Глава 46. Набiг

Після обідньої пори перекопський мурза Ділявер Айдаров сидить за столом в своєму робочому кабінеті. Йому дуже подобається те, що мати перетворила замок Ор, який займає найвигідніше з військової точки зору положення на місцевості із звичайної прикордонної фортеці в райський сад.
При цьому замок Ор як був укріпленим житлом з оборонними, господарськими, культовими й іншими будовами, оточений високим муром з кількома вежами, так ним і залишився, і не втратив своє оборонно-військове призначення, але при цьому перетворився на палац знатної людини. 
Правда, грошей на це витрачено без ліку. Тому тепер мурза роздумує над тим, як поповнити свою казну. Думка за думкою, питання за питанням виникають в його голові.
Ділявер прийшов до висновку, що торгувати набагато безпечніше і вигідніше, ніж воювати але його ніхто слухати не хоче.
Айдаров зацікавлений в розвитку торгівлі, яка приносить добрий прибуток. Він вивозить на продаж з Криму сиру шкіру, овечу шерсть, каракулеві шкіри, овечі шуби, рогату худобу, овець, ягнят, мед, масло. Якби його воля, він би тільки торгівлею й займався.
Тут його роздуми перервали. В двері постукали і до кабінету зайшли найближчі до мурзи сотники – Батал Рахманов, Наіль Ширин та Тімерхан Хаматов. Значить, сталося щось важливе, раз сотники прийшли до нього без виклику.
– Слухаю вас, – стримано сказав мурза. Несподівана поява сотників його занепокоїла, але він вигляду не подав.
– Мурза, всім нам до останнього аскера потрібні гроші. Не можу сказати, що люди потерпають від голоду, але вже йде до цього. Люди почали ремствувати. Чи не готує великий хан великого походу на Ляхистан?
– Ні. Наскільки мені відомо, не збирається. А що?
– Тоді треба нам самим здійснити похід за ясиром, – мовив Батал.
Кримсько-ногайські походи – це військові набіги військ Кримського ханства та ногайських орд на землі України з метою захоплення здобичі та полонених, більшість з яких призначаються для продажу в рабство в Криму, на османських невільничих ринках в Константинополі, в інших місцях Близького Сходу.
– При чому треба поспішити, бо ногайці вирушають вже наступного тижня, – додав Наіль, – якщо затримаємося, доведеться йти в Галичину, Холмщину чи Берестейщину, а самим іти туди – завжди небезпечно і до того ж займає багато часу.
Татарське військо погано озброєне, не має вогнепальної зброї, не вміє вести облогу міст і фортець, і, як правило, не витримує відкритого бою. Тому основними перевагами татар є раптовість нападів і швидкість дій.
Айдаров чесно відповів.
– Ви ж всі знаєте, що гяури вбити мого батька і всіх моїх братів. Я не можу одночасно знаходитися на Перекопі і в Ляхистані.
– Значить, треба довірити щось, комусь з нас, – жорстко сказав Наіль.
Діляверу не сподобалось, як сотник говорить з ним. Мурза насупився.
– Добре. Ми йдемо в поход. Очолю його я, а старшим в фортеці залишається сотник Ширин. Оголосіть воїнам, нехай готуються до походу, – звелів мурза.
– Буде зроблено, мурза, – вклонився Батал Рахманов.
Окрилені сотники вийшли й одразу направилися кожний до своїх аскерів, щоб порадувати їх чудовою новиною. Мурза знову залишився наодинці зі своїми мріями.
– Наіль, ти не переймайся тим, що не доведеться піти за ясиром, – сказав Хаматов,  ми з тобою здобиччю поділимося. Правда, Батале?
– Звичайно, – підтвердив Рахманов.
– Зате в тебе буде можливість спробувати свої сили в якості мурзи Перекопського каймаканства! – посміхається Хаматов.
– Навіщо воно мені? – здивувався Ширин. – Краще б я пішов разом з вами.
– Хто його знає? Може цей досвід тобі знадобиться?
– Навіть не жартуй так, – недобре подивився на Хаматова Рахманов. Тон його слів нестерпно різкий. – Наш мурза – Ділявер Айдаров. Добре затям це собі.
– Та то я так, до слова сказав, – схаменувся Хаматов, зрозумівши, що бовкнув зайве та ще й в присутності вірного слуги Айдарових.
– Дивись, з вогнем граєшся, – не приховуючи погрози додав Батал.
Слова його прозвучали лиховісно. Рахманов думав, що зараз виникне суперечка, але після його слів ні Хаматову, ні Ширину більше не хотілося говорити. Вони разом замовкли під його осудливим поглядом.
