Глава 40. Козацьк заготiвлi

Сашко лірник сидить на перекинутому човні на березі Дніпра, задумавшись про щось так глибоко, що навіть не помітив, як до нього підійшов курінний отаман Сава Репетило, хоча той йшов не криючись.
– Моє шанування! Годі спати, козаче, – сміється курінний отаман, – чого зажурився?
– Чолом, пане отамане. Та, згадав свого побратима Самійла Гардового, – зітхнув козак і подивився на курінного, – пам’ятаєте такого? 
– Питаєш. Звісно пам’ятую, – одразу став серйозним отаман, і посмішка враз зникла з його обличчя. – Славний козарлюга був.
– Чому був? Він же, скоріше за все в полоні, тобто живий.
– Та це я так, – знітився отаман. – Слухай, Сашко, може, щоб трохи відволіктись від сумних думок, очолиш виїзд козаків на заготівлю березової берести?
Біля Січі берези не ростуть, тому їхати треба досить далеко в північному напрямку. Бересту цілительку русини здавна широко використовують для самих різноманітних цілей. Береста на третину складається з березової камфори, яку називають «білим золотом» за її особливі лікувальні властивості.
Сам Сашко лірник полюбляє чай з березової кори. Відвар з берести допомагає з травленням, видаляє зайву воду з організму, допомагає при несильних отруєннях. Особливо Сашку подобається чай з додаванням сушеної м’яти.
– Добре, пане отамане, – охоче погодився козак.
– Візьми із собою десяток молодиків, джур, кількох козаків, п’ять чи шість возів і їдьте. Тільки пообідайте спочатку!
Під час походів за десятьма козаками завжди закріплений один віз з усім майном і продовольством. Вози наповнюють крупами, борошном, солониною, сушеними овочами, а також посудом для приготування їжі. Основне м’ясом любого походу – баранина.
– Пане отамане, – жартівливо звернувся до Сашка лірника старий козак Вітер, який визвався їхати разом з молодими козаками по бересту, – овець із собою брати будемо?
Сашко на мить задумався, потім сказав:
– Думаю, обійдемось. Впевнений, що вполюємо якусь тварину чи птицю. А вівці нас будуть тільки затримувати в дорозі.
Степове мисливство завжди дає низовикам хороший приварок до столу. Якусь дичину козаки, зазвичай, продають і віддають своїм старшинам, гетьманам чи церковній верхівці, бо це престижний подарунок. Але і собі лишають вепрів, сайгаків, різну пташину, частіше всього дрофу, бо цієї птиці в степу водиться напрочуд багато.
– А горілку й пиво брати? – хитро примружився Вітер.
– Чом ні? Ми ж не на війні? І сухарів побільше візьміть. А ще овочі, цибулю, ріпу.
Сухарі в походах завжди відіграють важливу роль. Їх готують із висушеного хліба, що довго зберігається і легко перевозиться.
 Козаки з самого початку своєї появи чудово розуміють, що їм потрібна не лише зброя і боєприпаси, але й їжа, без якої ніяка армія не зможе продовжувати війну. Війни – це не тільки битви, а ще й нескінченна боротьба за виживання, де стратегія забезпечення харчуванням така ж важлива, як і планування бойовиськ.
Годування козаків є значно ситнішим і стабільнішим, ніж у більшості європейських армій. Ця перевага ґрунтується на природних умовах України та її розвинутому сільському господарстві.
Заготівлі запорожців стосуються забезпечення харчами та всім необхідним для життя і походів, включаючи сушені та солоні продукти (риба, м’ясо), квашену капусту, сири, масло, зернові. Ці ті продукти, які довго зберігаються, що безмежно важливо в умовах довготривалих військових кампаній.
Козацьке харчування складається здебільшого з круп, борошна, солонини, сала, овочів, річкової риби та в’яленого м’яса. Однією з головних переваг є те, що ці продукти довго не псуються і можуть транспортуватися навіть у спеку.
