Футбол, тихий сад, музика

           

                Футбол, тихий сад, музика…       
               
  Артем Пошуковець, котрий розвалився у кріслі, весело мружиться і відкидає голову назад, дивлячись тули, у кімнату стелю. Натомість отам, на квартирній кухні, неня, миючи посуд, лагідно буркнула: «Робота — дім, дім — робота. Синку, хоч у кіно сходи. Може, там якась краля….»
АРТЕМ: (усміхаючись) Мамо, мені тільки двадцять один рік. Хіба я не можу ще два-три роки безтурботно попити з хлопцями пива, травлячи анекдоти. Нащо зараз мені треба «сімейний пакет»? Дитячі пелюшки, безсонні ночі, додаткові підробітки...
 МАТІР: (з’являється в дверях, витираючи руки рушником)  Дні, з яких складаються наші роки, лукаві. Вони, на жаль, ніби швидкоплинна гірська ріка..
 Київське Голосієво. Ця їхня «двушка», куди  зазирає жовтувате-призахідне сонце.  Сівши тут, на дивані,  Артем натиснув кнопку пульта. «Голубий екран» ожив, і  гул трибун одразу заповнив оселю. Зелений газон, яскраві прожектори, коментатор із надривом кричав: «ГО-О-ОЛ!». Оманлив а камера показувала трибуни — натовп стрибав, махав прапорами, обіймався.
       «А що, коли наступної неділі дійсно сходити туди, на стадіон, де зараз вирує життя? - позіхаючи,  зміркував Артем. -   Колись ота безсоромна міні-спідничка,  мріючи вийти заміж за гравця-кумира, частенько там, на стадіоні. голосніше за всіх ячала: «Суддю, на мило».  Проте  потім бац – і, ніби літак, Віра   зникла з мого радару». Він (юний бувший уболівальник)  отеперечки знову забажав  повісити собі на шию біло-синій шарфик.


                ІІ
              Україна. Новий стадіон, який 1923 рік, готуючись до Олімпіади Київщини,  нарік  «Червоним». На вході — охорона, металошукачі. . Спершу Артем був у захваті: гул, співи, хвиля з піднятих рук. одначе раптом почався інший шум — лайка, образи, агресія. Хтось кинув пляшку на поле, інший — кричав прокльони судді. На бетонних сходах валялися пляшки й недопалки. Хтось, курячи цигарку біля дітей, анітрохи не дбав  про ту чарівну магію, яка вчора була там,  на телеекрані
  Україна. Стадіон, який Чорнобильська Катастрофа вже назвала «Республіканським». Київське «Динамо»  програвало; натовп темнів, як грозова хмара. Крики ставали злішими, штовханина — грубішою. Один фанат різко вдарив іншого плечем, і почалася сварка. «І нащо сюди, ніби старшокласник, сьогодні приперся, — гнівно міркував Артем, стискаючи зуби. — Ще і свою товаришку привів осюди, на сучасний стадіон, схожий, напевно, на Колізею. Один – тут заробляє мільйони; інший — захмелілий глядач їх (оті свої кревні копійки) витрачає…»
Київ. Сучасний спорткомплекс  «Олімпійський».  Доросла Віра, на правому плечі якої висіла маленька рожева сумочка, стояла тут, на трибуні, біля Артема, — висока, струнка красуня, одягнена у чорно-довгій сукні. Кароока брюнетка  намагалася бути веселою; втім там, в її карих очах, чомусь світилось якесь лагідне, трохи сумне сяйво. Вона здригнулася від чергового вибуху лайки.
ВІРА: Слухай, мій друже, я не хочу слухати лайку і такі матюки, від яких мої вуха  в’януть.
АРТЕМ: (знизуючи плечима) Чому? «Динамо» грає зі «Шахтарем».  Уболівальники, спостерігаючи за українським класико,  розважаються. Їм, бач, дуже весело…

