж провірити детектива.
У вас є дозвіл затримати мене та задавати питання? Чому я тут..
Тоді детектив раптом ще пильніше зазирнув в очі Янга.
То хіба це був не розіграш?
Який розіграш? Якщо ви мені поясните, у чому справа, я зможу сказати щось нормальне.
Іван Долінський…
Що? – спитав Янг та відчув, як в грудях розливається холодна калюжа.
Вчора на мій телефон прийшло повідомлення з його номера. І позавчора теж. А телефон закритий у камері зберігання речових доказів. Я спеціально відкрив камеру та особисто бачив телефон. І після того прийшло ще одне. Повідомлення.
Янг відчув, як калюжа крижаного холоду пішла по руках та ногах.
Я нічого про це не знаю.
Я подумав, що то якийсь розіграш. Але тепер бачу, що ви ні при чому.
А що за повідомлення? – ледь вичавив з себе Янг Едалт три слова.
Отож бо, що я нічого не второпав. Щось про демос і демонів.
Янг Едалт раптом відчув, наче з нього вийшло все повітря та йому нічого було ні вдихати ні видихати. Він відчув нудоту. Потім схилив голову та побачив, як підлога кружляє навколо своєї оси.


Риба. Петка
Вони йшли доволі швидко. Петка ледь встигала за Ноєм.
Але нарешті він зупинився та вирішив дати дівчині перепочити.
Дорога йшла , здавалося, через якісь порожні дикі місця. Але ж такого не могло бути, щоб місця були зовсім дикі та порожні, - подумала Петка, коли вони примостилися на парі великих каменів та вирішили просто перевести подих.
Ной придивлявся до Петки якусь хвилю, а потім спитав:
Ніколи не бачив таких незвичайних людей.
Я не людина. Я – риба. – просто сказала Петка. Вона давно прийняла свою природу та не чекала для себе див.
Риба..З часів Великого потопу не бачив двиних божих створінь.
Тоді Петка відчула , наче словами Ноя сам Бог відкриває для неї невидимі двері у свій світлий світ ласки та любові.
Розкажи про Потоп. Адже кажуть, що Ной знайшов кожному пару. Мабуть, він був великий чоловік. Іноді самі люди плутаються та не можуть відшукати собі подібного. А тут чоловік, що віднайшов кожному, хто йому подібний та врятував цих людей.
- Потоп- це Великий Потік. Якщо увійдеш у нього – багато, кого можна зустріти. Але Бог всім приготував пару. Ніхто не буде сам. Це і є справжній порятунок.
Петка відчула раптом, як і її душі народжується дивна пам8ять про те, чого вона сама ніколи не бачила. Якісь картини стали виникати перед її мисленним зором.
Що це?
Потік відкривається. Тепер тримайся, бо без Ковчега може понести.
А що таке Ковчег? Як на нього втрапити?
Та ти вже втрапила. Навіщо я тут? – Ной усміхнувся.
А пара…
Чекай, просто чекай. Пошук любові і пошук Бога- це й є Путь. Але він не простий і може зайняти не один рік, не два…це наче не складно, але не все так просто…Але в Путі ти зустрінеш багато людей. Хтось тебе не помітить. Хтось тебе не полюбить. Хтось тебе ненавидітиме . Але нарешті у Потоці ти знайдеш тих, хто не пройде і полюбить тебе. Але навіть тоді ти відчуєш їх як братів чи сестер. Не зупиняйся, йди далі. Великий Потоп – як життя. Бурхливий та нескінченний. І колись ти його зустрінеш.
Петка задумалась. Виходило на те, що Потоп завжди був і ніколи не припинявся. І кожен дійсно має пару. Але знайти все одно не просто. Божа земля – величезна. І все у ньому тече та змінюєтьсяя. Бо це Поток. Мабуть, він теж десь її шукає. І колись вони зустрінуться.
Петка усміхнулась.
