Одержимий помстою. Глава 14. Суха балка

Суха балка
Сотник Ладислав Бандурка з двома десятками козаків виїхав за Південний Буг, щоб розвідати, що діється на Кучманському шляху. Перед виїздом гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський сказав йому:
– Пане Ладиславе, ти чудово знаєш, що наші вивідачі, як правило, обмежуються спостереженням за правим берегом Бугу в районі села Дмитренки.
– Так, пане гетьмане.
Оришевський сидить на високому, різьбленому дубовому кріслі, на якому не соромно сидіти і самому королю.
– Цього разу треба спуститися вниз за течією хоча б на день, а краще на два дні, щоб добратися до бродів. Остерігаюся, щоб ординці не підібралися до нас по нашому берегу Південного Бугу.
– Буде зроблено, – завірив Бандурка.
Переправившись через річку, сотник впевнився, що ніяких слідів ординців немає.
– Повертаємось до Гайсина, пане сотнику?
– Ні. Маємо за ціль доїхати до Овечого броду, щоб розвідати, чи не видно там татар.
І реєстровці поїхали вниз за течією до урочищ Татархазан і Мечечна, неподалік яких і знаходиться переправа і урочище Овечий брід.
Реєстровці проявляють обережність, тому просуваються повільно. Коли вже сутеніло, десятник Стефан Мельник і козак Свирид Байрак, які їдуть далеко попереду раптом подали знак про небезпеку. Бандурка зупинив свій невеликий загін і під’їхав до передового дозору.
– Ну, що у вас? Татари? Багато їх?
– Так. Тільки мені здається це не кримці і не ногайці.
– А хто? Невже османи?
– Ні. На мою думку – буджацькі татари. Їх десь пів тисячі, не більше. Схоже, якийсь дрібний мурза вирішив поживитися в наших краях, тому загін такий невеликий.
– Схоже на те, – погодився сотник. – І що вони роблять?
– Влаштовуються на нічліг. Сьогодні вони в путь не вирушать, ручаюсь.
Козаки розвернулися і поїхали назад. Сотник на чимось зосереджено думає. Ніхто не наважується його перебити. Шлях пролягає біля Сухої балки. Вона не дуже велика, але досить глибока з крутими схилами.
Бандурка зупинив коня, потім під’їхав до краю балки і почав роздивлятися, ніби побачив її вперше.
– В нас замало сил для відкритого бою з ворогом, але якщо заманити татарву в цей яр, – голосно сказав сотник, – всю їх кількісну перевагу над нами можна звести нанівець.
– Двадцять проти п’ятисот? – здивувався десятник Мельник
– Звісно ні. Ти поїдеш до Гайсина, доповіси про все пану гетьману і скажеш, що я прошу надіслати сюди стільки козаків скільки можна. А я тут назбираю селян і влаштуємо татарам засідку в Сухій балці.
– Ви думаєте, ординці поїдуть балкою?
– Так. Вони подумають, що їхати балкою – це безпечно для них. До того ж це дасть можливість підібратися ближче до нас непомітно. А ми перекриємо оба виїзди до балки старими возами із сухим сіном і підпалимо їх. Їдь вже.
Десятник поскакав до Гайсина, а сотник з козаками поїхали в село Дмитренки. Там вони розповіли селянам про появу буджацьких татар і плани по їх знищенню. І ще про потребу в десяти-п’ятнадцяти старих, розсохлих возів.
Жителі села надали козакам притулок, вечерю, а рано вранці виставили вісімдесят озброєних, кінних чоловіків з Дмитренок і п’ятдесят трьох із села Червінки, а ще два десятки старих возів з сухим сіном і соломою.
Коли спільна колона виїхала на дорогу, до них приєдналися три десятки реєстровців з фортеці Гайсина.
– Більше гетьман не дав, – доповів Бандурці десятник Мельник, радісно оглядаючи озброєних селян.
– І на цьому спасибі, – відповів сотник. – Нас тепер 183! Це не абищо!
Козаки доїхали до Сухої балки, укрили неподалік від спусків до неї вози з сіном і по два десятки селян.
Потім від’їхали на пів версти назад і заховали в лісочку козаків і половину селян. На видноті залишились біля півсотні селян з кіньми, які перевертають скошену траву, щоб вона сохла на сіно. Зброю селяни ховають у траві.
