роZiянам

Вас нищили свої кати… погрози,
Нічні арешти, вироки без слів.
Сибірський сніг ковтав дитячі сльози,
І степ безхлібний з горя кам’янів.

Кидали вас, як тіні, у вагони,
Під гуркіт сталі — крик і вічний жах.
Розбиті душі, спалені ікони,
І дріт колючий — шрамом в небесах.

Вас нищили і війни, і тирани,
Калічив душі чобіт і наган.
Дітей вбивали на очах у мами,
Вмирали ви від голоду та ран.

Це мало б вчити — пам’ятати втрати.
Не красти долі, відчувати біль…
Не нищити сади, дороги, хати,
Бо в кожній рані — та пекуча сіль.

Та біль не в кожного розбудить співчуття,
І рана в серці може стати ровом,
Де замість совісті — холодне забуття,
І право сили нищить силу слова.

Коли сумління ваше згасло в люті?
Забуті істини і молитов слова,
Ви ланцюгами ненависті скуті,
І ваша правда — мертва і крива.

Чому людські страждання не припона?
Коли ви втратили обличчя та ім’я?
І біль стає — за право над законом,
І виправданням — спалена земля?

Вам скільки треба ще тієї злоби?
Чого вам мало – хліба чи землі?
Коли ж ви втратили свою людську подобу?
...
Чи ви її не мали… взагалі?

01.03.2026

https://youtu.be/RmsRBSVrMwg