Повстання. Глава 1. Османи

Майже половина козаків Кисляківського куреня перебуває вдома на відпочинку. Самійло з сином саме рубали дрова, коли з Гайсина прискакав гонець, який передав Самійлу прохання від поручика Яновського негайно прибути до фортеці.
– Схоже, щось серйозне трапилося, – стурбовано промовив батько.
Він вмився, перевдягнувся, Іванко за цей час осідлав коня, і Самійло поскакав до Гайсина. Його вже з нетерпінням чекають поручики Яновський і Ясинський.
– Проходь присідай, пане Самійле, – запросив Яновський. – Нам стало відомо, що Кучманським шляхом до нас прийшло військо османів. Зараз воно знаходиться на правому березі Південного Бугу.
Від такої новини неспокій опанував душу козака.
– Це точно турки? Не татари? – взяв під сумнів слова поручиків Самійло.
– Точно. Ця навала ворогів зовсім не очікувана для нас.
– На наш берег вони ще не переправилися?
– За останніми даними наших вивідачів – ні. Але якщо переправляться, до Гайсина звідти всього 20 верств. І ще дві верстви до Кисляка. За півдня будуть тут, навіть трохи швидше. А в нас залога – трохи більше сотні реєстрових козаків.
– Вас, запорожців, в Кисляку більше. Тож, думаємо, нам треба об’єднати наші зусилля, – додав Ясинський.
На якийсь час в кабінеті запанувала мовчанка, яку невдовзі порушив Самійло.
– А скільки османів ви вже знаєте?
– Багато, і в торбу не вбереш. Тисяч десять з гаком, не менше.
– Що ж ми можемо їм протиставити?
Поручики задумалися. Для відкритого бою сил явно недостатньо. Єдине, що можливо в цих умовах – боронити фортецю і чекати на підхід кварцяного війська.
– Ми вже послали гонців до Брацлава, Тульчина і Немирова. Готуємось до захисту фортеці, – повідомив Ясинський.
– А що робити кислячанам? Іти, ховатися в глиб лісу? Знаєте, я хочу сам побачити тих османів.
– Ми виділимо вам у супровід десяток Карпа Журби.
– Дякую. Тоді не будемо гаяти часу. У вас є поштові голуби для зв’язку?
– Так. Ми дамо їх Оресту Злидні. Коли ви готові будете виступити?
– Та хоч би і прямо зараз. Думаю, не варто гаяти ані хвилини.
– Добре. Чекаємо від вас новин.
Коли Самійло підійшов до коня, то біля нього з подивом побачив Іванка і Мирослава.
– А ви чого тут? – з подивом запитав він.
– Дожидаємо на тебе, – відповів син. – Ми вже знаємо від реєстровців про турків. Що робитимемо?
Самійло подивився на сина й зятя.
– Я з десятком Журби зараз виїжджаю на розвідку до Південного Бугу. А ви їдьте в Кисляк, попередьте людей. Нехай готуються за необхідності тікати і ховатися в лісах.
– Тату, я з тобою, – сказав Іванко.
– Добре, сину. А ти, Мирославе, повертайся в Кисляк. Запорожці і всі, хто може тримати зброю, нехай будуть готовими до бою.
Самійло з Іванком і десятком Журби поскакали до Південного Бугу. По дорозі вони звернули увагу на те, що села Куна і Дмитренки вже опустіли, бо люди поховалися по лісам.
Заховавши коней в глибокому яру, Самійло, Іванко і Карп прокралися на берег ріки. Звідси видно, що османи отаборилися в двох верстах від ріки. Все, що відбувається в їх таборі, видно, як на долоні.
– Чого це вони так далеко від води зупинилися? – здивувався Журба. – Їм же потрібно коней поїти, та й самим вода потрібна?
– Не зрозуміло, – на знак згоди кивнув Самійло. – Що скажеш, синку?
– Я б переплив на той берег і все роздивився. Може, щось почуємо.
– Плисти зараз вкрай небезпечно. Хіба вже, як стемніє, і ніч стане нашим союзником?
– То що, почекаємо? – запитав Журба. – Час в нас є, не видно, щоб османи готувались до переправи.
Козаки ще трохи поспостерігали за турками, а потім повернулись до решти. Там на них вже чекає Мирослав.