Так, в Потоці багато стає яснішим. Ти починаєш бачити, мала.- Ной знову тихо та ясно усміхнувся. Та раптом Петку охопило таке дивне відчуття щастя та радості. Вона відчула. Що хоч Ной і не був Рибою , але він здатен зрозуміти її та прийняти.
Ходімо, ще далеко. Я пройду з тобою ще трохи. Але коли ти опануєш Поток- підеш сама. Серце підкаже куди і коли повернути.
А Майстер?
Майстер- реальний. Ти знайдеш до нього дорогу. Але він , якби це пояснити, … Майстер ..він річ у собі…Ти повинна сама навчитися відчувати та розуміти Поток…
Через пару хвилин вони встали та пішли далі. і світ ні на йоту більше не змінювався.


Емо Геловін . Чорна наречена
Чоловіки вийшли з того місця та пішли повільно , стиха перемовляючись між собою. Пілат відчував, що йдуть саме за ним та через нього. Він не міг сказати, чому він так вирішив, адже йшов навіть позаду інших, але не очевидно це було й так зрозуміло, що ці чоловіки токно відчувають його кроки та чують кожен його вдих та видих. Від цього щось залежало. Поки що вирішив не зважати.
Може, думав він, вони думали, що я знаю відповіді…
Але чи знаю я їх, - знову думав він.
Але пізно вже було зволікати.
Поруч з ним опинився той чоловік, що підійшов до нього перший. Він був мудрий та йшов повільніше решти.
Та все мовчав. Але коли підійшов,  о раптом чомусь заговорив:
Ти знаєш відповіді?
Можливо, - відповів Понтій Пілат.- Хто зна, що я знаю чи згадаю…
Я так і подумав, коли тебе побачив. Ти ще не знаєш, що ти знаєш. Я – Веспасіан. Але не називай моє ім.*я. хоча, можливо , це вже не має значення. Якщо ми вже в грі, то пізно придумувати способи вибратися .
А що це за гра? – спитав Понтій Пілат, не те, що він хотів чути відповідь, здається, він й так вже дещо встигнув зрозуміти.
Гра певна. Це Потік. Знаєш, кажуть , якщо ти назвав чиєсь ім.*я – він може тебе почути. І тоді тобі повернеться його голос чи відповідь. Іноді навіть через багато років. І тоді ти ніби в грі. Ти вже повинен зробити якийсь крок, бо від тебе вже не відступляться. Ти робиш цей крок, але тоді прилітає десяток відповідей, і тоді починається гра.
А коли закінчується?
Не думаю, що це закінчиться…Ти ж теж вийшов з Безчасся, звідти, де немає часу й простору, а все, що тебе оточує, тільки власні думки?
Так , я був там декілька років, доки за мною не прийшла химерна жінка.
Жінка..Жінка – це прекрасно. А я зробив кліпсидру . знаєш такий водяний годинник. Колись ще у своєму домі мені змайстрував один такий механік- мудрець. Він був філософ- той чоловік. І хоч був просо ремісником, ми з ним багато говорили. Я тоді зрозумів, що не весь світ належить мені тільки через те , що я народився імператором чи завоював собі титул. Що в житті є те, що я не зможу отримати просто силою чи зброєю чи купити, хоч би скільки мав грошей. У Безчассі в  мене був палац і все, що й там – дома. Але мені не вистачало чогось.
Мудрості…- раптом стиха підказав Понтій Пілат.
Так. Я зробив ту кліпсидру і раптом через краплі почав згадувати певні моменти. І тоді ми з сином і опинилися в Потоці. І дізналися про Чорну наречену. Тобто, нареченого.
Веспасіан в цю хвилю пильно подивився на Понтія, той відчув його погляд, що наче пропік йому скроню.
Отож бо, що він мудрець і філософ. Я теж такого знав колись дуже давно. Тому я й певно кажу: нам потрібно шукати нареченого, а не наречену.
Я тобі повірив. Бо я знаю такий погляд, як  у тебе.. ти знаєш, кого шукаєш. А дорога – одна, все одно більше немає , куди повертати.
