Футбо, сад, музыка

ФУТБОЛ. САД. МУЗИКА.

Київ. Двокімнатна квартира. Матір лагідно бурчить, миючи там, на кухні, посуд. Неня  на мить зупиняється, витираючи мокрі руки об фартух, і з надією зазирає в кімнату до сина. Натомість Артем Пошуковець, розвалившись у кріслі, весело мружиться і відкидає голову назад, дивлячись у стелю.
МАТІР: Робота — дім, дім — робота. Синку, хоч у кіно сходи. Може, там якась краля….
АРТЕМ: (усміхаючись) Мамо, мені тільки двадцять один рік. Хіба я не можу ще два-три роки безтурботно попити з хлопцями пива, травлячи анекдоти. Нащо зараз мені треба «сімейний пакет»? Дитячі пелюшки, безсонні ночі, додаткові підробітки – все це буде потім?
Артем рішуче натискає кнопку пульта. На екрані телевізора спалахує шалений вихор: зелений газон, яскраві прожектори, коментатор із надривом кричить: «ГОООЛ!». Камера показує натовп, що стрибав, махав прапорами й обіймався в єдиному пориві.
«Мабуть, дійсно варто сходити туди, на стадіон, де зараз вирує життя?» – подумав колишній юний уболівальник. Артем, отеперечки глянувши на свій біло-синій шарфик, одразу згадав оту коротеньку спідничку, котра голосніше за всіх кричала: «Суддю, на мило».
ІІ
Київ. Стадіон «Олімпійський». На вході — охорона, металошукачі. Потім — трибуни. Спершу Артем був у захваті: гул, співи, хвиля з піднятих рук. Але раптом почався інший шум — лайка, образи, агресія. Хтось кинув пляшку на поле, інший — кричав прокльони судді. На бетонних сходах валялися пляшки й недопалки. Хтось курив біля дітей. Парубок озирнувся: де та магія, що була на екрані?
Матч був напруженим. Команда програвала, і натовп темнів, як грозова хмара. Крики ставали злішими, штовханина — грубішою. Один фанат різко вдарив іншого плечем, і почалася сварка.
«І нащо сюди, ніби старшокласник, сьогодні приперся, — гнівно міркував Артем, стискаючи зуби. — Ще і свою товаришку привів осюди, на сучасний стадіон, схожий, напевно, на Колізею. Один – тут заробляє мільйони; інший — захмелілий глядач їх (оті свої кревні копійки) витрачає…»
Київ. Стадіонна трибуна для глядачів. Доросла Віра, на правому плечі якої висіла маленька рожева сумочка, стояла тут, біля Артема, — висока, струнка красуня, одягнена у чорно-довгій сукні. Дівчина намагалася бути веселою; втім там, в її карих очах, чомусь світилось якесь лагідне, трохи сумне сяйво. Вона здригнулася від чергового вибуху лайки.
ВІРА: Слухай, мій друже, я не хочу слухати лайку, матюки.
АРТЕМ: (знизуючи плечима) Чому? Люди розважаються. Їм, бач, дуже весело…
ВІРА: (серйозно подивившись йому в очі) Розумієш, відтоді, коли ми востаннє зустрічалися минуло три роки. Я стала віруючою. Я вже звикла там, у домі молитви, співати псалми, читати Святе Письмо, молитися. Я почуваюсь отут, на стадіоні, ніби та свиня, котра повернулась у багнюку.
АРТЕМ: (здивовано піднявши брови) Чому ж ти така (безгрішна, чистенька, як новий кришталь) погодилася піти зі мною?.. Невже ти не знаєш, що стадіон — це не стерильний храм Божий?
ВІРА: (зітхнувши) По-перше, я не хотіла виглядати такою замкнутою, як оті релігійні фанатики, котрі начебто прагнуть стати набагато святішими, ніж сам Папа Римський. По-друге, я боялася тебе, мій друже, образити. По-третє, вчора, коли я чергувала в онкології, чорнобильський Змій-Неведимка, на жаль, зжер ще одну маленьку принцесу. Мені здавалося, свіже повітря, весела гра... Однак…
Артем різко змовк. Азарт зник, поступаючись місцем важкому усвідомленню. Артем обережно взяв її за лікоть, відводячи подалі від розлюченого натовпу.
АРТЕМ: — Гаразд, Віро, ходімо, звідси. Я давненько не ходив на футбол. Я теж сьогодні тут, на стадіоні, як у чужій тарілці.
ВІРА: — Мабуть, дійсно поет Микола Луків має рацію… «Не варто повертатись на круги, нічого це, крім болю, не приносить».
Київ. Стадіон «Олімпійський». Отам, на зеленому газоні, тривав ще футбольний матч. Трибуни закричали: «Гол». Однак молоді люди вже спустилися по сходах.
Артем зупинився і почав повільно складати свій біло-синій шарфик.
АРТЕМ: — Галю, я ніколи не був волонтером. Я зараз ще не готовий, одягнувши костюм клоуна, щоб там, в онко, розважати малечу, — щиро зізнався Артем. – Але, може, для хворого…
Артем простягнув Вірі згорнуту тканину. Віра поклала синьо-білий квадратик туди, у свою сумочку. Чорнокоса медичка ледве стримала себе, щоб не розплакатися. Висока кароока юнка вдячно мовила:
ВІРА: — Спасибі. Там, у лікарні, є хлопчик. Він увечері там, у коридорі, любить із м’ячем…
АРТЕМ: І що? Як малий?...
ВІРА: Хвалити Бога, мій друже, лікування має позитивну динаміку. Якщо не буде рецидиву раку, ймовірно, позве на своє весілля.
АРТЕМ: (спробувавши пожартувати, щоб розрядити атмосферу) Кого він покличе? — Нас? Мене, уже діда?.. І тебе?.. Гарненьку. Таку вічнозелену, як молода ялинку.
ВІРА: — А уяви собі, що це так і буде, — ледь помітно, ніби письменниця, посміхнулася товаришка. – Казка ж має закінчуватись обов’язково так: «Вони жили довго і щасливо».
Вечірній Київ солодко спав. Шепіт шин, далекий звук гітари, запах кави й свіжого хліба — місто дихало тихо, наче після довгого плачу. Шум і тиша торкалися одне одного на вузьких вулицях, наче два старі закохані, що вже не сперечаються.
ВІРА: (Пошепки) Кажуть отам, у «Божественному саду», вже сакура цвіте. 
АРТЕМ: (Він узяв дівчину за руку). Гаразд, помилуємося також магноліями! Вони немовби ті серця, які наважилися розкритися.
ВІРА: - Стривай, Тьомо! Зараз – вечір. Як же ми туди, у сад, увійдемо?
АРТЕМ. Не хвилюйся,  будь ласка. Я знаю ту потаємну калитку, якою користуються духовні отці та місцеві пацани. 
Молоді люди дійсно ввійшли до саду. Тиша й запах квітів огортали, наче обійми після довгої розлуки. Сіли на лавку, їли морозиво, слухали бандуру десь у глибині алеї. Мелодія лилася чиста, як сльоза, що нарешті впала. Рожево-білі сакури розкривалися повільно, наче сором’язливі зізнання, що довго ховалися в гілках.
АРТЕМ: — Дивись на ці пелюстки, — сказав Артем, піднімаючи руку до гілки. — Світяться під ліхтарем, наче маленькі душі, що не згасли.
ВІРА: — І в кожній — своя енергія. Не та, що на стадіоні — сліпа, жадібна, — а тиха, тепла… та, що гріє серце, коли вже здається, що всередині нічого не лишилося.
Київ. Божественний сад. Православний священик, проходячи повз Артема та Віру, очевидно,  подумав: «Ні, це не ті агресивно-шумливі  підлітки, які, випивши  пива або вина, шумно повертаються додому. Нехай вони собі воркують». Батюшка, котрий живе в тутешньому Свято-Іонівському монастирі не став викликати ні сторожа, ні поліцію. Духівник, кивнувши хлопцю та дівчині, просто почимчикував далі.   

