Зозуля з серцем матер

Зозуля зі серцем матері.

Легше  знаходяться люди, котрі добровільно йдуть на смерть, ніж такі, які терпляче переносять свій біль.
Цезар (Гай Юлій  Цезар).

Тихо-тихо.  Там, надворі, за вікном уже давненько поночіло. А Чмара  Грець, лежачи на канапі, не може заснути. (Не може знову стулити повіки, тут, у своїй кімнаті, сьогодні так само, як це було вчора й позавчора) .
«Боже, де він? Чи живий, чи здоровий? Що день прийдешній йому готує?»   – ятрять жіноче серце безкінечні, тривожні думки. Щоб хоч якось відволіктися, приборкати біг своїх «скакунів», Чмара сіла на білім простирадлі. Грець увімкнула  настільну лампу. Вона, взявши до рук книжку «Нетерплячі серця», почала «ковтати» сторінку за сторінкою.
Ще б пак! Стефан Цвейг писав захоплююче, цікаво: «Едит стрибнула вниз головою з вежі, яку (навмисно) для неї збудував заможний отець, щоб кульгава  австралійка на могла милуватися чудовим краєвидом». Натомість розчулена Чмара спинилася; вона не стала «запоювати»  далі.
«Боже, яка Едит мужня! Яка ця фрейлін смілива і  сильна духом. Вона змогла доброві-ль-но...  Раз – і  все… Увесь її фізичний і душевний біль тут, на планеті Земля, скінчився. А я? – читачка мимовільно почала порівнювати себе з героїнею художнього твору. – Я зітцен-зітцен  над жменею пігулок... Але проковтнути їх  так і не наважилася. Мені тоді спало на думку, що, можливо, дізнавшись правду, він колись ще прийде сюди, в мою домівку»  . 
Ковтаючи сльози, нещасна молодиця, котра передчасно посивіла, отеперечки згадала... Це було декілька років тому.  Задзеленчав її домашній телефон. Чмара, не підозрюючи, що  це дзвінок  змінить її подальшу долю,  взяла слухавку. Вона (тоді юна   деспечерка тієї  фірми, яка ремонтує  квартири) почала щось говорити, виковуючи  свої службові обов’язки.  Незнайомцю сподобався тембр її ніжного голосу; вони (словом за словом) розговорилися.
Так і  тривала їхня «дружба». То вона набере сім цифр, то він, зателефонувавши їй, розкаже  анекдот.   

•  Мамо, я так сильно закохалася!
•  Ой, дитино, розкажи мені про нього!
•  Він такий чудовий! Має смішний характер, прекрасне почуття гумору, неймовірно розумний і завжди вміє мене розвеселити.
•  Звучить чудово! Хто це такий?
•  Мій собака!
- Господи, помилуй!



***
“Боже, куди я оце втрапив?»  - немовби було написано  там, на його розгубленім обличчі, коли Чмара Грець  відчинила вхідні двері гостю. (Він, ще не знаючи всієї правди, сподівався побачити перед собою здорову красуню, а не таку інвалідку, яка пересувається на візку.)
        --Заходь! Ласкаво прошу. Я не Баба Яга, я не кусаюсь, - ніби допомагаючи парубку опанувати собою, прошепотіла вона. Усміхнена кароока дівчина-брюнетка, сидячи на колясці, вдихнула духмяний аромат тієї білої троянди, яку подарував їй приходько.
Україна. Київська двокімнатна квартира. Адріан Приходько, знімаючи свої модні коричневі туфлі, промовчав. Він отепер осягнув: «Одразу накивати п’ятами  – то   нечемно. . Нині ж, після  Чорнобиля, я теж  не застрахований…»

Чмара Грець.
-Ти що будеш: чай, кофе?

Адріан Приходько . 
(Він  вказав   рукою  парубок,  замовляючи  каву, на стіл, на якому вже стояли різні страви.)
       --Це ти все сама? –

Україна. КДК .   Усміхнувшись, юна ґаздиня  сказала: «Куховарила  я сама, а тарілки розставити мені  Наташка допомагала». Андріан, озираючись, запитав: «А де ж вона?».  Натомість отеперечки Чмара лагідно йому відказала: «Моя молодша сестричка чкурнула, мабуть,  туди,  на  дискотеку, де веселощі й танцюльки…»

Адріан
 --  Чи,  мо, ти спровадила  її?
Чмара Грець
(Чорнокоса дівчина, воліючи стати бути   схожою  на когось зі своїх здорових ровесниць,  пересіла  з візка на канапку).
- А  чом  би  й ні!
- Невже ти думаєш, що я кожного дня приймаю гостей?

Адріан.
- Ну, хіба я знаю? Я  ж  сьогодні вперше…
Чмара
- Ну, пригощайся!
-   Смачного  тобі!
 
