юмор

Колюча троянда.
(Гумореска з перцем)

Тут, у селі Підгірці, життя тече за законами природи: сонце сходить, щоб висушити калюжі, а чоловіки народжуються, щоб ці калюжі міряти чобітьми. Дядько Василь був екземпляром унікальним — високий, як пожежна драбина, вусатий, як сом-пенсіонер, і впертий, як той районний бюджет.
— Мені б таку, лагідну жіночку — мріючи, зітхав він у корчмі, розглядаючи муху там, у бокалі пива, — щоб була як зефір. Щоб я прийшов з трактора, увесь у мазуті, як чорт із пекла, а вона мені: «Василечку, соколе мій, ти втомився, як державний службовець наприкінці року, з’їж пиріжечка».
Сусіди іржали так, що з даху корчми осипалася черепиця. «Та ти ж, Васю, — весело гомоніли вони, — від жіночого погляду червонієш, як стиглий помідор у серпні! Ти ж трактора в чистому полі зубами зупиниш, а перед спідницею ховаєшся, як миша в елеваторі!»
                ***

Вася запримітив Оксану на ярмарку . Струнка, як береза, але з очима, якими можна було б свердлити свердловини в Полтавській області. Краля  стояла біля меду й так виховувала продавця, що той уже був готовий віддати і мед, і бджіл, і власну тещу, аби тільки вона замовкла.
Василь закохався миттєво. Серце в грудях застукало, як несправна молотарка в колгоспі-мільйонері.
— Дівчино... ви... як троянда... — прошепотів він, намагаючись не впасти від власної сміливості.
Оксана зміряла його поглядом, яким зазвичай дивляться на зіпсований кабачок:
— Троянда? А ти, опудало горохове, пень пнем. Купуй мед і не сопи мені в потилицю, бо виглядаєш, як телепень на іспиті з математики!
«Беру! — подумав Василь. — У неї такий темперамент, що взимку хату топити не треба».
Через місяць вони побралися. Василь думав, що шлюб — це як купівля нової сівалки: змастив один раз і вона собі тихо шурхотить у полі. Ага, зараз! Виявилося, що сівалка не тільки шурхотить, а ще й виставляє претензії, проводить перевірки і щодня нагадує, що ти — біологічна помилка природи.
Першого ж ранку, о п’ятій нуль-нуль, коли навіть півні ще бачили третій сон про кукурудзу, Оксана скомандувала:
— Вставай, сонце моє недолуге! Корова вже чекає, як черга в ощадкасу. Чи ти думав, що я тут буду твоїми ароматами дихати замість одеколону?
Василь підскочив, наче йому під ковдру кинули вулик:
— Оксаночко, я ж... я ж чоловік делікатної конструкції...
— Делікатний? — хмикнула Ксеня. — Делікатний у тебе тільки апетит, коли треба борщ доїдати! Рухайся, бо будеш як той кіт — яйця лизати вмієш, а мишей ловити — зась!

***
Оксана варила борщ із таким виглядом, ніби готувала зілля для виклику дощу.
— Василь! — кричала вона з кухні. — Цибулю ріж! Хто так ріже? Ти її не кришиш, ти її катуєш! Сіль? Ти що, хочеш, щоб у мене в нирках кар’єр відкрився? Смакуй, одоробло!
Увечері Василь, відчуваючи гостру потребу в легальному обіймі, підходив до неї.
— Руки помий! — лунало замість «добрий вечір». — Ти ж пахнеш, як тракторний парк після дощу. І обіймай по-людськи, а не як ведмідь, що знайшов вулик. Я тобі не мішок із вівсом!
Він намагався обійняти ніжно, кінчиками пальців.
— Що, вже сил нема? — моментально реагував «кактус». — Зовсім розм’як, як морозиво на сонці? Тримай міцніше, я не антикварна ваза, не розсиплюся!
Одного разу Василь пішов на відчайдушний крок. Купив букет троянд (без шипів, бо боявся травматизму) і коробку цукерок «Вечірній Київ». Став на коліно, наче збирався просити кредит у банку:
— Оксанко, ти моя лагідна квітка...
Вона глянула на нього так, ніби він щойно повідомив, що з’їв усю закрутку на зиму:
— Лагідна? Василь, у тебе що, перегрів двигуна? Я тобі вчора казала паркан пофарбувати, а ти мені — гербарій притяг? Вставай, не ганьби рідню, бо сусіди подумають, що ти в мене на підсосі або знову в карти програвся!
Але ввечері, коли ніхто не бачив, вона притулилася до його плеча і буркнула:
— Дурнику... Я не троянда. Я кактус. Але цей кактус тебе, бовдура, любить. Тільки не розкисай, бо станеш як кисіль, а я кисіль ненавиджу з дитсадка.
                ***
Народився в них Петро. Перше, що він почув від матері:
— Петрику, батько в тебе — людина золота, але м’яка, як гниле яблуко. Тому я тебе виховаю в режимі «виживання серед шипів».
Василь пішов доїти корову, крутячи вуса. Тепер він усім сусідам, які жили в «тихому болоті», казав:
— Хлопці, не шукайте жінок-подушок. На подушці тільки спати добре, а щоб жити — шукайте таку, щоб колола! Бо тільки від колючої троянди в чоловіка шкіра стає міцнішою за брезент. Інакше так і лишитеся ягнятками, яких вовки з’їдять і не поперхнуться.
І додавав зовсім тихо, щоб Оксана не почула:
— Хоча іноді... хотілося б пиріжка без артилерійського супроводу.
Оксанчині  пиріжки були смачні. Бо в них, крім борошна та яблук, було те, що Василь називав «ніжністю в промислових масштабах». А подряпини на серці? То не рани. То любовне татуювання, зроблене найкращим майстром тут, у Підгірцях.