Повстання. Глава 6. Перехiд до повстанцiв

Із-за повстання Косинського реєстровим козакам із залоги фортеці Гайсин заборонили відлучатись, куди б то не було. Тому поручики Яновський і Ясинський більше не їздять обідати додому.
В цей день вони запросили до себе на обід сотника Ладислава Бандурку. Обідали в кабінеті Яновського. Під кінець обіду Ясинський раптом спитав:
– Пане Ладиславе, яка на вашу думку причина нинішнього повстання?
Сотник подивився на поручика і відповів:
– А ви дійсно вважаєте, що причина одна?
– Ну, звісно ні, просто я не так висловився. Зрозуміло що в такій складній справі як повстання не може бути тільки одна причина. Їх багато, але цікаво, на вашу думку, які головні?
– Я вважаю, однією з першопричин є питання релігії. Русини вже шістсот років вважають, що їх православну віру і саму церкву несправедливо принижують. І я цілком з цим згоден. Католики розоряють православні церкви, знущаються над попами – б’ють їх, виривають волосся з борід. Серед них, а тим більше серед козаків, ніхто не поділяє думки, що православні патріархи мають підпорядковуватись Папі Римському.
– Так, – охоче підтримав сотника Яновський, – вже доходять чутки, що козаки Косинського руйнують маєтки деяких католицьких епіскопів. Думаю, це тільки початок.
– Другою причиною я би назвав Люблінську унію та інші закони Речі Посполитої, в яких не передбачене саме існування козаків. Шляхта є, міщани є, а козаків нібито й не існує. А тим часом вони не згодні бути холопами в польських панів.
– До речі, – знову підтримав сотника поручик Яновський, – до Люблінської унії землероби жили за Литовським статутом, були вільними у взаєминах із своїми панами. Вони не були власністю панів. Тому козаки завжди знаходять підтримку в хлопства.
Люблінська унія 1569 року за якою Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єднались в одну державу – Річ Посполиту, стала для русинів справжнісіньким лихом. Мало того, що переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі, так польський уряд почав роздавати своїм панам ці землі у власність, так ще й разом з селянами, без права переходити з місця на місце.
– Козакам могли б надати шляхетські привілеї, але я впевнений, цього не станеться. Шляхта цього не дозволить, навіть якби сам король того хотів. Тож виходить, що козакам немає місця в сучасній Речі Посполитій, тому вони мають зникнути. І для шляхти, і для козаків це питання виживання. Отже збройна боротьба неминуча.
Ладислав хвилюється, в нього пересохло в роті, тож він налив соку і випив, щоб, як то кажуть в народі, промочити горло.
– А ще є питання землі. Саме русини, козаки раніше володіли всіма цими землями. І хоча із-за постійних набігів татар і турок, рук, здатних обробляти землю, зараз стало менше, ніж землі, це не привід її віднімати.
Поручики мовчки кивнули на знак згоди.
– Але наша держава – це держава шляхти, а вона ніколи не піде назустріч землеробам, козакам. Ніколи. Тим більше, що військова сила королівства дозволяє це зробити. Не згодні?
– Чому ж не згодні? – відповів Яновський. – Цілком згодні. Для цього потрібно змінити закони нашої держави, а шляхта на це ніколи не піде. Це не в її інтересах. Бо це було б ганебно, принизливо для гонору любого шляхтича. Більшість готова загинути у війні з козаками, але не зганьбити свій гонор. Тому бажання змінити закони відсутнє.
– Переважна більшість нашої шляхти вважає, що за їх статусом, даним їм самим богом, вони мають мати все! Ще відносно недавно королівство могло себе забезпечувати, але населення зростає, так, на відміну від русинів, наші власні землі обмежені і не такі родючі, як на Україні.
– Не просто землі, а добрий чорнозем! – сказав Ясинський.
– Так, і все більше стає шляхти, яка живе в злиднях. І вона, ласа на чуже, тисячами намагається всіма правдами, а більше не правдами здобути привілеї на споконвічні українські землі, які відійшли короні внаслідок Люблінської унії.
– Але цій голопузій шляхті мало наших земель, вона прагне ще робочих рук, які б їй належали!
– А для цього шляхта поневолює русинів і навіть козаків, – на знак згоди кивнув Ясинський. – Під загрозу поставлене саме існування русинів, як окремої нації. 
– Холопи – поляки все терплять, а холопи – русини воюють. Русини взагалі, і козаки зокрема, дуже волелюбний народ. Можливо, навіть, самий волелюбний народ на землі, тож такі дії шляхти не можуть не викликати бунти, – промовив Яновський.
