Повстання. Глава 5. Несподiванi гостi

В Кисляку справжня подія – несподівано до Василя Голоблі приїхала в гості його рідна молодша сестра Галина, яку захопили в ясир татари ще 15 років назад при нападі на Красне. Всі ці роки про неї не було нічого чути, і тут раптом вона з’явилася жива і здорова.
– Здрастуй, брате. Слава Ісусу!
– Навіки слава! А бодай тобі! Звідки ти, сестро? – вражено та радісно запитав Василь. – Вже не думав, що колись побачу тебе!
Галина розповіла, що її продали в Болгарію, а там під час нападу гайдуків на маєток турка, в якого вона була рабинею, вона втекла разом з гайдуками. А потім вийшла за одного з них заміж. Разом з ним вона і приїхала в гості.
– Знайомся, братику, це мій чоловік – Христо Атанасов. Він є ватагом невеликого загону гайдуків. Це збройні повстанці, що борються проти османського панування в Болгарії. Вони діють здебільш в гірських та лісових районах країни переважно влітку, а взимку переховуються у рідних, зв’язкових, в монастирях або втікають до Волощини або Молдавії.
Козакам відомо, що від самого початку оволодіння Османською імперією Болгарії, знущання османів над болгарськими селянами стало нестерпним. Результатом столітнього османського правління є повне розорення країни, знищення міст та зменшення населення.
Це призвело до того, що пригноблені болгари втікають до лісів і гір, озброюються, об’єднуються у загони (чети) і починають збройну боротьбу проти османів.
– Дуже приємно, – вклонився Голобля.
– В нас в Болгарії дуже люблять і поважають запорізьких козаків, тому у Христо є багато запитань про життя і боротьбу січовиків. Можливо йому вдасться щось з вашого досвіду застосувати в умовах дій гайдуків проти османів, – додала Галина.
Ввечері Голобля запросив до себе Гардових і Мирослава Коберника, щоб зять міг задати їм свої запитання і отримав відповіді. Галину забрала до себе Марія Гардова, бо добре знає її, вони колись разом дівували, тож поговорити їм є про що.
В чоловічій компанії  розмова про козаків триває весь вечір.
– Це той випадок, коли, якщо ти ні разу не бачив Дніпровських порогів, не намагався їх подолати, то уявити це просто неможливо, – розповідає Самійло. – Тільки переживши той жах, всю грізність і разом з тим всю велич Дніпра, можна її уявити.
– Це точно. Пам’ятаю, як кров стигне в жилах, серце ніби перестає битися, рот заціплює. Наближення порогів можна впізнати здалеку по жахливому шуму, ревінню води, – зауважив Мирослав.
Іванко, слухаючи Мирослава, посміхнувся але промовчав.
– Ясна річ. А навіщо ж було облаштовуватися в таких небезпечних місцях? – дивується гайдук.
– Бачиш, козацтво наше зароджувалося в різних місцях – на Дніпрі, на Південному Поділлі, на Чернігівщині, Волині. На південь від Білої Церкви, Черкас, Канева, Вінниці, Брацлава, Кам’янця землі були незаселені. Ці прикордонні міста межували з Диким полем.
– То це звідси приказка: «Степ та воля – козацька доля?» – здогадався Христо.
– Саме так. Для козаків воля починається там, де починається вільний степ, і поза степом немає ані козаків, ані волі. Але з часом на добру здобич від козакування почали зазіхати королівські старости. Їх вже не влаштовувала десятина, і вони почали вимагати більшу частину від козацьких прибутків.
– Пани скрізь однакові, – з розумінням кивнув гайдук.
– Так. Любов до волі та справедливості, небажання підкоритися польським гнобителям змусили козаків перебратися далі на південь – до так званого дніпровського низу, тобто Дніпровських порогів. Під час цього просування на південь козаки поділилися на низових і городових.
Самійло взяв кухоль і відпив узвару, а Мирослав тим часом продовжив розповідь.
– Козаків, які на зиму повертались до замків, стали називати городовими. А тих, які не поверталися з дніпровського низу у міста, стали називати низовими.
Христо мовчки кивнув. Видно, що це він і так знає. Знову заговорив Самійло.
– Польські та литовські пани, королівські старости збагнули, що легка здобич вислизає з їх рук, тому почали організовувати походи на козаків, щоб силою віднімати здобич. Щоб уникнути пограбувань, козаки почали селитися за Дніпровськими порогами.
Самійло відволікся, про щось задумався і замовк, тому заговорив Іванко.
– Нижню частину течії Дніпра перегороджують дев’ять порогів – рядів кам’яних скель заввишки 3-5 сажнів. Тому не всі наважуються перетнути ці бурхливі пороги. Але козаки на своїх човнах навчилися долати цей небезпечний шлях.
– Звідтоді низових козаків називають запорожцями? – здогадався гайдук.
– Так. А от для чужинців ці пороги залишаються непривітними і грізними. Сюди не може досягти ні рука королівського чиновника, ані рука польського пана, ні укази самого короля. Дніпровські пороги зробили запорожців недосяжними і для бусурманів.
Тепер Іванко взяв кухоль, щоб промочити горло, тому знову говорить Самійло.