ВІРА: (серйозно подивившись йому в очі) Розумієш, відтоді, коли ми востаннє зустрічалися минуло три роки. Я стала віруючою. Я вже звикла там, у домі молитви, співати псалми, читати Святе Письмо, молитися. Я почуваюсь отут, на стадіоні, ніби та свиня, котра повернулась у багнюку.
АРТЕМ: (здивовано піднявши брови) Чому ж ти така (безгрішна, чистенька, як новий кришталь) погодилася піти зі мною?.. Невже ти не знаєш, що ста діон — це не стерильний храм Божий?
ВІРА: (зітхнувши) По-перше, я не хотіла виглядати такою замкнутою, як оті релігійні фанатики, котрі начебто прагнуть стати набагато святішими, ніж сам Папа Римський. По-друге, вчора, коли я чергувала в онкології, чорнобильський невидимий стронцій, на жаль, зжер ще одну маленьку принцесу. Мені здавалося, свіже повітря, весела гра... Однак…
АРТЕМ.   (Різко втративши  інтерес до футболу, він  узяв  обережно св ою товаришку  за лікоть). О’кей,  давай накиваємо п’ятами. Сучасне «Динамо» - це не та команда Валерія Лобановського, яка  тоді (в 1986 році) виграло Кубок Кубків. Теперішні футболісти, котрі частенько розважаються-пиячать отам, у нічному клубі, навіть стометрівку бігти не спосібні».
ВІРА. (Вона тихесенько заспівала) «Не варто повертатись на круги своя. Нічого це, крім болю, не приносить».
АРТЕМ: - Авжеж. Поет  Микола Луків має рацію.
Київ. «Олімпійський».  Отам, на зеленому газоні, матч ще тривав. Трибуни закричали: «Гол». Однак отепер, коли молоді люди вже спустилися по сходах. Артем  зупинився; він акуратно  склав маленьким квадратиком свій біло-синій шарфик.
 АРТЕМ. — Щиро  кажучи,  я ніколи не був волонтером. Я зараз ще не готовий, одягнувши костюм клоуна, щоб там, в онко, розважати малечу. Але, може, для хворого…
ВІРА: — Спасибі. Там, у лікарні, є хлопчик. Він увечері там, у коридорі, любить із м’ячем…
Київ. Улиця Велика Васильківська. Чорнокоса дівчина поклала Тьомин  шалик отуди, у свою рожеву сумочку. Кароока медичка, котра ледве-ледве стримала себе, щоб не розплакатися.
АРТЕМ: І що? Як малий?...
ВІРА: Хвалити Бога, мій друже, лікування має позитивну динаміку. Якщо не буде рецидиву раку, ймовірно, позве на своє весілля.
АРТЕМ. (Йому раптом спало на думку, що треба зараз  пожартувати, щоб розрядити атмосферу.)  «Кого  він покличе?  Нас? Мене, уже діда?.. І тебе…
ВІРА.  І мене? Вже беззубу, страшну?..
 АРТЕМ.  Ні, не  у Бабу  Ягу -  таку гарненьку, ніби  вічнозелена ялинка».
ВІРА  (Попри печаль, вона ледь посміхнулася). -  А уяви собі, що це так і буде.
АРТЕМ. Казка ж має закінчуватись обов’язково так: «Вони жили довго і щасливо». 
Вечірній Київ солодко спав. Шепіт шин, далекий звук гітари, запах кави й свіжого хліба — місто дихало тихо, наче після довгого плачу. Шум і тиша торкалися одне одного на вузьких вулицях, наче два старі закохані, що вже не сперечаються.
ВІРА: (Пошепки) Кажуть отам, у «БожСаду», вже сакура цвіте. 