  Запорожці торгують з татарами (хутро, шкіри, масло, тютюн, хліб за сіль, вино, тканини), поляками (коні, худоба, віск, сало, полотно), що забезпечує виживання завдяки використанню своїх, місцевих ресурсів, традиційних методів консервації (квашення, в’ялення, соління та сушіння), а також запозичень у сусідів.
Козацька кухня тісно пов’язана з традиціями татар. Так, козаки часто готують м’ясо просто в полум’ї чи печуть коржі на розпечених камінні, що є практичним і швидким способом харчування під час походів, особливо під час війни.
Ці методи дозволяють запорожцям бути самодостатніми та забезпечувати себе під час тривалих походів. А ще козаки мають власні господарства, займаються землеробством, скотарством, рибальством.
Козацька кухня дуже жирна, вона включає м’ясо, борошно, крупи і тушкування всього. Основою ж є житній хліб, а також крупи.
Коли низовики на чолі з Сашком лірником вже запрягали коней, побачили ще дві валки порожніх возів, які уже виїжджають з Січі.
– Батьку, – звернувся до Сашка його джура Дмитрик Поліщук, меткий не по роках хлопчик, – вони теж по бересту?
Сашко обернувся, уважно подивився і відповів:
– Ні. Це будники, – побачивши, що джура не зрозумів, Сашко пояснив: – по іншому це селітровари. Чув про таких?
– Так, безперечно. Я вже знаю, що порох виготовляють з селітри, сірки і деревного вугілля, – радісно відповів джура.
– Істинно, синку, – задоволено кивнув Сашко. – Майже кожний запорожець вміє робити порох. А ще, щоб ти знав – порох коштує дорого, а треба його достобіса, особливо під час війни. Якщо селітри заготовити багацько – частину можна продати до Європи або Московського царства.
– А як добувають селітру?
Сашко завважив про себе, що їхати їм довго і далеко, тож можна скоротати частину шляху розмовою, тим більше, що вона напевне принесе джурі користь.
– Спочатку досвідчені козаки-селітряники шукають селітряну землю. Шукають її в насипах і ямах давніх курганів, могил, на старих городищах, валах, міських і монастирських смітниках.
До Сашка з джурою підійшов один з молодиків – Мирон Губенко, трохи незграбний і вайлуватий парубок, і прислухався до розмови.
– Будник набирає повні жмені перегною, розтирає його у долонях, шукає білуватої поволоки, наче від вивареної солі. Там, де знаходять таку землю, виростають цілі поселення – буди.
Джура кивнув, що розуміє. Всі козаки повсідалися на вози, і валка неквапливо рушила в північному напрямку. Молодик бадьоро іде поряд з возом Сашка. Вози заторохтіли по битій дорозі.
– То селітро добування є одним з важливих промислів в Україні? Тим більше для козаків? А як ту селітру добувають? – і собі запитав Сашка молодик.
– Земля з насипів курганів та стін їх поховальних ям проварюється у великих мідних казанах. На другий день зливають насичений луговиною розчин, виварюють його, потім змішують з попелом і знов варять, аж поки селітра не осаджується на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябують і сушать.
– Це ж скільки землі треба переробити! – здивувався Мирон. – А що з нею потім роблять?
– Землю насипають навколо курганів у подобі валів або куп-буртів, іноді розташованих у кілька рядів у різних напрямках, створюючи враження спеціально влаштованих, які сприймаються деякими людьми як своєрідні укріплення.
І джура і молодик слухають розповідь козака з цікавістю і належною увагою.
– Це ті, хто не знає, як селітра здобувається, – кивнув Дмитрик.
– Але це ще не все, – загадково посміхнувся Сашко. – В прадавніх поховальних курганах буває знаходять різні багатства, наприклад, золоті прикраси. Вони дуже добре продаються в Європі, а гроші йдуть до січової скарбниці, що, як ти знаєш, ніколи не зайве.
