Глава 42. Гадина

Євдокія Коберник сапає грядку біля хати, Лесь рубає дрова, а Роман і Руслан граються на причілку. Там росте старий горіх, а під горіхами комарів немає, тому дітей і посадили гратися саме там.
Раптом Євдокія помітила краєм ока якийсь рух посеред двору. Вона швидко повернулась і побачила, що по землі повзе величезна – до семи ліктів завдовжки гадюка.
– Геть! – закричала не своїм голосом жінка і кинулася до змії. – Ааа!
На крик дружини поспішив, наскільки може, у двір і Лесь. Євдокія перерубала сапою гада навпіл. Хвіст почав шалено битися із сторони в сторону, а половина змії з головою поплазувала прямо до дітей.
Жінку раптом пройняв такий жах, що вона не знає, що робити і розгублено зупинилась на місці. Вона заклякла, але Лесь підскочив і обухом сокири одним ударом розтрощив голову змії.
– А щоб тобі, – витер він піт з чола. – Це ж треба – прямо у дворі!
Після цього йому стало моторошно і він зблід на виду. На крик прибігли з капусника (огорода) Мирослав і Оріяна. В руках обидва тримають про всяк випадок сапи.
– О, боже милий! – скрикнула Оріяна, кинула сапу, підхопила дітей на руки, міцно пригорнула їх до себе і почала цілувати.
– Дякувати богу, все добре скінчилося, – мовив Лесь і побожно перехрестився.
– Ну й перелякалася я, – шепнула злякано Євдокія.
Від пережитого переляку жінка весь час безтямно кліпає і важко дихає, бо ніяк не може заспокоїтися.
На крики прибігли з вулиці Серафим Левицький і Блажко Бажан, які поверталися з лісу додому. Вони кинули на землю в’язанки хмизу і поспішили до Коберників. В руках обидва тримають сокири.
– Що тут у вас скоїлося? – від воріт голосно гукнув Серафим. 
– Гадину вбили на подвір’ї, – показала рукою Євдокія.
– Ну і чого було так кричати? – здивувався Блажко. – Затямите собі – змії кусають невипадкових людей. Я в липні ходив в ліс, ненароком наступив на гадюку. Вона стала на хвіст і втекла, навіть не сичала.
– То ти хочеш сказати, – з подивом запитала Євдокія, – що укус є покаранням за гріх? Я правильно зрозуміла?
– Саме так! За найтяжчі провини гадюка кусає в голову та руки, бо ними люди грішать найбільше.
– Казали мені, що, коли змії повзають по землі, вони очищають її від злої сили і всього поганого, – додав Левицький. – Навіть в одному лісі гади розташовані нерівномірно. Найбільше їх повзає там, де пролилася кров, де хтось помер. Це я так, до слова.
Бажан кивнув на знак згоди і додав:
– Можу вас запевнити, якщо змія заповзає до хати, значить, в ній багато злої сили. Виганяти змію не треба. Вона очистить помешкання і сама виповзе.
– Легко сказати, – відповіла Євдокія. – По вашому, я повинна була просто дивитися, як ця гадина повзе до діточок?
– Звісно, ні. Тим більше, що це дійсно отруйна змія, та ще й така велика. Я хотів сказати, що є багато змій які не отруйні, – не вгавав Бажан. – Це вужі, полози, мідянки, веретільниці, безногі ящірки, але це гадюка.
– А можна щось зробити, щоб змій на подвір’ї зовсім не було? – запитала Оріяна, яка вже поволі почала заспокоюватися.
Всі уважно слухають, що відповість Бажан.
– Для цього треба, щоб у дворі зовсім не водилися миші і щури.
– Я чула, що люди випалюють гнізда змій, – пригадала Євдокія.
– Це пусте, змії встигають втекти з них.
– Пане Блажку, раз вже ти так добре розумієшся на зміях, скажи, чи водяться вони в річках? – поцікавився Лесь.
