Павел суровой до рос йсько ж нки

 

Р0;їй;ька жінко, що в тебе на серці?
Невже нема ніяких почуттів?
На тебе душі дивляться в люстерце —
Ті діти, котрих підло кат убив.

Ти з гордістю розказуєш про сина,
Як він без жалю руйнував село.
Він убивав не просто Україну,
А нищив те, що дихало й жило.

Тріумфував, калічив, посміхався,
Коли старенький, згорблений дідусь
В руїнах із життям своїм прощався
І до землі кривавої горнувсь.

Твій син радів, коли нещасна мати
Навколішках благала про життя,
Вона просила тільки не вбивати
Ще крихітне, малесеньке дитя.

Та він не чув, бажав лиш тільки смерті,
Нестерпно так ненавидів усіх,
Що міг руками немовля роздерти —
«Війна священна» катові не гріх.

Він не моливсь, він Господа не знає,
Диявол у душі давно реве
І далі тільки нищити благає,
Нещадно розтоптати все живе.

Р0;їй;ька жінко, ти ж його ростила!
Чого навчала ти своїх дітей?
Напевно, їх ніколи не любила,
Хоч молоком кормила із грудей?

Невже ти злом ще змалку годувала?
Жорстокість витікала з молоком,
І убивати лиш благословляла,
Зробивши сина справжнім хижаком.

Р0;їй;ька жінко, він прийде до хати,
І ти побачиш наслідки війни:
У тебе вдома він почне вбивати
І не відчує і за це вини.

Ти й далі будеш тішитися смертю?
Й тоді розкажеш, що твій син — герой?
І далі прикриватимешся «честю»,
Убивці мовиш: «Вся страна с тобой»?

Тоді згадаєш ту нещасну жінку,
Яку твій син від злості гвалтував,
Убив її за те, що українка,
Її дитяти теж не шкодував.

Згадаєш ти оте село в руїнах,
Старенькі очі, що хотіли жить,
Тих діток, що стояли на колінах,
І перед смертю їх останню мить.

Згадаєш, коли син візьме за горло, —
Молити будеш, щоб не задушив.
Він засміється і тоді потворно,
Згадає, який суд колись вершив.

Р0;їй;ька жінко, вам це не минеться,
Хоч як смакуйте кровопролиття.
Ще ваш народ від болю захлинеться,
Бо з ним для вас закінчилось життя.