Повстання. Глава 2. Викрадення Орiяни

По дорозі на Київ в гості до поручика Яновського в його родовий маєток в селі Кисляк завернув його старий знайомий пан Тадеуш племінник білоцерківського старости князя Януша Острозького. Разом з ним їде пів сотні його вірних челядників.
Коли він їхав по вулиці, увагу гостя привернула Оріяна, яка йшла до своєї матері. Тадеуш був приголомшений її вродою. Вражений її досконалою красою, він запитав в Яновського:
– Пане Лешеку, хто ця красуня?
– Козачка, – коротко відповів граф.
– Як-то козачка? – не зрозумів Тадеуш.
– В тому смислі, що вона не посполита. Її чоловік, батько і рідний брат – запорізькі козаки. Прошу, не треба тобі її чіпати.
– Я не потребую порад від пана. Як захочу, так і зроблю, – пихато відповів Тадеуш, – однаково моєю буде! Я вже вирішив!
– Пане Тадеуш, хіба тобі мало панянок, що ти звертаєш увагу на просту черкаску?
Тадеуш не став відповідати на запитання. Він пішов до своїх слуг і наказав їм:
– Бачите ту красуню? Схопіть її і приховайте десь за селом. Коли ми виїдемо з маєтку пана Яновського – приєднаєтесь до нас. Але все це потрібно зробити непомітно.
– Зробимо, пане, – твердо пообіцяв кремезний, дужий пахолок.
– Добре. Сподіваюся на вас.
Острозький повернувся до Яновського. Тут дружина поручика Яновського запросила гостя до столу.
На обід були: курячий бульйон, горохове пюре із смаженим скибками копченим салом, свинячі рульки, відбивні котлети, палантин (м’ясне желе), голубці, вареники і пироги з різною начинкою, квашені капуста й огірки, галушки, рулети з маком, хмільне пиво й старий варений мед.
Після випитого меду розмова помітно пожвавилась.
– Ох і добрий в тебе мед, пане Лешеку, але, щоб ти знав, в столиці від нього вже відмовляються і переходять на горілку з пшениці.
– А мені хмільний мед дуже подобається. Кращого питного меду, ніж варять в Кисляку, я ніде не пробував, хоча багато де бував. Може тому у Варшаві й відмовляються від вареного меду, бо не знають такого доброго, як в нас? – розсміявся Яновський.
– Цілком можливо, – охоче погодився пан Тадеуш.
Поки пани обідали в маєтку Яновського, пахолки Острозького вкрали Оріяну, коли вона поверталась від матері до хати батьків її чоловіка. Щоб їх не побачили і не схопили по гарячим слідам, вони заховали жінку в одній з печер первісних людей над річкою Соб.
– Відсидимось поки що тут. В себе під носом навряд нас шукатимуть, – сказав один з пахолків.
Оріяна пручалась з усіх сил, намагалась кричати, тож її почув Петрик Сомик, який в цей час рибалив на річці. Він визирнув з кущів і побачив, як четверо чужих чоловіків вносять зв’язану Оріяну в одну з печер.
Хлопчик думав недовго і побіг в село до Леся Коберника – свекра Оріяни. Шлях його проходить біля церкви, збудованої козаками. Петрика побачив новий батюшка – отець Зосима, якого прислали з єпархії замість вбитого кримчаками отця Костянтина.
– Куди летиш, хлопче? – зупинив він Петрика.
– Якісь нетутешні чоловіки схопили Оріяну, дочку Самійла Гардового, і сховали її в дальній печері, – на одному диханні випалив Петрик. – Я бачив чотирьох.
Вислухавши хлопця, батюшка спохмурнів і сказав:
– Трясця. Біжи за Лесем, тільки обережно, хто знає, може в селі є ще ті, хто разом з цими викрадачами. Нехай Лесь озброїться і йде до печери. А ти потім біжи в Гайсин до сотника Бандурки. Скажи йому, я прошу на допомогу козаків.
Коли хлопець побіг далі, батюшка підняв очі догори і сказав:
– Пробач, Господи, нагрішив я в своєму житті без міри, думав спокутую хоч частину своєї провини службою в церкві, але доведеться ще погрішити.
