Твiй найлiпший друг Голосiй

I
   У дитячому будинку №4, що причаївся між залізничним насипом та посивілим від розпачу пустирем, час не йшов — він розкладався. Будівля нагадувала величезний, вибілений хлоркою череп кашалота, де замість думок у лабіринтах коридорів гуляв протяг із запахом смаженої цибулі та господарського мила. Стіни були пофарбовані у колір «занепаду духу» - брудно-зелений відтінок, який зазвичай обирають люди, що втратили віру в існування веселки.
   Вихованець цього знебарвленого сиротинця Назар був настільки тихим, що його існування здавалося помилкою, було сумнівним навіть для нього самого. Він був не просто непомітним; він мав рідкісний дар соматичного камуфляжу. Вихователі проходили крізь нього поглядом, як крізь чисте скло.
- Назар - це не ім’я, це агрегатний стан, - любив повторювати старшак Гнутий, чий інтелект був гострим, як заточена ложка, але використовувався виключно з метою побутового садизму.
   Для інших вихованців Назар був ідеальним об’єктом для кпинів. Справа в тому, що знущатися з Назара було все одно що бити подушку, наповнену м’яким пухом: жодного звуку, жодного опору, лише легке, ледве вловиме відчуття, що ти щойно ствердився, знайшовши в цьому ворожому світі когось слабшого за себе.
- Слухай, Назарчику, - Гнутий притис його в туалеті, де кахлі трималися на чесному слові та шарах багаторічної плісняви, - Я тут подумав... Тебе ж насправді нема. Ти як та дірка в бублику: наче й місце займаєш, а вкусити нічого. Якщо я зараз запхаю тебе в бачок, чи помітить це нічна нянька, якщо вона бачить тільки те, що має форму пляшки?
   Назар не відповів. Його мовчання було не протестом, а ритуалом. Кожна дія в цьому закладі була наповнена прихованим окультним змістом. Хлопчик знав: якщо довго дивитися на тріщини на стелі, вони складуться в імена дорослих, які ніколи не прийдуть всиновлювати тебе. Якщо згризати нігті в певній послідовності - мізинець, вказівний, великий - можна змусити тарганів у їдальні марширувати строєм або принаймні відвести від себе гнів виховательки Світлани Іванівни.
   Світлана Іванівна була жінкою монументальною, як пам’ятник невідомому податковому інспектору. Вона пересувалася коридорами з грацією тектонічної плити, і її поява завжди супроводжувалася дзвоном величезної в’язки ключів - звуком, який у дитячих будинках зазвичай сповіщає про наближення фатуму, що завітав перевірити, чи всі застелили ліжка.
- Знову ви тут кучкуєтесь, недоноски долі! - гримнула вона. - Назаре, ти тут? А, бачу... чи то тінь від швабри примарилася? А, ні, це ти. Йди їж манку, вона сьогодні особливо вдалася - має густину цементу.
   Гнутий гигикнув і штовхнув Назара в плече.
- Бачиш? Навіть Світлана Іванівна не впевнена, чи ти не частина інтер’єру.
   Назар пішов до їдальні. Він знав те, чого не знав Гнутий. Він знав, що дитячий будинок - це насправді величезний, іржавий механізм, де через дитячі сльози та запах хлорки переробляється щось дуже темне і старе у щось, чого світ потребує, хоча й не розуміє - навіщо. Він власними ступнями відчував вібрацію шестерень під лінолеумом і знав, що кожен відібраний у нього однолітками шматок котлети - це ще один оберт великого і безжального колеса життя.
 
