UKOR. Malahios

МАЛАХЧИН ДОКІР.
(Гумористичне оповідання)
Розділ I: Антична прожарка
  Отут, біля Храму Соломона, де сьогодні немилосердно пекло Єрусалимське сонце,  стояв Малахія —чорнобородий чоловік, чий погляд міг би розколоти гранітну брилу, якби йому не було шкода каміння. Його білий хітон пах пустелею та праведним гнівом. Тимчасом  Левіт, тягнув за мотузку такий вовняний мішок із кістками, який має одне око та  три ноги.
— Wer ist das?  — строго спитав  Малахія, звертаючись до Левіта. – Твій щи-рий дар Богу?..
— Так ко-за!   Ексклюзив. Антикваріат.
— Ні, це не жертва! — рявкнув, як лев, обурений  пророк. — Це біологічна зброя! Ти б таку козу наміснику в податкову приніс? Він би тебе цією ж козою і відшмагав. Ви кажете: «Стіл Господній зневажений», а самі тягнете сюди те, що навіть стерв’ятники гидують дзьобати!
Малахія зітхнув так тяжко, що у священиків за пазухою задзвеніли чиїсь привласнені шекелі. «Божий слуга»  різко розвернувся. Його  хітон здійняв таку хмару пилу, що сонце на мить здалося сороміцьким ліхтарем у тумані.
Розділ II: Транспортний колапс благодаті.
          Нині тут, у Києві, древній пил Юдеї змінився на  смог у Солом’янському районі. Православний батюшка  Антоній, чиє обличчя випромінювало доброту та хронічне недосипання, намагався запхати в багажник старої «Шкоди» коробку з новим унітазом. Унітаз пручався, ніби відчував, що його чекає зустріч із суворою реальністю парафіяльного побуту.
— Господи, поможи, бо ребра тріснуть! — сопів отець Антоній.
— Тріснуть не ребра, а совість твого автомеханіка, — пролунав голос із заднього сидіння.
Антоній здригнувся і впустив ключ. На задньому сидінні, поруч із дитячим кріслом та пакетом «Сільпо», сидів Малахія. Його сірий каптур ледь не торкався оббивки стелі, а суворий погляд був прикутий до панелі приладів.
— Малахіє? — прошепотів священик. — Ви знову за своє?
— Антонію, чому твій залізний віз кашляє, як грішник у смолі? — пророк ткнув пальцем у чек-енджин, що горів на панелі. — Це символ твого духовного стану чи просто дешевий бензин?
— Це карбюратор, Віснику. Він не кається, він підчас обгону видає звуки ангельських сурм.  У мене ПДВ, комуналка і матушка Ольга, яка за кран у ванній винесла мені мозок швидше, ніж вавилоняни — ворота Єрусалима!
— Ти кадиш у храмі, а думаєш про прокладки на змішувач! — палахкотів Малахія. — Коли ти востаннє приносив Богу радість, а не список покупок? Твоє служіння перетворилося на «кешбек від неба».
Біля під’їзду їх застукав сусід Абрам, який вигулював мопса. Мопс, побачивши пророка, миттєво зрозумів, що таке «страх Божий», і зробив вигляд, що він — частина ландшафту.
— Ребе Антоній, — примружився Абрам. — Ви знову возите пасажирів без масок, зате в хітонах? Це по тарифу «Економ» чи «Есхатологія»?
Розділ III: Кава без сиропу
            Тут, у вівтарі, панувала недільна тиша, яку можна було різати ножем. Отець Антоній готував проскомидію. Його рухи були повільними. Він не просто різав хліб — він виймав часточки за кожного: за хвору парафіянку бабцю Ганну, за вредного благочинного, за Малахію...
— За буркотуна мого... — шепотів Антоній.  Однак раптом він відчув запах пустелі. Малахія дійсно стояв біля жертовника, схрестивши руки. Його теракотовий одяг відблискував у світлі лампад. Він мовчав. Його влаштовувало все: і чистий хліб, і щирий піт на чолі Антонія, і навіть той факт, що унітаз вдома
— нарешті стоїть рівно.
Після служби вони вийшли на церковне подвір’я. Малахія тримав у руках паперовий стаканчик.
— Віснику, ти... п’єш каву з автомата? — здивувався Антоній.
— Двадцять гривень — це теж свого роду жертва, — буркнув пророк. — Але смак такий, ніби кавові зерна проходили митницю через пекло. Слухай, Антонію. Твоя молитва сьогодні була... без «кривих кіз». Приймається. Але наступного разу візьми мені подвійну арабіку. Без цукру. Гірку, як правда, і гарячу, як геєна.
Розділ IV: Екзорцизм для благочинного
Тут, у кабінеті благочинного, отця Сергія, пахло "успішним успіхом" та дорогим паркетом. На столі лежав останній айфон, що вібрував у ритмі візантійського хору.
— Антонію, брате, — Сергій поправив золотий ланцюг, що важив як невелика якірна система. — Твій внесок на «ремонт єпархіального басейну» затримується. Де твій послух? Де твоя радість давання?
— Отче благочинний, у мене в школі недільній дах тече... — почав було Антоній.
— Дах — це дрібниці! — перебив Сергій. — Головне — соборність і логістика! Принеси «козу», Антонію. Хоч криву, хоч косу, але в грошовому еквіваленті.
Раптом двері кабінету відчинилися так, ніби їх вибив порив урагану. Увійшов Малахія. Його накидка здавалася чорною від люті, а очі світилися, як два лазерні приціли.
— «Ви обкрадаєте Мене!» — прогримів голос. А там, на екрані айфону,  з'явилося повідомлення: «Оновлення ПЗ: Судний день 1.0. Встановити зараз?»
Благочинний зблід і спробував сховатися за кріслом, але крісло було замале для його амбіцій.
— Ви хто? Ревізія? — заїкався Сергій.
— Я — той, хто бачить твій «жертовник»! — Малахія вказав на сейф у кутку. — Ти будуєш резиденції на сльозах матушок? Твоя «логістика» пахне сіркою! «Ось Я пошлю прокляття на вас, і прокляну ваші благословення!» — процитував пророк самого себе з таким драйвом, що на стелі тріснула ліпнина.
У кабінеті згасло світло. Вітер закрутив звіти, перетворюючи їх на конфеті. Коли через хвилину Антоній розплющив очі, Малахії вже не було. Тільки на дорогому столі стояв порожній паперовий стаканчик, на якому було написано: "No sugar. Just Truth".
Благочинний виповз із-під столу, тремтячими руками перехрестив порожній стаканчик і прохрипів:
— Антонію... той твій родич із радикалів... скажи йому, що внесок скасовано. І... на, візьми гроші на дах школи. І на гуму для «Шкоди». Тільки нехай він більше не приходить. У мене серце не застраховане.
Антоній йшов додому. Поруч, здіймаючи хмари київського пилу теракотовим хітоном, крокував Малахія.
— Жорстко ви його, — посміхнувся священик.
— Нормально, — відповів пророк, насолоджуючись залишками кави. — Іноді варто (так, як Ісус Христос) перекинути столи міняйлі.  Храм — це ж не каса самообслуговування. До речі, Антонію...
— Що?
— Карбюратор я тобі підшаманив. Тепер твоя «Шкода» летить, як колісниця Іллі. Але дивись мені... без косяків.
Вони зникли у вечірньому світлі, залишаючи по собі аромат ладану та старої шкіри.
Зроби глибокиий аналіз.