Еректильна Дисфункцiя Дебюссi

I
   Наш гурт називався «Еректильна Дисфункція Дебюссі». Нам здавалося, що це максимально інтелектуально: на стику високого імпресіонізму та фізіологічного фіаско. Ми грали те, що самі називали «метафізичним панк-хоррором», хоча збоку це виглядало як спроба розібрати трактор за допомогою гітарного медіатора.
   Я був фронтменом і солістом. У моїх мріях я здавався собі гібридом Джима Моррісона та Іггі Попа, але в реальності мій вокал нагадував звуки, які видає стара кавомолка, в яку засипали гравій. Я терзав електрогітару, сподіваючись видобути з неї той самий магічний бруд, що й Джимі Гендрікс, але замість «Purple Haze» у мене виходило щось на кшталт «Передсмертний хрип холодильника «Nord»».
   За барабанами у нас сидів Щуня. Він був настільки худий, що його можна було використовувати замість камертона. Щуня фанатів від Джона Бонема з «Led Zeppelin», тому замість звичайних паличок він використовував дві важкі ніжки від дубового табурета. Кожен його удар по тарілках звучав як ДТП за участю двох фур з металобрухтом. Він вірив, що якщо бити достатньо сильно, можна пробити дірку в тканині всесвіту і вивалитися прямо в 1969 рік.
   Бас-гітарист Гоблін був нашим місцевим ідеологом. Він носив шкіряні штани, які, здається, приросли до його ніг ще в середній школі. Гоблін намагався копіювати манеру Флі з «Red Hot Chili Peppers», тому постійно скакав по уявній сцені (сценою був гараж баті Щуні), хоча його бас видавав лише монотонне гудіння, схоже на роботу трансформаторної будки. Він стверджував, що грає «музику сфер», але сфери ці явно були деформовані важким дитинством і дешевим енергетиком.
   Клавішник Мутний був нашою «темною конячкою». Він вважав себе реінкарнацією Ріка Вейкмана, тому завжди кутався в розшиту блискітками штору, яку поцупив з актового залу. Його старий синтезатор «Casio» видавав лише вісім звуків, половина з яких нагадувала «крик чайки в депресії», але Мутний тиснув на клавіші з таким пафосом, ніби підписував капітуляцію людства.
   Ми хотіли бути як «Pink Floyd», але без бюджету, таланту і здорового глузду. Нашою головною метою було створити такий густий психоделічний шум, щоб у слухачів почалися галюцинації навіть без вживання заборонених речовин - просто від когнітивного дисонансу.
   Мати Мутного, Тамара Гаврилівна, була завучем із виховної роботи - жінка з обличчям античного сфінкса, застиглого в моменті важкої печії. Саме вона, за допомогою магічних маніпуляцій із бюджетом на «патріотичне виховання», вибила нам апаратуру. Державні кошти перетворилися на інструменти, які пахли не музикою, а казенним хлором і безвихіддю. Наші гітари були втіленням бюджетного сюрреалізму: струни на них нагадували колючий дріт, а комбіки гуділи, як вулик скажених бджіл-бюрократів.
   Виступ на День вчителя став нашою точкою невороття. Ми вийшли на сцену актового залу відразу після хору третьокласників, які співали жалібну пісеньку про бабусині долоні, котрі чомусь пахли хлібом. Може саме так і повинні пахнути долоні літніх жінок? Не так багато бабусиних долонь відтоді довелося мені перенюхати.
   Ми врізали кавер на «Nirvana», але в нашій інтерпретації «Smells Like Teen Spirit» перетворився на «Запах спітнілих рейтуз у спортзалі». Я інфернально вив у мікрофон, намагаючись наслідувати Курта Кобейна, але виходило щось середнє між воланням пораненого моржа та проповіддю сектантського пастора в момент релігійного екстазу.
   Мутний у своїй шторі-мантії накрутив на клавішах такий ультразвук, що у вчительки математики у сумці миттєво розігнулися поцуплені скріпки, а Щуня своїми ніжками від табурета почав гатити по барабанах з такою екзистенційною люттю, ніби намагався вибити з них всю шкільну програму за дев’ятий клас.