– Золоті прикраси є не в кожному похованні? – здивувався джура.
– Розумієш, крадії були завжди. Тому часто буває, що саме золота в кургані немає. Але селітра точно є, і чим старіше поховання – тим більше її в ньому.
Так за розмовами козаки проїхали пів дня, після чого зупинилися на березі озера на відпочинок. Кухарі одразу розпалили багаття, щоб приготувати гарячий обід.
Їм допомагають готувати молодики, ще не пострижені в козаки, і джури – це хлопчики чи підлітки, які допомагають запорожцям під час походів чистити зброю, доглядають за кіньми, готують їжу.
Решта козаків вирішили зайнятися рибалкою. На обід приготували капусняк – традиційну страву, що готується зі свіжої капусти. До капусняку подали хліб, сало, часник.
Риби наловили так багато та ще й з ікрою, що кухарі насмажили в дорогу коржиків з риб’ячої ікри.
Джурі не терпиться дізнатися ще щось цікаве, тому, тільки валка рушила далі, він знову пристав до Сашка лірника із розпитуваннями.
– Батьку, я виріс в степу, в нас берези не ростуть, та й взагалі дерев немає. Береста це що таке і для чого воно?
– Береста – це верхній білий шар кори берези, який є міцним, гнучким та стійким до гниття, що робило його цінним матеріалом для письма – давні східнослов’янські тексти, так звані берестяні грамоти. Чув?
– Ні, не чув, батьку, – напружив пам’ять але нічого такого не згадав джура. – А для чого писати на бересті, коли є папір?
– Тоді паперу ще не було. Зазвичай береста білого кольору, але може мати сіруватий або рожево-коричневий відтінок, з внутрішнього боку – від жовтого до коричневого.
– То береста це кора берези? – здивувався Дмитрик.
– Так. Використовується береста для виготовлення різних побутових виробів. З неї роблять туєски, кошики, посуд, короби, колиски, сільниці, хлібниці. В берестяних коробках хліб зберігається значно довше, ніж зазвичай. Невже ти ніколи нічого такого не бачив?
– Бачив, – пригадав джура.
– В будівництві береста використовується як прокладний матеріал від вогкості, для захисту від гниття, а також для покриття дахів. Нижні вінці дерев’яного зрубу, підвіконня, перекриття дерев’яного довше служать, якщо між деталями прокласти берест.
– О! – пригадав джура. – Я чув про березовий дьоготь! Його також роблять з берести, так?
– Точно, – порадів Сашко тому, що його джура такий кмітливий. – А ще з неї роблять різні художні вироби: шкатулки, панно, різноманітні вироби ручної роботи. Берест має здатність зберігатися довгі роки. З береста виготовляють кінську упряж, мотузки, на рибальських сітках – поплавці, іграшки для дітей.
– Здається, і в мене були такі іграшки, – зітхнув хлопчик. – Це тоді, коли в мене ще були батько і мати.
Сашкові відомо, що батьків його джури по звірячому вбили під час одного з набігів кримські татари. Історія цього сироти, який і сам мало не загинув від рук ординців, глибоко зворушила душу й серце козака, томі він і взяв хлопчика за джуру.
– Берест використовують для виготовлення музичних інструментів: пастуших ріжків і жалійок. Ще з неї роблять обідки, шпильки, різні берестяні прикраси.
– Але я так розумію, що це для нас не головне?
– Так, синку. Щоб ти знав – береста знімає головний біль, заліковує рани. Цілющим є березовий напій з берестів. Дуже добре проходить лікування в березовому гаю – повітря чистіше. Навіть рани в ньому загоюються швидше і без ускладнень.
– Цікаво, – загорілись очі в хлопчика.
– Устілки з берести мають лікувальну дію. Вони зменшують потовиділення, усувають неприємний запах. Також знімають втому з ніг, зцілюють болі в суглобах. Хоча ти ще дуже молодий і тобі це не загрожує.
