Бабисина зброя. Футбол... Танец без линий 3 апреля

Бабусина зброя.
                (Образок)
               
              Київщина дихала тривогою, густою, як кисіль. Українське село тутечки, неподалік від Жулянського летовища, пліткуючи, передавало з уста в уста таку (дуже тривожну) звістку: ворожі  зайди   шукають оселі, де панує кричуща мовчанка темних вікон, щоби  прокрастися всередину, ніби  голодні вовки в чужу кошару.

   Лідія Григорівна  (її  обличчя нагадувало шляхетно поорану добротою ниву) відчувала: отам, у грудях, розливається холодний свинець. Старушка поправила свою яскраву квітчасту хустку — цей свій бойовий стяг, зав’язаний на два вузли для надійності, і перехрестила засув на дверях так ревно, що дерево ледь не пустило пагони.
         Ніч отам, за вікном, здавалася тим чорно-бездонним океаном, який прагнув проковтнути її  острів безпеки. Раптом вітер почав вибивати на шибці тривожну, дріб’язкову чечітку. Серце старушки  одразу впало в п'яти. Кожен шурхіт здавався кроком диверсанта, кожен скрип старої груші — шліфуванням штик-ножа. Темрява в хаті стала такою густою, що її, здавалося, можна було на хліб намазувати.
Лідія Григорівна  знову відчула: по її спині побігли мурашки схожі на хрущів. «Господи я ж лише крихта в Твоїх долонях, — подумала вона. —  Але ж і крихта може стати поперек горла будь-якому окупанту!»
Баба Лідія  намацала гітару — свого  лакованого побратима. Її вузлуваті пальці, звичні до сапи й вишивання, торкнулися потемнілого грифу. Це була її остання лінія оборони, її таємна «бабина зброя». Струни відгукнулися спочатку несміливо, а потім — наче артилерійський залп духовності.

БАБА ЛІДА. (Її голос залунав, прорізаючи нічну пустку)
Великий Боже, як на світ погляну,
І бачу все, що Ти створив в красі,
Як кожен квіт Тобі складає шану,
І як обняв любов'ю Ти усіх.
Тоді, Господь, мій дух співа Тобі:
Великий Ти, Великий Ти! 
 