АРТЕМ: (Він узяв дівчину за руку). Гаразд, помилуємося також магноліями! Вони немовби ті серця, які наважилися розкритися.
Київ. Божественний сад. Прийшо вши сюди, до земного раю, молоді люди скористалися тією потаємною калиткою, про яку знають тільки духовні отці та місцеві пацани.   Тиша й запах квітів огортали, наче обійми після довгої розлуки. Сіли на лавку, їли морозиво, слухали бандуру десь у глибині алеї. Мелодія лилася чиста, як сльоза, що нарешті впала. Рожево-білі сакури розкривалися повільно, наче сором’язливі зізнання, що довго ховалися в гілках.
АРТЕМ.  Дивися,   на ці пелюстки, — сказав Артем, піднімаючи руку до гілки. — Світяться під ліхтарем, наче маленькі душі, що не згасли.
ВІРА: — І в кожній — своя енергія. Не та, що на стадіоні — сліпа, жадібна, — а тиха, тепла… та, що гріє серце, коли вже здається, що всередині нічого не лишилося.
Київ. Божественний сад. Православний священик, проходячи повз Артема та Віру, очевидно,  подумав: «Ні, це не ті агресивно-шумливі  підлітки, які, випивши  пива або вина, шумно повертаються додому. Нехай вони собі воркують». Батюшка, котрий живе тут, у Свято-Іонівському монастирі,  не став викликати ні сторожа, ні поліцію. Духівник, кивнувши хлопцю та дівчині, просто почимчикував далі.   
АРТЕМ.  — Я думав, справжнє життя — це вибух емоцій, — сказав тремтячим голосом хлопець. — А тепер розумію: воно ще й у тиші. У тій тиші, коли чуєш, як б’ється чуже серце поруч із твоїм.
ВІРА — Ти бачиш це тільки тепер, — тихо відповіла вона. — Раніше ти шукав сенс зовні. А справжнє завжди було всередині. Просто ти боявся туди зазирнути.
АРТЕМ. — Але хіба не правильно хотіти емоцій? Вони ж доводять, що ти ще не помер.
ВІРА   Живий — не той, хто кричить і ображає. Живий — той, хто може мовчати поруч із чужим болем і не тікати.
АРТЕМ.  (Він сильніше стис її десниця.)  — Я не проти спокою. Просто іноді так страшно залишитися з собою наодинці.
ВІРА: — А ти думаєш, це неможливо поєднати?.
АРТЕМ: — Можливо. Якщо навчитися не боятися і того, і іншого.

                ***
Київ. Двокімнатна квартира. Удосвіта сонце крізь штори золотило кімнату, наче розсипало крихти надії. Артем зварив каву, увімкнув телевізор. Почався повтор учорашнього матчу. Артем завмер з пультом у руці, спостерігаючи за агресивним натовпом на екрані — а потім рішуче перемкнув на інший канал.
З телевізора полилася геніальна «Мелодія» Мирослава Скорика. Скрипка говорила мовою, яку Артем давно забув, але яка раптом стала рідною, пронизуючи до самої глибини душі. Кава пахла яскравіше. Повітря стало свіжішим — наче після щирої сповіді. Хлопець сидів у тиші, слухав музику й розумів: деякі повернення на «старі круги» справді не варті того, щоб відбувалися. А деякі нові шляхи — навпаки — тільки починаються. Тихі. Справжні.
Тьома  згадав Віру, її рожеву сумочку з шарфиком для хворого хлопчика і вперше за довгий час не відчув звичного тягаря в грудях. Пошуковець  зрозумів: справжнє життя не завжди кричить «Го-о-ол!». Іноді воно просто шепоче під звуки високої музики: «Доброго ранку».


 Сьогодні (у понеділок) починається робочий  тиждень.  Артем  (оцей токар, котрий сьогодні вдень отут,у заводському цеху,  обточує круглий пруток) уважно слідкує за тим, щоби не загорілася займиста титанова стружка. Втім,  він інколи, зиркнувши на годинника, міркує про майбутній вечір, про  побачення з Вірою. Напевно, знову там, у тихому ботанічному саду, який  дівчина дотепно називає божественним?