message

Він написав простий пост, без політики, без звинувачень, без підтексту.  Лише про надію.  Про те, що мир можливий, якщо люди перестануть бачити один в одному ворогів.  Він писав це пізно ввечері, коли втома притуплює цинізм і залишає більше щирості.
 Відповідь надійшла швидко.  Дуже стисло.
- "Hi, Вадим".
 Він завмер.  Це “Hi” видалося йому чужим.  Різким.  Майже вирок всьому тому, про що він писав.  І в цей момент щось усередині нього перемкнулося, зламалося.
 Він почав перечитувати повідомлення, вже не як привітання, а як глузування.  Як знецінення.  Як приховану агресію.  У голові одна за одною почали вишиковуватися здогади: "Він знущається", "Він не вірить", "Їм все одно".
 Він різко відповів.  Потім ще.  І ще...
 Слова ставали важчими, жорсткішими, точнішими.  Били хльостко, та в ціль.  У якийсь момент він вже не писав про мир, він захищався.  Потім нападав.  Потім доводив...
 І десь між цими повідомленнями зникло те саме почуття, з якого все почалося.
 Минув час.  Листування затихло.
 Він знову відкрив перше повідомлення.
 "Hi".
 І раптом стало очевидним, що тут було просто привітання.  Найпростіше.  Найнейтральніше.  Навіть, можливо, дружелюбне.
 Він довго дивився на екран.
 Слова можуть бути однаковими за формою, але не за змістом.  І сенс ми часто вигадуємо самі.
 Він зрозумів, що не той чоловік у листуванні зруйнував ідею миру, він зробив це сам.  Коли вирішив побачити у простому слові загрозу.  Та вибрав підозру замість довіри.  Коли почав шукати навколо себе погане, забувши, навіщо взагалі писав.
 Тоді йому стало зрозуміло, що це не лише про цей діалог. Так починаються набагато більші речі.
 Коли одне слово трактують як образу. Чи читають історію лише зі свого боку.  Так народжуються конфлікти, які потім називають неминучими.
 Але, можливо, все починається з малого.
 З одного "Hi", прочитаного як "ні"...
 З одного вибору, шукати в словах ворога чи друга.