   Гоблін у шкіряних штанях, що блищали від поту, видав такий низькочастотний слеп у стилі Флі, що в залі почалася колективна дефекація смислів. Це був нефільтрований хардкор: реальність розшарувалася. Вчителі застигли, перетворившись на картонні декорації, а в повітрі завис запах сірки та дешевого одеколону «Гвоздика».
   Директор школи, Ігор Анатолійович - людина з шиєю кольору сирої шинки та очима, в яких назавжди застиг 1991 рік - повільно підвівся зі свого крісла. Його обличчя почало набувати відтінку стиглої сливи за мить до того, як її розірве від надлишку соку. Він дивився на нас не як на учнів, а як на помилку в коді світобудови.
   Коли я, у фінальному пориві, спробував розбити свою електронну гітару «Чернігів» об підлогу (як Джимі Гендрікс, тільки без вогню і з більшою кількістю трісок), струна лопнула і з хлистом влупила по портрету Миколи Лисенка на стіні. Настала тиша. Така тиша буває лише в морзі або в кабінеті стоматолога перед тим, як ввімкнуть бормашину.
   Директор повільно підійшов до мікрофона і взяв його у руки, пальці бідолахи тремтіли, ніби він тримав не пластик, а чеку від гранати...
   Ніхто з нас не чув промови директора. Від занадто гучної музики, спродукованої нашими юнацькими амбітними рухами, у всіх нас позакладало вуха. Досі не знаю, яке враження наш виступ справив на Ігоря Анатолійовича, але  відтоді виступати на території школи нам було суворо заборонено указом, на всяк випадок завіреним особисто тодішнім міністром освіти України.
   Так ми в одну мить перетворилися з прищавих пубертатних музикантів спермотоксикозників просто на прищавих пубертатних спермотоксикозників без почесного звання «музиканти».
   Після феєричного конфузу на День Вчителя наша творча лабораторія остаточно перемістилася в гараж баті Щуні. Гараж був справжнім храмом ентропії: залізна коробка, для звукоізоляції оббита зсередини поїденою міллю повстю. Замість музики там панував запах мазуту та гниття, наче увечері ми там репетирували, а вночі місцевий маніяк розчленовував у гаражі своїх занадто довірливих жертв. Батя Щуні був ментом. Репетирувати в гаражі мента було все одно, що грати «Break on Through» у камері попереднього ув'язнення. Кожен наш акорд здавався написаним на зворотному боці протоколу обшуку.
   Репетиції швидко деградували до стану хімічного анабіозу. Замість того, щоб шукати звук, як у Гаррі Мура чи Стіві Рея Вона, ми шукали дно у пластикових пляшках. Нашим головним спонсором був палений коньяк «з конфіскату», який ми розбавляли теплою колою. Це була справжня «Еректильна Дисфункція Дебюссі» в рідкому стані: напій мав присмак паленої гуми з легкою ноткою зради юнацьких рожевих мрій.
   Туди ж почали завалюватися дівчата, які нагадували персонажів дешевого японського хоррору - істоти, що виникли з білого шуму телевізійного сигналу та диму дешевих цигарок.
   Особливо у пам’ять врізалися Лєра «Бритва» (Вона носила чорні колготки в сіточку, які були більше схожі на рибальську снасть для вилову депресивних душ. Її макіяж завжди був розмазаний так, ніби вона щойно плакала над підручником з алгебри або цілувалася з вихлопною трубою) та  Оксана «Тінь» (Дівчина з очима кольору березневого неба побаченого накуреним дальтоніком у вівторок. Вона майже ніколи не розмовляла, лише курила одну за одною тоненькі сигарети, випускаючи синій дим у формі ідеальних кілець, які Гоблін вважав порталами в нірвану)
   Вони приходили не за музикою. Вони приходили за цим солодкуватим коньячним перегаром, який на мить робив стіни гаража прозорими.
     Але бути підментованим неформалом - особливий вид онтологічного приниження. Коли знаєш, що у недбало скиданих ящиках в кутку репетиційної зали лежать списані за терміном позивної давності протоколи допитів, наручники та формений кашкет, твій гранж стає фальшивим, як посмішка податкового інспектора.