– Ні, гадюки водойм не люблять, – заперечливо хитнув головою Бажан. – Там живуть вужі. Їм особливо подобаються лимани і болота.
– То ви кажете, змії самі просто так не кусають? – перепитав Мирослав.
– Звісна річ. Якщо змію не чіпати, вона сама не нападе. Коли вона бачить людину, вона тікає або перечікує, зачаївшись. Я якось ходив до Лисячого яру щоб нарізати жалива для свиней. Біля вивернутого з корінням дерева почув пищання, сичання. Я подумав, що то миші, а то на корінні лежав виводок сірих гадюк. Не менше десяти штук, а то й більше.
– Великі? – зацікавився Лесь.
– Порівняно з цією, що ви вбили – ні. Лікті в три довжиною були. Мені змії часто трапляються. Вилазять з землі погрітися або навпаки – трохи охолонути, коли улітку гаряче в землі сидіти. Взагалі в наших краях повно цих гадів і чорних, і сірих, з усякими узорами.
– І що ви робите, як на них натрапите? – поцікавилася Євдокія.
– Можна сказати, нічого. Тупну ногою, крикну: «Киш!», і вони повзуть ховатися в корчі. Якщо вони на мене не кидаються, не повзуть за мною, не намагаються вкусити, то і я їх не чіпаю.
– Кажуть, що ці гаспиди бояться запаху тютюну? – запитав Лесь.
– От цього не знаю, брехати не буду.
– А в нас торік таке було, – пригадав Левицький, – гадюка забралася на стіл в хаті! Було це в середу після Великодня. Ми весь день працювали в капуснику. Дочка Марія перша зайшла до хати, і на столі біля глечика з молоком побачила молоду гадюку. Невелику таку, до двох ліктів завдовжки.
– Вбили її? – з цікавістю запитала Євдокія.
– Так. Я схопив гадюку біля голови, відніс на двір і там вбив. Потім та змія всім нам снилася. Кажуть люди, що гадів на обійсті вбивати не можна. Треба їх відносити подалі від хати.
– То ця зміюка нам ще й снитися буде? – здивувалася Оріяна.
– Дуже може бути. А ще я чув, що якщо худоба з’їсть лінощі гадюки, тобто стару шкіру, яку скинув плазун під час линьки, то здохне. І ще, що та змія, яка вкусить худобу чи людину – вона загине.
– А коли змії ховаються в землю?
Бажан відповів не одразу, видно, що він вагається з відповіддю.
– Подейкують, що на Воздвиження, – нарешті відповів Блажко і розгублено почухав потилицю. – Хоча мені доводилося бачити змій в лісі і після нього.
– Пане Блажку, ви так часто бачити змій, а було таке, що вони вас кусали?
– Було і не раз. Кусаються, до речі, навіть не отруйні змії. Пам’ятаю, якось вкусив мене здоровенний, більше восьми ліктів у довжину полоз. Я обробив ранку оковитою, і через два тижні вона зажила.
– А на що схожий укус змії? – запитала Євдокія.
– Я б сказав – на сильний удар. На місці укусу залишаються дві серпоподібні смуги. Кусали мене й гадюки.
– Тобто як гадюки? – вражено запитала Оріяна. – І ви досі живий?
– Як бачите! На мою думку гадюка вводить в рану так мало отрути, що вбити людину не може. Хіба що людина хвора, квола, слабка після якоїсь виснажливої хвороби. Тому я вважаю помилкою, коли люди починають надрізати, припікати, вирізати рану.
– А як позбутися отрути?
– Дехто висмоктує отруту і навіть не спльовує її, а ковтає. Але якщо в роті є бодай малесенька ранка – краще взагалі не висмоктувати. А щоб дія отрути швидше ослабла – треба більше пити води.
– А які укуси самі небезпечні?
– В шию, обличчя та волосисту частину голови. Менш небезпечні – в руки та ноги. Це я точно знаю, – впевнено мовив Бажан.
