ТРИО 18. 03. 26г

Отут, біля хреста.


           Вечірнє сонце поволі стікало за обрій, наче розплавлений віск із дешевої церковної свічки,  залишаючи по собі криваву виразку на небі. Вітер, цей вічний безпритульний блукач, жменями кидав сірий пил на старий дерев’яний хрест. Хрест похилився, немовби старий гренадер, який втомився тримати небо на своїх плечах, поки те саме небо байдуже споглядало на земну метушню.

Опечалений малий Данилко сидів біля  підніжжя хреста.  Чорнявий підліток із смарагдовими очами був одягнений у брудну синю куртку, яка висіла на його худеньких плечах, немовби пошматований прапор поразки. Його пальці, схожі на сухі гілочки верби, безцільно малювали кола в куряві. Живіт хлопчика болів — то був ненаситний звір, що вигризав його зсередини.
            Петро  Механічний, крокуючи  дорогою, тоді  повертався з міста, де він сьогодні дорого продав свою корову. Його очі нагадували два холодні, відшліфовані скляні ґудзики, що відбивали золото собору, але ніколи не вбирали людського болю. У його калитці приємно перегукувалися срібні монети. Петро йшов гордо, ніс себе, як паску на рушникові.
Побачивши постать отут, під хрестом, Петро став іти повільно.  Механічний швидко, майже віртуозно перехрестився — цей жест він виконував із витонченістю досвідченого картяра.
— Дядьку... крихту... — ледь чутно попросив Данилко.
Петро зупинився лише на мить. Його прагматичний розум одразу зашепотів: «Даси йому — привчиш до дармоїдства».
— Ото, синку, Бог дасть, а дурень не принесе, — проскрипів Петро. — Треба  змалку до роботи братися.
                Задоволений таким теологічним обґрунтуванням своєї скупості, Петро Механічний прискорив ходу, заколисаний дзвоном срібла.

***

Невдовзі, коли кроки Петра стихли, Данилко відчув, як темрява починає затікати йому в очі. Світ став сірим, як стара газета. І саме тоді, коли остання іскра надії згасла, повітря раптом стало густим і солодким. Він не почув кроків, він відчув Присутність.
Данилко підвів голову. Перед ним стояв Незнайомець у простому полотняному одязі. Від Нього пахло не воском і не ладаном — від Нього пахло свободою: диким медом і вітром. Його погляд не відбивав золото куполів, він сам був Світлом.
— Ти, маленький, шукав хліба? — голос Незнайомець вібрував десь під ребрами. Добродій  простягнув мозолисту руку, у якій лежав шматок житнього хліба. Данилко їв, і залізна обруч, що стискала його серце після слів Петра, розсипалася на іржу.
— Той чоловік сказав, що Бог не дасть... — прохрипів хлопчик.
Незнайомець усміхнувся:
— Бог уже дав усе, Даниле. Він дав тобі серце, здатне відчувати біль. Петро має лише годинник замість душі: він знає час, але не знає вічності. Не будуй стін, як він. Будуй мости.
Коли Данилко протер очі, Незнайомець уже зник, але золото куполів стало для хлопійка дешевою біжутерією, бо він торкнувся Живого Сонця. Його пальці більше не малювали кола в пилу — вони прагнули творити.

***

           Чверть століття, ніби бігун на стадіоні, повернув на нове коло. Червоно-багряне сонце знову хилилося до заходу. Тут, біля підніжжя того самого дерев’яного хреста сидів старий — Петро Механічний.  Він (бувший богатир) уже зів’яв, як бур’ян на спеці. Його колись сита шия нагадувала тепер висушений пергамент. Тепер він сам знав, як воно — коли в животі грають марші, а в кишені вітер свище.
Раптом тишу розрізав м’який шелест шин. До узбіччя під’їхав автомобіль, з якого вийшов ставний чоловік у новому коричневому костюмі. Це був Данило. Його смарагдові очі тепер світилися мудрістю архітектора надій. Данило підійшов до старого. Петро не впізнав його; він бачив лише «коричневий костюм успіху».
— Ви змерзли, дідусю? — голос Данила звучав, як теплий хліб у морозний ранок.
Петро підняв тремтячі руки. Данило простягнув йому пакунок зі свіжою випічкою та теплу куртку.
— Тримайте. Це не в кредит. Це — за ту вашу  любов, яку я колись отримав від Того, Хто ходив цими дорогами босоніж.
Дорослий успішний Данило, сівши за кермо свого «мерседеса» поїхав геть. Петро схопив пакунок, але раптом завмер. Хліб став йому колом у горлі — він згадав того чорнявий хлопчика. Згадав, та пізно.

