Глава 38. День подарункiв

Мати Мирослава Євдокія почула, що невістка Оріяна перестала співати, і зазирнула до кімнати. Так і є – онуки Роман і Руслан заснули, а мати схилилася над своїми діточками і молиться за них.
– Гарно ти співаєш, доню. Любо слухати!
Оріяна від похвали зашарілася.
– Доню, – тихо промовила свекруха, – ти б лягла, відпочила хоч трохи.
– Не можу, – зітхнула невістка, – роботи багато.
– Не турбуйся, – безтурботно махнула рукою Євдокія і посміхнулася, – тої роботи ще ніхто не переробив, і ми не переробимо. Нас не буде, а робота ще буде та й буде.
– Дякую. Тоді я збігаю до матері, допоможу їй, бо вона все робить одна.
Євдокія не стала відмовляти невістку.
– Біжи, доню. Ти не хвилюйся, і май на увазі – можеш не поспішати назад, як діти прокинуться, я їм раду дам! Візьми матері глечик меду, він стоїть на столі під яблунею.
Оріяна не стала більше гаяти час, прихопила глечик і поспішила до матері. Марія дуже зраділа, коли побачила свою донечку.
– Здрастуй, доню! – посміхнулася мати.
– Добрий день, мамо! От, знайшла вільний час, щоб тобі допомогти. Кажи, що треба робити?
Марія уважно подивилась на Оріяну й одразу зрозуміла, що та сьогодні дуже мало спала. Мати вирішила схитрувати і не стала відмовляти дочку.
– Іди, доню до сіновалу, там є клумак з квасолею. Починай її перебирати, а я скоро прийду до тебе.
Коли Марія через пів години прийшла до сіновалки, дочка вже міцно спала, прихилившись спиною до стіни. Мати посміхнулась, бо саме на це і розраховувала, і вкрила ноги своїй дитині чистим рядном.
Марія не стала відходити далеко, щоб ніхто не перебив сон доньці. Коли Оріяна прокинулася, біля неї сидів Мирослав. Він тепло подивився на дружину і взяв її руку у свої руки.
– Втомилася, кохана? – запитав чоловік.
– Так, любий, – солодко потяглася Оріяна, – діти вночі капризували, не дали поспати. А тут сіла перебирати квасолю і навіть не відчула, як заснула. А де мама?
– Вона готує солодкі вареники з сиром. Каже, що ти їх любиш. Ти полежи ще. Мати казала, покличе, коли вони будуть готові.
Оріяна блаженно посміхнулась і знову солодко потягнулася.
– Добре, тоді я ще хвильку полежу, а потім встану. Скажи, любий, хто мене вкрив? Мама?
– Так, – посміхнувся Мирослав. – А в мене до тебе подарунок!
І він вийняв із кишені і простягнув коханій дружині коралове намисто на п’ять ниток. Такі намиста бувають від однієї до 25 ниток коралів. Деякі з них коштують більше, ніж хата.
– Дякую, коханий, – зраділа дружина, обійняла і поцілувала чоловіка. Потім вдягнула намисто на шию.
– Як? – запитала вона.
– Тобі дуже личить! – посміхнувся Мирослав. – Бігме!
Тут надійшла мати. Оріяна при її появі знітилася, бо почувається ніяково, ніби чимось завинила.
– Вибач, мамо, нічим я тобі не допомогла. Мені дуже соромно.
– Та ти що, доню? Все пречудово! Запам’ятай, Роману і Руслану потрібна здорова, дужа мати. Та й нам також. Тому ми всі раді, що ти змогла відпочити. Так що навіть не думай про це. Все добре!
Коли вареники були готові, Марія покликала дочку з зятем до столу. Мирослав запитав:
– Мамо, про Іванка і батька є якісь новини?
– Ні, – зітхнула теща і витерла очі краєм хустки, – ну, сідайте, діти, до столу. Пополуднаємо. Пригощайтесь. Смачного вам.
Марія з дочкою і зятем перед їжею прочитали «Отче наш», потім досхочу поїли вареників із сметаною, потім мати наклала Оріяні із собою великий полив’яний полумисок вареників, і Мирослав з дружиною поспішили додому до синочків. 