Буджацькі татари побачили цю мирну картину і зупинились. Мурза хижо й пильно оглянув все кругом. Усе нібито спокійно. Тихо-тихо було навколо.
– Якби в них не було коней, – сказав їх мурза, – можна було б взяти їх голіруч. А так можуть втекти.
– Попереду є балка, – доповів один із сотників. – Нею можна таємно підібратися майже до самих невірних, до того ж непомітно.
– Згоден, – схвалив мурза. – Так і зробимо!
Селяни бачили, як ординці в’їжджають в Суху балку, але зробили вигляд, що не помічають цього.
– Пане сотнику, «клюнули!» – радіють козаки.
Коли весь татарський чамбул спустився в яругу і проїхав дві третини шляху по ній, пролунав пронизливий свист, селяни майже одночасно перегородили зїзди до балки возами з сіном і підпалили їх.
Мурза з подивом озирнувся довкола, бо це виявилося для нього несподіваним. Більшість татарів також ще не второпали, що скоїлося.
За мить після цього козаки з селянами під’їхали з обох боків до гребнів балки і почали стріляти по татарам. Спочатку з луків, потім з мушкетів і пістолів.
– Засідка!
 Татари і передбачити не могли такого повороту від, як вони гадали, селян.
– У! Шайтани з рушницями! – кричать ординці.
З усіх боків лунають прокльони на бік русинів. Сліпий гнів охопив татар, та все було марно. Вони не можуть розвернутися в балці, бо тісно, немає простору для маневру. Серед них зчинилася безладна метушня.
Яруга наповнилася димом, криками поранених ординців. Один із татарських сотників закричав щодуху:
– Назад!
Але поранені коні стать дибки і скидають, топчуть власних вершників. Мурза зрозумів, що ні назад, ні вперед дороги немає. Схили яру такі круті, що вибратись наверх ніяк не можна.
– Стійте! – закричав мурза. – Стріляйте по невірним!
– Алла! – заволали буджаки.
Татари схопилися за луки. Їх оглушні вигуки перекрили всі звуки навколо. Сотник Бандурка побачив це і скомандував:
– Всім відійти від балки!
Козаки з селянами відійшли і від’їхали трохи назад, щоб татари їх не бачили. Ординці почали стріляти всліпу. Їх стріли летять над головами русинів не завдаючи їм ніякої шкоди.
В цей час з Гайсина прибули ще два десятки козаків на чолі з десятником Каленієм Дейнеко з чотирма гарматами. Вони швидко встановили по дві гармати на в’їздах до балки і почали обстрілювати ординців.
– У, кляті, – здригнувся мурза.
Коли порох закінчився, козаки не стали затримуватися, повантажили пушки на вози і поїхали назад в Гайсин.
– Задали ми їм сьогодні перцю! – радіє десятник Стефан Мельник.
– Еге ж, – підтвердив Созон Растроста. – Хай їм грець!
– А чого вони чекали? – усміхнувся Свирид Байрак. – Тут хто кого.
Селяни підкотили до спусків в балку інші вози із сухим сіном і соломою й підпалили їх. Почувся гогіт вогню. Коні татар, які знаходяться близько до вогню, почали ставати дибки.
– Що тепер пане сотнику? – уривчасто спитав Свирид Байрак.
– Будемо чекати, – примружився сотник. – Сонце починає палити, а в балці немає ні вітру ні тіні. Джерела там теж немає, недарма ж ця балка називається Сухою. Скоро в татар закінчиться вода. Вони хочуть жити і самі здадуться. Почекаємо, але будьте напоготові.
– І що ми з ними потім зробимо? – запитав Созон Растроста.
– Обміняємо на наших людей або продамо, як вони продають нас.
Час минає повільно, козаки смокчать люльки. До мурзи пішки пробралися кілька сотників. Витримуючи важкий погляд мурзи, один із сотників заявив:
– Мурза, ми не бачимо ніякого виходу. Треба здаватися. За для чого терпіти?
– Іншої дороги назад в нас немає, – додав другий сотник, намагаючись не дивитися в очі мурзи, які не знають жалю. – Уруси не вбивають полонених, а міняють їх на своїх земляків.