      Баба Ліда  співала так, наче всю душу навиворіт вивертала. Це була не пісня, а справжня канонада віри. Стіни хати з блакитними, наче небо, лиштвами здригалися, а темрява відступала, підібгавши хвоста, як побитий пес. Старушка  випалювала страх звуком, поки небо не почало нагадувати розбавлене молоко.
Ранок нарешті торкнувся горизонту золотим цілителем. Він ввалився в село разом із дільничним Степаном — кремезним дядьком у самому соку, чий кашкет тримався на потилиці лише силою авторитету. Баба Ліда вже стояла на порозі свого чепурного ґанку, стискаючи гітару, наче козак шаблю перед штурмом.
— Бабо Лідо, відчиняйте фортецю! — вигукнув Степан, ледь стримуючи гомеричний регіт. — Ми тут заарештували «елітного командос», що ледь не захопив ваші зарості малини!
Отут, поруч із Степаном,  стояв молодий лейтенант Іван із вольовим підборіддям та білозубою усмішкою. Ваня  тримав «затриманого» за плече так обережно, наче той був антикваріатом на грані руйнування. Між ними височів Гриць — його зачіска нагадувала гніздо лелеки після прямого влучання блискавки, а латане пальто було справжньою одою злидням.
ЛЕЙТЕНАНТ ІВАН (усміхаючись). — Ось ваша «страшна загроза». Знайшли в пустці навпроти. Сидів у запічку, дрижав як осиковий лист на вітру і хрестився порожньою консервною банкою.
БЕЗДОМНИЙ ГРИЦЬ. (Він, бає мружачись від сонця.) —  Ні, я не просто сидів.  Я, громадяни начальство, світ за очі хотів дременути, та ноги стали як ватні! Вибачте, господарко, я як почув ваше соло, то в мене аж мізки набакир з’їхали. Думав — усе, Грицю, відспівав ти своє, то ангели на небі на генеральну репетицію зібралися. Думав: якщо це вороги, то в них дуже дивний репертуар, а якщо наші — то чого так ґвалт на все село здіймати, наче в нас тут друге пришестя?
Поліцейський Степан   поплескав бомжа по плечу, від чого з латаного пальта піднялася хмарка пилу, густа, як димова завіса. Натомість голодний безхатько  міцно стис отой и шматок хліба, який  став для нього центром всесвіту.
СТЕПАН  — Григорій  нам годину теревенив, буцімто тут, у селі,  висадився небесний десант.
ЛЕЙТЕНАНТ ІВАН (усміхаючись).  О, так! Гриша бає: «Там така опера лунає, що в мене аж душа в п'яти сховалася, а потім вирішила, що краще здатися поліції, ніж таким високим нотам!»
Сива селяночка подивилася на цього «диверсанта», який міцно, як останній набій, стискав хліб, і розсміялася на все горло. Її сміх злякав зграйку поважних галок на квітучій груші.
БАБА ЛІДА. (Голосно)  То це ти, Гришо? А я вже думала, що буду тебе грифом як козаки шведів гонити. Думала, зараз як вріжу псалом — то в тебе й дух від сорому вийде!
БЕЗДОМНИЙ ГРИЦЬ — Та куди там дух, — пробурмотів він, жадібно відкушуючи хліб. —  Ви, Лідіє, так оту ноту тягнули, що я ледь не пішов здаватися на милість Божу. Думав, ви там мінімум із «Джавеліном» сидите, а воно — шестиструнна розправа...
Поліцейські реготали так, що аж тини здригалися. Лідія Григорівна винесла «страшному ворогу» торбу зі салом. Усміхнена добродійка, звертаючись до бідолашного Гриця, сказала: «Бери, неборако, годуй свого соловейка. Твоя розвідка сьогодні пройшла успішно: ти знайшов найозброєнішу бабу в районі. Тільки наступного разу не нишпор як тать уночі, а приходь через хвіртку — я тобі ще й «Ой у лузі червона калина»  збацаю. Заспіваю також «Ще не вмерла», щоби ти знав, чия земля!
Сонце піднялося вище, розрізаючи залишки туману. Гітара знову стояла в кутку. Баба Ліда зрозуміла: «найстрашніші вороги — то не ті, що в лісах, а ті, що в голові кубло зі страхів в’ють». Тимчасом отут, над Київщиною, розливався новий день. Було тихо. Мирно. І просто до бісиків смішно.



                Футбол, тихий сад, музика…       
               
  Артем Пошуковець, котрий розвалився у кріслі, весело мружиться і відкидає голову назад, дивлячись тули, у кімнату стелю. Натомість отам, на квартирній кухні, неня, миючи посуд, лагідно буркнула: «Робота — дім, дім — робота. Синку, хоч у кіно сходи. Може, там якась краля….»
АРТЕМ: (усміхаючись) Мамо, мені тільки двадцять один рік. Хіба я не можу ще два-три роки безтурботно попити з хлопцями пива, травлячи анекдоти. Нащо зараз мені треба «сімейний пакет»? Дитячі пелюшки, безсонні ночі, додаткові підробітки...
 МАТІР: (з’являється в дверях, витираючи руки рушником)  Дні, з яких складаються наші роки, лукаві. Вони, на жаль, ніби швидкоплинна гірська ріка..

 Київське Голосієво. Ця їхня двокімнатна квартира, куди  зазирає жовтувате-призахідне сонце.  Сівши тут, на дивані,  Артем натиснув кнопку пульта. «Голубий екран» ожив, і  гул трибун одразу заповнив оселю. Зелений газон, яскраві прожектори, коментатор із надривом кричав: «ГО-О-ОЛ!». Оманлива камера показувала трибуни — натовп стрибав, махав прапорами, обіймався.
       «А що, коли наступної неділі дійсно сходити туди, на стадіон, де зараз вирує життя? - позіхаючи,  зміркував Артем. -   Колись ота безсоромна міні-спідничка,  мріючи вийти заміж за гравця-кумира, частенько там, на стадіоні. голосніше за всіх ячала: «Суддю, на мило».  Проте  потім бац – і, ніби літак, Віра   зникла з мого радару». Він (юний бувший уболівальник)  отеперечки знову забажав  повісити собі на шию біло-синій шарфик.


