Глава 14 Дрова

В середині листопада з ранку Марія Гардова передивилася всі запаси дров і сказала дітям:
– Треба нам з вами буде самотужки нарубати і навозити дровець, щоб взимку не мерзнути і було на чому готувати їсти.
– Мамо, а коли почнемо? – тут же з готовністю запитав Іванко. – Від чого це залежить?
– А ти досі не знаєш? – докірливо мовила Оріяна. – З третьої третини листопада, не раніше. Як місяць піде на підповня. А закінчувати заготівлю дров треба до 15-го лютого, як мине Стрітення, і стовбуром вже йде сік.
– Це я знаю. Зрізане тоді дерево – пусте, воно швидко псується, бо його б’є шашіль. Пам’ятаю, що не треба брати на дрова громобій – дерево, в яке влучила блискавка, – трохи знітився Іванко, – бо так можна накликати пожежу.
Мати присіла на лаву під старою яблунею. Діти тут же сіли біля неї і притиснулися до неї з боків. Вона обняла їх за плечі і погладила по голівкам, як маленьких.
– А ще, – з розпукою в серці мовила Марія, – раніше заготовляли дрова толокою – на всю громаду. Вважається, який чоловік швидше зрубає перше дерево, у того життя буде тепліше і заможніше. Коли наш батько бував вдома, він завжди був першим.
Оріяна знає, що мати журиться і печалиться за чоловіком, який десь воює з заклятими ворогами – татарами, османами, тож вирішила відволікти матір від тужливих думок і запитала:
– Мамо, а які ще є правила, пов’язані із заготівлею дров? Нам же треба знати?
– Забороняється заготовляти дрова під час різдвяних свят, – з готовністю відповіла Марія, – бо худоба народиться понівеченою. Не можна рубати дрова після заходу сонця, бо тоді град поб’є хліб на полі. Як рубатимеш дрова у неділю – накличеш вовків.
Мати дійсно відволіклась від журних думок про чоловіка і продовжує повчати дітей.
– Не можна рубати дрова на порозі, бо цим накличеш смерть когось з близьких і запустіння господарства. Місце для рубання дров – це дровітня. До речі, воно вважається «нечистим». Туди виливають воду після купань хворих, породіль.
Оріяна щось пригадала і знову запитала.
– Мамо, я якось чула, що по тому, як горять дрова в печі можна передбачити погоду. Ти щось про це знаєш?
– Авжеж. Якщо горять з тріском – до морозу. Якщо погано розгоряються, димлять, шиплять – це на відлигу, а як горять швидко з гоготом – до бурі.
– А хмиз? – пригадав Іванко.
– Невеликі тонкі гілочки згоряють швидко і дають мало тепла, тому хмиз іде тільки на розпал. Найбідніші люди збирають його і продають на базарах мало не за безцінь.
– Не пам’ятаю, щоб ми заготовляли багато хмизу, – сказав Іванко.
– Це тому, що я для розпалу використовую березову бересту, трухляву вербу, смолисту лучину або корені сосни, вони теж смолисті. Тим більше біля нас он через дорогу сосновий ліс. А ще розтоплюю соломою.
– І очеретом, – нагадав Іванко.
– Точно, синку. Взимку, як річка замерзає, чи ставок або болото, тоді добре різати очерет. Ноги не провалюються під лід. А очерет такий, що по ньому вдариш, а він сухий і на морозі легко ламається. Складаєш його на санки і везеш додому.
– Соб і Кислячка поруч, тож очерету вистачає, – додала Оріяна. – А ще в соснову лісі можна збирати вітролом, сушняк і ломаччя.
– А ще, дітки, дрова для опалення є зимові – порізані й порубані поліна, акуратно складені під хатою, і літні – тріски, хмиз, шишки.
– Мамо, а які дрова кращі? – зацікавився син.