   Я відчував, як мій внутрішній Курт Кобейн починає покриватися казенним пилом. Репетиції перетворилися на затяжне очікування шмону. В якийсь момент я зрозумів: якщо я не піду зараз, то сам стану частиною цього гаражного інвентарю, заіржавію разом із зеленою «Нивою» Щуніного баті.
 
II
   Мрії про стадіони, де ти, наче Джиммі Пейдж у променях окультного прожектора, викрешуєш із повітря первісний хаос, здохли й розклалися. Я зрозумів, що ніколи не стану Акселем Роузом чи Мерліном Менсоном - цими болючими пульсуючими пухлинами на тілі світової культури. Мій максимум - бути фоновим шумом у черзі за дешевими пельменями по акції: «Хто крайній? Ви, жіночко з волоссям кольору першого снігу, на який попісяла німецька вівчарка? Ну то я за вами.»
   Коли мені стукнуло 28, на мене накотило усвідомлення трансцендентної поразки найвищого ґатунку: я навіть не зміг вчасно здохнути. Я проґавив вступ до «Клубу 27». Поки Курт Кобейн, Дженіс Джоплін та Джимі Гендрікс велично гнили у пантеоні рок-божеств, я продовжував перетравлювати сніданки й платити за комуналку. Бути живим у 28 - це був вирок, підписаний моєю власною посередністю.
   У нападі екзистенційної люті я згадав про неї – про останній доказ ганебно просраної мрії.
   Довелося злазити на горище - це кладовище побутового непотребу, де між старими газетами й побитими міллю пальтами спочивала моя «Yamaha F310». Вона була моїм персональним Граалем, за який я заплатив двома роками каторги. Я збирав на неї, після уроків вечорами розвантажуючи фури з горілкою біля ларька «У Петровича», де повітря було просякнуте запахом пересмаженої олії та кримінального кодексу, котрий забороняв експлуатацію неповнолітніх. Ночами я, наче середньовічний копіїст-схизматик, писав курсові з філософії для мажорів, чий інтелект нагадував ідеально рівну поверхню катка. Мов повія від світу науки, за погодинну оплату я готував телепнів до екзаменів, пояснюючи їм оригінальні думки Бодріяра та К’єркегора словами, які мої недолугі учні могли второпати лише зі словником. Я продавав безсмертні ідеї мертвих геніїв за кожен новий лад на грифі.
   Я дістав гітару з чохла. Вона виглядала як виснажений полонений. Блискучий чорний корпус, мідні лади, сяючі кілки для натягнення струн. І самі струни... Це не були просто шматки дроту. Це були дзвінкі, довговічні струни «Elixir» з нанопокриттям - вершина інженерного цинізму. Свого часу віддав за них сто баксів. Сума, яка у світі нашого району дорівнювала двом тижням безпросвітного блаженного запою.
   Нанопокриття обіцяло безсмертя. Реклама брехала, що ці струни не іржавіють, не накопичують бруд і звучать так, ніби сам Ерік Клептон шепоче тобі у вухо розпусні сповіді. Насправді ж вони на дотик нагадували слизьку шкіру змії, яка щойно пообідала твоїми ілюзіями. Це був справжній постмодерністський симулякр: метал, загорнутий у тонкий шар полімерного небуття.
   Ціна за цей технологічний екстаз була фізичною. Ту зиму я провів у літніх кросівках, витративши на струни гроші, котрі збирався витратити на черевики. Поки Девід Гілмор кутався в кашемір на котрійсь зі своїх віл, я місив січневу кашу з бруду й льоду в сітчастих «Найках», які пропускали крізь себе холод так само легко, як мої тексти пропускали повз себе здоровий глузд. Мої пальці на ногах перетворилися на сині замерзлі личинки, але я терпів. Кожен крок по мерзлій землі відгукувався в голові металевим дзвоном «мі-мажор».
   Я ходив у кросівках у мінус двадцять, відчуваючи, як крижаний подих реальності просочується крізь шкарпетки, і думав про те, що Ангус Янг теж колись був бідним, але він бодай носив шкільні шорти за власним бажанням, а не через фінансовий колапс. Моє обмороження було моїм вступним внеском у світ високого мистецтва. Я був переконаний: щоб грати як бог, треба страждати як остання тварина.