  .Петро стояв, притискаючи до грудей нову куртку. Він глянув на собор, де золоті хрести виблискували з нестерпною силою. Зняв стару шапку, перехрестився і спробував промовити щоденну молитву.
— Отче наш... — почав він, але голос раптом дав півня.
— Господи, дякую Тобі, що не залишив мене...
Ні, ці фрази  не злетіли вгору, ніби сизі голубки. Слова у пилюку падали  біля його ніг, важкі та холодні, як бита цегла. Петро відчув, як у грудях щось замурувало. Його молитва стала йому чужою, ніби він читав інструкцію до поламаного воза. Душа стала, як та виполоскана конопля — ні кольору, ні запаху.
Петро згадав оті очі Данила, де горіло Живе Сонце. Натомість отам, у його власному серці, — були тільки іржаві коліщата. Дід, клякнувши на коліна в куряву, намагався видавити з себе хоч одне щире слово, але замість молитви з його грудей вирвався лише сухий, металевий хрип…



ПЕТРО ТА СОФІЯ.
Драма на три яви

ДІЙОВІ ОСОБИ:
 ПЕТРО (МАРКО) КОВАЛЕНКО — високий молодик, кібернетик. Має різкі, «рубані» риси обличчя та глибокі зморшки на лобі. Одягнений у бірюзовий светр кольору втомленої морської хвилі. Його очі — «занедбані криниці втоми».
 СОФІЯ — низенька русява дівчина з полиново-зеленими очима. Гостра на язик, зухвала, але щира. Одягнена в білу блузку та модні чорні туфлі.
 ЧОРНИЙ КОСТЮМ — представник «структур». Має хижацький оскал функціонера. Носить рукавички зі зміїної шкіри.
 СІРИЙ ПІДЖАК — супутник Чорного Костюма. Мовчазний, схожий на гіпсову статую. Його суть — холодна механічна логіка.


ЯВА ПЕРША: СТЕРИЛЬНА МАТЕМАТИКА ЩАСТЯ
Київ. Вечір. Інститут кібернетики. У напівтемній лабораторії Петро сидить за столом, згорблений, як дуб, що вистояв сто лютих зим. Його обличчя здається висіченим із неотесаного граніту. На столі, серед сплетіння кабелів, лежить металевий обруч — «Підсилювач наміру».
СОФІЯ: (входить, її туфлі самовпевнено цокають по бетонній підлозі, немов вибивають «реквієм» по його спокою; всміхається) Вітам, пан Пітер! О, наш самотній рятівник людства знову в ресурсі. А я вже думала, ти нарешті еволюціонував у хмару даних. Виглядаєш як головний претендент на «крінж тижня». Чи ти все ще репетируєш роль Альфи, Омеги та інших літер, які не мають стосунку до реальності?
ПЕТРО: (не піднімаючи очей, важко) Соню, ти як завжди — неначе грім серед ясного неба.
СОФІЯ: (підходить ближче, приносячи аромат кави та легкої зневаги) Я завжди вчасно, коли ти готуєш черговий цифровий апокаліпсис. То що сьогодні? «Підсилювач наміру»? Марку, це вже навіть не «ту мач», це вишуканий мазохізм. Тобі потрібна версія «Людство 2.0» — з прошивкою по феншую та видаленим геном іронії?
ПЕТРО: (різко піднімає голову, в очах спалахує фанатичний вогник) Це не про владу, Софіє. Це про еволюцію без помилок.
СОФІЯ: (розсміялася сухим сміхом) Еволюція без помилок — це цвинтарна стабільність. Тобі здається, що ти вхопив бога за бороду, але ти вхопив лише замикання в проводці.
Петро одягає обруч. Метал крижаний. Машина важко й штучно зітхає. З тіні виходять Чорний Костюм та Сірий Піджак.
ЧОРНИЙ КОСТЮМ: (у рукавичках зі зміїної шкіри) Ви створили дивовижну іграшку, докторе. Ми пропонуємо «співпрацю». Уявіть світ, де кожен намір прорахований. Стерильна математика щастя.
ПЕТРО: (витирає піт, обруч пульсує тривожним неоном) Ви хочете сказати — кастрацію випадковостей?
СОФІЯ: (пирхає) О, підтягнулася важка артилерія в дорогих шкарпетках. Ви пропонуєте йому стати адміністратором концтабору думок.
СІРИЙ ПІДЖАК: (раптом подає голос; він звучить сухо й монотонно, як синтезатор мовлення) Попередження. Рівень емоційної нестабільності суб'єкта перевищує норму. Необхідна примусова синхронізація з алгоритмом спокою. Продовжуйте протокол.