– Як діточки? – одразу запитала Оріяна у свекрухи.
– Все добре, – посміхнулася Євдокія, – навіть не думай хвилюватися! Все в нас чудово!
Тут з Гайсина приїхав Лесь. Він зіскочив з воза і передав віжки сину.
– Добрий вечір всім! Лишень подивіться, що я привіз для наших хлоп’ят!
І він почав викладати на стіл гонила – дерев’яні іграшки: коники і баранці на колесах із довгими жердинами. А ще керамічні іграшки – вершники на конях, на баранах, на півнях. Вони обсмолені і блискучі.
– Це з самих Громів, що на Уманщині, – пояснив Лесь.
А ще вареники-свистунці та штурхало-тарахкальце, тобто писанки які гучно торохтять. Виготовлені вони із застосуванням смолення та чорнодимлення.
– Та Роман і Руслан ще маленькі для таких іграшок, – посміхнувся Мирослав, – хоча, звісно, дякуємо, тату!
– Ой, сину, – відповіла Євдокія, – не встигнеш озирнутися, як вони повиростають. Тоді згадаєш мої слова. А поки нехай іграшки полежать, почекають, доки дітки до них доростуть.
Лесь, було, пішов до комори, але Євдокія зупинила його.
– А ти куди зібрався? – здивувалася вона.
– Батюшка наш питав, чи не маю я зайвого воску на свічки. Тож піду, натоплю, щоб віднести до церкви.
– Тату, – тут же озвався Мирослав, – може, треба допомогти?
– Пішли, синку. Вдвох воно справді легше, швидше і веселіше!
Оріяна взяла на руки синочків і щасливо посміхнулася. Вона втішається дітками і не може натішитися. Тут до двору забіг пес Коберників Сірко. В зубах він приніс зайця.
– Мамо, – здивувалася Оріяна, – Сірко що, зірвався з прив’язі?
– Та ні. Він приболів, то я його відпустила, щоб він собі знайшов потрібні трави для лікування. А він, бачиш, ще й здобич приніс! Треба тепер йти, приготувати зайця на вечерю!
– Мамо, давайте, я приготую зайця, – запропонувала Оріяна. – А ви відпочиньте.
– Ні, доню, – відмовилася свекруха.
– Хіба вас не бере втома? – здивувалась невістка.
– Справа не в цьому. Краще буде, якщо ти побудеш з дітьми. Подивись, як вони скучили за тобою!
Євдокія посміхнулася і пішла розробляти зайця. Сірка знову посадили на прив’язь, не забувши похвалити за здобич.
Перед самою вечерею до Коберників несподівано завітав граф Яновський з Гайсина разом із двома реєстровими козаками.
Почувши кінській тупіт, Оріяна завмерла, бо звикла прислухатися до кожної звістки. Раптом це батько чи брат, або запорожці з новинами про її рідних?
Граф з реєстровцями привезли із собою кілька лантухів пшеничного борошна, гречки, конопляної олії, в’яленого м’яса, солоного сала.
– Вибачте, меду не привіз, бо у вас своя пасіка, – усміхнувся граф.
– Навіщо все це? – збентежено запитала Оріяна.
– Ви що, Оріяночко? – враз став серйозним Яновський. – Я лише виконую наказ пана Ясинського, а він ваш довічний боржник! Чи ви забули, що ви йому життя врятували? А я йому шляхетське слово дав, що якщо з ним щось трапиться – буду допомагати вам замість нього!
– Дякую, – вклонилася Оріяна, – залишайтесь з нами вечеряти!
– Іншим разом. Обіцяю, – приклавши руку до серця, відповів граф. – А сьогодні ніяк не можу – служба.
– Ще раз дякую. Пошли вам, боже, щастя й долю за вашу доброту!
Козаки швидко розвантажили подарунки і поїхали разом з графом, а Лесь з Мирославом заходились переносити дари до хати. Потім знову зайнялися своїми справами.
Коли козаки трохи від’їхали від обійстя Коберників, Созон Растроста запитав:
– Пане поручику, а що, граф Ясинський дійсно просив вас допомагати Оріяні?