Оріяна не стрималась і зіщулилася.
– Особисто в мене змії викликають тільки якийсь забобонний страх.
– А в мене ще огиду й відразу, – додала Євдокія.
– Що робитимете із цією гадюкою? – запитав Бажан. – Ви знаєте, що навіть відрубана голова може вкусити?
– Та ну? – здивувався Лесь.
– Ось вам і та ну, – посміхнувся завжди балакучий Блажко. – Краще її руками не брати, а на палицю і спалити. Так певніше. Тоді точно ніякої шкоди не буде. Ну, це ви самі зробите, а ми підемо. Забалакались ми з вами! На все добре!
– До побачення. Дякуємо за цікаву розмову!
Коли Бажан і Левицький пішли, Оріяна посадила дітей на ряднину на землі. Потім повернулася до Мирослава і сказала:
– Любий, звісно, заздалегідь усього не передбачиш, але надалі не можна, щоб наші діти залишалися самі.
І тут же ніби на підтвердження її слів на них впала велика тінь. Всі  підвели голови догори і подивились увись. У високості над ними кружляє велетенський беркут. Раптом він каменем шугонув вниз.
Ніхто з Коберників не встиг нічого й сказати, як з вулиці гримнув постріл, і великий, мертвий хижий птах впав посеред двору.
Всі подивились на вулицю. Стріляв граф Яновський, який їде до свого маєтку на обід із фортеці Гайсина.
– Дякуємо, пане Лешек, – з вдячністю і повагою вклонилася Оріяна. – У слушний час вас нам бог послав!
– Будь ласка, – посміхнувся Яновський. – Завжди до ваших послуг! Хай вашим синочкам і надалі щастить!
Дізнавшись від сусіда Бажана про подію із гадюкою, не всиділа вдома і прибігла Марія Гардова.
– Знаю, що все закінчилось добре, але все одно серце не на місті, – пояснила вона, – хочу на власні очі побачити діточок!
На голос Марії прийшли Євдокія і Лесь. Вони радо обійнялися і почоломкалися із свахою, запросили її залишитись в них на вечерю.
– Як добре, – посміхнулася Оріяна за столом, – коли ми всі разом!
– Всі, це коли батько й Іванко разом з нами, – поправила доньку Марія.
Після її слів за столом запанувала незручна тиша. Марія рішуче порушила її.
– Не знаю, що ви думаєте, але моє серце відчуває, що Самійло й Іванко живі! – з металом в голосі промовила вона. – Живі! Я ні на мить не сумніваюся, що вони повернуться! От побачите!
– Дай бог, – перехрестилася Євдокія.
– Дай бог, – луною повторила Оріяна.
Вони засиділися до пів ночі, так що, коли Марія зібралася додому, Мирослав пішов її проводжати.
Вночі Оріяні наснився страшний сон: ніби діти знову сидять на рядні посеред двору, а до них плазує здоровенна гадюка. Оріяна злякалася, кричить, а голосу немає. Вона намагається бігти до діточок, але не може зрушити з місця і не знає, як їм допомогти.
І коли, здається, порятунку вже немає, з’являється Іванко і вбиває гадину.
– Братику! Ти? – вражено питає Оріяна, і серце її шалено калатає.
– Я, хто ж іще? – дивується Іванко.
– Але ж ти, – не знає, що сказати сестра.
– Живий я, сестро, – з докором відповів брат. – Живий. Був в полоні, а тепер звільнився і спішу додому.
Оріяна під враженням сну прокинулася раніше, ніж звичайно. Вона збентежена і не знає, чи розповісти про сон комусь чи ні? Врешті вона вирішила не розказувати, якщо сон в руку, то Іванко повернеться. Тоді можна буде і про цей сон в розмові згадати.
З цього самого дня Мирослав і Лесь, якщо діти із ними, завжди беруть із собою на двір чи капусник лук із стрілами й шаблю, знаходяться завжди напоготові і з дітей очей майже не спускають.