   І ось тепер, на горищі, я дивився на ці «Еліксири». Нанопокриття подекуди облізло, нависаючи лахміттям, як шкіра після сонячного опіку. Вони не принесли мені слави Слеша. Вони просто нагадували про той холод, який назавжди оселився в моїх кістках замість рок-н-ролу.
   Я провів пальцем по четвертій струні. Вона видала звук, схожий на іронічний сміх Браяна Мея, що спостерігає за нездарою-гітаристом з висоти своєї легендарності.
   У світлі брудної лампочки «Yamaha» здавалася не інструментом, а ритуальним предметом для самогубства ілюзій. Я взяв її в руки, і старі мозолі на пальцях - ці фантомні болі мого музичного минулого - раптом запекли, як від дотику до розпеченого заліза. У голові зазвучав не рок, а якийсь рок-н-рольний морок: гудіння порожнечі, змішане з шепотом усіх тих філософів, чиїми ідеями я торгував заради цього шматка лакованої фанери.
     Я вирішив не грати. Музика - це взагалі найбільш паскудний вид брехні, бо вона обіцяє катарсис, а дає лише глухоту й зассані під’їзди з написами штибу «AC\DC FOREVER» та «QUEEN – THE BEST». Гітара на моєму плечі важила як труп ненародженого месії. Я вирішив вчинити з нею так, як конформіст-дегенерат чинить із залишками совісті: виставити на OLX і конвертувати в папірці з портретами американських президентів, які, на відміну від рок-зірок, хоча б гарантують тобі ситу вечерю.
   Покупець зателефонував швидко. Голос у нього був такий тонкий і захоплений, що мені захотілося вимити вуха з милом. Він марив «чистим звуком» і «можливостями деки». Ми домовилися за ціну - символічну суму, якої вистачило б на пару тижнів спокійного, стерильного життя без жодного натяку на драйв.
   Зустріч він призначив на вокзалі. Символізм просто-таки пер з усіх дірок: вокзал - як місце розлуки з минулим, як чистилище між моїм гранжевим пеклом і офісним раєм.
   Я стояв біля розкладу поїздів, притискаючи до себе чохол із «Ямахою». Навколо панував справжній рейвах життя без ретуші: залізничний шум, запах чебуреків, що зіпсувалися ще позаминулого понеділка, і натовп людей, чиї обличчя навіювали асоціації із кислими щами. Це був вокзал імені Стівена Кінга помноженого на Франца Кафку, де кожна електричка везла пасажирів прямісінько в екзистенційну безодню.
   Покупець з'явився раптово. Це був хлопчина років вісімнадцяти, у чистому світшоті та з очима, в яких ще не згасла іскра ідіотизму, яку молоді люди помилково приймають за натхнення. Він виглядав так прилизано, ніби щойно випав із кліпу Еда Ширана, і це викликало в мене напад прихованої нудоти.
- О, це вона? Можна подивитися? - спитав він, простягаючи свої гладенькі пальці до замка чохла.
   Я розстебнув змійку. Моя стара «Ямаха» глянула на нього своїм лакованим оком, і я раптом відчув, як нанопокриття «Еліксирів» іронічно заблищало на сонці. Струни, за які я морозив п’яти, тепер мали належати цьому домашньому хлопчику, який, імовірно, збирався грати на них дівчатам у парку пісеньки про «кохання-зітхання».
- Клас, - видихнув він, торкаючись струни. - Звук такий... металевий.
   «Звісно, металевий, дебіле, - подумав я. - Це звук мого обмороження».
   Я відчув, як у мені прокинувся дрібний, паскудний біс постмодернізму. Це було як останній ceкс із колишньою перед її довічною еміграцією в Канаду: ніякої любові, лише технічне виснаження та бажання грюкнути дверима так, щоб посипалася штукатурка. Я вихопив гітару з рук цього стерильного хлопчика.
- Дивись, малюк, - прохрипів я, - зараз ти почуєш, як звучить реальність. Міазми життя без мелізмів самоомани. 