– Поганими дровами вважаються верба й лоза. Кажуть: із верби дрова, як з кози кожух. Вербових дров треба разів учетверо більше, ніж дубових. Якщо вони гарно висохли, то горять рівно, але від них ні жару, ні тепла, тільки попіл.
– Це ж треба, – дивується Іванко, – і все це треба знати?
– Так, синку. Найбільше тепла дають дуб і граб. З акації, ясеню жаркі дрова, а найспокійніше горять береза й вільха. Дрова з вільхи теж хороші, кіптяви мало. Правда, з дубу чаду багато, осикові – багато диму дають, а від сосни багато сажі, кіпоть. Але дуб і береза в печі не перегоряють і залишаються головешки.
– Мамо, а скільки нам потрібно дров? – запитав син.
Оріяна в цю мить замилувалася чарівними краєвидами річки Соб, на лівому березі якої знаходиться Красне.
– Повну дровітню і два ряди під задньою стіною хати. Взагалі залежить від того, тепла чи холодна зима, велика чи мала хата. А ще від того – яка сім’я, тобто на скільки ротів господиня готує їжу. Щоб ви знали, хату зігріває передусім велика вариста піч, яка, як правило, розташована ліворуч від входу.
– О! А я бачив, що іноді до такої печі прибудовують плиту, на якій нашвидкуруч готують їжу, – додав Іванко, – а праворуч знаходиться лежанка – такий низький тапчан-прибудова з глини.
– Так, синку. У великих хатах часто ставлять грубу – високу піч, яка служить тільки для опалення. Топлять зазвичай двічі на день. Вранці господині протоплюють і готують їсти на весь день. Ввечері топлять на ніч у грубі, а вечерю готують на плиті. При сильних морозах протоплюють і вдень.
Іванко подумав і заявив:
– В хорошому місці ми живемо, в нас тут які хочеш дрова є.
Оріяна приснула сміхом від його слів, а мати посміхнулася і сказала:
– Ти навіть не уявляєш, синочку, на скільки ти правий! Розповідав мені наш батько, що на схід і південь від нас лісів дуже мало, тому хати там опалюють соломою, кукурудзинням, соняшничинням та іншим бадиллям, хмизом, трісками, шишками.
– Палять все, що горить?
– Так, дитино. Сміття там не знайдеш, бо спалюється геть усе. Тому двори в них чисті-чисті. В них кажуть: така хазяйка, що в дворі кашу можна розсипати. Але це ще нічого. Дров треба багато, то люди там використовують замість них кізяки.
– Як це, мамо?
– Передусім влітку збирають там, де пасуться корови в торби кізяки, які вже висохли й несуть додому. А там добавляють до них гній, полову, солому, старе сіно. Перемішують все це. Є такі довгі дерев’яні форми, переділені посередині навпіл.
– Як для виготовлення саману?
– Так. Туди все затрамбовують і ставлять сушитися на сонці. Потім перевертають, і воно випадає. Складають пірамідкою – дві цеглинки поряд, а третя зверху. Це для того, щоб провітрилося, бо запах від нього неприємний. Але вони з дитинства до нього звикають.
– І як вони горять, ті кізяки?
– Горять вони в печі гарно й довго, як вугілля. Там, де на болотах є торфовища, нарізають торф’яну масу на брикети і також сушать на сонці. Кізяки й торф тримають у спеціальних прибудовах до корівника.
Іванко не втримався і мимоволі скривився.
– Висушені «цеглини» із коров’ячого або кінського гною ще складають на купу й обмазують шаром глини – для захисту від дощу й вітру. Піраміди ці на зріст людини. Ставлять їх подалі від житла, за господарськими будівлями. Татари також палять кізяки.
Оріяна голосно сказала:
– Я згодна з Іванком – в нас дійсно краще!
– Мамо, а деревне вугілля? Як його роблять?
– Випалюють його в ямі розміром в три лікті глибиною і шириною. На дні її розпалюють вогонь і накладають дров. Потім вкривають їх зеленим листям, дерном, землею. Кругом на чверть робиться прохід. Дрова тліють від п’яти днів до тижня, так і виходить деревне вугілля. Воно швидко загоряється.
