Повстання. Глава 3. Засiдка бiля мосту

Іванко з Мирославом і ще декількома козаками – Ільком Дігтярем, Макаром Малютою, Свиридом Ружинським і Мартином Паталахою змогли навідатися додому.
Оріяна попросила чоловіка принести хмизу на розпал груби. Разом з Мирославом до лісу пішов й Іванко. Вийшовши за село вони побачили Петрика Сомика.
Той сидить на старій колоді на березі річки Кислячки і креслить щось на піску вербовим прутиком.
– І що ти там таке цікаве малюєш? – добродушно запитав Мирослав.
– Думаю, – неуважно відповів Петрик.
Мирослав з Іванком перезирнулися і зупинились біля молодшого товариша.
– Про що думаєш?
Петрик підвів очі і відповів.
– Пам’ятаєте, татари на нас майже завжди нападають із сходу? Якщо і приходять Кучманським шляхом, то обходять стороною Гайсин і направляються на захід. Але якщо йдуть з боку Умані, Гайсин обходять і нападають саме на Красне, Киселин чи Кисляк.
– Петрику, це більше не таємниця, – розсміявся Іванко. – Татари приходили, щоб знищити мого батька і нашу родину. Про це розповів сотнику Ладиславу Бандурці зрадник Андрій Гергуленко. Забув, чи що?
– Ні, не забув. Я зараз думаю не про минуле, а про майбутнє. Кримчаки знову можуть нападати на нас із сходу. І тут в них тільки два шляхи. Або обійти з боку Гранова і далі до нас Кисляцьким лісом, або через міст через річку Кислячку там, де від уманського шляху дорога повертає на Гранів.
Петрик показав прутиком це місце на схемі місцевості, накресленій на піску. Іванко уважно подивився на малюнок і сказав:
– Щоб пробратися до нас з боку Гранова треба мати провідника, який знає ці ліси. Таким міг бути Андрій Гергуленко, але його вбив мій батько.
– Хіба в ординців не може бути свого провідника? – здивувався Мирослав.
– Раніше не було, – впевнено відповів Петрик.
– Звідки тобі це знати? – засумнівався Мирослав.
– Пам’ятаєте той бій, коли дядько Самійло зарубав мурзу, який хотів винищити ваш рід? Коли козаки використали «гуляй-городи» з чотирма стінами і дахом?
– Як не пам’ятати, – усміхнувся Іванко з гордістю, – коли то саме я вигадав ту штукенцію з «гуляй-городами!» А хіба що?
– Через два дні після того бойовиська я ходив до лісу і знайшов місце, де кримчаки стояли табором, – Петрик показав на схемі це місце. – Думаю, не помилюсь, коли скажу, що ординці простояли там не менше тижня, а, можливо, і ще довше.
Мирослав з Іванком знову перезирнулись.
– Ну і що?
– Не збивайте мене з думки, – попросив Петрик. – Дивіться, ви б розмістили табір саме в цьому місці?
– Ні. Дуже близько до дороги, по якій з Гранова і в Гранів їдуть торгівельні валки. Між іншим, з хорошою охороною. І води там немає. В інших місцях в лісі є джерела і струмки, навіть два лісових озера.
– Ото ж бо й воно! А вони тиждень, або й більше простояли саме тут! Чому? Бо не знають наших лісів. І ще. Я тоді майже цілими днями пропадав на східній околиці Кисляка, бо дуже хотів першим дізнатися про появу татар і повідомити про це козаків і односельців.
– Навіщо? – здивувався Мирослав. – Наскільки я пам’ятаю, тоді козаки самі дізналися про появу татар.
– Малий я ще був, – посміхнувся Петрик, але одразу став серйозним і продовжив, – отоді я помітив дещо цікаве, на що уваги на жаль не звернув.
– І що ж ти помітив? – ще більше зацікавився Іванко.
– В ті дні до лісу тричі ходила вдова Гергуленка тітка Ярина. Йшла в ліс із пустими руками і поверталась так само ні з чим. Тепер я думаю, що то вона повідомляла щось татарам. Ви пам’ятаєте, після чого того разу татари напали на нас?
– Так, звичайно. Татари наскочили одразу після того, як ми з батьком повернулись додому, – відповів Іванко.
– Саме так. Татари чекали на ваше повернення, а дізнатися про це вони могли тільки від Ярини Гергуленко.