II
 
   Влада згадує про слабких світу цього лише під час виборчої компанії. Саме у цей благословенний період настав день «Великого Явлення». Дитячий будинок №4 вимили з такою оскаженілою ретельністю, що навіть загадана вище пліснява в туалеті на ранок виглядав дещо розгубленою і причесаною.
   До воріт підкотила кавалькада чорних позашляховиків, величезних, блискучих і похмурих, наче труни для слонів. З центрального авто, сопучи від власної значущості, вивалився кандидат у депутати - Пантелеймон Кудесников. Це був кремезний чоловік такої круглої статури, що здавалося, ніби його мама згрішила з кам’яним валуном. Обличчя депутата випромінювало ту особливу форму благодаті, яка з’являється у політиків лише за місяць до виборів і зникає одразу після закриття останньої дільниці.
   За своїм годувальником дріботіла зграя дресированих журналістів зі спонсорованого політичною партією каналу регіонального телебачення «Опора Братніх Мрій Амбітної Незалежної України», скорочено: «ОБМАНУ ТБ». Оператор, людина з втомленими очима невиспаного з похмілля ката, тягав на плечі камеру, яка сьогодні бачила світ виключно через рожевий фільтр «щасливе дитинство за помірну ціну».
- Знімайте їхні вдячні очі! - сичав Кудесников помічникам. - Мені потрібен цей... як його... катарсис! Знайдіть якомога більш зачуханого сироту і поставте поруч зі мною. Тільки щоб не смердів хлоркою, виберіть того, що пахне смиренністю.
   Жереб, звісно, пав на Назара. Його витягли з кутка, як запилену декорацію. Хлопчик не пручався; він просто дивився на дорогий годинник депутата і бачив у відблиску золота обличчя демонів-податківців, котрі вимагали квартального звіту.
- Дорогі мої малюки! - заревів Кудесников у мікрофон, і Світлана Іванівна поруч здригнулася, немов грішниця у церкві. - Я привіз вам не просто подарунки. Я привіз вам майбутнє! Бо що таке дитина без гаджета? Це як депутат без недоторканності - сумне і незахищене видовище!
   До зали занесли коробки. Це були ноутбуки для комп’ютерного класу - техніка, що вже встигла морально застаріти ще до того, як її вивезли зі складів у Сингапурі, але для сиротинця подарунки виглядали просунутим кіберпанком - як уламки іншопланетного корабля. Слідом внесли смартфони. Не останньої моделі, але цілком пристойної якості - такі зазвичай купують коханкам другого ешелону або племінникам, яких не дуже люблять.
- Ось, тримай, хлопчику! - Кудесников всунув у руки Назару холодний скляний прямокутник. - Тепер ти зможеш дивитися на світ через екран, а не через ці сумні стіни!
   Камери застрекотіли. Журналістка з каналу «ОБМАНУ ТБ» затараторила в мікрофон патетичним голосом, яким зазвичай повідомляють про кінець світу або про зниження цін на гречку:
- Сьогодні серце Пантелеймона Кудесникова забилося в унісон із серцями знедолених...
   І таке інше, і таке інше. Безсоромні слова брехні майстерно гралися в чехарду, наздоганяючи одне одного, стрибаючи, й весело сміючись.
   Благодійність на рейках комерції - це коли кожна тисячна вкрадена гривня повертається до суспільства у вигляді благочинності для тих, хто не потребував би благочинності, якби меценати не вкрали в них 999 гривень зі згаданої вище тисячі.
   Назар міцно тримав смартфон. Якби хлопчик був дорослішим, відчув би, як крізь пластиковий корпус просочується липка енергія відкатів, податкових махінацій та прихованих офшорів.
- А чому він не радіє? - пошепки спитав депутат помічника, дивлячись на кам’яне обличчя Назара.
- Він... е-е... приголомшений масштабом вашої щедрості, Пантелеймоне Аристарховичу. Малюк сторопів від щастя.
   Назар подивився в об’єктив камери. Він знав: увечері по телевізору покажуть не його, а лише світлу пляму на місці, де він стояв. Бо жоден цифровий датчик не міг зафіксувати те, що не мало наміру бути поміченим.
- Дякую, - смиренно прошепотів Назар. Його голос був настільки сухим, що оператору захотілося почухати горло. - Тепер я знаю, куди йдуть мої податки, яких я ніколи не платив.
 