Так вони йшли, і дорога дійсно була одна. А їх – чоловік п*ять. І вони йшли упевнено та так, як ходять досвідчені воїни, знаючи, що путь буде довгим та треба розраховувати сили. Понтій Пілат усміхнувся.

Місто Сонця. Радка
Вона стояла навпроти Майстра і відчувала , як час протікає крізь її тіло, як зала то зменшується то наче  виростає навколо, як простір змінює свою наповнюваність: то навколо наче виростає ліс з правічних секвой, то вони стоять біля високого водоспаду та не чують навіть думок у своїй голові, то раптом навколо з*являється пустеля суха та безгомінна, сповнена лише піску та дюн, що простягаються аж ген до гарячого небокраю, то на березі моря, і прибій облизує носки їх взуття, то деінде…
Потім вона зловила себе на думці, що вже не дивується тому, що відбувається, а Майстер і зовсім мовчить. Просто пильно дивується з неї.
Що ти знаєш про гру? – раптом роздався його голос.
Знаю лише те, що гра ця зовсім не така, як про неї говорять. А скоріше – навпаки. – тихо відповіла дівчинаю – Вона небезпечна, але разом з тим, не варто відноситись до неї серйозно.  Потрапляють у неї випадково, але вийти вже неможливо.
Це правда. Але разом з тим, гра – просто річ у собі. Вона не має сенсу, к і майже все на світі.
Чому же? Де ж подівся смисл?
Справжній смисл – тільки у нашій голові. Але гру придумали люди. Ми придумали тільки світ. Побудували його.
Самі побудували. – повторила дівчина.
О, ні не самі. У нас завжди були ті, хто його й задумав.
І хто ж це? Я думала, що ви його придумали.
Ми його створили , але замислили його генії. Евклід і Ньютон. Та ще багато людей : математики фізики хіміки і навіть поети. Ми все уважно прочитали.
Що? Просто прочитали?
Так …Знаєш, В Началі було Слово…Ми прочитали роботу Ньютона «Начало» і роботи Евкліда. Там же дійсно все описано словами: всі величини і закономірності. Ми все збудували , як було задумано. Але люди …
Люди …
Майстер усміхнувся…
Люди такі непередбачувані. Якщо людям дали свободу вибору, то чи працює теорія детермінації? Ми довго спостерігали за людьми і зрозуміли, як народжується хаос. Тому іноді допомагаємо , чим можемо. Але й це не завжди приводить до потрібних результатів.
Радка дивилась на Масйтра. І тоді простір в черговий раз змінив свію форму і зміст. Тепер вони повернулись в залу, ту, що була спочатку. Але тепер в ній з*явилися інші люли. Наразі вони не бачили ні самої Радки ні Майстра. Вони ходили навколо, деякі перемовлялись між собою, деякі зупинялися, навіть проходили крізь них. Але жоден з них не зупинився і не відчув їх присутності.
І як ви з цим справляєтесь? 
Спостерігаємо. Допомагаємо там, де можемо встигнути. Проте, це складно. І приходиться починати спочатку. Кожного разу.
І  у вас є зв'язок з кожним на землі? – спитала Радка.
Так, але цього було мало. Нам потрібно було поєднати всіх людей на землі. І це було складно, доки не з*явився Інтернет. Так люди дізнаються одне про одного швидше. 
А яка мета? – спитала дівчина.
Може, Глобальна Свідомість? Бо колективної підсвідомості – замало.
Майстер знову усміхнувся.
Але тобі не треба про це думати. Ми запрошуємо таких чутливих людей, бо можемо через вас працювати з багатьма. І до тебе буде особливе прохання. Ти готова?
Так, - вихопилося у Радки, але у той же момент вона відчула, що й не могла по іншому відповісти.


Гра. Ангел
Ангел так і стояв навпроти Королеви. Вона тепер майже сміялась. Ніби щось відбулося чи то з нею самою, чи то невидимо навколо них.