ЯВА ДРУГА: КРАХ АЛГОРИТМУ
Софія на мить здригається від голосу Сірого Піджака, але одразу підходить впритул до Петра. Він відчуває її зухвало-цитрусовий запах.
СОФІЯ: (тихо, дивлячись йому прямо в очі) Петро. Якщо ти зараз скажеш «так» — я змиваюся. Я не вмію кохати процесор. Ти хочеш світ, де ніхто не зможе тебе щиро зненавидіти? Бо без ненависті твій алгоритм ніколи не вирахує ціну кохання.
ПЕТРО: (бачить у її очах нелогічну іскру; посміхається) Я обираю право на «епік фейл». (дивиться на Чорного Костюма) ЗУПИНИСЯ.
Лабораторія спалахує криваво-червоним. Гул вібрує в зубах. Система «блює» кодом. Петро з м’ясистим тріском дротів зриває пристрій із голови. Абсолютна тиша.
ЧОРНИЙ КОСТЮМ: (лютує, його краватка збилася) Ти знищив майбутнє! Це повне фіаско!
СОФІЯ: (з витонченим тріумфом) Ні. Він просто вимкнув режим «стерильності». Ласкаво просимо в реальність, хлопці. Тут іноді тхне, зате дихати можна.
Гості зникають. Петро важко вдихає на повні груди.
СОФІЯ: (оксамитовим голосом) Ти все зруйнував... Заради чого?
ПЕТРО: (бере її обличчя в долоні) Заради того, щоб зараз відчувати, як мій пульс ігнорує всі твої графіки. Машина могла прорахувати щастя, але не відчути його на смак.
Вони цілуються. Петро підхоплює її, намагаючись покласти на стару шкіряну канапу.
СОФІЯ: (задихано) Не треба... не тут. Не серед цього випотрошеного заліза. Я хочу, щоб наше «зараз» належало нам, а не цьому цифровому моргу.


ЯВА ТРЕТЯ: ЕПІЛОГ У ВИСОКІЙ ТРАВІ
Село. Сонце сідає, як величезний стиглий апельсин. Повітря пахне скошеною травою. Софія у вишитій сукні, боса на траві. Її чорні туфлі покинуті в кропиві.
СОФІЯ: (сміється) Ну що, докторе Коваленко? Як тобі такий «апгрейд» реальності?
ПЕТРО: (обіймає її за талію, руки в мозолях) Знаєш, логіка каже, що ми програли. Але я відчуваю, що ми вхопили за хвіст саму суть буття.
СОФІЯ: Це називається життя, Марку. Воно баговане, нелогічне і страшенно непередбачуване. Але воно наше.
ПЕТРО: (дістає з кишені стару флешку і просто розтискає пальці; вона зникає у високій траві)
Під звуки сільської скрипки вони знову цілуються.
ФІНАЛЬНА РЕМАРКА:
Лабораторія в Інституті кібернетики тепер назавжди опечатана. Пилюка вкриває випотрошене залізо — пам'ятник невдалому богу. Чорний Костюм зник, побоюючись непередбачуваності кожної наступної хвилини. А Сірий Піджак залишився нерухомим експонатом у порожньому залі — його алгоритми не знали, як вийти з кімнати без команди. У світі, де зацарював Ерос, для них більше не знайшлося місця.
ЗАНАВІС.
?


