Глава 44. Потопельник

Коли після сніданку Лесь Коберник відчинив двері, щоб вийти на двір, до хати залетів горобець.
– А щоб тобі, – замахнулася на пташку передником Євдокія. – Тепер чекай біди. Женіть його геть!
Появу горобця в хаті русини здавна пов’язують із бідами, хворобами і навіть швидкою смертю когось з домашніх. Коберникам можна сказати повезло, бо горобець сам вилетів через вікно. При цьому він потягнув зі стола скоринку хліба.
– Не варто переживати, все гаразд, – з полегшенням зітхнула Євдокія. – Можна вважати, що нещастя нас оминуло.
Жінка висипала на підвіконня три жменьки гречки і чітко вимовила:
– Прилітав за їжею, а не за душею. Проте не зайвим буде поставити в церкві свічки за здоров’я близьких.
В цей день пасіку Коберників розорив ведмідь. Довідавшись про це Лесь з Мирославом взяли по рушниці і поспішили на бджоляник, але ведмедя на ньому вже не застали. Мало не до пізнього вечора батько з сином лагодили поламані вулики.
– Шкода, що ми ведмедя не застали, – зауважив Лесь. – Так, дивись, повернеться і знову збитків нам наробить. Хіба засідку на нього влаштувати?
– Давай, – загорівся цією думкою Мирослав. – Ти коли хочеш чергувати?
Лесь трохи задумався і сказав:
– Я буду першим, але мені треба поїсти. Синку, збігай додому, принеси мені щось на вечерю, а потім повернешся, Відпочинеш і зміниш мені посеред ночі. Або, як хочеш, візьми собі поїсти і приходь, а я піду додому.
– Як тобі краще? – запитав Мирослав.
– Мабуть, ліпше я піду додому, а ти чергуй першим. Втомився я сьогодні, – зітхнув батько. – Я про всяк випадок свою рушницю залишу тобі.
Він неквапливо пішов додому, а Мирослав вліз на стару яблуню, зручно вмостився в розвилці з трьох грубих гілок, поклав рушницю собі на живіт і завмер.
Хлопець був впевнений, що ведмідь ситий і якщо прийде, то під ранок, але помилився. Той заявився смерком, ще було досить непогано видко. Мирослав почув, як затріщали кущі малиннику, потім до його слуху донеслося важке дихання звіра.
Мирослав поклав рушницю на гілку дерева і став чекати. Коли ведмідь нарешті вийшов з гущавини і підійшов до ближньої колоди з медом, хлопець прицілився і вистрілив. Він вцілив з першого разу, але для запоруки вистрілив вдруге з батьківської рушниці.
Потім зарядив обидві і тільки після цього зліз з яблуні, на якій сидів. Ведмідь мертвий, тож треба його тушу розробляти, але нічого для цього з собою в Мирослава немає. Він взяв рушниці і поспішив до дому.
Хлопець вже доходив до околиці села, коли почув розпачливі крики Оріяни.
– Допоможіть! – в розпачі волає про допомогу його кохана дружина. – Люди добрі! На допомогу!
Мирослав побачив, як якийсь польський шляхтич повалив Оріяну на землю і рве на ній сукню. Жінка щосили пручається, намагаючись вирватися з міцних чоловічих лабетів.
– Мовчи, дурепо, – гарчить шляхтич грубим голосом, – радій, холопка, що на тебе звернув увагу шляхтич! Та ти пишатись повинна!
– Ой, паночку, не беріть гріха на душу! Люди! Рятуйте!
– Мовчи, дурепо, бо задушу!
Мирослав, не тямлячи себе від люті, підскочив і вдарив шляхтича прикладом рушниці по голові. Лях втратив свідомість і впав горілиць.
– Оріяночко, як ти? – нахилився чоловік над дружиною.
– Дякувати богу і тобі, наразі все в порядку.
– А ти як тут опинилася?
– Вечерю тобі несла, бо батько втомився і йому зовсім зле. Коли б знаття, я б пішла іншою стежкою, – жінка подивилась на тіло шляхтича і зіщулилася. – Мирославе, скажи, він мертвий?
– На жаль ні, – Мирослав задумався. – Не можна його лишати в живих. Він тебе в спокої не залишить.
– То вдар його ще раз, – запропонувала Оріяна.
