Глава 30. Побратими

Низовики здійснили напад на прикордонні улуси кримських татар. В одному з боїв Самійла Гардового й Охріма Маслюка ординці відрізали від решти братчиків.
Відступати пізно, тож козаки стали спина до спини і прийняли бій з переважаючими силами кримчаків. Самійло б’ється одразу двома шаблями, а Охрім – однією.
Запорожці без втоми нещадно, запекло колють і рубають бусурманів, які насідають на них з усіх боків. Невідомо, чим би це все для них закінчилось, якби до них не пробилися козаки Переяславського куреня Сава Репетило, Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс.
Разом вони притрималися до підходу десятків запорожців і подолали татар.
– Славно ми сьогодні билися, – витер спітніле чоло тремтячою рукою Маслюк, бо нарубався до знесилля.
– Дякуємо вам, браття, – вклонився Самійло. – Якби не ви, порубали б нас кляті нехристі. Вірите, вже сил не було шаблю тримати.
Відповісти ніхто не встиг, бо Маслюк раптом охнув, осів і впав горілиць. Козаки кинулись до товариша і побачили, що він поранений в двох місцях. Йому швидко перев’язали рани і віднесли на воза.
Під час цього походу низовикам вдалося звільнити з татарської неволі більше двох тисяч бранців, в основному русинів, хоча серед них є поляки й московіти.
Коли запорожці повернулись на Січ, кошовий дозволив поранений і сімейним козакам роз’їхатися по домівках. Самійло з Охрімом поїхали разом, бо Маслюк також з Гайсинщини, з нового села Кублич.
– Аж не віриться, що їдемо додому, – посміхається Охрім. – В мене там дружина, донька Галя. Чуєш, Самійле, давай, заїдемо до нас?
– Заїдемо, – пообіцяв Самійло, бо не хоче відпускати пораненого друга самого.
– Слухай, в тебе ж син? А в мене дочка. Може, породичаємося?
– На все воля божа. Я б був тільки радий, – посміхнувся Самійло. – Знайду час, приїду до тебе разом з Іванком, щоб вони з Галею хоч побачили одне одного.
– Домовились!
Побратими заїхали в Кублич до Маслюка, де їх радо зустріли і родина, й сусіди. До пізньої ночі точилися розмови, спогади за чаркою оковитої. На ранок Самійло поснідав, тепло попрощався з сім’єю Маслюка і вирушив додому в Киселин.
Їхати тут менше десяти верст, тож Самійло розраховував, що буде вдома ще до обіду. Але, як це часто буває в житті, не так сталося, як гадалося. Не проїхав козак і дві версти, як дорогу йому заскочили татари.
Самійло зрозумів, що більша частина ординців ховається в лісі над берегом річки Кублич, з лівого боку від дороги, тому він повернув коня праворуч і помчав подалі від татар.
Кримчаки кинулися за ним, і коли зрозуміли, що навряд чи наздоженуть козака, почали стріляти в нього з луків. Вірний кінь вимчав на пагорок, а коли спустився з нього – впав замертво. Самійло перелетів через голову коня і сильно вдарився об землю.
  На щастя кримчаки нічого цього не побачили і повернули коней назад. Самійло прийшов до тями від болю в попереку. Він торкнувся рукою і зрозумів, що в нього поцілила стріла. Козак підвівся, зняв пояс і побачив, що стріла залишилася в ньому. Вона пробила пояс і поранила козака, але вістря залишилось в поясі.
– Хай тобі грець, – вирвалося в козака.
Ніби пощастило, рана невелика, але досить неприємна і до того ж кровоточить. Сяк так перев’язавши рану, Самійло піднявся на пагорб і побачив, що татари його більше не переслідують. Зате він дізнався, що ординці всім загоном направилися в бік Кублича.
Обміркувавши становище, Самійло зрозумів, що повертатись до села пішки і пораненому не варто. Попередити селян він не встигне, та й вояка з нього зараз ніякий. Тому він вирішив, що треба добиратися до Гайсина, щоб повідомити про появу татар залогу фортеці.
Від цього місця до Гайсина тягнеться голий, відкритий степ, тому козак вирішив іти на північ до лісу, і вже ним добиратися до Киселина чи Гайсина. Тут до слуху козака долинув церковний дзвін. Значить, в Кубличі помітили татар і вдарили на сполох.