МАЛАХЧИН ДОКІР.
(Гумористичне оповідання)
Розділ I: Антична прожарка
  Отут, біля Храму Соломона, де сьогодні немилосердно пекло Єрусалимське сонце,  стояв Малахія —чорнобородий чоловік, чий погляд міг би розколоти гранітну брилу, якби йому не було шкода каміння. Його білий хітон пах пустелею та праведним гнівом. Тимчасом  Левіт, тягнув за мотузку такий вовняний мішок із кістками, який має одне око та  три ноги.
— Wer ist das?  — строго спитав  Малахія, звертаючись до Левіта. – Твій щи-рий дар Богу?..
— Так ко-за!   Ексклюзив. Антикваріат.
— Ні, це не жертва! — рявкнув, як лев, обурений  пророк. — Це біологічна зброя! Ти б таку козу наміснику в податкову приніс? Він би тебе цією ж козою і відшмагав. Ви кажете: «Стіл Господній зневажений», а самі тягнете сюди те, що навіть стерв’ятники гидують дзьобати!
Малахія зітхнув так тяжко, що у священиків за пазухою задзвеніли чиїсь привласнені шекелі. «Божий слуга»  різко розвернувся. Його  хітон здійняв таку хмару пилу, що сонце на мить здалося сороміцьким ліхтарем у тумані.
Розділ II: Транспортний колапс благодаті.
          Нині тут, у Києві, древній пил Юдеї змінився на  смог у Солом’янському районі. Православний батюшка  Антоній, чиє обличчя випромінювало доброту та хронічне недосипання, намагався запхати в багажник старої «Шкоди» коробку з новим унітазом. Унітаз пручався, ніби відчував, що його чекає зустріч із суворою реальністю парафіяльного побуту.
— Господи, поможи, бо ребра тріснуть! — сопів отець Антоній.
— Тріснуть не ребра, а совість твого автомеханіка, — пролунав голос із заднього сидіння.
Антоній здригнувся і впустив ключ. На задньому сидінні, поруч із дитячим кріслом та пакетом «Сільпо», сидів Малахія. Його сірий каптур ледь не торкався оббивки стелі, а суворий погляд був прикутий до панелі приладів.
— Малахіє? — прошепотів священик. — Ви знову за своє?
— Антонію, чому твій залізний віз кашляє, як грішник у смолі? — пророк ткнув пальцем у чек-енджин, що горів на панелі. — Це символ твого духовного стану чи просто дешевий бензин?
— Це карбюратор, Віснику. Він не кається, він підчас обгону видає звуки ангельських сурм.  У мене ПДВ, комуналка і матушка Ольга, яка за кран у ванній винесла мені мозок швидше, ніж вавилоняни — ворота Єрусалима!
— Ти кадиш у храмі, а думаєш про прокладки на змішувач! — палахкотів Малахія. — Коли ти востаннє приносив Богу радість, а не список покупок? Твоє служіння перетворилося на «кешбек від неба».
Біля під’їзду їх застукав сусід Абрам, який вигулював мопса. Мопс, побачивши пророка, миттєво зрозумів, що таке «страх Божий», і зробив вигляд, що він — частина ландшафту.
— Ребе Антоній, — примружився Абрам. — Ви знову возите пасажирів без масок, зате в хітонах? Це по тарифу «Економ» чи «Есхатологія»?
Розділ III: Кава без сиропу
            Тут, у вівтарі, панувала недільна тиша, яку можна було різати ножем. Отець Антоній готував проскомидію. Його рухи були повільними. Він не просто різав хліб — він виймав часточки за кожного: за хвору парафіянку бабцю Ганну, за вредного благочинного, за Малахію...