Етма теж усміхалась. Ангел поки що мовчав.
Ти говориш з нами загадками, - сказала Королева. – Але чи ти знаєш, що тут загадки задаю я.
Я знаю. Це не загадки. Просто я не можу пояснити, як все відбувається. Хоча це відбувається на моїх очах. Я бачу дивні речі, але пояснити їх так складно.
Якщо ти про гру, то м тобі можемо розповісти більше, ніж ти собі думаєш. Хоча тобі здається, що ми поза грою.
Королева наразі при підняла одну брову. Очі у неї були майже людські, але зміїні зінниці та жовтий полиск робили Королеву схожою на прадавню чи то богиню, чи то позаземну істоту.
До її мовлення Ангел вже звик.
Проте, Королева продовжувала:
Тут у Грі є ті , хто поклоняється Великій Матері. А є ті, хто шукає Нареченого. А є ті, хто шукає сразу Майстра.
А ти , Королево, й є Велика Мати? – спитав Ангел.
Ні, але я служу їй.
Ангел раптом згадав Радку- дівчину з візій, що іноді з*являлася перед його внутрішнім зором. Вона теж говорила про Майстра та якесь Місто Сонця.  Лише тепер в голові Ангела щось стало складатися. Бо Королева говорила про те саме, але служила іншій силі.
То твоя Мати – вона зла чи добра? – спитав Ангел.
А ти хочеш дізнатися про неї? – роздався шепіт Корлеви. Етма поважно кивала головою, але Ангел вже знав відповіді.
Ні, я не служитиму Королеві. Мені потрібно у Місто Сонця.
Я знаю. Я піду з тобою.- рішуче промовила Королева.
Що? – Ангел відчув, що його обличчя змінює вираз. – Я такого не планував. Я хотів йти швидко, а не далеко.
…- Королева голосно розсміялася. Ангел до цього моменту не бачив, як сміються Дракони. Це виявилося доволі моторошно. – Я все одно піду з тобою. І Етма теж.
Е..Хлопців ми теж заберемо? – чомусь спитав Ангел.
Якщо самі захотять…
А навіщо тобі до Майстра, Королево? Якщо у тебе й так все є: це місто, влада над цими чоловіками, що служать тобі та охороняють? Якщо у тебе є палац та всі самі до тебе приходять?
Але Королева тільки потисла плечима:
Етма проведе тебе до твоєї кімнати, тобі принесуть їжу. Ти зможеш відпочити,  а завтра вранці ми підемо з тобою.
Ангел зрозумів, що аудієнцію закінчено, коли Королева раптом розчинилася у сутінках зали, так раптово вона пішла. Етма поважно махнула рукою, кличучи його за собою. Хлопець не став запитувати нічого зайвого.

Psihodelika. Чеслава
Вона дивилась крізь тонкі фіранки на вулицю. Потім рішуче набрала номер. Спочатку якийсь певний час ніхто не відповідав. Але вона не була певна, що хтось повинен був відповісти.
Але нарешті вона почула знайому одушевлену тишу на тому кінці, тобто хтось увімкнув прийом дзвінка, але поки що мовчав, мабуть, чекаючи, поки вона сама , тобто Чеслава, бо вона ж набрала перша, перша щось скаже. Це було відчутно по уважному диханню. Ніжному жіночому. Але явно не певному .
Доброго вечора, - нарешті сказала вона тихо в слухавку.
Доброго, - відповіли з того кінця.
Я хотіла сказати, що вас мучають не через те, що ви ступили у те мегалітичне коло…
Що? – на тому кінці раптом запанувала настрожена тиша і чути було, як жінка наповняється непоумінням щодо того, хто телефонує та з якої причини. А якщо ж причина була, то чому та, що телефонує тепер так обізнана з тих причин, адже  та , що тепер відповідала зачаєним мочанням , мабуть що нікому ті причини не відповідала. Ні причин, ані тим більш наслідків. – Хто ви?