Пізніше вони стояли на мосту. Місяць повільно піднімався над Дніпром, наче срібний щит над раною. Місто дихало.
АРТЕМ: — Я думав, справжнє життя — це вибух емоцій, — сказав Артем, голос його тремтів. — А тепер розумію: воно ще й у тиші. У тій тиші, коли чуєш, як б’ється чуже серце поруч із твоїм.
ВІРА: — Ти бачиш це тільки тепер, — тихо відповіла вона. — Раніше ти шукав сенс зовні. А справжнє завжди було всередині. Просто ти боявся туди зазирнути.
АРТЕМ: — Але хіба не правильно хотіти емоцій? Вони ж доводять, що ти ще не помер.
ВІРА: — Живий — не той, хто кричить і ображає. Живий — той, хто може мовчати поруч із чужим болем і не тікати.
Артем стиснув її руку сильніше.
АРТЕМ: — Я не проти спокою. Просто іноді так страшно залишитися з собою наодинці.
ВІРА: — А ти думаєш, це неможливо поєднати? — запитала вона.
Артем довго мовчав, дивлячись на воду.
АРТЕМ: — Можливо. Якщо навчитися не боятися і того, і іншого.
На набережній грали саксофон і гітара, човни тихо ковзали водою, закохані пари сміялися в темряві — наче тіні щастя, що ще не знають, як швидко воно минає.
ФІНАЛ
Удосвіта сонце крізь штори золотило кімнату, наче розсипало крихти надії. Артем зварив каву, увімкнув телевізор. Почався повтор учорашнього матчу. Артем завмер з пультом у руці, спостерігаючи за агресивним натовпом на екрані — а потім рішуче перемкнув на інший канал.
З телевізора полилася геніальна «Мелодія» Мирослава Скорика. Скрипка говорила мовою, яку Артем давно забув, але яка раптом стала рідною, пронизуючи до самої глибини душі. Кава пахла яскравіше. Повітря стало свіжішим — наче після щирої сповіді. Артем сидів у тиші, слухав музику й розумів: деякі повернення на «старі круги» справді не варті того, щоб відбувалися. А деякі нові шляхи — навпаки — тільки починаються. Тихі. Справжні.
Парубок отеперечки  згадав Віру, її рожеву сумочку з шарфиком для хворого хлопчика і вперше за довгий час не відчув звичного тягаря в грудях. Артем зрозумів: справжнє життя не завжди кричить «Го-о-ол!». Іноді воно просто шепоче під звуки високої музики: «Доброго ранку. Я ще тут. І ти теж».