Із-за постійних утисків з боку польських панів русини почали тікати на схід, за Дніпро, заселяти Лівобережну Україну, але як тільки вони залюднювали ці землі, польська шляхта захоплювала й ці землі.
Варто тільки селянам впорядкуватись на нових землях, як виявляється, що вони знову під паном.
– Саме так, пане поручику. Звісно, є й інші причини, але ці, по-моєму, головні. І якщо шляхта не готова нічого змінювати у своєму відношенні до нашої релігії і нашого народу, то чого іншого мали ждати?
На цей раз сотнику ніхто не відповів. Надмірний тягар думок ліг на плечі обох поручиків. Рятуючись від кріпацтва, селяни стали тікати на Запорожжя, чим збільшують силу Коша Запорозького. Потім Яновський все-таки промовив:
– Пане Ладиславе, а тобі відомо, що повстання почалось із-за особистої образи пана Косинського?
– Так. Я знаю, що король дарував нашому гетьману за службу землі й маєтки, але
білоцерківський староста Януш Острозький проявив свавілля і не допустив Косинського до них. Це дуже обурило Косинського. Він зібрав загін реєстрових козаків, і вирушив проти панів.
Поручики кивнули на знак згоди. До козаків приєдналися повсталі селяни-втікачі й містяни. Повстанці штурмом оволоділи замком Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи.
– Але навіть якщо все почалось так, це не є головною причиною. Не стали б люди тисячами йти до повстанського війська, воювати і гинути за землю й маєтності пана гетьмана. Впевнений, ви знаєте, що в королівстві поступово але постійно зростають різні повинності.
– Знаємо, пане сотнику. На селі зросли розміри панщини, введено нові натуральні та грошові повинності, які й раніше були, прямо скажемо, непосильними.
– Від шляхетських утисків потерпають і міщани, передусім купці й ремісники. Русинів поступово почали обмежувати у доступі до міського самоврядування: магдебурзьке право тепер поширюється тільки на католиків, – зітхнув Бандурка. – Мені наш колишній гетьман пан Оришевський особисто розповідав, що мусить боронити міщан в Києві.
– Про це мало говорять, але послаблення королівської влади призвело до свавілля феодальної знаті. Магнати поводяться як незалежні володарі: вони нападають на беззахисні села й містечка, відбирають навіть один в одного землі, маєтки, майно.
– Так, випадок з паном Косинським яскраво демонструє той факт, що шляхта ставить себе навіть вище ясновельможного короля.
– Всі ми розуміли, що ця війна неминуча, що народ рано чи пізно збунтується, але, що не кажіть, розпочалась вона несподівано. Як на мене, ми ще не готові до переможної війни. І ще довго будемо не готові, – промовив Яновський.
Всі згодні з тим, що гнів народний вибухнув зненацька. Сотник Бандурка уважно подивився на поручиків.
– Хочу запитати вас, панове. Як ви вважаєте, де наше місце в цій війні?
– Дивне питаєш, Ладиславе, – здивувався поручик Ясинський. – Зрозуміло, що з народом нашим. Думаю, треба послати гонця до пана Косинського, повідомити йому, що ми з ним.
– І щоб він дав наказ, що нам робити, – додав сотник. – Хіба не чекати і самим виступити на з’єднання з його військами?
– Давайте поміркуємо, – запропонував Ясинський.
Яновський на якусь мить замислився і сказав:
– А я вважаю, не можна залишати фортецю. Вона віднині не тільки прихисток для селян в разі нападу татарів, не можна допустити, щоб її зайняли польські війська. Тому я з частиною залоги залишусь тут, і будемо тримати її в разі любого нападу.
– То що, пане сотнику, може замість того, щоб посилати гонця, сам поїдеш до гетьмана Косинського? – запитав поручик Ясинський. – Ну, не буквально сам один, а разом із своєю сотнею?
– Так, вважаю, це буде правильно, – погодився Бандурка. – Десяток Гната Журби я також візьму з собою. Там від них буде більше користі.
– Добре. – погодився Яновський. – На війні вони точно будуть потрібніші, ніж тут у фортеці.
– Ну, то з богом, – урочисто промовив Ясинський.
Тут в двері постукали і до кабінету квапливо увійшов козак Орест Злидня.
– Панове, до фортеці з боку Умані наближається якесь військо, – не вітаючись, сповістив він.