Голос , що роздався раптом вийшов напрочуд спокійний, навіть взагалі позбавлений емоцій, якийсь занадто спокійний та застережений, типу,  хто б ти не була, подумай, чи варто далі продовжувати цю розмову, може далі зась і тобі й мені, може далі – тільки гіркі дюни пізнання правди.
Ви мене навряд чи знаєте, але я вас знаю. Тепер вже. 
Я думаю, що ви могли мене з кимось переплутати.
О, ні, наскільки я розумію. Але про ваші сни та видіння можна поговорити десь на нейтральній території.
О, де це тепер такі території? – жінка на тому кінці раптом усміхнулась.
Можемо десь зустрітись ? може в кав*ярні?
То може спочатку назвете своє ім.*я, бо напрочуд цікаво, з ким я маю справу.
Мене звуть Чеслава. Я письменниця.
Відома? – з того кінця явно прозвучала іронія, але Чеслава не образилась.
Не дуже.
Що ж, тоді можна. Не дуже люблю знайомитись з відомими людьми.
О,  то чому ж таки?
Не знаю, звичайно я не права, але виглядають вони іноді доволі зарозумілими.
Може просто занадто зайняті своїми внутрішніми проблемами.
Отакої..Тоді мені теж варто сподіватися невдовзі стати відомою ат багатою.
На цей раз розсміялась Чеслава. В жінці відчувалося тонке почуття гумору і вона зрозуміла, що знайде з нею спільну мову.
Жінку звали Оріянна. І саме вона й була потрібним медіумом.  Вона та, кого Чеслава шукала декілька місяців.
Але тепер, коли вони домовились про зустріч. Їй належало пояснити незнайомці доволі дивну та химерну проблему, що стосувалася її власного життя, її химерних книг та власне усього, що пішло не так.
Чеслава усміхнулась. Чомусь вона хотіла сподіватися, що Оріянна зможе їй допомогти.


Емо Геловін. Чорна наречена
Жінка йшла повільно, чоловіки за нею не просто доволі встигали, але деякі навіть , йдучи та говорячи між собою, врешті непомітно якось опинялися далеко попереду, та потім їм приходилося її чекати. Вона звичайно старалася призвичаїтися до їх сили й кроків, але їй це погано вдавалося .
Але Пілат як не дивно йшов порчу з нею. Не обганяв , але й не відставав. Так йшов повільно,  встигаючи роздивлятися краєвид , напрочуд мальовничий та нарешті наважився спитати:
Куди йдемо і що там?
О, я не дуже розуміюся, бо маю провести вас лише до межі.
Що за межа? – Пілат був серйозним, він багато що передумав у Позачассі та ніколи не підганяв ні подій ні часу, тим більше жінок. І тепер терпляче чекав відповіді.
Ну, межа  ..А там – ще дорога. Вам потрібно шукати Місто Сонця.
Щось знайоме. Місто Сонця. Чув про таке.  І Платона читав , хоча я військовий, але легенди про Атлантиду чув.
Так,  щось схоже на Нову Атлантиду, - жінка тепер усміхалась та виглядала заспокоєною.
А нічого, що ми не пили воду? І нам залишили пам*ять?
Не думала про це. Але там ви зможете задати будь- які питання.
То ми правда прямуємо до тої легендарної Атлантиди. Тепер пару чоловіків, що йшли десь неподалік . повернулись та стали прислухатися до розмови.
Ні, Місто Сонця не зовсім Атлантида. 
То що це? Царство?
Пілат пильно дивився вперед, де був небокрай. Там була видна смуга землі з далеким лісом та якась гора, з чого він зробив висновок, що прийдуть вони ще не скоро. Адже  поки що жодного міста вони не бачили.
Я не знаю напевне, чи це Царство, але у Місті Сонця ви будете у безпеці та для вас знайдеться справа.

Якийсь час вони йшли мовчки. Поки жінка раптом не сказала: Я знаю, що це було не боягузство. 
Тоді Понтій Пілат від душі розсміявся:
А що ж,  мила пані?