Однак мурза ухилився від прямої відповіді. Татари втомилися, гомін їх голосів скоро затих. Тільки поранені стогнуть і просять пити, і коні час від часу іржуть. Становище ординців ускладнювалося й далі.
Все вийшло так, як передбачив сотник Бандурка – під вечір утомлені, охлялі, спраглі татари, що вже вибилися із сил, почали викидати зброю, показуючи, що здаються і просять милосердя.
– Це інша річ, – задоволено усміхнувся сотник.
Бандурка підійшов до гребню балки і пошукав очима мурзу. Той бурмотить чи то молитву, чи прокляття. Сотник усміхнувся. До нього підійшов десятник Мельник і мовчки став поруч.
Татари скорилися і почали понуро виходити пішки по кілька чоловік, а козаки їм в’яжуть руки сирими ременями.
– Добре обшукуйте їх, – каже Бандурка, – щоб ні в кого, не дай бог, не залишилося ножа.
Козаки з селянами розділили трофеї, татари поховали своїх загиблих. Після цього козаки з полоненими поїхали до Гайсина, а селяни по своїм селам.
Гетьман Оришевський почув якийсь ґвалт за межами фортеці і викликав до себе поручика Яновського.
– Дізнайся, що там за пожвавлення?
Виявилось, що біля воріт фортеці зустрілись дві купецькі валки – турецька й татарська і козаки з полоненими ординцями. Татарські купці теж з буджацьких татар, до того ж вони одразу впізнали полоненого мурзу.
Купці про щось палко заговорили з безпорадним мурзою, потім вступили в перемовини із сотником Бандуркою. Полонені татари скоса позирають на містян, які в свою чергу також з цікавістю розглядають полонених. Торговці майже не торгувались і викупили всіх полонених земляків.
– Чи не продешевили ви, пане Ладиславе? – запитав поручик Яновський жартома.
– Впевнений, що ні, – відповів веселий і задоволений сотник. – Їх багато, пильнуй їх, охороняй, годуй. А їх більше, ніж вся залога нашої фортеці. Ні, не продешевив. Нехай ці кровопивці ідуть до біса на всі чотири боки.
Полонених вивели за місто на Уманський шлях, там отримали розрахунок від купців, і передали татар торговцям на руки. 
– Сподіваюсь, ми більше не побачимось, – сказав на прощання сотник і безжально додав. – Бо тоді вам прощення не буде.
Бачачи, що мурза його не зрозумів, чи то зробив вигляд, що не тямить, Бандурка звернувся до купця, який володіє польською мовою:
– Розтлумач йому.
– Добре, пане, – пообіцяв купець, улесливо вклоняючись.
Він переклав мурзі слова сотника і запропонував тому холодний кумис. Мурза із  удаваною байдужістю погодився і буркнув щось невиразне. Коней в бусурманів майже немає, тож їх чекає довга піша подорож до Буджаку.
Сотник повернувся до фортеці, щоб доповісти про все гетьману Оришевському. Той прийняв його негайно, хоча видно, що кудись поспішає.
– Ладиславе, ти молодець! А я мушу їхати, мене викликає до Варшави його мосць пан круль. Щойно прибув гонець від нього. Грошима за татар розпорядись сам.
– Слухаюсь, пане гетьмане.
Бандурка отримав за буджацьких татар такий викуп, що грошей вистачило не тільки на те, щоб поповнити припаси їжі й пороху в фортеці, а й на несподівану премію для всіх козаків гайсинської залоги.
Частину виручених за татар грошей Бандурка відвіз війтам сіл Дмитренки та Червінки на потреби їхніх громад.
По Гранівській волості ширяться чутки про перемогу реєстрових козаків і селян з Дмитренок і Червінок над переважаючими силами ординців.
– Розум та хитрість – то найголовніша зброя козака! – каже Блажко Бажан сусідам з виглядом знавця.
– Це не дивина. Народ наш то нездоланна сила, – вторить йому Серафим Левицький.
Іванко Гардовий кілька разів з величезною цікавістю вислухав історію про перемогу реєстровців над татарами, бо він вчиться на таких оповіданнях.
Книжок з військового мистецтва немає, тож і не дивно, що Іванко вчиться через історії, розбір різних ситуацій, воєнний досвід батька й інших козаків.