– Якесь? – збентежився поручик Яновський.
– Здалеку зрозуміти не можна, але це точно військо.
Яновський підвівся із крісла і почав розпоряджатися.
– Негайно зачинити ворота. Сурмити тривогу! Залозі приготуватися до бою! Зарядити гармати й ожиги! Всі на стіни!
Козаки звично, швидко і без зайвої метушні зайняли свої місця на фортечних стінах. Але коли невідоме військо наблизилось, стало зрозуміло, що це повстанці, бо над колонами видно коси і вила.
– Відчинити браму! – скомандував Яновський.
Кількатисячне військо підійшло до фортеці, але заходити в нього не стало, а зупинилось вздовж шляху на Брацлав. Вояки Косинського стоять, поставивши зброю на землю і стиха гомонять між собою.
Поручики і сотник уважно роздивляються повстанців, вдягнених в сіряки. І дух в них сильний, і відвага незмірна.
– І оці люди тримають польську шляхту в постійному напруженні, не дають їй спокійно спати? – вражено запитав Яновський.
– Саме так. І їх не лякають ні рани, ні кров, ні біль, ні смерть, а лядське військо вони б’ють і в хвіст, і в гриву. Не дивись, пане, що це в більшості своїй звичайні селяни, це справжні відчайдухи!
Зайшли до фортеці тільки сам керівник повстання Криштоф Косинський і полковники реєстровців Дідич і Кармазін.
– Пане гетьмане, – урочисто доповів Яновський, – залога фортеці Гайсин у повному вашому розпорядженні. Які будуть вказівки?
– Чи можуть ваші козаки одразу вирушити з нами? В нас багато селян, міщан, тож підготовлені реєстрові козаки нам дуже потрібні.
– Так, звичайно. Ми самі планували, що сотня Ладислава Бандурки прямо сьогодні відправиться вам на допомогу. Частину козаків, з вашого дозволу, залишимо тут. Я впевнений, фортеця ще може стати нам в нагоді. Як шпиталь так точно. Та й татари можуть напасти.
– Згоден. Пане сотнику, збирай реєстровців і наздоганяй нас. Ми йдемо в Брацлав, там буде моя ставка.
– Буде зроблено, пане гетьмане, ми швидко!
– І ще, поручик, так би мовити, на майбутнє. Ви чому відчинили нам ворота? – запитав Косинський.
– Бо побачили, що перед нами військо повстанців, – з готовністю відповів поручик Яновський.
– На підставі чого ви зробили такий висновок? Із-за одягу і озброєння? Ви вважаєте, лядське військо не може вдатися до хитрощів і перевдягнутись в селянський одяг?
– Може. Дякую за науку, – сказав Яновський, – більше ми цієї помилки не припустимо. Поспішати не станемо. Пане гетьмане, запрошуємо вас на обід. Є Кисляцький мед. Кращого, здається, немає в цілому світі!
Але Косинський не став затримуватись в Гайсині, і військо повстанців повільно й невпинно вирушило до Брацлава. В хвості до нього приєдналась сотня Бандурки.
Сотник одразу помітив, що основна маса вояків – піхота. Причому піхота не навчена, недосвідчена. Сумне видовище.
– З такими багато не навоюєш, – неголосно сказав Карп Журба, ніби прочитавши думки Бандурки. – Їх ще вчити і вчити. А часу для цього немає.
– Значить, доведеться нам зайнятись вишкілом вчорашніх селян і міщан. Тоді втрат з їх боку буде менше, а толку для нашої спільної справи – більше. А зараз давайте обженемо колону. Не гоже козакам пилюку ковтати за вчорашніми гречкосіями.
Не розуміє сотник, що повстанці Косинського вже викликають безмежний подив і неземний страх у польської шляхти та за життя обростають славою. Що українські селяни на відміну від польських не хочуть миритися з жорстокістю, свавіллям, несправедливістю шляхти. Вони ладні боротись і загинути, але не бути нічиїми рабами, холопами, бо в українців така сильна любов до волі, якої немає ні в якого іншого народу у світі.
– Чуєш, Карпе, – звернувся сотник до Журби, – під час навчання і в боях, які на нас чекають, придивляйся до кращих хлопів. Підготуємо з них ще такий десяток, як твій. А може і не один. На війні люди живуть недовго.
– Я зрозумів, – кивнув десятник. – Міркую, це дуже правильно. Своїм хлопцям я теж скажу, нехай вони також придивляються до кращих з кращих.