Козаки замислились, потім Іванко запитав:
– А міст через Кислячку тут до чого?
– До того, що скоро почнеться час, коли татари нападають на нас. Я впевнений, що не маючи провідників, вони не стануть дарма ризикувати і йти до Гранова, щоб звідти пробиратися до нас лісом, якого вони не знають. Значить, чекати їх слід від мосту через річку.
Петрик знову ткнув прутиком в малюнок моста через Кислячку.
– То ти пропонуєш виставити біля мосту з нашого берега дозор, який своєчасно довідається про появу ординців і попередить кислячан і гайсинчан? Розумно! Молодець, хлопче!
– Взагалі я хочу іншого. Взяти у фортеці Гайсина кілька ожиг, пару десятків козаків і влаштувати кримчакам гарну зустріч. Можливо тоді вони обійдуть Кисляк стороною. Хоч цього разу.
– Гарна пропозиція, – оцінив Мирослав. – А зараз вибачай, треба нам іти.
– А ви куди зібралися? – поцікавився Петрик.
– Хмизу треба назбирати і принести.
– Я з вами! Допоможу вам. Втрьох веселіше!
І козаки з хлопцем поспішили до лісу. Оріяна залишилася задоволеною тим, скільки хмизу за один раз їй принесли.
Наступного дня хлопці знову втрьох поїхали до поручика Яновського і розповіли йому про засідку біля мосту.
– А що, – загорівся цією ідеєю поручик. – Навряд чи татари очікують на нас там. Може спрацювати! Гадаю, варто спробувати.
– А про Яринку Гергуленко що скажете?
– А що тут скажеш? Вона зараз в Брацлаві. Живе й працює в шинку з Наталкою Микитенко. При нагоді передам хлопцям в Брацлаві, щоб приглядали за ними. Якщо Яринка дійсно стала на слизьку стежку зради, вона рано чи пізно проявиться.
Поручик виділив два десятки козаків із залоги фортеці, а також чотири ожиги, кожна на сорок стволів, так звані «сороки». Разом з реєстровими козаками до мосту через Кислячку поїхали Іванко, Мирослав, Макар Малюта, Мартин Паталаха і Петрик Сомик.
Вони заховались на правому березі Кислячки і стали чекати. Довго чекати не довелось, вже на третій день з’явились татари. Це був великий загін під командуванням перекопського мурзи Ділявера Айдарова.
– Овва! – вирвалось в Петрика. – І багато ж їх!
– І не кажи, хлопче, – стримано відповів Малюта, – ну, щасти боже!
Козаки почали заряджати ожиги і мушкети. Потім принишкли і стали чекати, доки більше татар під’їдуть до берега Кислячки. А ті невдовзі стали під’їжджати і поїти коней.
– Ну що, – запитав Іванко Каленія Дейнеко – одного з десятників реєстровців, – пора?
– Так. Приготувалися!
Козаки викотили руками ожиги на колісних лафетах з під дерев, щоб було легше прицілюватися.
– Цілься! – командує другий десятник Мусій Шпак.
– Готуймось, панове козаки, – додав Каленій Дейнеко, – зараз будемо заряджати якомога швидше! Від цього залежить і наше з вами життя!
– Плі!
Ожиги ревнули і з ста двадцяти стволів по татарам і їх коням полетіла картеч. Поранені ординці заволали від болю. Поки пушкарі перезаряджають ожиги, інші козаки обстрілюють міст з мушкетів, щоб не дати татарській кінноті переправитися на їх бік.
– Плі! – знову командує Шпак.
І знову десятки вбитих і поранених кримчаків впали додолу. Ділявер Айдаров гукнув до себе сотників Наіля Ширина і Тімерхана Хаматова.
– Їх там мало. Якщо ми їх не здолаємо, вони попередять жителів Кисляка, і здобичі тут нам не бачити.
– Мурза, я б на їх місті вже давно відправив гонця до Кисляка, – відповів Ширин. – І його нам вже точно не наздогнати.
– То що ти пропонуєш, Наіль? Відступити з ганьбою?
– Чому неодмінно з ганьбою? Обійдемо Гайсин і підемо на захід, в глиб королівства. Є ще тих сіл, містечок та хуторів, де ми можемо набрати ясиру! А тут на нас чекають тільки даремні втрати в людях і конях.
Поки вони розмовляли, ніби на підтвердження слів Ширина, ожиги дали третій залп. Хаматов озирнувся і промовив:
– Мурза, хочете знати мою думку? Ми вже втратили майже сотню аскерів. Ширин правий, треба обійти цю засідку.