III
 
   Світлана Іванівна пливла коридором, наче важкий крейсер у морі власної пихи. У шлунку в неї приємно хлюпав фуршетний депутатський коньяк, заїдений бутербродом із ікрою, яка за документами проходила як «соціальна допомога», а на смак віддавала патріотизмом вищого ґатунку.
   Вона думала про свого синочка-пирожочка, Віталіка. Віталік був дитиною обдарованою: він умів одночасно їсти чіпси, кричати на бабусю та вимагати новий гаджет, бо старий телефон уже «лагав» і, зі слів нащадка, не всі ігри тягнув, що б це не означало.
   «Цим недоноскам долі - і такі цяцьки», - з гіркотою подумала вона, дивлячись на коробки в руках сиріт. - «Вони ж їх або проміняють на сигарети, або розіб’ють об чиюсь голову. А моєму сонечку треба розвиватися».
   І тут її погляд, гострий, наче лезо для гоління в руках перукаря-cyїцидникa, вихопив Назара. Хлопчик стояв біля вікна, тримаючи новенький смартфон так обережно, ніби це була кришталева душа самого Пантелеймона Кудесникова - тобто щось дуже крихке і абсолютно порожнє всередині.
   Світлана Іванівна не йшла - вона насувалася.
- Ану, дай-но сюди, - пробасила вона, вихоплюючи апарат із рук хлопчика із вправністю досвідченого митника. - Тобі таке не можна. Опромінення мозку. У тебе й так там... протяги. А мені треба перевірити наявність екстремістських матеріалів. Профілактика, знаєш?
   Назар завмер. Його очі наповнилися тією вологою, яка віщує солоні опади дитячої образи. 
- Але... у всіх є, - прошепотів він, і в цьому шепоті чулося шелестіння сторінок Книги Буття, де помилково стерли розділ про справедливість. - У Гнутого є. У всіх є подарунки. А я?
   Світлана Іванівна зважила телефон у руці. Вага була приємна, солідна, як у пачки грошей, що пройшли повз касу. Вона глянула на Назара: тихий, без’язикий, не дитина - пляма на стіні. Кому він поскаржиться? Їй же? Це було б так само ефективно, як скаржитися вовкові на поганий дизайн його хижацьких зубів.
- Не ний, бідася, - кинула вона, хапаючи вихованця за лікоть. - Ходімо до кабінету. Держава про тебе не забула. Буде тобі... індивідуальне заохочення.
В кабінеті вчительської пахло самотністю та старими методичками. Світлана Іванівна посадила Назара на табурет і почала гарячково озиратися на свій стіл. Віддавати щось цінне було вище її сил - навіть папір для нотаток здавався їй занадто розкішним подарунком для цього дрібного нахаби.
   Раптом вона згадала. Вранці її вірний чорний маркер, яким вона закреслювала прізвища вибулих вихованців у журналах (процес, що приносив їй майже релігійне задоволення), видихнув останню порцію спиртової душі. Вона кинула його в урну.
   Зі стогоном, що нагадував звук тектонічного зсуву, жінка нагнулася до кошика для сміття. Попорпавшись серед лушпиння від насіння та роздруківок планів евакуації, вона тріумфально витягла пластиковий циліндрик.
- Ось! - промовила жінка, урочисто кладучи порожній маркер перед хлопчиком. - Це спеціальний пристрій для... е-е-е... графічної візуалізації твоїх думок. Артефакт! Магічне перо, так би мовити.
   Назар дивився на сухий наконечник і робив те, що вмів найкраще - мовчав.
- Ну, скажи бодай щось!
- Він не пише, - тихо мовив Назар, торкнувшись пальцем сухого фетру.
- Щось вигадаєш. Увімкни фантазію! - відрізала Світлана Іванівна, ховаючи чужий смартфон у надра своєї неосяжної кишені. - Іди, і щоб я тебе не бачила. Розвивай дрібну моторику.
   Назар вийшов у коридор. Він не плакав. Він стискав порожній маркер іще не знаючи, що, якщо предмету нічого дати світу, він починає всотувати атмосферу навколишнього середовища.
 
IV
 
   Нічна нянька Зінаїда, чиє обличчя нагадувало пересохлий сухофрукт, заснула прямо на посту, обійнявши пляшку «казенки», як єдину близьку істоту в цьому холодному світі. Назар, рухаючись безшумно, наче волога пляма, що повзе по стіні, відкрутив ковпачок і шприцом, знайденим у процедурній, втягнув трохи прозорої, пекучої рідини.
   У великій спальні на сотню ліжок стояв низький гул - десятки маленьких екранів випалювали дітям сітківки, засмоктуючи їхні душі у яскраві безодні ігор. Гнутий щось люто викрикував у мікрофон, намагаючись вбити когось у віртуальному просторі, поки Назар чаклував над своїм «подарунком». Він залив горілку в маркер, відчуваючи, як спирт оживляє висохлий фетр, перетворюючи застиглий чорний пил на густу, маслянисту кров.
   На чистому, як саван, казенному простирадлі Назар почав малювати. Лінії лягали важко, з хрипом. Спочатку з’явилися роги, схожі на закручені коріння старої верби, потім - тулуб, тонкий і вузлуватий, як у голодної комахи. Чортик на тканині вийшов не кумедним, а якимось... реалістичним.
   Обдурене тисячами брехливих поетів людство хибно вважає, що магія створюється із любові. Насправді так звані чудеса можуть творити будь-які сильні емоції та почуття. Хвороблива, невблаганна самотність – одне із таких почуттів.
   Раптом у слабкому відблиску чужих смартфонів Назар побачив неможливе. Малюнок здригнувся.
   Контури чортика спалахнули, малюнок відірвав одну лапку від волокна тканини, залишивши по собі на білому полі пропалену дірку. Потім підняв другу лапку. Він вилазив із простирадла, наче з в’язкого болота, стаючи об’ємним, антрацитово-чорним створінням заввишки з сірникову коробку. Істота подивилася на Назара очима-намистинками, в яких віддзеркалилася вся нескінченна туга дитячого будинку, і ледь помітно ворухнула ніздрями, вловлюючи запах перегару баби Зіни, хлорки та суму.
   Хлопчик застиг, боючись навіть кліпнути. Його серце калатало десь у горлі, але він не відчував страху - лише дивне, глибоке впізнавання. Йому здалося, що це не реальність, а якийсь особливо чіткий, хімічний сон, витканий зі спиртових парів та дитячої фантазії. Чортик сів на край ковдри і почав чистити свої ріжки, гострі, як кінчик щойно заточеного олівця.
   Стомлений повним подіями днем Назар провалився у сон.
 
