Битва за розум

 Ілюстрацію згенеровано ШІ за текстом мого оповідання.


               Я вийшов з бібліотеки, притискаючи до грудей обісцяну незліченними поколіннями мишей пачку книжок у поліетиленовому пакеті. Окрім мишачих екскрементів, книжки пахли пилом і клеєм, як пахнуть речі в хаті покійного самотнього старого. У сумці, наче заточена в карцер еліта, лежали «Буття і час» Гайдеггера, «Так казав Заратустра» Ніцше та якась засмальцьована монографія з герменевтики.
        Я йшов повз облуплені панельки, повз ригаловки та іржаві гойдалки, відчуваючи, як кожна сторінка всередині пакету додає мені ваги -не фізичної, а якоїсь інтелектуальної - метафізичної! - важкої,  як пудова гиря, твердої, наче кастет. Кастет у мене був також - у лівій кишені. У правій кишені - пачка дешевих сигарет, кредитна картка та смартфон. 
- Тепер усе, - бурмотів я собі під ніс, ковтаючи холодне повітря. - Зараз прийду, зачинюся, проковтну це все за ніч і стану... стану іншим. Світ нарешті проясниться, наче вікно, яке помила «Містером мускулом» цицьката баньката тітка з реклами.   
      Я уявляв, як літери перетворюються на нейрони, як вічні істини заповнюють порожнечі мого емоційного досвіду, наче шпаклівка. Ще кілька годин - і я стану розумним. Настільки розумним, що зможу розрізати цей реальний світ по швах самим лише поглядом. Я майже біг додому, стискаючи свою паперову зброю, а за спиною, у вечірніх сутінках, затишно і страшно догнивав мій район, який ще не знав, що я збираюся осягнути Всесвіт.