Просто ви знали,  що це не  кінець, а тільки початок.
Можливо,  - чоловік усміхнувся. – Не боягузтво,  звичайно. І можливо, я дійсно все знав.  Можливо не тільки те, що відбуватиметься через годину чи дві, а й тижні, роки та століття по тому.
Дорога тепер здавалася цікавішою. 
І пейзаж  мальовничішим. Тепер він знав, що є Місто Сонця. А якщо немає, то їм прийдеться його збудувати своїми руками.
Царям і намісникам,  простим людям та людям війни…
Всім разом.  Щоб було куди прийти всім, хто тепер просто йде дорогою.  І перед ким просто небокрай, вкритий золотом світанку чи заходу.


Психоделіка. Чеслава
Після розмови Чеслава сіла в фотель та задумалась. Знову про книги та трохи про свою химерну долю.
«Ти був правий, Ти сказав , що все відкриється. І дійсно все потроху відкривається. Зовсім повільно , але я починаю бачити трохи букв з тієї Книги, що Ти пишеш для нас.  А мої книги, мабуть,  повне фіаско.» Але вголос Чеслава нічого так і не сказала. Хіба це було якесь наслання. Хіба книги – невідома частина замислу, якого сама Чеслава ще не розуміла.
Але ж вона все ще не спала свої тихі ночі, думаючи своїх героїв та героїнь, що , вона так зрозуміла, теж вийшли з її книг та просто пішли у світ жити своє химерне стрімке життя.
То як вам там ведеться , у тому вільному світі,  думала Чеслава.  А сама краєм думки все таки пригадувала,  що крім героїнь у яких  історія закінчилася щасливо ,  як от у Іфігенії чи Єви  чи Аріадни чи Арахни,  були й інші…Вони то лишились у пеклі.
Чеслава думала,  що пекло – то вже не гумор. 
«Нічого смішного у пеклі немає. І як же їх звідти витягнути. Тепер же треба постаратися. Та й взагалі ,  пекло – то була явно погана ідея. І Опенгеймер…Мені соромно…» -  Чеслава ловила власні думки майже на порозі власної свідомості чи підсвідомості і вони, ці думки, були не вельми приємні. 
«Опенгеймер – це ж не гумор. Який тут може бути гумор,  якщо потім Перл – Харбор та Хіросима й Нагасакі…»
Звичайно, Чеслава встала та пішла на власну кухню. Там було  тихо чисто та затишно. Увімкнула чайник та стала чекати , поки закипить вода. Хотілося чаю та ще подумати.
« То значить я тут знову для того,  щоб витягнути з пекла Марго та щоб Венецію перестало заливати водою»
Наскільки митець несе відповідальність за  власні витвори?  Чеслава втім не була певна, що може вважати себе митцем, але тему пекла треба закрити. Треба було вирішити, що робити з пеклом, адже ніхто не заслуговує сидіти в пеклі до кінця світів. Ніхто не заслуговує страждати так довго.
Чеслава стала згадувати власні книги і своїх героїв. І корабель, що так і не прибув у Коринф.
Так,  там були Дмитро та Єва. Вона  пам*ятала цю історію. але чому ж Кориннф та яку долю вона їм приготувала? Не дуже щасливу…але ж Чеслава геть забула , яку. На жаль, вона так і сиділа, дивлячись на каву, що повільно вистигала ,  дивлячись на власну тінь, що майже не рухалась на стіні навпроти.

Гра. Ангел
Лише перше світло ранку почало з’являтися у вузькому вікні , Ангел почув тихе шкряботиння у двері.
Він відчинив , в обличчя повіяло ранковою прохолодною та свіжістю. На порозі стояла мовчазна відунья Етма.