– А ти чого тут? – здивувався Самійло.
– Ваш наказ я виконав. Там тепер і без мене впораються, а я тут більше користі принесу. Що робитимемо?
Іванко розповів йому про те, що як стемніє, кілька козаків переплинуть на той берег, щоб спробувати вивідати плани турок.
– Я з вами, – тут же зголосився Мирослав. – Пливаю я непогано, так що і вночі Буг переплисти зможу туди і назад.
– Добре, – погодився Самійло, хоча йому не хочеться водночас наражати на зайву небезпеку і сина, і зятя. – А зараз відпочивайте. Поїжте, якщо хочете.
Журба тим часом відправив до ріки двох спостерігачів, які мають доповісти, якщо в османів почнеться якийсь рух.
Коли стемніло, Іванко, Мирослав і Гнат Баш попливли на берег, зайнятий ворогами. Озброєні козаки тільки шаблями і ножами. Їм вдалося непомітними прокрастися до самого табору. Ніч темна, небо захмарене, тож видно погано. Татарські коні почали харапудитися.
– Хоч би не видали нас, – з острахом зітхнув Іванко.
– Дивись, – показав рукою Мирослав, – в них і гармати є. А он порох до них.
Хлопці на якусь мить замовкли, бо неподалік від них пройшла турецька сторожа. Тут загриміло і впали перші краплі дощу, поки ще дрібного. Козаки подивилися в небо. Чути, що звіддаля наближається громовиця.
– Гроза наближається, – шепнув Гнат, – треба нам повертатися.
І тут Іванку в голові сяйнула думка.
– Зачекай, – відповів Іванко. Видно, що він вже щось вигадав. – А хоча ні. Ти пливи до наших, а ми з Мирославом трошки затримаємось.
Гнат не став сперечатися, виясняти, що вигадав Іванко, і швидко поплазував до берега ріки.
– Що ти надумав? – поцікавився Мирослав.
– Бачиш – там в небі блискавиці? Коли гроза дійде сюди, а вона має дійти, бо вітер дме в наш бік, можна спробувати приманити блискавицю, щоб вона вдарила в порох. Тоді османи вважай, залишаться без гармат.
– І як ми це зробимо?
– Треба в діжку з порохом встромити якусь залізяку. Тільки от яку?
– Знаєш, я бачив он там кількох здоровенних яничарів, озброєних дворучними мечами. Може, меч підійде?
– Те, що треба! – усміхнувся Іванко. Він тепер знає, що робити. – Показуй, де ті турки?
Гримнуло ближче, та так сильно, що козаки аж присіли. Сполохи блискавиці освітили все навколо. Зате потім стало ще темніше. Козаки пробралися до того місця, де сплять рослі, дужі яничари, озброєні дворучними мечами. Їх виявилось четверо.
Іванко провів великим пальцем по горлу, показуючи, що треба вбити всіх чотирьох.
– Треба зробити все так, щоб жоден з них і не кавкнув!
Зарізавши сплячих турецьких богатирів, Іванко взяв меча і став крастися до запасів пороху. Мирослав на всякий випадок також прихопив меча.
– Треба нам поспішити, – шепнув Іванко. – Османи зараз почнуть прокидатися від дощу і грому.
Час стиснувся наче пружина. Козаки встигли встромити меч в діжку з порохом, другий меч поклали поряд, так що він торкається першого. Потім поклали на діжку ще кілька горщиків з порохом. Після цього почали обережно відходити до берега Бугу.
А гроза наближається до табору османів. Ті почали прокидатись і поквапом ставити шатри, щоб заховатися від дощу. В таборі одразу стало гамірно. Скориставшись замішанням, яке панує, козаки непомітно для турків вибралися з їх табору.
Але несподівано вони зіткнулися з двома турецькими вартовими.
– Аслане, це ти? – невпевнено запитав один із поганців, придивляючись до козаків.
– Так, я, – хрипко відповів Іванко.
Козаки вихопили шаблі і як вихор накинулися на чатових. Вбивши їх, вони дійшли до річки. Іванко з Мирославом тихо увійшли в воду і попливли. Річка Південний Буг широка й глибока, тож поки хлопці допливли до свого берега, в руках і ногах їм засудомило.