                ІІ
              Україна. Новий стадіон, який 1923 рік, готуючись до Олімпіади Київщини,  нарік  «Червоним». На вході — охорона, металошукачі. . Спершу Артем був у захваті: гул, співи, хвиля з піднятих рук. одначе раптом почався інший шум — лайка, образи, агресія. Хтось кинув пляшку на поле, інший — кричав прокльони судді. На бетонних сходах валялися пляшки й недопалки. Хтось, курячи цигарку біля дітей, анітрохи не дбав  про ту чарівну магію, яка вчора була там,  на телеекрані
  Україна. Стадіон, який Чорнобильська Катастрофа вже назвала «Республіканським». Київське «Динамо»  програвало; натовп темнів, як грозова хмара. Крики ставали злішими, штовханина — грубішою. Один фанат різко вдарив іншого плечем, і почалася сварка. «І нащо сюди, ніби старшокласник, сьогодні приперся, — гнівно міркував Артем, стискаючи зуби. — Ще і свою товаришку привів осюди, на сучасний стадіон, схожий, напевно, на Колізею. Один – тут заробляє мільйони; інший — захмелілий глядач їх (оті свої кревні копійки) витрачає…»
Київ. Сучасний спорткомплекс  «Олімпійський».  Доросла Віра, на правому плечі якої висіла маленька рожева сумочка, стояла тут, на трибуні, біля Артема, — висока, струнка красуня, одягнена у чорно-довгій сукні. Кароока брюнетка  намагалася бути веселою; втім там, в її карих очах, чомусь світилось якесь лагідне, трохи сумне сяйво. Вона здригнулася від чергового вибуху лайки.
ВІРА: Слухай, мій друже, я не хочу слухати лайку і такі матюки, від яких мої вуха  в’януть.
АРТЕМ: (знизуючи плечима) Чому? «Динамо» грає зі «Шахтарем».  Уболівальники, спостерігаючи за українським класико,  розважаються. Їм, бач, дуже весело…