   І я вжарив. Я видав той самий риф, за який у будь-якому пристойному музичному магазині Лондона чи Нью-Йорка тебе розстріляли б на місці з водяного пістолета, наповненого святою водою. «Smoke on the Water». Але в моєму виконанні це був не хард-рок, скоріше атональна меса втраченої юності. Іржаві «Еліксири» впилися в мої пальці, нагадуючи про кожну ніч над рефератами про Канта. Звук був такий, ніби залізничний потяг намагається переїхати зграю металевих качок.
   На цей скрегіт, як мухи на свіжий труп надії, з вокзального марева матеріалізувалися двоє.
   Це були класичні представники привокзальної фауни - такі собі антропоморфні фурункули дев’яностих, які застрягли в текстурах реальності. Один - у спортивному костюмі, який колись був синім, але тепер мав колір тричі перевареної свинячим стравоходом баклажанової ікри. Його обличчя нагадувало мапу зоряного неба, де замість зірок були прищі та шрами від невдалих філософських дискусій. Другий - короткий, квадратний, з шиєю, яка плавно переходила в потилицю, створюючи ілюзію ідеального циліндра. Від них тхнуло так, ніби обидва щойно викупалися в чані із дешевим самосадом.
- Чуєш, маЕстро, - пробасив Квадратний, обдавши мене перегаром такої щільності, що його можна було різати ножем. - Зав’язуй з цією іноземщиною. Вжар шось душевне. Шансончик давай!
   Я вирячився на них крізь призму свого 28-річного фіаско. У голові кадрами з німих фільмів німецького екзистенціалізму промайнули образи: Людвіг Вітгенштайн, що танцює данс-макабр під «Мурку» на могилі європейської культури.
- Шансон? - перепитав я з вишуканою отрутою в голосі. - Вам що, панове? Може, ранню Мірей Матьє? Чи о цій порі доби віддаєте перевагу вишуканому надриву хрипкого баритону Шарля Азнавура? Можу «Париж у серпні» зобразити, якщо дека не трісне. Такий шансон влаштує вибагливу публіку? 
   Квадратний сплюнув на перон, ледь не влучивши в кросівок покупця.
- Який Париж, блін, ти шо, звар’ював? Нам про зону давай. Про маму, яка чекає і плаче. Про мєнтів-козлів і прокурорського сина, який на «Мерсі» людей чавить. Про курву зрадницю, що не дочекалася пацана з армії. Шоб душа спочатку розгорнулася, а потім згорнулася в трубочку і затихла.
   Тієї миті я майже побачив батю Щуні, який незримо стояв за їхніми плечима у своєму ментовському кашкеті. Зрозумів: це фінал. Моя «Yamaha», придбана за гроші від курсових з філософії, мала стати інструментом для оспівування тюремної романтики. Це був ідеальний Голлівудський перевертень: інструмент богів у руках невдахи для вух професійних дегенератів.
   Чи міг я вчинити інакше? Ні, ви скажіть: міг я вчинити інакше, чи ні? Мовчите? Мовчіть! У світі, де Бодріяр жебрає на порозі привокзального генделика, а Курт Кобейн розчиняється в парі від пересмажених біляшів, вибору не існує. Є лише траєкторія падіння.
   Я розмахнувся. Моя красуня «Yamaha F310», мій лакований вівтар, на який я поклав два роки розвантаження фур і написання магістерських робіт про «смерть суб’єкта», злетіла в повітря. Вона описала ідеальну дугу, розрізаючи вокзальний смог, і з глухим, соковитим звуком - ніби велетенський кавун зустрівся з бетонозмішувачем - приземлилася прямо на голомозу макітру Квадратного.
   Вона розлетілася в друзки. Гітара. Не голова. Голова виявилася монолітнішою за будь-який мармуровий бюст римського патриція епохи пустуна Нерона. Корпус тріснув, випустивши на волю дух мого змарнованого юнацтва, а іржаві «Еліксири» з хваленим нанопокриттям жалібно дзенькнули, скручуючись у передсмертній агонії. На секунду запала тиша, в якій я чітко почув, як десь у паралельному всесвіті Річі Блекмор з огидою випустив із вправних пальців медіатор.