Україна. Київська двокімнатна квартира .  Гість, подякувавши дівчині,  сів за стіл. Андріан  Приходько,  напевно, хтів  ще додати: ”Не турбуйся: я потім сам усе зі столу приберу”.  Але, на щастя, він вчасно зметикував:  ”Не  варто, а то ще образиться. Інваліди ж не люблять, коли підкреслюють, що вони чогось не можуть зробити самі».

Україна. КДК.  Вони, випивши чарчину вина «за очне знайомство», сиділи на канапі. Він - русявий, міцної статури «баскетболіст» у білій сорочці. Вона – маленька, тендітна, майже ще зовсім дівчисько,  Гортаючи  сімейний альбом, вони слухали веселу музику, записану на магнітофону плівку.   Їхнє перше й, очевидно,  останнє побачення добігло б так і до кінця: однак раптом (з якоюсь хмільною силою) Чмара Грець міцно-міцно охопила хлопчачу шию своїми тендітними ручками.

Чмара. (Пошепки) 
- Милий… мій любий…  Візьми мене!
                Адріан (Розгублено,)
               --Як взяти? Куди?.
 Чмара (тихенько, посміхаючись)
   Ой, можна подумати,  що ти той релігійний аскет,
 Який ніколи не дивиться сучасне любовне кіно.   

Україна. КДК.  Чистенька затишна горлиця. Чмара Грець ще палкіше припадаючи до його губ своїми гарячими вустами, розщебнула пояс і  ґудзик його брюк.  Адріан (вагаючись) тихо спитав: «Може не треба?..  Хіба ж це морально?». Натомість чорнокоса юнка, котра  благально, мов жебрачка,  поглянула на хлопця, лагідно сказала: «Розумієш, мій милий,  у тебе  буде скоро дружина  й  дітки, а  я…  Чи буде в  мене ще  така нагода?»

Адріан Приходько.
- А де, до речі, твої батьки?
                Вони поїхали на дачу?
Чмара Грець.
- Так, вони ввечері мають повернутися з того села, де жила моя бабуся.
- Їм узавтра треба йти на  роботу, а моїй сестрі – у школу…

Україна. КДК.   «Ну, добже, - жалуючи Чмару Грець, подумки нарешті  погодився гість, - Най каліка  хоч раз в житті спізнає, що воно таке оргазм». А втім, не так, як до жаданої коханої красуні  – його могутня права рука мляво, не охоче доторкнулася до її коліна, попестивши дівочу шовковисту шкіру.

. *** 
“Ой,  лишенько   та  й  годі!  Чим   же  ти  думала, дочко?—кричала  несамовито  мати,  Катерина  Степанівна,   помітивши,  що її кровиночка при надії. —  Го-с-поди!   Чи ти гадаєш, дочко, що твоя фірмочка, яка схожа на Шарашкіну   конторку, ніколи   не збанкрутує? А що, коли тобі (каліці) знову  на одну мізерну пенсію доведеться тобі жити? Ну, добре, поки ми з батьком живі? Що ж його?...»
 
  --Ну, що ти заладила: «Що ж отеперечки?» —  вбіг сюди, у Чмарину  опочивальню,  Кирило Петрович Грець. — Завтра  відвеземо в лікарню цю… (Отець, гніваючись, не зміг підібрати підходящого слова.)  Всевишній, гадаю,  простить  нам:  ми  бо  вже  не  молоді, а  вона… Чи  ти гадаєш, що  сестричка  буде  твого байстрюка  вчити-одягати? Помиляєшся: у  неї  в  самої… скоро ау-ау. 
    
Україна. Київська двокімнатна квартира.  Строгий  отець,  ходячи  з  кутка  в  куток, ричав  мов лев; проте  в  його  гнівному  голосі  вчувалася   ніжність.  Він,  хоч  частенько  бувало  напідпитку,  кричав  до  винуватиці  нещастя. “Та  здай  ти   її   кудись  в  інтернат, давай-но  врешті-решт   почнемо  жити  нормально, як  всі люди!”—все-таки  любив “свою  маленьку донечку.”  Йому  й  тепер  боліло.  Якби не старість… Якби не хвороби… Може, б він і погодився ще й внука чи внучку поставити на ніжки. А так… Сьогодні «бігаєш повносилий», а взавтра?..
   
Україна. КДК.    Отут, у спальні,  Чмара,  втупивши  печальні  очі туди, в  стелю,  мовчала. Отець  вирішили «штучний викидень»  – так і мало статись. Їй  залишалося  тільки  одне: молячись, уповати на диво. Ситуація справді була така безвихідна,  як шаховий пат.  Але мир, той душевний спокій, що мов теплою хусткою огорнув її серце, давав  їй впевненість, що все закінчиться добре, хоч вона не наважувалася навіть припустити, як це станеться.
 