— За буркотуна мого... — шепотів Антоній.  Однак раптом він відчув запах пустелі. Малахія дійсно стояв біля жертовника, схрестивши руки. Його теракотовий одяг відблискував у світлі лампад. Він мовчав. Його влаштовувало все: і чистий хліб, і щирий піт на чолі Антонія, і навіть той факт, що унітаз вдома нарешті стоїть рівно.
Після служби вони вийшли на церковне подвір’я. Малахія тримав у руках паперовий стаканчик.
— Віснику, ти... п’єш каву з автомата? — здивувався Антоній.
— Двадцять гривень — це теж свого роду жертва, — буркнув пророк. — Але смак такий, ніби кавові зерна проходили митницю через пекло. Слухай, Антонію. Твоя молитва сьогодні була... без «кривих кіз». Приймається. Але наступного разу візьми мені подвійну арабіку. Без цукру. Гірку, як правда, і гарячу, як геєна.
Розділ IV: Екзорцизм для благочинного
Тут, у кабінеті благочинного, отця Сергія, пахло "успішним успіхом" та дорогим паркетом. На столі лежав останній айфон, що вібрував у ритмі візантійського хору.
— Антонію, брате, — Сергій поправив золотий ланцюг, що важив як невелика якірна система. — Твій внесок на «ремонт єпархіального басейну» затримується. Де твій послух? Де твоя радість давання?
— Отче благочинний, у мене в школі недільній дах тече... — почав було Антоній.
— Дах — це дрібниці! — перебив Сергій. — Головне — соборність і логістика! Принеси «козу», Антонію. Хоч криву, хоч косу, але в грошовому еквіваленті.
Раптом двері кабінету відчинилися так, ніби їх вибив порив урагану. Увійшов Малахія. Його накидка здавалася чорною від люті, а очі світилися, як два лазерні приціли.
— «Ви обкрадаєте Мене!» — прогримів голос. А там, на екрані айфону,  з'явилося повідомлення: «Оновлення ПЗ: Судний день 1.0. Встановити зараз?»
Благочинний зблід і спробував сховатися за кріслом, але крісло було замале для його амбіцій.
— Ви хто? Ревізія? — заїкався Сергій.
— Я — той, хто бачить твій «жертовник»! — Малахія вказав на сейф у кутку. — Ти будуєш резиденції на сльозах матушок? Твоя «логістика» пахне сіркою! «Ось Я пошлю прокляття на вас, і прокляну ваші благословення!» — процитував пророк самого себе з таким драйвом, що на стелі тріснула ліпнина.
У кабінеті згасло світло. Вітер закрутив звіти, перетворюючи їх на конфеті. Коли через хвилину Антоній розплющив очі, Малахії вже не було. Тільки на дорогому столі стояв порожній паперовий стаканчик, на якому було написано: "No sugar. Just Truth".
Благочинний виповз із-під столу, тремтячими руками перехрестив порожній стаканчик і прохрипів:
— Антонію... той твій родич із радикалів... скажи йому, що внесок скасовано. І... на, візьми гроші на дах школи. І на гуму для «Шкоди». Тільки нехай він більше не приходить. У мене серце не застраховане.
Антоній йшов додому. Поруч, здіймаючи хмари київського пилу теракотовим хітоном, крокував Малахія.
— Жорстко ви його, — посміхнувся священик.
— Нормально, — відповів пророк, насолоджуючись залишками кави. — Іноді варто (так, як Ісус Христос) перекинути столи міняйлі.  Храм — це ж не каса самообслуговування. До речі, Антонію...
— Що?
— Карбюратор я тобі підшаманив. Тепер твоя «Шкода» летить, як колісниця Іллі. Але дивись мені... без косяків.
Вони зникли у вечірньому світлі, залишаючи по собі аромат ладану та старої шкіри.


.