– В нас ліси є, але я не бачив, щоб хтось випалював таке вугілля.
– Бо його виготовляють прямо в лісі, а в село чи місто везуть вже готове вугілля. Ну, заговорилася я з вами, діточки, а робота не чекає.
– А що треба робити? Ми допоможемо, – першим вигукнув Іванко. – Є якась робота для мене?
– Є, синку. Он в полумиску під рушником є пироги з гарбузом. Було б добре, якби ти з’їв хоч один!
Іванко з Оріяною не встигли нічого відповісти або засміятися, бо дівчину покликали від воріт дитячі голоси.
– Оріяно! Можна тебе?
– Оріяночко! Вийди!
З-за високих мальв не видко, хто це гукає на Оріяну. За ворітьми стоять три дівчинки років 8-9-ти. Оріяна поспішила до них.
– Здрастуйте, дітки. Чого вам?
– Допоможи нам зробити нові ляльки-мотанки, будь ласка.
– Залюбки. Тільки візьму домоткане полотно, лико та траву і зробимо.
– Не треба, в нас все є, подивися.
Марія винесла для дівчат цукерок з гарбуза, і ті радо їх взяли, не забули подякувати, і одразу їх з’їли. Кілька сусідських хлопчаків, зазвичай непосидючих і гамірних, осідлали тин і спостерігають за тим, як Оріяна вправно і швидко робить ляльки.
– Ми пробували самі зробити ляльку, але в нас нічого не вийшло, – зітхнувши, сказала сама менша із дівчаток.
– Нічого, – усміхнулася Оріяна, – ще трошки підростете і все у вас вийде!
Коли вона зробила кожній з дівчаток по ляльці, вони щасливі, обійняли її, обцілували і жваво та весело побігли гратися на вулицю.
– Бувайте, дітки, – мовила їм у слід Оріяна.
За дівчатками повагом пішли і хлопчики. Невдовзі галаслива дитяча юрба зникла з очей за поворотом вулиці.
– Молодець, доню, – тепло посміхнулася мати, – ти в мене дуже добра. Я тобою пишаюсь!
Після цих слів вона раптом здригнулась від  несподіванки, зойкнула, схопилася за серце, заточилася і без сил осіла на лаву біля воріт.
– Що з вами, мамо? – злякалась Оріяна і кинулася до матері.
Мати не відповіла. Дочка простежила за її поглядом і побачила трьох незнайомих запорожців, що їдуть вулицею. Проїжджаючи повз двір Гардових, вони привітались і поїхали далі. Марія скам’яніла просиділа, поки низовики не проїхали.
– Богу дякувати, донечко. Здалося, – нарешті отямилась, з полегшенням зітхнула і тричі перехрестилася Марія. – Думала вже, вони нам погану вість везуть про нашого батька, бо давно не маю ніякої звістки про нього.
– Слава богу, все добре, – і собі перехрестилася Оріяна. – Хай бог всіх милує від таких звісток.
– Нашого батька не так-то просто вбити, – впевнено сказав Іванко, що свято вірить в те, що його батько самий кращий воїн у світі. – Таких лицарів, як він ще пошукати!
Марія посміхнулася на слова сина, слова якого звеселили її серце, а про себе подумала, що хоча вони з Самійлом вже не молоді люди, любов все ще каламутить їй розум, паморочить душу. Коли чоловік буває вдома, ці дні самі найщасливіші в її житті.
Спогади болючі й солодкі, що охопили її, перебив Іванко.
– То що, мамо, через тиждень з ранку і вирушимо по дрова?
– Так, синку, – відповіла мати.
Її журливий настрій скоро минув. Розпука і сум, що враз охопили її, так само раптово і пройшли.
– Мамо, а буває таке, що дрова крадуть?
– В нашому селі такого ще жодного разу не було. Це точно. Мені про це батьки розповідали.