Один з турецьких воєначальників наблизився до місця, де зберігається порох. Він побачив меч, який стирчить із діжки з порохом, і не повірив власним очам. Збуджений, переляканий з подивом витріщився він на цю картину, безпорадно кліпаючи очима, але змінити щось вже не встиг. Тікати також виявилося пізно. 
Козаки встигли вибратись на берег, аж тут блискавка вдарила в меч, встромлений в діжку з порохом. Та вибухнула, а від неї вибухнув весь запас пороху турецького війська.
– Пробі! – волають і лаються налякані бусурмани.
Від невимовного жаху турки, які знаходяться неподалік від вибуху, кинулися врозтіч.
– Спрацювало! – прийшов в захват від плану Іванка Мирослав. – Ну, ти, й голова! Скільки козацьких життів врятував цією вигадкою!
Коли хлопці добрались до своїх, Самійло в першу чергу запитав:
– А що то в таборі турків так знатно бахнуло?
Мирослав, важко відсапуючись, з задоволенням розповів про витівку Іванка з мечем і порохом. Самійло і реєстровці в захваті від неймовірності того, що скоїлося.
– Ну, пане Самійле, ти й сина виховав! – в захваті мовив десятник Журба. – Йому і сам чорт не брат!
– Ми тут всі досвідчені воїни, але про таке чути не доводилося! – додав Арсен Дрімайло. – Їй богу так!
– Це не Іванко, а цілий Іванище! – жартує Орест Злидня.
– Треба тобі, синку поміняти прізвище на Семирозум, – і собі шуткує Закутько.
Мирослав з Іванком витерлися рушниками і перевдягнулись в сухі сорочки, які завжди возять із собою в саквах. Шаровари викрутили і просушили над багаттям, яке горить в яру під деревами.
– То що, діти, – запитав Самійло, кинувши на хлопців жвавий, запитливий погляд, – чи почули ви щось?
– Ні батьку. Вони ж сплять. Двоє вартових пройшли, було, повз нас, але говорили вони про свої мрії розбагатіти в цьому поході.
Поки Іванко і Мирослав були в розвідці, решта козаків побудували кілька куренів, вкритих ялиновим гіллям, щоб захиститися від дощу. В середині наклали ялинових лап, щоб було тепло і м’яко спати. В цих куренях козаки і провели решту ночі.
На ранок погода змінилася на краще, дощ закінчився і визирнуло сонечко. Козаки продовжують спостерігати за турками.
– Не видно, щоб вони лагодились до переправи.
Османи поховали загиблих від вибуху пушкарів і зарізаних козаками вояків, потім осідлали коней, верблюдів і поїхали вздовж Бугу на захід. Над їх військом кружляє хмара гайвороння.
– Значить, нас вони обминають. Ідуть вглиб Речі Посполитої, – сказав Журба, – може, в Галичину.
– Сумніву немає, цього разу нас омине лиха година, – сказав Федь Закутько. – То що, можна повертатись до Гайсина?
– Дочекаємось, поки все турецьке військо рушить, відправимо голуба з листом поручикам, а тоді вже і самі поїдемо, – вирішив Самійло.
– Про що думаєш, батьку? – запитав Іванко.
– Про часи, в які ми живемо, синку, – війна за війною. І нічого не зміниш.
Невдовзі Самійло написав листа для поручика Яновського і відправив голуба з ним. Після цього козаки осідлали коней і швидко поїхали до Гайсина.
Зустрівши на шляху кілька озброєних кінних селян з села Дмитренки, козаки попрохали їх і надалі спостерігати за переправою, щоб в разі появи османів чи татар, сповістити про це залогу Гайсина. Ті пообіцяли.
У фортеці Самійло і Карп Журба доповіли поручику Яновському про все, що побачили на березі Південного Бугу. Почувши, що бусурмани пішли вглиб королівства правим берегом ріки, поручик зрадів.
Після цього Самійло з сином і зятем повернулись до Кисляка, де на них з надією і нетерпінням чекають всі односельці й козаки.
– Ну що там? – кинулась до чоловіка Марія, – треба ховатись в нашому таборі?
– Ні, не треба. Османи пішли далі правим берегом Бугу. Цього разу нам нічого не загрожує.
– Слава тобі, боже, – перехрестилася Марія, а за нею і всі інші односельці. – Треба піти до церкви і поставити свічку.