– Кожний Дніпровський поріг має свою назву: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонець, Ненаситець, Вовниги, Будило, Лишній та Вільний.
– Деяким порогам запорожці дали свої назви. Наприклад, Ненаситець, який знаходиться посередині порожнистої частини Дніпра, називають Дідом. Він перетинає течію дванадцятьма скелями, через які перепадає бурунами стрімка вода.
– Без досвідченого провідника пройти цей поріг майже неможливо. Але серед козаків таких провідників чимало. Вони знають, що між скелями існує так званий «козацький хід», і по ньому можна провести не тільки човен, а й пліт.
– Старі козаки кажуть: «Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі». Найбільший водоспад також знаходиться на Ненаситцеві, на правому березі. Це місце ми називаємо «пеклом», бо його висота досягає 5 сажнів, а воду там вирує і течією миттєво тягне за собою.
Настирний гайдук уважно слухає все, що говорять козаки.
– А ще окрім порогів на Дніпрі є «забори» – невеликі скелі, що стирчать з води. Важко йти по течії через Дніпровські пороги, але ще важче – проти неї.
– Ой, лишенько! І як тоді? – вражено запитав Христо.
– На кожному порозі доводиться перетягати човни попід берегом, а на деяких ділянках треба брати човни на плечі й переносити їх суходолом. Важко, але разом з тим там така велич і краса!
– А я чув таку назву – Наддніпрянщина. Де це? – згадав гайдук, якому кортить дізнатися якомога більше про запорожців.
– На схід від Дніпра простягається велика рівнина. Західний берег прорізаний скелястими байраками, які поросли дубовими гаями. Вони піднімаються над Дніпром, тому землі, які знаходяться на захід від Дніпра, називається Наддніпрянщина.
– За останнім порогом Дніпро широко розливається, утворюючи численні притоки, острови, луки. Це місце називається Великий Луг. Він є важкодоступним для польських й литовських загонів, і для бусурманів.
Мову перехопив Мирослав.
– Щоб не загубитися серед тисяч островів, боліт, одвічних лісів, непроглядного очерету, потрібно відмінно знати ті міста. Інакше навіть одна незначна помилка, один необережний крок можуть призвести до загибелі. 
– Але саме ця дикість і неприступність тих місць приваблюють низовиків, тому саме Великий Луг став колискою запорізьких козаків.
– А правда, що коні можуть пастись там навіть взимку? – спитав гайдук.
– Правда. На Великому Лузі така густа трава, такий непроглядний очерет, що сніг падає, але не досягає землі і утворює великі снігові шапки. Коні розгортають сніг копитами і пасуться всю зиму. А влітку трава така висока і соковита, що з неї видно тільки кінські голови, а від волів видно тільки роги.
– Я чув, що татари відразу відчули перешкоду у вигляді запорожців.
– Так. Ми влаштовуємо засідки на переправах Дніпра, якими найчастіше ходять татари, і знищуємо тих, хто перепливає річку.
– А якщо татар багато? – не вгаває гайдук.
– Якщо їх багато і ми не можемо знищити їх своїми силами – ми сповіщаємо народ про небезпеку умовним сигналом.
– Я чув про сигнальні вежі, на яких ви розпалюєте смолу в діжках. Так за одну ніч вся Україна дізнається про наближення ворога.
– То ви багато чого знаєте про нас, – посміхнувся Самійло.
Христо усміхнувся і перевів розмову на іншу тему.
– А правда, що у вас є такий цікавий звичай, тримати курені завжди відкритими? І любий мандрівник чи перехожий може зайти туди, відпочити, поїсти, погостювати та рушити далі в дорогу, навіть якщо господарів немає вдома?
– Так, це щира правда. Однак, на противагу цій гостинності, існує суворе правило – виносити з куреня нічого не можна, в інакшому випадку суворе покарання. Також якщо хтось знаходить якусь річ на Січі, її прив’язують до високої палиці чи стовпа і якщо за три дні власник не знаходиться, ця річ переходить у власність того хто її знайшов.
– Цікаво, – з захватом промовив Христо. – А ще мене хвилює одне питання. В нас багато чуток ходить про ваших козаків-характерників. Чи правда, що їх ні вода, ні вогонь, ні шабля, ні звичайна, не срібна, куля не беруть?
Він дивиться на Самійла, як мала дитина, чекаючи на відповідь.
– А ще кажуть, що вони можуть плавати на човнах по підлозі, відкривати замки без ключів, переходити водойми по циновках з лози чи сукняній повсті, бачити навкруг себе за кілька верст, брати в руку розпечені ядра та залізо, влазити та вилазити з міцно зшитих чи зав’язаних мішків, перетворювати вершників на птахів, людей у кущі, а самі можуть «перекидатися» на котів, залазити в відро та плисти в ньому під водою тисячі верств?
– Скажу так, друже, не все в цьому вигадка.
– От би і нам в кожен із загонів по кілька таких характерників!
– Навіщо вони вам? – зацікавився Самійло.