V
 
   Наступний ранок увірвався в голову Назара не сонячним промінням, а мокрою, сірою кулею пережованого паперу, що з чавканням приліпилася прямо посеред чола. Гнутий, цей самозваний снайпер із плювальною трубкою з авторучки, гигикнув у кутку, наче гієна з аденоїдами.
- Вставай, недоносок! - проорав Гнутий. - Дивись, я в тебе влучив, а ти навіть не здригнувся. Може, ти вже здох, а ми просто забули тебе винести на смітник?
   Назар здригнувся. Сонний туман миттєво розсіявся, оголюючи вчорашній спогад про спирт, маркер і чорне створіння. Він гарячково почав обмацувати простирадло, шукаючи малюнок. Але там, де вчора звивався хвіст і стирчали роги, не було ні чорнила, ні ліній. Замість них у простирадлі зяяла обпалена по краях дірка, наче хтось випалив з тканини постать чортика, спритно орудуючи запальничкою.
- Ти чого баньки вилупив, малий? - пропищав тоненький, деренчливий голосок, схожий на звук іржавої відкривалки по консервній банці. - Здивувався? Це я, чортик на ім’я Голосій, власною персоною. Чи ти чекав, що до тебе фея з фіалками у дупі прилетить?
   Назар заціпенів. Голос лунав з-під ліжка. З темряви, поблискуючи очима, як двома краплями відпрацьованого мастила, виліз він. Голосій. Крихітний чортик виглядав так, ніби його зліпили з сажі та поганих передчуттів.
- Ти... ти хто? - прошепотів Назар, ігноруючи чергову паперову кулю, що пролетіла повз вухо.
- Хто-хто? Чорт без пальто! Не тупи, друже. Сам же мене хотів бачити. - обізвався чортик, почухуючи роги задньою лапою. - Викликали - споживайте, не обляпайтесь. Мене твоя самотність із самого пекла вивудила, як тухлу тюльку з розсолу. Там таких, як я, мільярди під котлами чешуться, чекають, поки якийсь бовдур маркер горілкою заправить.
   Голосій сплюнув чорною цяткою на підлогу і додав:
- Ну що застиг, як глиста в обмороку? Думав, прийде чарівниця з цицьками і чарівною паличкою? А прийшов я - малий, смердючий і з поганим характером. Як кажуть у нас на дев’ятому колі: «В самоті і чорт – твій найліпший друг».
- Ти з пекла? - Назар нарешті відірвав погляд від дірки в простирадлі.
- А звідки ж ще? З профілакторію «Сонечко»? - Голосій спритно підскочив і вмостився Назару на коліно, обпікаючи шкіру легким жаром. - Робота в нас така: де сумно, там і ми. Ти ж тут такий тихий, що аж стіни плачуть. А в пеклі тишу не люблять, там від неї у чортів печія починається. От мене й відрядили... як то кажуть: «Облиш свою лють – жери, що дають».
   Численні сусіди по кімнаті гучним табуном поспішили на сніданок, аби зайняти кращі місця у їдальні. Новий знайомий дістав звідкілясь чималий цвях і простягнув нашому герою. 
- Тримай.
- Що це? – на всяк випадок ще раз протер очі Назар.
- Це тест на кмітливість, і ти його щойно завалив!- прохрипів чортик,- Поки ці ненажери в їдальні грудочки манки в пельку сунуть, ми з тобою культурну програму влаштуємо. А то нудьга у вас тут така, що в раю б позаздрили: тиша, хлорка і повна відсутність перспектив, як у хробака під шаром асфальту.
   Назар швидко одягнувся і, ховаючи цвях у рукав, наче стилет, вислизнув із корпусу та спустилися на заднє подвір’я. Голосій впевнено чимчикував попереду, але, опинившись на узбережжі величезної калюжі, несподівано занервував. Попросив:
- Чи не міг би ти підійняти мене собі на плече? Маркер, яким я був намальований, не водостійкий, тож  я …
- Можеш розчинитися? – посміхнувся Назарій.
- Твій сміх звучить як передсмертні корчі твоїх надій на адекватність. Завали хліборізку! 
   У дворі серед розбитих бордюрів, як прибулець із іншої галактики, сяяла новенька «Тойота» директора дитбудинку. Машина була кольору «чорний перламутр», така чиста, що в її боках віддзеркалювався весь сором навколишнього світу.
- Ого, - присвиснув Голосій, зручніше вмощуючись в Назара на плечі. - Дивись, яка цяця. Це ж скільки котлет недодали сиротам, щоб отакий самовар на колесах купити? Це ж не машина, це пам’ятник людському хапальному рефлексу. Як запевняють грішники у нас на сковорідках: «Краще бути першим у пеклі, ніж останнім у черзі за гречкою». Залиш-но оцим цвяхом своє враження стосовно мерзенної натури пана директора.
- Я не можу... - прошепотів Назар, дивлячись на ідеальну поверхню металу. - Вчителі мене в порошок зітруть.