Батюшка перевдягнувся в козацький одяг, прихопив шаблю, два кинджали і пішки поспішив до печери. Невдовзі прийшов і свекор Оріяни.
– Що робитимемо, отче? – кинувся Лесь до батюшки. – Чекатимемо на козаків чи самі спробуємо врятувати Оріяночку?
– Петрик сказав, що викрадачів четверо. Думаю, я з ними впораюсь сам, а ви чекайте на нас тут. Якщо хтось прибуде до цих лайдаків – дайте мені якийсь знак.
– Добре, – пообіцяв Лесь Коберник.
Він заховався в кущах, а батюшка пішов до печери. Він постояв трохи, щоб очі призвичаїлись до темряви. За час, що батюшка править в Кисляцький церкві він встиг добре вивчити усі печери. Він швидко знайшов печеру, в якій тримають викрадену жінку.
Оріяна лежить зв’язана по рукам і ногам на купі сіна. Посередині печери горить невелике багаття, на якому викрадачі варять щось їстівне. Нічого не підозрюючи, викрадачі розмовляють між собою.
Їх троє, що примусило батюшку затриматись з нападом на злочинців. Він прислухався до їх розмови.
– Пан Тадеуш обіцяв нам за неї добре заплатити, – мрійливо промовив один з пахолків. – Ох і погуляю, як отримаю грошенята!
– Хоч би Радослав не поспішав, а то і поїсти не встигнемо, – сказав другий.
Отець Сергій зрозумів, що четвертого пахолка тут немає, і що йому не слід більше чекати. Він вийняв кинджали і метнув їх в пахолків. Двоє впали замертво. Третій, справжній здоровань, схопився на ноги і витягнув шаблю.
– Підходь! – голосно вигукнув він. – Ну, де ти там?
Повний рішучості батюшка пішов до нього, на ходу також витягнувши шаблю. З великим завзяття і мовчки він накинувся на пахолка. Вже після кількох випадів той зрозумів, що цей суперник йому не по силам.
– Хто ти? – вигукнув поляк із страхом. – Ти диявол!
– Може, й так. Помри, – стримано відповів батюшка і напрочуд сильним ударом розкраяв голову ворогу.
Після цього він підійшов до Оріяни і розв’язав мотузки на її руках і ногах.
– Вставай, сестро, треба йти, – турботливо промовив він.
– Батюшка, а як же це ви взяли такий гріх на душу?
– Тільки й правди в світі, сестро, що смерть, – відповів отець Зосима.
Він витягнув свої кинджали, витер їх від крові. Після цього витер шаблю. Зібрав зброю ворогів, потім взяв тремтячу від пережитого жінку під руку і повів її до виходу. Там, побачивши їх, до них кинувся сам не свій Лесь Коберник.
– Як ти, доню? – голос свекра тремтить від пережитого страху.
– Тепер добре, – посміхнулась невістка.
– Ви йдіть, сховайтесь десь, – сказав їм батюшка, прислуховуючись до чогось. – Тільки не вдома.
Лесь не став сперечатися і повів невістку на пагорб, на якому стоїть церква. Отець Зосима сховався в кущах. Через кілька хвилин до печери під’їхали козаки Карпа Журби. Батюшка вийшов і швидко розповів їм про те, що сталося.
– І що тепер? – запитав Карп. – Сюди скачуть тридцять пахолків пана Острозького. Звісно, ми можемо їх здолати, але я повторюю питання, що потім?
– В пана людей тисячі. Сила і закон на його боці, хоча те, що він творить і не законно, і не справедливо, – додав Орест Злидня.
– То що ви пропонуєте? – закипаючи від люті, перепитав батюшка.
– Оріяну ви врятували, це зараз саме головне. А з паном Острозьким ми, дасть бог, прийде час – за все поквитаємось. В мене таке відчуття, що чекати доведеться недовго. Пропоную не вступати в бій з його пахолками, а піти звідси, – сказав Гнат Баш.
– Виходить, нехай пан творить беззаконня і надалі? – здивувався батюшка.