– Я вам довіряю, товариші, тому чесно скажу. Бачите, друзі, переважна більшість гайдуків походить з селян. Це означає, що вони не дуже навчені військовій справі. Стихія гайдука – ніч, а вдень ми переховуємося. Наша криївка – непрохідні нетрі, гроти, печери, каньйони, навіть, темні кутки сараїв.
– І що? Ви так боретеся вже сто років.
– Ми готуємо велике повстання проти турків, тому прагнемо залучити на свою сторону якомога більше людей. Основною силою повстання мають стати міські ремісники та торговці, нижче духівництво, а також селяни.
Христо говорить це надзвичайно серйозно, бо відкриває план повстання.
– Рух очолив Теодор Балина, який домовився з тирновським архієпископом Діонісієм про підготовку змови, до якої вже долучено 4 архіреїв, 12 священників та тирновську знать. Але нам надзвичайно потрібні досвідчені воїни, командири. Бо повстання – це не звичні нам нічні вилазки невеликими силами.
– Тепер зрозуміло, – кивнув Голобля.
– Велику територію Болгарії складають ліси і гори, що надає природні переваги для повстанців. У гірських районах ми можемо тривалий час ховатися від великих каральних загонів османів, відповідаючи дошкульними атаками із засідок. Таку тактику ми застосовуємо десятиліттями. А тепер буде потрібно не ховатися, а стійко битися, атакувати і перемагати та ще й удень. Тому нам потрібен ваш досвід, ваші знання.
– Ви розраховуєте на перемогу?
– Так. Маємо таку надію. Людей завжди веде надія. У 1593 році Австрія розпочала війну з Османською імперією. Тому австрійське командування надзвичайно зацікавлене в допомозі окупованого населення, передусім болгарського.
Козаки кивнули на знак того, що розуміють, і гайдук продовжив свою розповідь.
– Агенти імператора та папи Римського діють в різних частинах Балканського півострова, закликаючи населення активно діяти проти турків. В Болгарії такими агентами є Дубровицькі купці, які ведуть активну торгівлю в державі та мають широкі зв’язки серед населення.
Самійло перезирнувся з Іванком, почувши про Дубровицьких купців, бо їм довелося після втечі з турецького полону побувати в Дубровнику, і зараз вони ніби знову на мить опинилися там.
– Австрійські війська діють успішно, що дає надію на визволення всім поневоленим османами народам та піднімає їх на боротьбу з турками. Центром повстання має стати місто Тирново – стара столиця Болгарії.
– Нехай бог надішле вам удачу, – сказав Самійло.
Гайдук подумав і перегодом з почуттям промовив:
– Краще б він послав нам запорожців. Справа навіть не в тому, що ви наші брати по хресту, воїни, які проявляють нечувану хоробрість. Кожний з вас може навчити десятки гайдуків і вміло командувати ними в бою. Нам таких командирів не вистачає. Але у вас своя війна.
Прогостювала Галина з Христо в Кисляку майже місяць. І весь цей час її чоловік розпитував низовиків про особливості ведення ними бойових дій, про відважні пригоди козаків. Його дивувало те, які запорожці хитрі та мудрі.
Галина весь цей час готувала виключно блюда болгарської кухні, бо від своєї, української вона за п’ятнадцять років зовсім відвикла. Земляки від неї дізнались і спробували такі блюда, як: боб чорба – квасолевий суп з вареної білої квасолі та овочів: моркви, помідорів, перцю, цибулі, спецій, з підливкою або без. А ще в цей суп додають ковбасу.
Галина часто готувала фаршировані перці з ароматних, свіжих або висушених перців з м’ясом і тільки з сарацинським зерном (рисом) зі спеціями.
– В нас люблять «чушку бюрек» – перці, фаршировані бринзою, та смажені у сухарях, – розповідала Галина.
Дуже сподобалася кислячанам баніца – традиційний пиріг болгарської кухні з листкового тіста, іноді навіть пісний. Шари баніци складаються по спіралі або розташовані шарами. Використовуються різноманітні начинки: з гарбузом та медом, з капустою і цибулею, шпинатом (зелена баниця), рисом та м’ясом.
Здивувала кислячан сармі – страва, дуже схожа на українські голубці. Для сармі болгари використовують листя винограду. Начинку роблять з тушкованого м’яса зі смаженою цибулею, смаженим рисом і усе приправляють сіллю та перцем. Для начинки також можна використовувати моркву, гриби, сир, та усе інше, що спаде на думку.
Галина навчила жінок в Кисляку готувати ще декілька страв, як то: капама, чаверме, гювеч та інші. Але час пролетів непомітно, і настав день нової розлуки.
– Ти більше не зникай так надовго, – не соромлячись сліз, мовив Василь Голобля сестрі, – я дуже радий, щасливий, що ти жива і в тебе все добре. Сподіваюсь, ми ще побачимось?
– Так. Шкода батьки наші не дожили до цього дня, – витерла сльозу Галина. – Може і ти, братику, навідаєш нас в Болгарії?
– Хто його знає? На все бог та воля божа. Може і навідаю. Не хочеш ще погостювати вдома?
– Мусимо квапитись, – відповів замість дружини Христо, – другарі чекають. Я все таки не простий гайдук, а ватаг.