Вже через пів години по всім 44 кадиликам і всім улусам Перекопського каймаканства поскакали гонці з наказом мурзи – воїнам збиратися в похід. 
Ділявер Айдаров покликав до себе матір. Коли вона зайшла до нього в кабінет, він, відірвавшись від кальяну, повідомив їй.
– Ана (мама), я іду в похід в Ляхистан за ясиром. Тут за мене залишиться сотник Ширин. Допомагай йому як тільки можеш.
– Скажи, син, куди саме ти ідеш?
– Сподіваюсь, ми встигнемо захопити ясир на Київщині, бо добре знаємо ці терени, і одразу повернемося додому.
– А на Поділля ти не зайдеш?
– Не планую. А що?
– Ти ж не забув про козака Самійла Гардового і його сім’ю, односельців? Вони вбили твого батька, братів: Вахіда, Гусмана і Азхара. Їх кров волає про помсту. Чи ти вже змирився з цим?
– Ні, ана. Я пам’ятаю. Рано чи пізно я помщусь за них. Обіцяю тобі.
Насправді Ділявер не поділяє звірячої мстивості матері, бо якби батько і брати не загинули, то можливо він би ніколи і не став мурою Перекопського каймаканства.
– Дивись, синку, ти слово дав! І ще – бережи себе.
Ділявер чудово знає, що єдиним дійсно боєздатним видом збройних формувань в Речі Посполитій є надвірні війська магнатів. Вони складаються в основному з дрібної шляхти –клієнтів магнатів. Таким же чином створюється кістяк загонів прикордонних урядників, здебільшого, представників тих же магнатських родів.
У будь-якому випадку ці місцеві формування не підтримуються урядом ні фінансово, ні організаційно. Тому з цих причин важко говорити про серйозне ставлення уряду до справи оборони і охорони східних кордонів Речі Посполитої.
Відтак, населення королівства залишилося наодинці зі своїми проблемами і змушене розв’язувати їх власними силами.
– Ана, це не дуже ризиковано. Густу мережу укріплень Ляхистан так і не створив. У ляхів висунутими до нашого кордону є тільки черкаський, канівський, брацлавський і вінницький замки. А ми до них не підемо! Вистачить нам невеликих містечок, сіл та хуторів.
– Добре, синку. Я вірю в тебе! Повертайся живий і зі здобиччю!
Гульнур подумала про загрозу, якою завжди є запорізьки козаки, але нічого не сказала, щоб не зурочити.
Через шість днів рано вранці, коли ще трави були у вранішній росі, три тисячі татар на чолі з мурзою Айдаровим виїхали з Криму в Дике поле. Ділявер озирнувся і помітив, що сотник Хаматов посміхається.
– Чим тішишся, Тімерхане?
– Радію, що ми вийшли в похід раніше ногаїв. Можливо, нам не доведеться йти в глиб Ляхистану, а вдасться набрати рабів на Київщині та Поділлі. Адже основні сили Криму на чолі з великим ханом у похід не рушать, і діяти нам доведеться самим.
– Так. Я також розраховую на те, що ми зможемо скористатися раптовістю нападів та стрімкістю нашого просування, – кивнув на знак згоди сотник Батал Рахманов.
Рядові воїни також тішаться, що ідуть в похід, а не залишилися у перекопській фортеці Ор, щоб боронити Кримський Юрт від можливих нападів запорізьких козаків або доглядати за майном тих хто прийняв участь в поході. Бо в цьому випадку їм навряд чи вдасться щось заробити. 
Ще аскери задоволені тим, що це не бойовий похід, коли кримське військо на чолі з великим ханом чи калгою – другою особою в державі, офіційним спадкоємцем ханського трону, так званий «калга-султан», приймає участь в бойових діях воюючих сторін, а беш-баш, тобто грабіжницький набіг з метою отримання здобичі і захоплення полонених.
Бідні люди, які приймають участь в цьому набігу мають певну надію, що отримають таку здобич, яка дозволить їм позбавитися життєвих труднощів, полегшить існування.
Один з аскерів Ісмаїл Алі-огли підїхав до приятеля з одного з ним улусу Енвера Челебіджіхана і поїхав поряд з ним.
– Енвере, скажи, в тебе є із собою їжа?
– Так, є. Під чепраком басдірма, а ще є курт, овечий сир, коржики, сарацинська пшениця (рис), овочі, – приятель кивнув на запасного коня, на якому нав’ючені запаси харчів, баклаги із водою, мед, ковдра із верблюжої шерсті, посуд, запасний одяг, ремінні мотузки для зв’язування полонених. – А що?
– Та я майже нічого не взяв із собою, бо вдома така бідність. А до урусів поки ще доберемось. Ти не міг би поділитися зі мною їжею, а я тобі все віддам, як отримаю здобич в Ляхистані.
