Повстання. Глава 7. В облозi

Зважаючи на велику ймовірність нападу кримчаків, Криштоф Косинський дозволив сотні Бандурки повернутися тимчасово до фортеці Гайсин. При цьому реєстровці мають в Гайсині навчати повстанців з числа селян та міщан.
Вже наступного дня після повернення зранку сотник викликав до себе десятника Карпа Журбу.
– Треба нам, Карпе, перевірити, що коїться на Кучманському шляху. Думаю, татари не можуть не навідатися до нас.
Журба хмикнув.
– Їм відомо, що в нас повстання і ми воюємо з польською шляхтою, тож вони, я б сказав, пане сотнику, не можуть не скористатися нашим розбратом.
– Так, згоден. На жаль, в цей непевний час не можу виділити тобі додатково козаків, а от коней – можу. Тож бери свій десяток і вирушай. Їдьте правим берегом Собу, через Куну і Дмитренки, так буде швидше, бо лівий берег дуже вже нерівний.
– Пане сотнику, мені відомо, що в Кисляку зараз перебуває кілька десятків запорожців Кисляківського куреня. Дозвольте мені трохи затриматися. Можливо, серед них знайдуться охочі поїхати з нами?
– Дозволяю. І ще, Карпе, в Дмитренках для нас виготовили дві ожиги. Треба їх на зворотному шляху забрати і доставити у фортецю.
Очі в Журби одразу загорілися.
– Дозвольте взяти з фортечних запасів трохи пороху? Раптом знадобиться?
– Слушна думка. А залізний і свинцевий дріб’язок отримаєте разом з ожигами. Ну, збирайтеся і з богом!
Журба швидко з’їздив до Кисляка і розповів там запорожцям про необхідність розвідати Кучманський шлях. Їхати з ним погодилось дванадцятеро козаків і серед них Іванко Гардовий та Василь Голобля.
Мирослав також зібрався їхати, але Оріяна вмовила його залишитись з нею і дітьми.
У фортеці їм про всяк випадок видали по запасному коню. Разом з десятком Журби кислячани поїхали на південь. Благополучно забрали в Дмитренках в коваля дві ожиги і десяток діжок з набоями до них.
Через річку Південний Буг перебралися по мосту і попрямували далі на південь, потрохи відхиляючись на схід.
– Карпе, а чи не час нам пообідати? – запропонував Назар Одарич. – Та й коням вже треба дати можливість відпочити.
– Точно, – піддакнув Макар Малюта, – онде, здається, і місце підходяще.
Він вказав рукою з нагайкою в бік досить великого пагорба, порослого соснами. Журба погодився, і козаки під’їхали до пагорбу.
– Місце, ніби спеціально призначене для оборони, – схвалив Карп пагорб.
– Здається, він рукотворний і призначений саме для оборони, – погодився Мартин Паталаха, озираючись на всі боки.
Козаки спішилися, стриножили коні, пустили їх пастись, і почали готуватись до відпочинку. Невдовзі загорівся вогонь, і Голобля почав кашоварити, готуючи куліш з салом і грибами. Ілько Дігтяр нарізає великими шматками хліб і цибулю.
Вони встигли поїсти, попити води, коли Іванко Гардовий, який стоїть на варті на вершині пагорбу, закричав:
– Тривога, браття козаки! Татари!
Сполохано кинулись козаки до зброї, а потім до коней, але Журба зупинив їх своїм владним криком.
– Назад! Татари нам вже відрізали зворотній путь!
І дійсно, дві сотні ординців об’їхали козаків з півночі, оточуючи їх. Двом десяткам козаків пробитися через дві сотні татарів неможливо, це всі одразу зрозуміли. Допомоги чекати також немає звідки.
– Зайняти кругову оборону, – командує Карп, – продамо свої життя за дорого, браття.
Коней завели під дерева біля пагорба, а самі козаки забралися в шанці, викопані кимось до них. Сюди ж, наверх пагорбу витягли обидві ожиги, порох і заряди. Зарядили ожиги, самопали і стали чекати.
Невдовзі їх оточив загін з шести сотень кримчаків, якими командує перекопський мурза Ділявер Айдаров.