- Та хто тебе побачить? Ти ж примара! - пирхнув чортик, лоскочучи хлопчика за вухом хвостиком. - Ти ж у нас ідеальне ніщо у вакуумі. Навіть сонце на тебе тінь лінується відкидати. Давай, пиши. Одне слово, а скільки сенсу! Напиши «ЗЛОДІЙ». Це ж не образа, це констатація факту, як діагноз у морзі.
   Назар підійшов до водійських дверцят. Рука тремтіла, але Голосій притиснув свою гарячу долоньку до його зап’ястя, і страх раптом змінився люттю.
   Цвях увійшов у лак із жахливим, але солодким хрускотом. Це було схоже на те, як ніж розрізає стиглий кавун або як тріщить лід під ногами того, хто зараз піде на дно. Назар відчув дивне, майже релігійне піднесення. Кожна літера - «З», «Л», «О»... - виходила рваною, зі сріблястими «заусенцями» оголеного металу. З-під цвяха летіла тонка стружка, наче пил від зірок, що згоріли в атмосфері бюрократії.
- Отак, отак! - підбадьорював Голосій, підстрибуючи від радості. - Сильніше тисни, щоб аж до двигуна пробрало! Щоб цей напис не зафарбувати було, щоб він через будь-яку шпаклівку вилазив, як жадібність в корупціонера. «ЗЛОДІЙ» - це слово звучить гордо, якщо ти його сам на собі возиш!
   Коли остання літера «Й» була завершена довгим, хаотичним розчерком через усе крило, Назар відсахнувся. Він важко дихав. Цвях у його руці тепер здавався не сміттям, а ключем від брами істинного світу.
- Ну от і все, - Голосій задоволено сплюнув. - Тепер у директора не машина, а агітплакат. Як кажуть у нас у пеклі: «Зробив діло, мій дружок, візьми з полиці пиріжок».
- Тікаймо, поки кухарка не вийшла на перекур.
- Добре, але цей цвяшок ще для дечого згодиться.
     Голосій вів Назара порожніми коридорами, вихляючи задом, наче вгодований пацюк, що зачув запах швейцарського сиру з дорогоцінною пліснявою корупції. Вони прослизнули до вчительської - святилища педагогічного абсурду, де повітря було настільки густим від ароматів дешевих парфумів та валер’янки, що його можна було нарізати скибками й подавати до чаю.
   Світлана Іванівна, дотримуючись суворої дисципліни, яку вона насаджувала з ретельністю інквізитора, залишала свій смартфон у шухляді столу. Правило було непохитним: жодних гаджетів під час занять. Сама ж вона в цей час у класі розпинала Гнутого за те, що він не зміг назвати столицю Гондурасу, хоча сам виглядав як її почесний мешканець.
- Оце він, - прошепотів Голосій, вистрибнувши на стіл. - Скляний ідол сучасності. Вмістилище лайків, селфі та неоплачених рахунків за совість. Дивись, як блищить, наче лисина чиновника в променях софітів. Як кажуть у нас у пеклі: «Бери, поки дають, а то дадуть так, що не забереш».
   Назар витягнув недешевий смартфон вчительки. Апарат здригнувся в його руці, наче відчув наближення фіналу.
- А тепер дивись туди, - чортик вказав на полицю, де під шаром вікового пилу спочивав фоліант «Основи соціальної педагогіки та виховної роботи». Книга була такої товщини, що нею можна було зупинити легкий танк. - Оце твоє знаряддя істини. Педагогіка - це сила, малюче. А сила має бути прикладною.
   Назар взяв книгу. Вона важила як втрачене дитинство. Голосій підскочив до стіни, прямо над портретом якогось вусатого просвітника, і вказав пальцем на пусте місце.
- Притуляй його сюди, - скомандував чортик. Його очі горіли пекельним вогнем іронії. - Ми зробимо з нього інсталяцію. «Голос волаючого в пустелі без вай-фаю».
   Назар притиснув смартфон до стіни. Це було схоже на ритуальне розп’яття технологічного Бога на вівтарі зашкарублої системи. Він замахнувся підручником. Перший удар «Педагогікою» прийшовся точнісінько по шляпці цвяха. Скло хруснуло з таким солодким звуком, ніби розбилася сама концепція успіху. Назар бив знову і знову, використовуючи кут важкої палітурки як молот.
   Смартфон вминався в м’яку тиньку вчительської стіни. Пластик тріщав, мікросхеми виверталися назовні золотавими нутрощами, а літієва батарея почала випускати тонкий, солодкуватий димок - дух вбитої цифрової реальності. Після п’ятого удару апарат намертво застиг у стіні, прибитий знаннями про те, як правильно виховувати дітей.
- Краса! - Голосій сплюнув від захвату. - Тепер це не гаджет, це артефакт. Світлана Іванівна прийде, захоче перевірити стрічку новин, а новини вже тут - викарбувані в бетоні. Як кажуть у пеклі: «Книга - найкращий подарунок, особливо якщо вона важка і нею можна добряче віддухопелити того, хто її подарував».
   Назар дивився на свої руки, забруднені крихтами скла та пилом. Він відчував, як усередині нього щось розправляється, наче стара, заіржавіла пружина.
 