– Ні. Треба нам обставити все так, ніби він сам загинув. Щоб ляхи не шукали винних. Давай так: я його відвезу на пасіку, а ти збігай додому і принеси горілки. Я його силоміць напою, а потім втоплю в Кислячці, – без вагання мовив чоловік.
– Ой, – згадала дружина, і підняла із землі вузлик з вечерею. – Це тобі.
– І ще, – також пригадав чоловік, – скажеш батькові, що ведмедя я застрелив. Візьми в нього ножі і все, що треба, щоб здерти шкіру. Ну, він знає, що необхідно. М’ясо перевезу на коні цього ляха.
Оріяна поспішила додому, а Мирослав, тамуючи кипіння гніву, заломив руки ляха за спину і міцно зв’язав їх. Сунув до рота шляхтичу квача з шматків порваної сукні дружини. Після цього підняв поляка і перекинув його через сідло і зв’язав ноги з руками. 
Вже в темряві він в поводу відвів коня на пасіку, де зняв шляхтича і поклав його під яблунею. Ноги зв’язав, щоб полонений, бува, не здумав спробувати втекти. Лях прийшов до тями і щось забелькотів.
 Щоб той не заважав і не дратував, Мирослав знову вдарив його по голові прикладом рушниці але не дуже сильно, щоб не вбити. Після цього лях на якийсь час замовк.
Невдовзі на пасіку прийшли Оріяна і Лесь. Побачивши батька Мирослав захвилювався.
– Тату, ти чому тут? Ти ж нездужаєш?
– Нічого, синку. Оріяна мені все розповіла. Ти подбай про цього поляка, а я – займусь ведмедем. Часу в нас не так вже і багато, як здається.
Мирослав повернувся до дружини.
– Горілку принесла? Давай!
Він витягнув з рота шляхтича квача, і той одразу заверещав, мов різаний:
– Схаменися, хаме! Облиш мене, холоп, бо погано буде! Не знаєш ти ще, що таке панські канчуки!
Видно, що шляхтич не вміє стримувати гнів.
– Радій, пане, що не встиг нічого заподіяти моїй дружині, бо тоді я б тебе живого на шматки порізав, – з крижаним спокоєм мовив Мирослав. – І знай, що ні ти, ні твоє тричі нікчемне життя нічого не варті!
– Ти що надумав? Ти кого лякаєш, бидло? – зухвало кричить бундючний лях. – Та я тебе на кіл посаджу!
– Спробуй, – глузливо відповів Мирослав.
Він притиснув ліктем голову ляха до себе, закрив йому пальцями носа і почав вливати до горлянки горілки. Лях і отямитися не встиг. Він щосили пручався, кричав, але вирватися не зміг. Через якийсь час він випив майже всю пляшку оковитої.
– Ну, мабуть з тебе досить, – сказав Мирослав.
– Вб’ю тебе, холоп, – ледве промимрив шляхтич і затих.
– Те в руках Господніх, – спокійно відповів Мирослав, який уваги на погрози і прокльони шляхтича не звертає.
В цю мить Оріяна побачили вузлик з їжею.
– Любий, ти що, так нічого і не їв?
– Ні. Перехотілось. Може, пізніше поїм.
 Мирослав знову самотужки поклав ляха поперек сідла і, оминаючи Кисляк, потаємно повів коня до річки Кислячки. Там біля дерев’яної кладки через річку він розв’язав пута на руках і ногах бранця, опустив його у воду і тримав під водою, поки той не захлинувся.
Після цього він відпустив і сильно штовхнув мертвого шляхтича до середини річки, де течія сильніша. Хвилі легенько хлюпають об берег.
– Ось тобі маєш. А тепер пливи хоч до Собу, хоч до Південного Бугу або й до самого Козачого моря, – недобре мовив Мирослав. – Бувай, пане!
Залишивши коня шляхтича біля містка, чоловік повернувся на пасіку, де його з нетерпінням чекають батько і дружина.
– Ну що, синку, – нетерпляче запитав Лесь, – почастував пана горілкою?
– Все добре, – заспокоїв батька і дружину Мирослав. – Втопив падлюку і залишив в річці. Давай, тату, допоможу розбирати ведмедя.
– Ні, синку. Ми тут з Оріяною порадилися і вирішили, про всяк випадок потрібно зробити так, щоб на тебе не подумали, що ти міг вбити того клятого пана.
– І як мені бути?