Хлопець не спав всю ніч. Після того, як раптово заснув на лаві у приміщенні , де були солдати, він більше не зміг зімкнути очей. Хоча кімната , у яку його привели , була затишна. Та головне, що він був тут сам. Він ліг на вузьке звичайно аскетичне ліжко, можливо теж звичайне солдатське , але чисте та зручне. В каміні палахкотіло вогнище і поруч був ще стос дрів. На столі виявилась таця з тарілкою, там було накладено різних наїдків. Але Ангел не зміг толком ні їсти ні заснути. Всю ніч слухав шелестіння таємничого та небезпечного нічного степу .
Він знав, що там, і думав, що міг тепер ночувати не в цій кімнаті , а в якійсь холодній сирій шпарині посеред дикого степу, що кишів літаючими та повзаючими хижаками різного розміру та дикої вдачі.
Та все думав: Чому Королева хоче вирушити у цей дикий світ, покинувши відносно безпечне місто з охороною та укріпленнями . Йому це все більше здавалося абсурдним та химерним.
І та дівчина - Радка - що звязувалась з ним тільки вчора , що повинна була йому допомогти добратися до Міста Сонця , поки що не знала нічого про Королеву
Він був не проти допомогти двом жінкам, але все ж таки дикий степ , що звідти здавався безмежним та безжалісним , був не місцем для жінок :ні Королеви , ні її Етми.
А тепер незворушна ,як сама доля , Етма, вся закутана у щось сіре та домоткане, стояла на порозі та незмигно дивилась в його очі.
Не передумав? Бо Королева вже готова в дорогу.
Е, Етмо, скажи , навіщо Королеві вирушати у небезпечну подорож? Вам же  тут добре. Це ж ваш світ.
Ангел обвів порухом плечей уявний світ за своєю спиною . Тема, що дуже уважно його вислухала , навіть кинула оком за його спину , ніби в цьому сірому вранішньому смерекові могла уповні побачити та оцінити велич світу, який бажали покинути
Спитаєш у неї самої.
Жінка раптом чомусь розсердилась. Ангел потис плечима. Закинув за спину наплічник та раптом сказав :
Було б непогано захопити щось . Якийсь арбалет чи лук. В цей момент хлопець подумав, що ловити здобич в степу голіруч, щоб нагодувати двох жінок, не вельми зручно. 
Це я можу. Спущусь у сторожову кімнату. Там повинно щось бути. А ти поки що йди тихо до бічного виходу. Королева вже чекає там. Тебе проведе вірна людина.
Ангел наразі запитально подивився на Етму.
Хлопче, кмітуй швидше. Якщо в палаці зрозуміють , що Королева вирішила кудись вирушити , її просто так не відпустять. В зберуть почт та ще пару сотень охорони. Так ми ще місяць не виберемось.
Ангел кивнув головою. Від почту та пари сотень охорони він би не відмовився . Але Королеві було видніше.
Через декілька хвилин після недовгої прогулянки ще темними та нічними кам’яними коридорами, Ангел опинився у невеликому внутрішньому дворику. Там було ледь порожньо і видно було, що двориком рідко користувались. Він був зарослий свіжою зеленою травою і пахло тут степовим зіллям в подекуди визирали польові квіти.
Посеред цього трав’яного килиму стояла Королева. Вона була теж , як і Етма , закутана в зручні багатошарові тканини , так що сразу ледь було впізнати , кого ці тканини приховують . Ангел вийшов з низьких дверей,які сразу зачинились за його спиною. Він підійшов до Королеви та поклонився ввічливо , але Королева ледь відповіла
Ти чуєш? - раптом спитала вона
Що чую?- Ангел не знав , про що говорить Королева.
Ти чуєш Пісню Вітру ?
Ангел похитав головою. Він був давно у Грі. Він був на різних рівнях. А на деякі був змушений повертатись кілька разів. Так, він дещо чув про Пісню Вітру. Але чи чув він її сам…
Кажуть , що я хвора на одну древню хворобу, раз чую Пісні Вітру . В ти шт думаєш?
Раз чуєш , значить ця Пісня - для тебе .
Але після цих слів тепер був певен , що Королева права ,вирушаючи в путь .

Кінець І частини.  Далі буде