VI
 
   За чверть години сиротинець здригнувся від такого реву, наче в підвалі прорвало трубу з концентрованим відчаєм. Це кричав директор. Його волання, густе й масне, як непросмажена відбивна, котилося коридорами, змушуючи тарганів непритомніти від ультразвуку. «Тойота», осквернена іржавим цвяхом, стояла на парковці як зарізаний кабан, виставляючи на загальний огляд сріблясте слово «ЗЛОДІЙ», що зяяло на боці, як незагойна виразка на тілі корупції.
   Уроки було зірвано остаточно. У повітрі смерділо валідолом і передчуттям масових розстрілів. До кабінету директора почали викликати «злісних» - тих, хто мав у біографії хоча б одну розбиту шибку або підозріло гострий погляд. Назара, звісно, ніхто не чіпав. Для адміністрації він залишався частиною архітектурного ансамблю, чимось середнім між фікусом і ніжкою стільця.
   Голосій, вмостившись на плечі Назара, відверто насолоджувався хаосом.
- Чуєш, як лютують бузувіри казнокради? - млосно шепотів чортик, обмахуючись хвостиком. - Це музика сфер, малюче. Як кажуть у нас у пеклі: «Вереск грішника - найкращий плейлист для вечірньої пересмінки.».
   Але справжня симфонія почалася, коли Світлана Іванівна запливла до вчительської, сподіваючись заспокоїти нерви телефонним гортанням чужих життів. Вона побачила Стіну. Смартфон, принесений у жертву важкій «Педагогіці», виглядав як розчавлений техно-жук, чиї кишки-мікросхеми золотилися під шаром пилу від тиньку.
   Жінка відкрила рота, але звук застряг десь у прірві її неосяжного горла. Вона миттєво «склала два плюс два», і результат виявився настільки токсичним, що в неї заболіли нирки. Назар. Це міг бути тільки він. Дрібні капості - високоякісний передавач сигналу дитячого болю. Дарма вона замість смартфону всучила дитині сухий маркер із урни.
   Це була патова ситуація. Світлана Іванівна не могла «закласти» Назара. Бо варто було їй відкрити рота про розп’ятий гаджет, як виникло б логічне питання: «З чого б це тихоні, що всеньке життя зливався обличчям зі шпалерами, затівати революцію?». Здати Назара означало здати свій власний грабіж, свою дрібну, мишачу крадіжку депутатського смартфона для «синочка-пирожочка».
   Вона стояла перед розбитим екраном, і її обличчя набувало відтінку сирої печінки.
   Назарій із приятелем споглядали екзистенційний відчай виховательки крізь шпарину у погано зачинених дверях.
- Ну що, - гигикнув Голосій, - бачиш, як система зависла? Це тобі не манку пхати в горлянку. Тут така діалектика пішла, що хоч святих винось, хоч бісів занось. Як кажуть у нас у пеклі: «Риба гниє з голови, а вчителька - з айфона».
   Жінка мовчки розвернулася і, важко дихаючи, вийшла з кабінету, зачинивши двері на ключ.
   Світлана Іванівна, чия інтуїція була натренована десятиліттями винюхування чужого страху, розвернулася на закаблуках із грацією голодного алігатора. Її рука, важка й липка, як сире тісто, замкнулася на зап’ясті Назара саме в той момент, коли він намагався розчинитися в тінях коридору. Вшитися юний мародер не встиг.
- Попався, янголятку з обрізаними крильцями! - просичала вона, і в її очах спалахнув той самий вогник, яким колись світилися очі інквізиторів, що оглядали нову модель диби.
   Голосій зреагував миттєво. Він не став тікати - він просто стрибнув Назару на зовнішню сторону долоні, розпластався і в одну мить перетворився на пласку, чорну пляму. Тепер це було не живе створіння, а звичайне саморобне дитяче «татуювання», наче хтось незграбно намалював чортика тим самим подарованим маркером.
- Ого! - жінка зміїно посміхнулася, розглядаючи малюнок. - Графіка? Самодіяльність? У нас тут не художня школа, у нас тут заклад суворої моральної гігієни. Ходімо, я тобі покажу, як змивається гріх разом із чорнилом.
   Вона потягла нашого героя до вбиральні. Повітря там було густим від смороду сечі та хлорки - ідеальний розсіл для виховання смиренності. Світлана Іванівна з гуркотом відкрила кран, з якого потекла іржава, крижана вода, і дістала брусок господарського мила - сірий, смердючий моноліт, що за свою історію стер не один шар дитячої шкіри.
   Назар забився в її руках. Він пам’ятав: Голосій - це спирт і сажа, він не водостійкий. Кожна крапля води для нього була як кислота, а мило - як зарин. Хлопчик пручався не за себе - він рятував єдину живу душу, що прийшла до нього з пекла, бо в раю для веселощів не було місця.
- Не треба! Будь ласка! - кричав він, але жінка лише сильніше стискала його руку, отримуючи майже фізіологічну насолоду від його опору. Це було її свято, її дрібна помста за розбитий телефон, за підступну спробу пошуку справедливості.
   Жінка почала терти. Грубе мило здирало верхній шар епідермісу, змішуючись із брудом та водою у сіру піну. Чортик під її пальцями почав розмиватися. Його роги попливли чорними струмками, хвіст розчинився в каналізації. Назар відчув, як його рука пече вогнем - не від мила, а від того, як єдиний друг – Голосій - помирав, стікаючи в раковину.
   Коли від малюнка залишилася лише бліда, ледь помітна пляма, Світлана Іванівна відкинула руку хлопця.
- От і все. Чистенький, як протокол обшуку.
   Назар притис руку до грудей. І в цей момент, у залишках вологи, що ще не встигла висохнути, він почув ледь вловимий, передсмертний хрип Голосія прямо у своїй голові:
- Не скигли, малю... кха... че. Пам’ятай... мило змиває фарбу, але... гниль з душі... не виведеш навіть... хлоркою. Я пішов... підкину дров... у її персональне... багаття. Як  кажуть у нас у пеклі: «Знайдеться котел і для товстої дупи Світлани Іванівни».   
   Назар залишився один у холодному кахляному склепі. У руках він усе ще стискав порожній пластиковий циліндрик маркера, який тепер знову здавався просто сміттям. Але в повітрі все ще висів слабкий запах спирту і пекельної сірки.
 