– Ну, не те, щоб напряму просив. Але він кілька разів казав мені, що дуже вдячний Оріяні й Марії за життя і буде до скону допомагати їм. Оскільки він потрапив до полону, я вирішив замість нього запомагати цим добрим людям. А що?
– Та нічого. Все правильно.
В цей же час до Марії Гардової завітав один із сусідів Блажко Бажан.
– Слава Ісусу! – від воріт привітався Блажко. – Був я сьогодні на рибалці, то от вирішив тебе пригостити по-сусідські.
Він зняв з плеча і поставив на землю лантух, повний риби.
– На віки слава! Це що, все мені? Та куди мені стільки? – вражено запитала Марія. – Забери хоч половину! А краще залиш три-чотири штуки, як раз вистачить.
– Ні, не заберу. Бачила б ти, скільки я сьогодні риби наловив! Жінка мене мало з дому не вигнала, бо не хоче її чистити. То я піду, допоможу їй. А то наступного разу вона мене дійсно додому з таким уловом не пустить!
– Дякую тобі красно, Блажку! І я матиму тепер чим до смерку займатися.
Тільки Бажан пішов, як до двору Гардових під’їхав Созон Растроста.
– Може новини які є про Іванка? – аж кинулася Марія до козака.
– На жаль немає, – журливо схилив голову реєстровець. – Маємо надію, що живий, тільки в полоні. Це краще ніж коли немає ніякої надії. 
Марія проковтнула гіркий ком.
– Що тоді привело тебе до мого двору?
– Маю вільну годину, тож хочу вам чимось допомогти. А ще, ми з хлопцями зібрали трохи грошей для вас. Думали збрехати, що це Іванко залишив нам на зберігання, але ж ви можете не повірити.
– Не треба мені ваших грошей, дякувати богу, я не бідна.
– Та що ви, тітко Маріє? Дарма ви так, – відповів розгублений Созон. – Ми ж від щирого серця.
Созон поклав гаманець з грошима на стіл під старою, крислатою яблунею.
– Візьміть, будь ласка, – терпляче мовив козак.
Він вже збирався піти, як Марія його зупинила.
– Стій! Куди зібрався? Ти ж ніби хотів мені допомогти?
– А що треба? Я з радістю! – кинувся козак, який одразу повеселів. – Кажіть!
– Бачиш лантух? В ньому риба. Давай почистимо, пересмажимо, і ти забереш її в фортецю. Буде вам з хлопцями вечеря.
Сім’я Коберників знову зібралась докупи вже на вечерю. Смачно пахне гаряча паруюча, свіжа зайчатина. Євдокія приготувала її з морквою, цибулею, перцем та лавровим листом. До зайця господиня подала гречану кашу і сметанний соус.
З’їли і вареники, які Оріяна принесла від матері. Всі стали із-за столу задоволені, веселі і ситі.
– Дякую, мамо, за смачно вечерю, – в один голос сказали Мирослав і Оріяна.
– Вже від кого, від кого, – жартує Лесь, – а від Сірка я подарунків не чекав! Тим приємніша така несподіванка! Дякуємо тобі, собако!
Лесь потріпав пса по загривку, а той примружився від задоволення.
– Може його і завтра випустити на волю? Раптом знову вполює для нас ще одного зайця? – пожартував Мирослав.
– Варто спробувати, – підтримав сина батько.
Чоловіки знову пішли займатися воском для церкви, Євдокія заходилася прибирати із столу, а Оріяна посадила синочків собі на коліна і далі грається із ними.
– Хороший сьогодні день, – мовила Оріяна до синочків, – можна сказати, день подарунків. От якби ще хто приніс вісті про вашого діда Самійла й дядька Івана, що вони живі, здорові – ото був би для нас самий кращий подарунок!
Наступного ранку, вставши вдосвіта, Лесь відчепив з прив’язі пса, щоб той знову побіг шукати собі лікувальні трави. Той одразу дременув з двору. Цього разу пес повернувся набагато раніше але знову приніс зайця!
– Годувальник наш, – розсміялася Євдокія. – Ну що ж, іду готувати!