Поки він дійшов до лісу, кілька разів спочивав в неглибоких байраках, щоб його не помітили вороги. Аби не заснути міцно, Самійло підстеляв собі гілок шипшини, глоду, терну або дерези.
Втомлений козак і сам не тямив, як засинав, але вколовшись уві сні на колючки, прокидався. Якби не рана, яка дає дошкуляє йому все більше і більше, Самійло йшов би та йшов би, не знаючи втоми.
Нарешті він увійшов до лісу і заспокоївся, бо тут його побачити і знайти важче, ніж в чистому полі. Тут він вже не відчуває себе таким безпорадним, як на відкритому місці.
Самійло зупинився на узліссі і озирнувся. Димів від пожеж не видно, мабуть, татарам не вдалося захопити Кублич.
Аж тут він відчув, що підпливає власною кров’ю. Довелося роздягнутися і зробити нову перев’язку. Щоб ноги відпочили, козак зняв чоботи і розвісив на кущах онучі, щоб швидше висохли. Сам попив води, а їсти йому не хочеться.
– Старієш, Самійле, – промовив козак сам до себе з гіркотою, – еге ж.
Раніше він би на таку подряпину й уваги не звернув, і йшов би до Кисляка без відпочинку, а тепер не може – і втома бере, і сил не вистачає.
Козак лютився сам на себе, на свою слабкість. Потім зібрався із силами, взувся, вдягнувся і пішов через ліс до Кисляка. Відчувши, що йому потрібен відпочинок, він наламав гілок терену і ліг на них, щоб і спочити, але не заснути.
Спочивав він не довго, підвівся і продовжив путь. Але як не старався Самійло, але до ночі дійти до дому він не зміг. Що він може удіяти? Нічого не лишається, тільки як лягти спати, і вже завтра добратися до Киселина.
Натрапивши на повалений буревієм старезний дуб, козак вирішив заночувати біля нього. Оскільки погода показує на дощ, доведеться будувати курінь.
Самійло відломив великі шматки кори і вистелив ними дно майбутнього укриття. Поверх кори наклав гілок з листям. Потім наставив жердин обіперши їх поверх стовбура дубу. Дах зробив також із кори і гілок.
На будівництво цього куреня Самійло витратив усі сили, які в нього лишались. Він знову не став їсти, а просто вліз в укриття, ліг і заснув.
Вночі пішов дощ, але крони старих дерев і дах куреня надійно захистили козака від нього і від нічної прохолоди. Перед світанком дощ закінчився. 
Самійло прокинувся, вмився, з’їв кілька сухарів з солоним салом, попив води. Жирними від сала руками він протер чоботи, щоб захистити їх від вологи.
Виявилося, що заночував запорожець не так і далеко від Киселина, він дійшов до містечка без перепочинку, за один перехід. Там він дізнався від сусіда Серафима Левицького, що про появу кримчаків всі вже знають.
– Лейстрові козаки виїжджали з гарматами до Кублича і відігнали татарву, – з захватом розповідає він Самійлу. – А ти чого пішки? Де твій Гнідко?
– Вбитий. Цими самими татарами і вбитий, – з сумом відповів козак. – Ну, добре, сусід, піду я додому.
Марія, побачивши пішого Самійла, із сльозами кинулася до нього.
– Іванко! Тато приїхав! – крикнула вона.
Оріяна живе в батьків Мирослава, тож вдома тільки син. Почувши крик матері, прибіг Іванко. Самійло обійняв і розцілував обох. Хлопець обійняв батька за пояс і сильно притиснувся до нього. Батько від болю зойкнув.
– Боже правий! Любий, тебе поранено? – здогадалась Марія.
– Та є трохи, – кривлячись, сумно усміхнувся Самійло.
– Тату, вибач, – винувато похнюпився син, – я не знав.
– Нічого, сину. Все буде добре. Маріє, подивишся до рани?
– Звичайно! Пішли до хати, першим ділом і подивимося.
Оглянувши рану, Марія стурбовано промовила:
– Без баби Вертухи не обійтися. Рана загноїлася. Ти полежи, я збігаю за нею.
– Мамо, тату, давайте я, – запропонував Іванко, – я швидше збігаю!
– Ну, давай, синочку, – погодилася Марія, – а я поки приготую окріп, тканину. Біжи, не гай час. Хутчіш!
Баба Вертуха прийшла так швидко, як тільки змогла. Привітавшись, вона помила руки і зайнялась раною. Марія тільки допомагала їй. Приклавши саморобну мазь, знахарка мовила:
– Не хвилюйтесь, діти, ця мазь і рану очищує і загоює. Бачу, рана свіжа. Самійле, ти як почуваєшся?