                *** 
Україна. Київська лікарня.  “Залетілую” тут, у приміщенні, де роблять операції,    поклали на  кушетку. Білий світ став для неї бридкішим, ніж найжахливіша блювота   
--Ну, що по-ч-не-мо?.. – ще дин раз для годиться спитала висока, струнка, самовпевнена медсестра, підходячи  до  Чмари, щоб надіти  їй  на  носа  кисневу  маску, щоб не робить аборт «жорстоким живцем»
--Не треба! Не тре!—несамовито, мов  справді божевільна, заволала Чмара Грець, налякана  неминучою  смертю свого «плоду».
--Згідно з чинним Українським Законом,  ти зараз ще маєш право спинити мене, - на  якусь  мить  спинилася  док.--- Однак  хіба ти не розумієш: твій старий вже за все заплатив. Якщо це зроблю не я – прооперує хтось інший. Покорися злій долі, потерпи  трішки, моя ти невільнице!
Лікарка,  надівши  маску  на  обличчя   пацієнтки,  хотіла  вже було  “дати  дозу  наркозу  для  сну,” але  раптом  спинилася… Мов сірий  їдкий дим  із  вогнища,  геть  кудись  вивітрилась   її  впевнена,  горда,  поважна  пиха. Немов ще мить тому їх і зовсім не було.
“Ой, Боже, мій Господи! Чому Ти такий…  не  справедливий?— гірко  ридала  вона, ледь  присівши  з  краю  “на  ложі  вбивства”. – Така маленька, така слабенька,   один-єдиний  раз  віддалася і…  А  я?.. Я (така  здорова, повногруда   при  тілі) майже сім  років  сплю зі своїм мужем, а  зачати  не  можу”.
Чмара Грець, співчуваючи, глянула на безплідну. Здогадлива вагітна молодиця,  побачивши  внутрішнім  зором  своєї  молодої  душі  світло  в  кінці  темного пекельного  тунелю, тихенько,  боязко сказала: «Розумієш,  я не хочу робити аборт.  Народившись, моя дитина, ймовірно, досягне всього того, чого вона захоче. Для здорових людей-розумників начебто ж немає нічого неможливого».

   Медичка. (плачучи).
- Тобто ти хочеш, щоб я стала матір’ю твоєї дитини?
Чмара Грець
--Так-так!
   Я, сидячи на постелі, буду читати книжки або плести крючком макраме
Медичка.
--А  потім?..

Україна. Київська лікарня.  Чмара Грець отеперечки  проговорила: «Повернеш  батькам  чи   здаси кудись туди, в  інтернат.  Мені  вже  бай-ду-же! Я  ладна  на  вулиці з  голоду  вмерти—тільки  би він (мій «плід») жив». Натомість їй медичка відказала: «Гаразд! Я зараз спробую побалакати зі  твоєю мамкою, щоб ти до пологів  пробувала там, у лікарняній палаті. Ми, дві  жінки, яких доля скривдила кожну  по-своєму. Ми начебто  повинні домовитися».
Україна. Київська лікарня.  “Обмежено-дієздатна паралітичка»,  втрачаючи останні сили, щойно  помітила там, на кишені білого медхалату, ім’я Меланія, вишите червоною ниткою. 

                ***
Україна. Київська двокімнатна квартира.   «Тоді, декілька років назад, мені справді здавалось:  «У  цьому раю на землі нічого кращого немає, як тая матір  молодая з малим дитяточком своїм?»  Я була (навіть не знаю) на сьомому, на восьмому, чи на дев’ятому небі, - міркує сьогодні вночі Чмара—Та вода солодка-солодка, якої Всевишній мені не давав, але я, вперта, сама її взяла, стала для мене гіркою-гіркою. Тепер кожного дня, тільки-но розплющивши очі, запитую себе: «Де мій синочок? Чи живий? Чи здоровий? Як живеться йому там у чужому домі?» Запитую, проте не отримую жодної відповіді. Боже, чи варто було мені брати те, чого ти, Господи, мені не давав? Може ліпше б було, якби я просто жила так, як всі інваліди? Читала б собі книжки, дивилась кіно, ходила в Голосіївський парк на прогулянку. Було б таке собі маленьке, тихе, спокійне приватне життя. А так… щоденна, постійна тривога за сина кулею застрягла в мені. Вона не дозволяє вільно дихати, ні працювати вдень, ні спокійно спати вночі».
Україна. КДК .  Отак,  обмислюючи, мамине  серце тут, у спальні,  «ввійшло в спокій».  Принаймні, до ранку.
14 вересня 2007 р. 21 липня 2023 р.