- Ти шо сміливої води напився?! - прохрипів Квадратний, змахуючи  з лисини у бруд дерев’яні тріски впереміш із моїми мріями про стадіони.
   І тут почалося справжнє «свято» життя. Мене заходилися бити.
  Першим прилетіло від Квадратного - важкий, як том «Критики чистого розуму», кулак влучив мені в щелепу. Слідом підключився його кент у гидотному спортивному костюмі: він діяв методично, наче забивав палі в мерзлу землю під супровід чутного лише йому шансону.
   Але найгіршим був мій «клієнт». Цей стерильний хлопчик у світшоті, цей фанат чистих дек, побачивши купу дров замість свого майбутнього хобі, раптом перетворився на Люцифера. Він кинувся на мене з криком: «Мій інструмент!», і почав гатити мене своїм фірмовим наплічником, у якому, судячи з відчуттів, лежав повний комплект підручників із сольфеджіо.
   Я лежав на брудному пероні, відчуваючи обличчям холод залізничної плитки - той самий холод, що колись взимку морозив мої п’яти в літніх кросівках. Це був справжній постмодерністський фінал: мене гамселили представники всіх верств населення - кримінал, пролетаріат і розчарована молодь. Кожен удар був наче новий акорд у симфонії мого повного, абсолютного фіаско.
   Я бачив над собою сіре небо, розкреслене дротами, і думав лише про одне: нанопокриття на струнах «Еліксир» дійсно працює. Навіть зараз, серед уламків і крові, струни продовжували іронічно виблискувати на сонці, не піддаючись корозії цього ганебного світу.
 
III
 
   Потім я стомлено човгав порожнім пероном, випльовуючи на залізничний щебінь згустки юності впереміш із кривавою юшкою. Порваний правий кросівок жалібно ляскав по бетону, ніби аплодував моєму гучному перформансу. В руках я стискав гітарний гриф - єдиний вцілілий фрагмент моєї «Ямахи», який тепер нагадував обгризену кістку доісторичного чудовиська. З нього іронічно звисали мої стодоларові «Еліксири», заплутавшись у вузли, схожі на молекулу ДНК якогось дуже хворого бога.
   Мене били довго й зі смаком, як б’ють барабани в соляках Джона Бонема, але дивна річ - кожен удар по нирках чи щелепі відгукувався в моїй голові чистим, дистильованим звуком свободи. Це був не біль, це була перкусія мого звільнення.
   Я відчував себе абсолютно, кришталево щасливим. Наче янгол, що вгадав із подарунком на дні народження Ісуса.
   Я не продав свою душу за папірці. Я не став частиною того конформістського стада, що купує «Ямахи», аби грати кавери на весіллях чи мурликати попсу дівчатам у парках. Я вчинив як справжній, рафінований психопат - я перетворив інструмент на зброю, а угоду - на криваве кабаре.
   Гриф у моїй руці був моїм скіпетром. Іржаві нано-струни дряпали долоню, нагадуючи: іноді людину можна вбити, вкарбувати її обличчя у вокзальний бруд, але людину неможливо перемогти, поки в неї в руках залишається бодай шматок сенсу, яким вона влупила по системі.
   Це був мій найкращий виступ. Мій справжній стадіонний тур в одному акті. Без софітів, без підсилювачів, без фальшивих оплесків. Лише я, двоє привокзальних гопників і розлючений мажор - ідеальна аудиторія для фінального акорду.
   Я чимчикував у бік дому, і в моїй голові, перекриваючи шум електричок, на повну потужність ревів нечутний юрбі «We Will Rock You». Це був бенефіс, це був катарсис, це був тріумфальний остаточний розпад гурту «Еректильна Дисфункція Дебюссі».
   Так я на мить став трушним рокером. Легендою власного маленького залу слави на одну особу. І вперше за все життя я був певен, що Курт Кобейн там, у своєму гepoїнoвoмy небі, зараз схвально підморгнув мені, поправляючи свій дірявий кардиган.


 Источник: https://poembook.ru/poem/3392863-erektilna-disfunkts-debyuss