– Хіба ви не розумієте, справа не в одному панові, а в системі? – здивувався Захар Книш. – Щоб добитися справедливості треба зруйнувати її, а вона тримається на шляхті. Зараз в нас немає ні можливостей, ні сили здолати її. Хочеш, не хочеш, треба чекати на більш слушний час.
– Пахолки на під’їзді. Вирішуйте швидше, – оголосив Федь Закутько.
– Їдьте, – махнув рукою отець Зосима.
– А ви, отче? – запитав Карп Журба. – Сподіваюсь, не збираєтесь битися один проти тридцяти пахолків?
– Не збираюсь. Їдьте вже, і я піду.
Батюшка зник в кущах. Козаки скочили на коней і поскакали берегом Собу на північ, бо слуги пана Острозького скачуть з півдня. Від копит коней вулиця вкрилася курявою.
Коли пахолки під’їхали, то нікого біля печери вже не застали, а в самій печері знайшли тіла трьох вбитих товаришів.
– Ого! Хто це їх так? – вражено запитав один з пахолків.
– Щоб здолати Чеслава на шаблях, це ким треба бути?
Тіла вбитих слуг винесли з печери і поклали при вході.
– І що його тепер робити? Без тої дівчини показуватись на очі пану Тадеушу ніяк не можна, він з нас живих шкури здере. Хіба пошукати самим?
Пахолки стали об’їжджати околиці. Коли троє з них проїжджали повз церкву, батюшка вже як ні в чому не бувало, перевдягнутий в рясу, ходив по церковному подвір’ю. Іншим разом пахолки поглузували б з православного попа, а тут не стали, бо настрій в них не той, щоб жартувати.
Вони так і не знайшли Оріяну, про що з острахом доповіли пану Острозькому. Він спочатку спалахнув, але швидко заспокоївся.
– Нічого, іншим разом заберу її, зараз часу обмаль, а справ багато, не до неї, – вирішив він на радість своїм слугам.
– Дозвольте іти, пане? – запитав старший з челядників.
– Так, ідіть, поховайте загиблих. А ти, пане Лешеку, як на мене, надзвичайно добрий по відношенню до русинів і козаків. Пам’ятай, пане, ти єстем уродзонний шляхтич!
Після того, як пан Острозький із своїми людьми поїхав на схід у володіння свого дядька, Лесь ще добу ховав Оріяну і її дітей на пасіці.
– На цей раз, дякувати богу, пронесло, а хто знає, що воно далі буде? – сумно сказав він дружині. – Якщо пан чого захотів, чекай біди. Якби ще хлопці наші були вдома, а то вони на Січі.
Оріяна під вечір налила в ночви теплої води, яка вдень нагрілася у відрах, щоб покупати своїх діточок. Як і всі русини, Оріяна вірить у те, що вода має велику цілющу силу, що вона не тільки миє але й очищає. Зовсім не випадково вода є учасником багатьох свят: Водохреща, Івана Купала.
Тому з лікувальною метою русини збирають росу, а воду беруть в річці. І неодмінно – роблять це до сходу сонця, щоб до цього з неї ніхто не черпав. Для цього відро поволі опускають і тримають проти течії.
З колодязя беруть воду рано-вранці, стоячи спиною до заходу, обличчям на схід. При цьому шепочуть, замовляють воду. Беручи воду, промовляють:
– Здрастуй, водо жива, земле родюча, колодязю батьківський! Благослови води набрати для зцілення людей наших, трударів і мучеників. Дай води від лихої біди!
Додому ідуть, не поспішаючи і не озираючись. Вмиваючи вранці дитину, матері приказують:
– Мати моя, водо моя! Мати-водичко, умий сину личко.
Ось і зараз, миючи дитину Оріяна примовляє:
– Ішла баба із-за моря, несла цілий віз здоров’я, тому і тому – шматочок, а тобі, Романочку, увесь візочок!
Роман розсміявся. Так само мати сказала Руслану, коли почала мити його.
– Мамо, а що в нас на вечерю? – запитав Роман.
– Зголоднів, синку? – з сміхом допитується Оріяна. – Набігався за день?
– Атож! Ще й як!
– Варений на молоці гарбуз з пшоном, маслом, маком та яйцями.
– Ух, аж слинка потекла! – вдоволено сказав Роман.