– Слабкість, матінко. Сил немає, – чесно відповів козак.
– Все в тебе буде добре, синку, – запевнила травниця, – Господь дає козаку силу, щоб ворога бити. І твоя сила повернеться.
– Дякую, паніматко.
Рипнули двері, і в хату вбігла Оріяна. Це Серафим Левицький повідомив їй про приїзд батька.
– Тату! – кинулась Оріяна до батька, пригорнулась до нього і заплакала.
Тут у двері постукали, і до хати зайшов Охрім Маслюк. Він зняв шапку, статечно перехрестився на ікони в червоному кутку і тільки після цього привітався.
– Моє шанування!
– Доброго здоров’я! – відповів Самійло.
– Дякую, і тобі, друже! Бачу, воно тобі знадобиться.
– Ти яким побитом тут? Ми ж тільки вчора розлучилися.
– З того боку, куди ти поїхав, на нас напали кримчаки. А я місця собі не знаходжу – чи зустрів ти їх чи ні? Не знаю, що й думати – може ти в полоні чи взагалі загинув? От і не всидів на місці, як відбили ординців – вирішив навідатися сюди, дізнатися про тебе.
– Проходь, сідай, друже. Синку, треба розпрягти коня, нагодувати, напоїти. Марія, Оріяно, познайомтесь – це мій побратим Охрім Маслюк з Кублича.
– Дуже приємно, – першою промовила Марія, – Охріме, ви ж, мабуть, голодні з дороги? Зараз я вас нагодую.
– Та ні, я побачив Самійла, заспокоївся, тепер можна і назад.
– Та ти що? – аж кинувся Самійло. – Сьогодні ти ночуєш в нас! До речі, бабо Вертухо, подивіться, будь ласка, рани мого товариша.
Поки Оріяна підігрівала обід, Вертуха з Марією зробили перев’язку Охріму. Знахарка стала серйозною, навіть суворою.
– Хоч-не-хоч, а нікуди ти, козаче, звідси не поїдеш ні сьогодні, ні завтра, ні навіть післязавтра. Це – без сумніву Лікувати тебе будемо. Ти мене зрозумів?
– Може не все так погано? – збентежився і прикусив губу Охрім, а потім додав з напускною бадьорістю. – У страху очі по яблуку!
– Ні. Я все життя людей лікую, тож розбираюсь в цім ділі. Зроблю все, що в моїх силах, але рани в тебе, синку, занедбані. Якби одразу тебе до мене привезли, а так доведеться повозитися. Сподіваюсь, зможу тобі допомогти.
Знахарка дивиться на козака без тіні посмішки. На ці слова Охрім не відповів нічого. Він з очевидним зусиллям підвівся з лави і вдягнув сорочку.
– Храни тебе бог, – тричі перехрестила Маслюка стара.
На обід вона не залишилася, як її не вмовляли.
– Ввечері прийду, оброблю ваші рани і накладу нові перев’язки. А ти, як зможеш, сходи до церкви, помолись. Зайвим не буде.
Після того, як баба Вертуха пішла до себе, Гардові пообідали з Маслюком. До церкви цього дня піти не змогли, бо прийшли Мирослав, Лесь і ще кілька хороших сусідів і приятелів Самійла, в тому числі Василь Голобля.
Хата стала мала, і чоловіки перейшли у двір. Бесідували вони майже цілу добу. Тільки після цього односельці дали спокій Самійлу і його побратиму.
Оріяна навіщала батька кожний день, бо дуже скучила за ним.
– Добрий вечір, матінко! – радісно зустрічає знахарку Охрім.
– Добрий вечір, дитино, – прошамкотіла стара.
Перев’язки баба Вертуха робила по три рази на день. А ще поїла Маслюка різними відварами. Додому Охрім зміг приїхати тільки на п’ятий день. Почуває він тепер себе набагато краще. Утома, безнадія, відчуття приреченості залишили його.
– Самійле, то я чекаю на тебе з сином, – підморгнув він другу.
– Неодмінно приїдемо, – пообіцяв той і слова свого дотримав.
Оскільки в Марії ще є гроші, які кілька років тому Іванко зібрав на полі бою у вбитих татар, Самійло купив собі нового коня. Тож на Січ він знову повертається верхи, здоровий і повний сил.