ВІРА: (серйозно подивившись йому в очі) Розумієш, відтоді, коли ми востаннє зустрічалися минуло три роки. Я стала віруючою. Я вже звикла там, у домі молитви, співати псалми, читати Святе Письмо, молитися. Я почуваюсь отут, на стадіоні, ніби та свиня, котра повернулась у багнюку.
АРТЕМ: (здивовано піднявши брови) Чому ж ти така (безгрішна, чистенька, як новий кришталь) погодилася піти зі мною?.. Невже ти не знаєш, що ста діон — це не стерильний храм Божий?
ВІРА: (зітхнувши) По-перше, я не хотіла виглядати такою замкнутою, як оті релігійні фанатики, котрі начебто прагнуть стати набагато святішими, ніж сам Папа Римський. По-друге, вчора, коли я чергувала в онкології, чорнобильський невидимий стронцій, на жаль, зжер ще одну маленьку принцесу. Мені здавалося, свіже повітря, весела гра... Однак…
АРТЕМ.   (Різко втративши  інтерес до футболу, він  узяв  обережно св ою товаришку  за лікоть). О’кей,  давай накиваємо п’ятами. Сучасне «Динамо» - це не та команда Валерія Лобановського, яка  тоді (в 1986 році) виграло Кубок Кубків. Теперішні футболісти, котрі частенько розважаються-пиячать отам, у нічному клубі, навіть стометрівку бігти не спосібні».
ВІРА. (Вона тихесенько заспівала) «Не варто повертатись на круги своя. Нічого це, крім болю, не приносить».
АРТЕМ: - Авжеж. Поет  Микола Луків має рацію.
Київ. «Олімпійський».  Отам, на зеленому газоні, матч ще тривав. Трибуни закричали: «Гол». Однак отепер, коли молоді люди вже спустилися по сходах. Артем  зупинився; він акуратно  склав маленьким квадратиком свій біло-синій шарфик.
 АРТЕМ. — Щиро  кажучи,  я ніколи не був волонтером. Я зараз ще не готовий, одягнувши костюм клоуна, щоб там, в онко, розважати малечу. Але, може, для хворого…
ВІРА: — Спасибі. Там, у лікарні, є хлопчик. Він увечері там, у коридорі, любить із м’ячем…
Київ. Улиця Велика Васильківська. Чорнокоса дівчина поклала Тьомин  шалик отуди, у свою рожеву сумочку. Кароока медичка, котра ледве-ледве стримала себе, щоб не розплакатися.
АРТЕМ: І що? Як малий?...
ВІРА: Хвалити Бога, мій друже, лікування має позитивну динаміку. Якщо не буде рецидиву раку, ймовірно, позве на своє весілля.
АРТЕМ. (Йому раптом спало на думку, що треба зараз  пожартувати, щоб розрядити атмосферу.)  «Кого  він покличе?  Нас? Мене, уже діда?.. І тебе…
ВІРА.  І мене? Вже беззубу, страшну?..
 АРТЕМ.  Ні, не  у Бабу  Ягу -  таку гарненьку, ніби  вічнозелена ялинка».
ВІРА  (Попри печаль, вона ледь посміхнулася). -  А уяви собі, що це так і буде.
АРТЕМ. Казка ж має закінчуватись обов’язково так: «Вони жили довго і щасливо». 
Вечірній Київ солодко спав. Шепіт шин, далекий звук гітари, запах кави й свіжого хліба — місто дихало тихо, наче після довгого плачу. Шум і тиша торкалися одне одного на вузьких вулицях, наче два старі закохані, що вже не сперечаються.
ВІРА: (Пошепки) Кажуть отам, у «БожСаду», вже сакура цвіте. 
АРТЕМ: (Він узяв дівчину за руку). Гаразд, помилуємося також магноліями! Вони немовби ті серця, які наважилися розкритися.
Київ. Божественний сад. Прийшовши сюди, до земного раю, молоді люди скористалися тією потаємною калиткою, про яку знають тільки духовні отці та місцеві пацани.   Тиша й запах квітів огортали, наче обійми після довгої розлуки. Сіли на лавку, їли морозиво, слухали бандуру десь у глибині алеї. Мелодія лилася чиста, як сльоза, що нарешті впала. Рожево-білі сакури розкривалися повільно, наче сором’язливі зізнання, що довго ховалися в гілках.
АРТЕМ.  Дивися,   на ці пелюстки, — сказав Артем, піднімаючи руку до гілки. — Світяться під ліхтарем, наче маленькі душі, що не згасли.
ВІРА: — І в кожній — своя енергія. Не та, що на стадіоні — сліпа, жадібна, — а тиха, тепла… та, що гріє серце, коли вже здається, що всередині нічого не лишилося.
Київ. Божественний сад. Православний священик, проходячи повз Артема та Віру, очевидно,  подумав: «Ні, це не ті агресивно-шумливі  підлітки, які, випивши  пива або вина, шумно повертаються додому. Нехай вони собі воркують». Батюшка, котрий живе тут, у Свято-Іонівському монастирі,  не став викликати ні сторожа, ні поліцію. Духівник, кивнувши хлопцю та дівчині, просто почимчикував далі.   
АРТЕМ.  — Я думав, справжнє життя — це вибух емоцій, — сказав тремтячим голосом хлопець. — А тепер розумію: воно ще й у тиші. У тій тиші, коли чуєш, як б’ється чуже серце поруч із твоїм.
ВІРА — Ти бачиш це тільки тепер, — тихо відповіла вона. — Раніше ти шукав сенс зовні. А справжнє завжди було всередині. Просто ти боявся туди зазирнути.
АРТЕМ. — Але хіба не правильно хотіти емоцій? Вони ж доводять, що ти ще не помер.
ВІРА   Живий — не той, хто кричить і ображає. Живий — той, хто може мовчати поруч із чужим болем і не тікати.
АРТЕМ.  (Він сильніше стис її десниця.)  — Я не проти спокою. Просто іноді так страшно залишитися з собою наодинці.
ВІРА: — А ти думаєш, це неможливо поєднати?.
АРТЕМ: — Можливо. Якщо навчитися не боятися і того, і іншого.