                Біля самого дому я наштовхнувся на «Ларису». Це був не просто гастроном, це була крамниця-переросток, обвішана вицвілими банерами із зображенням ковбаси. Я ніколи не розумів власника магазину - Ашота. Назвати генделик ім’ям дружини - це або вища форма романтики, або витончений комерційний куколдизм. Кожного дня в «Ларису» входять і виходять сотні мужиків, беруть її за липкі прилавки, вимагають сигарет і дешевого пійла, а Ашот стоїть поруч і щасливо посміхається, підраховуючи м’яті гривні.
      Біля входу, за хитким пластмасовим столиком, що нагадував одноразовий вівтар, сиділи апостоли деградації - Гриць і Шкаф. Гриць мав обличчя, наче його виліпили з мокрого хліба і забули в духовці, а Шкаф просто виправдовував своє прізвисько: такий же масивний, дерев’яний і з мінімальною кількістю робочих функцій. На вітчизняний манер якось я назвав його «Шафою», за що миттєво отримав по морді, бо краще йменуватися суржиком, ніж носити прізвисько жіночого роду.
- О, тяжка артилерія припхалася! - прохрипів Шкаф, відкорковуючи «Чернігівське» зубами з мрійливим виглядом професійного сомельє.
- Можна стати третім у вашому дискурсі? - гречно поцікавився я, відчуваючи, що книжкова магія вже просочується в мій спраглий до знань розум крізь тверді обкладинки.
      Поки другани подумки вирішували чи ображатися їм на вжите мною загадкове слово «дискурс», я, не чекаючи запрошення, сів. Гравітація спілкування з кентами стала нестерпною. Ми випили. Потім ще. Світло від вивіски «Лариса» падало на нас рожевим неоновим слизом.
- Що в пакеті? - запитав Гриць, підозріло мружачись.
- Просто книжки, - коротко кинув я, відчуваючи, як Гайдеггер всередині пакета обурено ворухнувся.
      Шкаф застиг із піднесеним до рота пластиковим літровим стаканюрою, в який щойно порівну намішав пива та горілки. У його погляді промайнуло щось схоже на іскру інтелекту, але це була лише помилка непідготованої до стресу свідомості, яку коротнуло віт когнітивного дисонансу, себто розриву шаблону.   
- Книжки? - перепитав він, наче я сказав, що в пакеті - «запчастини до адронного колайдера». - Ти що, дурень? Нащо вони тобі? Там же літери.
- Я стану розумним, - вперто повторив я, ковтаючи теплу горілку, й заїдаючи її сирим повітрям і постмодерністською тугою. - Я прочитаю «Буття і час» і зрозумію, чому ми всі тут - біля цієї грьобаної «Лариси», і чому життя - це просто затяжна пауза між першою і другою чаркою.
- Станеш розумним? - Гриць розреготався, і з його рота вилетіла крихта сухарика, як маленька комета. - Чувак, це ж як купити інструкцію до телевізора, якого в тебе немає. Ми і є буття. А час - це те, скільки нам лишилося до закриття магазину.
      Сонце сідало за гаражі, нагадуючи величезний апельсин, який хтось розчавив брудним берцем.
      Стіл хитався так ритмічно, наче намагався вибити морзянкою «допоможіть». Це бісило більше, ніж екзистенційна криза о третій ночі. Кожен рух Шкафа, коли той тягнувся за пластиковою тарою, перетворював нашу трапезу на шторм у склянці дешевого шмурдяка.
- Терпи, Гайдеггере, - прошепотів я і, не дивлячись, витягнув із пакета «Буття і час».
      Важка книжка паперовою цеглиною ідеально лягла під ліву ніжку. Стіл завмер. На мить здалося, що рівновагу було віднайдено. Але ні - клята пластикова площина здригнулася і нахилилася в інший бік, проливаючи горілку «Абсолют» на штани Гриця.
- Та йопересете! - рявкнув Гриць.
      Я дістав Ніцше. «Так казав Заратустра» мав якраз потрібну товщину, щоб врівноважити надлюдину і недопиту пляшку. Заратустра, мабуть, нічого не писав про хиткі столики в спальних районах, але зараз він працював на благо стабільності. Стіл почав вібрувати по діагоналі, наче під ним прокидався Ктулху або поруч проїжджав трамвай у паралельному вимірі.
- Трясця! - вилаявся я і вгатив під третю ніжку засмальцьовану монографію з герменевтики.
        Сталося диво. Тріада великих мислителів нарешті замкнула коло. Стіл стояв мертво, як пам'ятник безглуздю. Герменевтика нарешті знайшла своє справжнє призначення - тлумачити не тексти, а кривизну асфальту біля забігайлівки.
       Шкаф задоволено хмикнув, підняв повну склянку «йорша», в якій брасом плавала якась підозріла мошка, і видав тост, що тягнув на золотий фонд місцевої філософії:
- Ну, шоб не остання, і шоб в нас агрегат стояв непохитно, як цей столик!
- За розум, пацани, - докинув я, - Без розуму - тільки морду бити, а з ним - ще й знаєш за що!
       Ми випили. Горілка обпекла горло, залишаючи по собі присмак етилового спирту і несправджених надій. Я меланхолійно глянув на обкладинку Гайдеггера, що стирчала з-під ніжки, і розумів: я вже стаю розумнішим. Бо вже навчився використовувати високу думку для низьких потреб, а це і є вищою формою адаптації філософа у суспільстві.
      Пам’ять згорнулася, як прострочений кефір. У голові лишилися тільки іржаві уривки: чергова пляшка алкогольної отрути, масний блиск очей Шкафа, котрий три години пережовував слово «дискурс» кам’яними щелепами, мабуть, намагаючись зрозуміти, чи це хвороба, чи образа матері. Вирішив - друге. Бійка була короткою, як епітафія: я відчув на обличчі смак герменевтики, змішаної з асфальтом.
      Потім був футбол на екрані старенького «Sony» - червоні майки гравців «Ліверпуля», котрі розривали «Арсенал» на криваві клапті.
      Коли я розплющив очі, ранкове сонячне проміння влупило в зіниці, як контрольний постріл. Я лежав роздягнений у чужій квартирі. Тхнуло старими шкарпетками і кризою буття. Поруч спала Лариса. Я завмер, очікуючи, що зараз побачу поблизу витрішкуватого Ашота із шампуром або касовим апаратом, але в кімнаті панували лише тиша і важкий, як бетонна плита, перегар, яким Лариса дихнула мені в щоку, не прокидаючись.
      Це був катарсис. Нижня точка буття, яку Гайдеггер називав би «закинутістю», якби я хоч щось з його творів прочитав.
- Треба щось змінювати, - прохрипів я, намагаючись знайти свої труси в цьому постмодерністському хаосі. - Терміново.
      Цього разу я не здамся. Я піду в іншу бібліотеку. Ту, де немає запаху Ашотових чебуреків. Я візьму Юваля Ноя Харарі, щоб зрозуміти, як ми, сапієнси, докотилися до інтиму з вивісками гастрономів. Я візьму Канта, щоб нарешті знайти той самий моральний закон всередині себе, бо зараз там тільки залишки вчорашньої горілки, сухариків та ковбасної нарізки по 125 гривень за 100 грамів.
      Я вийшов на вулицю, мружачись від світла. Книжки під столиком так і лишилися - три мудреці тримали на собі вагу пластмасового світу. Нічого, я повернуся за ними. Але спочатку - нова бібліотечна картка. Це буде моя остання битва за розум.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3392108