In metrpo. In Kiev

                В метро.
                (Етюд.)
.Київ. Станція метро «Голосіївська». Рекламний телевізор  отеперечки  (голосом померлого актора Богдана  Ступки, який колись був записаний на плівку)   читає вірш:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

  Андрій Аматор, який поставив отут, на підлозі біля себе,  рюкзак,  сидить у метро на лавці. Український козак із довгим русявим «оселедець» узяв із нагрудної кишені  олівець. Зеленоокий воїн, котрий, вилікувавши важке поранення, прагне повернутися у стрій, отам,  у своєму блокноті, скоренько написав:               

Ні, не однаково мені:
Чи буде брат молитись, чи ні?
Ні, не однаково мені:
Чи є спасіння тій душі, чи ні?
Ви кажете: «однаковісінько мені»,
Що син забуде про чужі муки...
А я боюсь — в гріховнім сні
Він не простягне до Творця руки.
Нехай мій слід розвіє дим,
Нехай не стану я в ряди пророків,
Аби лиш брат мій став святим
У Царстві Божім — чистім та глибокім.

 Андрій спершу пошкодував, що його фанфік ніколи не визнає таким же геніальним, як твір Кобзаря. Але потім Аматор подумав: «Ні, не  однаковісінько  мені, чи буде й далі моя Україна вільною, чи ні. Та фіг із ним, із моїм віршем. Імовірно, штучний бездушний інтелект народить уже скоро свій перший (мертвий) шедевр.  Для мене ж головне – інше.    Головне, щоб мій брат увірував у Господа нашого Ісуса Христа. Минає світ і все, що є у світі, а Царство Небесне залишається.. Зо-ста-ється на-зав-ж-ди"

Київ. Станція метро «Голосіївська». Тут, на платформі, де ще мить тому був молитовний неспокій Андрія, запанував рух. Довга  повітряна тривога нарешті скінчилася, розірвавши напружену тишу підземного храму. Тепер, коли двері вагона із брязкотом зачинилися, відсікаючи поетичну дискусію двох епох, Андрій притиснув блокнот до грудей, відчуваючи, що справжня перемога гартується не лише в металі зброї, а й у цій тихій надії на спасіння братової душі. Потяг поволі рушив у темряву тунелю , несучи воїна назустріч денному світлу, де поміж заграв земної війни вже проростало його особисте, непереможне Небо.
.
Ні, ще вільна наша Україна!. Ця столична станція метро «Хрещатик», де уважний український воїн, галантно простивши файну незнайому дівчину,  вийшов із вагону.  Рекламний телеекран, який  знає, що «кожен  фініш – це, по суті, старт»,  цитує Ліну Костенко: «Нам все на світі треба пережити. І якось треба жити». . Однак Андрій, котрий, стоячи на східці тій екскаватора, яка поволі рухалась угору, вже там, у своєму блокноті, експромт, ніби верлібр, не писав. Аматор просто подумав т: «Ні, я не бажаю так, як кажуть раби-росіяни влачить жалкое существование.  Я волію жити Вільно, Заможно і Щасливо».