В цей час десятники реєстровців запитала в запорожців:
– Як гадаєте, нам вже час відходити? Бо як попруть татари, то нам голів не зносити.
За всіх присутніх запорожців відповів Іванко.
– Треба підпалити міст, тоді ми будемо у відносній безпеці. Порох є?
– Є. Зараз зробимо!
Поки Айдаров скликав своїх воїнів, щоб кинути їх в стрімку атаку через міст, той запалав. Але передні ряди ординської кінноти продовжують скакати, розраховуючи проскочити палаючий міст.
І тоді в четвертий раз одна за одною загриміли ожиги, тільки на цей раз вони стріляють по самому мосту, по татарським вершникам, які скачуть по ньому. Нікому з татар не вдалося доскакати до правого берегу Кислячки.
Тільки після цього Айдаров наказав відступати, але козаки встигли зарядити ожиги і дати п’ятий залп. Затим кримчаки відступили подалі від берега під захист віковічних дерев.
– Ти диви, як дременули! – радіє Малюта.
– Це ж треба, – витер спітніле чоло десятник Дейнеко, – відверто кажучи, я був певен, що ми звідси живими не виберемось.
Татари зупинились, щоб перев’язати рани пораненим воякам і коням. До Айдарова під’їхали сотники і осадили коней.
– Ну що, мурза, – запитав Ширин, – дочекаємось, поки міст догорить і збудуємо новий?
– Ні, – скриплячі зубами і тамуючи гнів, відповів Айдаров, – немає потреби. Обійдемо Гайсин з півдня і підемо вглиб Ляхистану. Готуйтесь, виступаємо.
– Слухаюсь, – нахилив голову Ширин.
Сотники від’їхали від мурзи, направляючись до своїх аскерів.
– А ці козаки справжні відчайдухи, – вимушений визнати сотник Хаматов. – Нас шістсот, а їх всього двадцятеро, і вони вистояли. Хотів би я командувати такими вояками.
– Щоб мати під своїм командуванням тих смільчаків, потрібно самому бути гяуром, – криво усміхнувся Ширин.
Хаматов подивився на Наіля і неголосно запитав:
– А знаєш, що кажуть наші воїни про тебе?
– Ні, – здивувався Ширин і від несподіванки навіть зупинив коня. – Звідки мені знати?
– На їх глибоке переконання перекопським мурзою маєш бути ти, а не Ділявер Айдаров. Бо ти розумніший за нього, піклуєшся про підлеглих, бережеш їх. Думаєш про здобич, а всі Айдарови – тільки про себе.
Подумки Ширин погодився з такою думкою про себе і про Айдарових.
– Скількох наших воїнів вони поклали заради того, щоб помститися одному єдиному козаку! Всі впевнені, що ти б так не робив.
– Дякую, друже. Несподівано. І є про що подумати.
Козаки повернулись додому – запорожці в Кисляк, а реєстровці – до фортеці. До Іванка під вечір прийшов Петрик Сомик. Видно, що він чимось збуджений.
– Чого тобі, хлопче? – зацікавився Іванко.
– Скажи, а пан курінний отаман вдома? Маю до нього пильну справу.
– Ну, як маєш, то заходь, – усміхнувся Іванко. – Тату, до тебе гість!
Самійло вийшов із стайні. Він витирає рушником руки. Рукава сорочки закачані до ліктів.
– Слухаю, тебе, Петрику, – доброзичливо посміхнувся він. – Тебе мати в якійсь справі до мене прислала? Кажи.
– Ні. Я сам. Прийміть мене, будь ласка, в козаки!
– А як не прийму? – пожартував Самійло.
– Все одно втечу на Січ. Тільки тоді буду не в Кисляківському курені, а в якомусь іншому, – твердо заявив хлопець.
– Ти бач, який, – здивувався Самійло. – Що ж, гаразд, приймаємо тебе до нашого куреня. Завтра виступаємо, тож збирайся в дорогу.
Петрик радісно подякував і поспішив до дому, де на нього чекає серйозна розмова із матір’ю. Іванко з подивом дивиться йому у слід.
– Виріс Петрик, а я і не помітив, – мовив хлопець.
– Та де там виріс, – відповів батько. – Синку, придивляйся за ним. Ти ж порівняно з ним вже досвідчений козак.