VII
 
   Самотність Назара тепер мала фізичну щільність - вона заповнювала легені замість повітря, осідала на піднебінні присмаком іржавої води та проклятущого господарського мила. Він забився в підсобку, де в купі ганчір’я та зламаних швабр дав волю сльозам, що пахли не дитинством, а відпрацьованим мастилом.
   Аж раптом серед мотлоху він побачив її - картонну коробку, забиту в кут, наче контрабанда з паралельного світу. Це були маркери. Сотні новеньких, чорних, соковитих маркерів, які Пантелеймон Кудесников привіз «для творчого розвитку», а Світлана Іванівна дбайливо сховала «на потім», тобто назавжди.
   Назар схопив коробку. Це було не просто канцелярське приладдя - це були патрони для метафізичного кулемета.
   Він прокрався до пральні. Там, серед велетенських чавунних машин, що нагадували заснулих монстрів індустріального пекла, пахло парою та вивареною білизною. Назар почав діяти. Він розстеляв на підлозі нескінченні рулони казенних простирадл, перетворюючи пральню на величезний цех із виготовлення кошмарів.
   Він не малював - він став живим конвеєром. Маркер за маркером, малюнок за малюнком. Тепер це були не просто Голосії. Це було військо. У кожного чортика в руках був не іржавий цвях, а караючий меч, виведений густим, антрацитовим чорнилом. Тисячі крихітних рогатих легіонерів із очима-вуглинками заповнювали біле поле тканини, наче бактерії під мікроскопом бога-садиста.
   Минуло п’ять чи шість годин. Назар стояв посеред цього бавовняного моря, заляпаний чорнилом по лікті, наче м’ясник у цеху графічного забою.
   Раптом двері скрипнули. До пральні, ховаючи в кулаці недопалок, прокрався Гнутий. Він шукав тиші для своєї маленької нікотинової радості, а знайшов апокаліпсис локального масштабу. Гнутий застиг, дивлячись на тисячі намальованих лез, що, здавалося, виблискували навіть у напівтемряві.
- Ти що... ти що, зовсім поплавився, курдуплику? - Гнутий позадкував, наступивши на намальованого чортика, і йому здалося, що той ледь чутно засичав. - Пипець тобі, Назаре. Це ж державне майно! Простирадла! Маркери! Ти хоч знаєш, скільки це коштує? Все, пацан, приїхали. Зараз Світлану притягну, вона з тебе шкуру живцем зніме і на нові простирадла пустить.
   Гнутий розвернувся і з вдоволеним гигиканням побіг до виходу, вже передчуваючи солодкий смак зради. Його кроки глухо відлунювали сходинками підвалу, як удари молотка по труні.
   Назар лишився стояти посеред свого легіону. Він не боявся. Він відчував, як свіже чорнило на тканині починає пульсувати, вбираючи в себе вологу з повітря і залишки його власної люті.
   Гнутий не помітив, як після того, як він вибіг з пральні, там на мить спалахнув вогонь, і тисячі чортиків зіпнулися на тупітливі від бажання дій ніжки. 
 