– А ось так, – батько витягнув з кишені кілька дрібних срібних монет і простягнув їх сину, – бери і йди до шинка. Пий там до самого ранку, щоб тебе бачили люди і шинкарка, звісно. Якщо, не дай бог що – вони підтвердять, що ти весь час був у шинку.
– Що ж, ти маєш слушність.
Син не став сперечатися і пішов до шинка. Там він пив, співав і голосно реготав, щоб на нього звертали увагу, а ще почастував кількох сусідів горілкою за свій кошт. Вже проспівали перші й другі півні, а Мирослав все гуляв і гуляв.
Вдосвіта, коли зійшло сонечко виявилось, що на колесі водяного млина на лівому березі Собу зачепилося тіло мертвого шляхтича. Звістка про це облетіла всю округу. Зчинився великий шарварок.
З Гайсина приїхав поручик Яновський з сотником Бандуркою і козаками. Вони витягли тіло на берег.
– Тьху! Та він п’яний, як чіп! – відсахнувся від тіла шляхтича реєстровий козак Созон Растростра.
Трохи пізніше знайшли коня шляхтича. Оскільки всі речі і зброя виявилися на місці, а в кишенях утопленика є гроші, всі вирішили, що він втопився сп’яну.
Мирослав, який взагалі вживає алкоголь нечасто і потроху, напився так, що ледве дійшов до домівки. Оріяна з Євдокією на превелику силу втягли його до хати, бо сам чоловік іти вже не міг, і поклали на лаву. Голова його безсило впала на подушку, наче він ледве при пам’яті.
Мирослав проспав більше, як пів дня, але вставати не став, бо йому було зле і він потребував цілковитого спокою. Іноді до нього зазирала Оріяна.
– Їсти хочеш? – ласкаво запитала вона. – Ми вже чого тільки не зготували з тої ведмежатини! І рагу з овочами, грибами, розмарином, чебрецем та вином. А ще запекли
великі шматки м’яса – окіст, лопатку з яблуками і журавлиною. Є домашні ковбаси, а ще засмажили шматочки м’яса.
– Поки не можу, дякую, – скривився чоловік. – А що там з тим клятим шляхтичом, не чула?
– А ти хіба нічого не тямиш? – здивувалась дружина. – Ти ж був біля млина, коли його витягли на берег.
– Нічого не пам’ятаю. П’яний був, – знітився чоловік.
Оріяна розповіла все, чого Мирослав не пам’ятає. Потім пригорнулась до любого чоловіка і подивилася на нього веселими очима.
– Дякую тобі, любий, що захистив мене. І не журись, на тебе ніхто не подумає, що то справа твоїх рук!
– Гаразд, – слабко посміхнувся Мирослав і обійняв кохану дружину.
Раптом він щось згадав, завовтузився і простягнув дружині кілька золотих монет.
– Ого! Звідки? – вражено запитала Оріяна, бо ніколи ще не тримала в руках так багато грошей.
– В того шляхтича взяв.
– Але ж його козаки біля млина обшукали, і гроші були при ньому?
– Я не всі гроші взяв, а їх в нього було багато. Купи, сонечко, всього, що треба діткам і тобі. А то той негідник сукню твою порвав. До речі, треба її спалити.
– Не турбуйся, любий, вже спалила.
Оріяна перелічила гроші і заховала їх за іконами. Після цього пішла далі допомагати свекрусі переробляти ведмедя.
Мирославу стало краще тільки надвечір. Смерком вийшов він з хати і присів на призьбі, щоб подихати свіжим повітрям.
В шинку шинкарка Наталка Микитенко навіщось сказала сільському війту Лозицькому:
– Не збагну ніяк. Той шляхтич, що втопився в Кислячці, вдень заїжджав до мене. Випив, звичайно, але він не був аж настільки п’яний, щоб втопитися.
– Не нашого то ума діло, – відповів війт.
– І то правда, – погодилась шинкарка. – Скажи щось не так, то ще, чого «доброго» по судах затаскають. Недарма ж люди кажуть, що мовчання – золото.
– Твоя правда. Тому мовчи, – сказав війт.
На цьому історія з утоплеником і закінчилася. Вже через тиждень ніхто і не згадував про те, що в Кислячці втопився якийсь панич. Його коня, гроші, зброю і все інше забрали на потребу козацької сотні, яка квартирується у гайсинський фортеці.