                ***
Україна. Київська затишна «двушка». Удосвіта сонце крізь штори золотило кімнату, наче розсипало крихти надії. Артем зварив каву, увімкнув телевізор. Почався повтор учорашнього матчу. Артем завмер з пультом у руці, спостерігаючи за агресивним натовпом на екрані — а потім рішуче перемкнув на інший канал.
З телевізора полилася геніальна «Мелодія» Мирослава Скорика. Скрипка говорила мовою, яку Артем давно забув, але яка раптом стала рідною, пронизуючи до самої глибини душі. Кава пахла яскравіше. Повітря стало свіжішим — наче після щирої сповіді. Хлопець сидів у тиші, слухав музику й розумів: деякі повернення на «старі круги» справді не варті того, щоб відбувалися. А деякі нові шляхи — навпаки — тільки починаються. Тихі. Справжні.
Тьома  згадав Віру, її рожеву сумочку з шарфиком для хворого хлопчика і вперше за довгий час не відчув звичного тягаря в грудях. Пошуковець  зрозумів: справжнє життя не завжди кричить «Го-о-ол!». Іноді воно просто шепоче під звуки високої музики: «Доброго ранку».
 Сьогодні (у понеділок) починається робочий  тиждень.  Артем  (оцей токар, котрий сьогодні вдень отут,у заводському цеху,  обточує круглий пруток) уважно слідкує за тим, щоби не загорілася займиста титанова стружка. Втім,  він інколи, зиркнувши на годинника, міркує про майбутній вечір, про  побачення з Вірою. Напевно, знову там, у тихому ботанічному саду, який  дівчина дотепно називає божественним?



                ТАНЕЦЬ БЕЗ ІДЕАЛЬНИХ ЛІНІЙ.
                (Образок )
  Максим Тотальний, немовби німець, жадав, щоби завжди був Абсолютний Порядок.  Високий, у темно-синьому костюмі, він звик контролювати кожну деталь.  Утім сьогодні,  коли тутечки, в офісі,  з’явилася  Олена Мозгова, молодий сіроокий брюнет одразу подумав:  «Ні, не м’якенькою подушкою  —  ця кароока краля буде колючою трояндою».
ОЛЕНА (Ввійшовши сюди,у кабінет,  кинуло теку на стіл):  Максе, цей план схожий марення сірої кобили. На мою думку, він  не запрацює.
МАКСИМ (стримано): Чому, Лєно? Хіба фінанси вже показують, що наш «Титанік» іде на дно?
ОЛЕНА: Ви дивитесь на видимий провід. А  я відчуваю: в ньому вже немає напруги.
Спочатку (буцімто успішний) бізнес ще процвітав; але потім він поволі зів’яв..  Клієнти та друзі зникли, як дим. Отут, у спорожнілому офісі, поруч із Максимом-невдахою залишилася тільки Олена — різка, але чесна.
                ***
Україна. Київський Поділ. Отут, у  ресторані, лунала пісня «Минає день, минає ніч».

МАКСИМ (танцюючи): Ти родичка композитора цієї пісні — Миколи Мозгового?

ОЛЕНА: Ні, я просто тезка його дочки. У мене ж, напевно, буде…

МАКСИМ: Свій широкий?..

ОЛЕНА: Ні, широкий шлях грішника мені не потрібен. Я піду тією вузенькою стежкою, яка веде туди, у Царство Небесне? Щоправда,  це складно...


МАКСИМ. (Він бає іронічно, посміхаючись.) Ви  дивитесь на видимий провід. Я ж на невидиме.

Молоді люди  танцювали без ідеальних ліній — просто,  довільно,  без контролю.
І цього, мабуть, сьогодні було досить? Кохання ж, імовірно, потім?...

3 апреля 2026г