VIII
 
   Вечоріло. Дитячий будинок №4 звично занурювався в липкі, сині сутінки, які завжди пахли тут приреченістю та перевареною капустою. Світлана Іванівна, важко переставляючи набряклі ноги, вже мріяла про теплий халат і серіал про нещасне кохання, але шлях їй перегородив Гнутий. Його обличчя сіпалося від зрадницького захоплення.
- Світлано Іванівно! Там таке! Таке! Назар... він у пральні все попсував! Маркери, простирадла... Там чортівня якась, чесне слово! Пипець йому тепер, точно кажу!
   Жінка відчула, як у грудях розливається знайоме, солодкувате тепло - передчуття розправи. Це було краще за будь-який серіал.
- Веди, - каркнула вона, поправляючи зачіску, наче готувалася до виходу на сцену великого театру інквізиції.
   Вони йшли напівтемним коридором, де лампочки ледь жевріли, економлячи державну електроенергію. Гнутий забігав наперед, заглядаючи в очі наставниці, як вірний пес, котрий щойно знайшов слід пораненої дичини. Але раптом вони зупинилися.
   Назустріч їм із густої темряви вийшов Назар. Він стояв посеред коридору, маленький, заляпаний чорнилом, і в руках у нього не було нічого, крім порожнього ковпачка від маркера.
- Ану стій, виродку! - заверещала Світлана Іванівна, здіймаючи руку для ляпаса, що мав би покласти край цій графічній єресі. - Ти що там у пральні начудив? Я тебе в порошок зітру, я тебе...
   Почесна вихователька затнулася на півслові. За спиною Назара темрява почала ворушитися. Це не було рухом тіні - це був рух тисяч маленьких, вологих тіл. Крихітні істоти, наче деталі диявольського конструктора «Лего», почали застрибувати одна одній на плечі. Вони зчіплювалися хвостиками, приростали одне до одного ріжками, спліталися в єдину, монолітну масу антрацитового кольору.
   Процес відбувався зі звуком, від якого у Світлани Іванівни занили зуби - це був звук тертя мільйонів дрібних шестерень гігантського механізму. Перед ними за лічені секунди виріс Велетень. Він був настільки величезним, що йому довелося зсутулитися під стелею, аби не проломити казенний бетон своїми розлогими, наче коріння дуба, рогами.
   Це вже не був малий Голосій. Це був концентрований диявол сирітської люті. Велетень розплющив очі - дві палаючі дірки, за якими виднілося розпечене залізо пекла. Він більше не пищав. Він видав низький, вібруючий рев, від якого зі стін посипалася тинька, а в Гнутого миттєво змокріли штани.
   Велетенський чорний меч, викуваний із чистої сажі та спирту, здійнявся над головами мучителів. Він був таким важким і реальним, що повітря навколо нього почало пахнути невідворотною грозою.
   Світлана Іванівна відкрила рота, аби крикнути про допомогу, про посадову інструкцію чи про Бога, але крик застряг у горлі, перетворившись на сухий хрип. Гнутий впав на коліна, закриваючи голову руками, але меч уже почав свій неминучий рух вниз - рух останньої крапки у реченні, яке неможливо переписати.
   Назар стояв під цим чорним склепінням і вперше за довгі роки посміхався. Це була посмішка людини, яка щойно зрозуміла, що її нарешті помітили.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3395240-tv-l-drug---golos