– А якщо тебе вб’ють? Хто мені поверне харчі?
Побачивши, як видовжилося і зблідло від несподіванки обличчя Ісмаїла, і як він відсахнувся, Енвер не витримав і розсміявся.
– Та жартую я! Звісно, поділюся! Жартую! А ти повірив? Ще є свіже м’ясо, тож на привалі приготуємо бешбармак.
– Дякую, друже! Скажи, мені здається, чи в тебе дуже хороший настрій?
– Ні, не здається. Я розраховую полонити якусь русинську красуню і одружитися на ній. В мене дуже гарні передчуття, що так і буде!
Вони проїхали якийсь час мовчки, потім Ісмаїл соромливо запитав:
– Скажи, а чогось готового з їжі в тебе немає? Дуже їсти хочеться.
– Є. Чого ж ти раніше мовчав? Є тутирма (кишка, начинена дрібно порізаною печінкою з пшоном) і пельмені з начинкою з конопельного насіння. Без бульйону, звісно.
Є варені яйця, житній хліб. А ще баклава.
Баклава – це десерт із борошна, вершкового масла, меду та подрібненого волоського горіха у вигляді ромбу.
– Дякую, друже, особисто я обійдуся без баклави. Мені не до солодощів, – скривився Іслам, в якого зараз за душею немає нічого.
Енвер зняв з плеча дорожню торбу, вийняв з неї тутирму і хліб, розломив їх і подав половину Ісмаїлу. Так вони й їхали, обідаючи на ходу.
Через три дні кримчаки наблизилися до перших русинських поселень. Вчити чи інструктувати нікого з татар не потрібно, бо традиційна людоловська тактика ординців залишається незмінною.
На початку набігів татари намагаються непомітно і несподівано заглибитись на ворожу територію. Якщо їм це вдається, вони розкладають табір, від якого у всі боки розходяться менші загони для захоплення ясиру і здобичі.
Як правило, полювання на людей триває кілька днів. Захопивши неозброєних людей, татари силкуються так само швидко повернутись до Криму. Однак тепер темп їхнього руху сповільнюється, оскільки полон йде пішки. У випадку опору час набігу скорочується або татари просто відступають.
Айдаров вислав вперед по дорозі розвідників, аби вони виявляли обстановку і ставали провідниками його невеликої орди, для того, щоби захопити русинів, частіше всього селян, зненацька й отримати порівняно легку здобич. 
Ординці невпинно просуваються вглиб українських земель Речі Посполитої. Нарешті вони отримали знак від вивідачів, що попереду – русинське село.
– Ну, допоможи нам, Аллах! – мовив аскер Мансур Барин і молитовно підняв руки до обличчя.
– Аллах великий, – посміхнувся Енвер Челебіджіхан. – Нарешті! Тепер все в наших руках!
Татари пришпорили коней, вискочили на відкриту місцину, і несамовито вигукуючи, щодуху погнали отетерілих селян з полів до села. Ординців охопив мисливський азарт, який переходить у справжнє озвіріння.
Селяни встигли дістатися до села і озброїтися, але татар сьогодні на них напало не 500-600 чоловік, як бувало раніше, а три тисячі вояків. Всіх русинів, які боронилися, кримчаки безжально вбили. Після цього почали хапати жінок і дітей.
Ісмаїл Алі-огли зловив двох баранів і в захваті відвіз їх Енверу Челебіджіхану.
– Тримай, друже! Дякую, що годував мене в дорозі!
– Не треба. Це занадто багато! Так не годиться! – заперечив Енвер. – Ти ставиш мене в незручне становище!
– Ні, ні, це все тобі! Бери і не переч, – наполягає Ісмаїл. – Ти навіть не уявляєш, наскільки я тобі вдячний!
– Та я радий, що став тобі в пригоді! Ну, добре. Значить, одного з баранів прямо сьогодні і з’їмо! – з радісною безтурботністю проголосив Енвер. – Я пригощаю!
– Ще раз дякую, друже, – з почуттям мовив Ісмаїл і навіть вклонився.
– Годі вже. Невже ти б на моєму місці відмовив мені? Ото ж бо й воно.
Ісмаїл подумав, що все складається якнайкраще – борг він віддав, на землях русинів голодувати не доведеться, тепер можна зайнятися ловлею ясиру і захватом різної здобичі. Енвер, здається, також залишився задоволеним.
– Скажи Енвер, ти свою наречену тут не знайшов?
– Ще ні, – безтурботно відмахнувся приятель, – але це ж тільки перше село. Ще знайду, я це точно відчуваю!