– Все одно треба це знати.
– Для збирання берести придатної для устілок цілком підійде повалена береза або просто поліно. На ньому потрібно зробити кілька надрізів та зняти кору ножем або металевою лопаткою. Після цього потрібно відокремити бересту від кори, склеїти між собою два шари берести і придавати чимось важким, наприклад ковадлом до висихання.
– Ковадло я точно не підніму, – розчаровано мовив джура.
– Потім вирізати устілки необхідної форми і розміру. Ходити у взутті з берестяними устілками не тільки приємно, а й корисно.
– Батьку, зробите мені такі устілки? – благально подивився хлопчик на козака. – Я б сам зробив, але думаю, з першого разу в мене не вийде так, як треба. Хоч би раз побачити, як воно робиться. А тоді вже я сам стану робити для всіх.
Сашко усміхнувся і мовчки ствердно кивнув.
– Найкращий берест отримують зі стовбурів берези діаметром пів ліктя і більше. Берест краще заготовляти із молодих дерев і дерев після рубки. При цьому надрізують верхній білий пласт кори до лубу. Найкращим вважається берест із середньої частини дерева. Заготовлену сировину сушать на повітрі.
Сонце тільки що сховалось за обрієм, і Сашко подумав, що час влаштувати привал. Тут Вітер який їде першим, радісно вигукнув:
– О! Попереду березовий гай!
– Приїхали, – безжурно оголосив Сашко лірник. – Зупинимось на узліссі, а завтра після сніданку почнемо заготівлю!
Поки розбивали табір, Вітер встиг вполювати дикого тура, тож на вечерю запекли свіже м’ясо на камінні. Із собою в козаків ще є житній хліб, сир і вершкове масло, тому на вечерю більше нічого не готували.
Рано вранці, коли сонце ще не встигло піднятись і тільки-тільки торкнулось першим промінням виднокола, джура збудив Сашка лірника.
– Хто? Що? – не зрозумів зі сну, що коїться Сашко. – Трапилось щось?
– Ні, – трохи зніяковів хлопчик, – бересту ж треба збирати.
– От гаспид, – спересердя лайнувся Сашко, – не маємо куди квапитися. Встигнемо ми з тим берестом. Тільки сон перебив, лобуряка. Більше без потреби так не роби. Згинь!
Висловивши своє невдоволення він, зітхнувши, повернувся до джури спиною і невдовзі знову захропів.
Збентежений, розгублений і трохи ображений хлопчик покірно присів біля воза, на якому спить козак і почав нудьгувати. Він ніяк не збагне, як дорослі можуть так довго спати.
Дмитрик довго сидів непорушно, і тільки коли встали кухарі і заходилися готувати сніданок, джура підвівся і пішов їм допомагати. Оскільки роботи очікується на кілька днів, молодики роблять кабицю – піч, вириту в землі і обмазану глиною.
Побачивши, що чумарка з синього сукна, якою був вкритий Сашко, сповзла з його плечей, вірний джура підійшов і укрив нею козака.
Коли Сашко прокинувся, він першим ділом поглядом відшукав джуру і покликав його до себе.
– Сердишся? – примирливо запитав козак. – Не гнівайся на мене, синку. Просто більше без потреби не буди нікого так рано, бо воно так не годиться.
– Не турбуйтеся, батьку, я вже не гніваюсь, – недбало махнув рукою Дмитрик, наче нічого не сталося, – я все зрозумів.
– Правда? Ну, то й добре, якщо так, – зрадів козак, посміхнувся і солодко потягнувся, розминаючись і проганяючи сонливість.
Тут до них долинув дужий голос Вітра.
– Агов, Дмитрику! Гукай пана отамана на сніданок і сам не барися!
Після сніданку Сашко лірник, посміхаючись, голосно запитав:
– Ну що там в нас? Козацтво ще не зледачіло? Не злежалось? То до роботи!