– Ти диви, наш старий знайомий, – промовив Іванко.
– Знаєш його? – поцікавився Арсен Дрімайло. – Звідки?
– Атож! Це ж один із синів того мурзи, який колись поклявся бородою пророка, що знищить мого батька і весь наш рід!
– Це того, який знайшов свою смерть біля Кисляка?
– Він самий.
Розуміючи, що козакам ніде подітися, задоволений Ділявер Айдаров зупинив коня і з насмішкою в голосі вигукнув на українській мові:
– Агов, уруси! Чого не стріляєте? Порох відсирів чи кулі скінчились?
Іванко визирнув із свого укриття, швидко оглянув околиці, і голосно відповів на татарській мові:
– Є в нас і кулі, і стріли, зараз переконаєтесь. Якраз мастимо наконечники стріл і кулі свинячим салом!
– А це ще навіщо? – розгубився від несподіванки Ділявер.
Іванко взяв три стріли з колчана Гната Баша, (в кожного з вояків десятка Журби крім вогнепальної зброї також обов’язково є лук), у Василя Голоблі шматок сала і так, щоб видно було татарам, кожну стрілу кілька разів наколов в сало.
– А це для того, щоб ви не потрапили до райських садів вашого Аллаха! Га-га-га!
Після цих слів Іванко заховався за насипом. Всі передні ряди татарів почули його відповідь і захвилювалися.
– Мурза, не можна, щоб свиняче сало потрапляло нам до ран. Невірний правду каже, ми тоді не потрапимо до райських кущів Аллаха!
– Шайтанові діти! – лайнувся мурза.
– Ох і хитрі ж ці кляті уруси. Що тепер робитимемо? – мовив сотник Хаматов.
Мурза зрозумів, що його вояків примусити іти в наступ зараз неможливо. В цей час козаки виставили наверх насипу дві ожиги і дали залп. Десятки кримчаків з криками болю попадали з коней. Козаки почали стріляти по ординцям із рушниць.
Кримчаки поспішили відступити на таку відстань, щоб кулі до них не досягали. Козаки тим часом зарядили ожиги, рушниці і стали чекати. Коли татари наблизились, щоб забрати своїх поранених, обложені дали другий залп. Знову над полем зазвучали крики поранених і їх прокльони.
– У! Шайтани! 
Вцілілі ординці відступили, а козаки поспішили знову зарядити зброю. Ділявер задумався.
– Схоже, до ночі немає чого і рипатися, мурза, – похмуро промовив сотник Тімерхан Хаматов.
– Схоже на те, – зітхнув Айдаров. – Оточити тих гяурів так, щоб і миша повз наших аскерів не проскочила!
Невдовзі пагорб, на якому засіли козаки повністю оточили татари. Ще до схід сонця прибули два чамбули по п’ятсот чоловіків кожний. Одним з них командує Батал Рахманов.
– Отакої, – вражено промовив Іванко, – тисяча шістсот на двадцятьох!
– І не кажи, синку, – зітхнув Голобля, – якщо разом кинуться, то ми довго не втримаємось.
Але татари не кинулись. Вони отаборилися навколо пагорба і почали готувати вечерю. Дивлячись на них козаки і собі почали варити соломаху.
– Треба нам якось подати звістку в Дмитренки, щоб люди встигли сховатись, інакше не оминути їм біди, – сказав десятник Журба.
– Зараз це неможливо, – відповів йому Захар Книш. – Хіба вночі. Обв’яжемо коням копита ганчірками, і спробуємо прорватися до мосту. Що скажете?
Іванко подумав і відповів:
– Не годиться. Міст кримчаки напевне вже захопили, а до нього ще добратися треба. Та й коні можуть видати нас, або захропе який, чи стане іржати. Татари на землі сплять, хтось може почути як коні йдуть.
– А що ти пропонуєш? – запитав Мартин Паталаха. – Вибиратися пішки, а коней захопити в татар?
– На мою думку через міст нам не пробитися. Треба дійсно вибиратися пішки, а потім переплисти Південний Буг.
– Вночі? Та цю річку і вдень мало хто може переплисти! – мовив Ілько Дігтяр.
– Іванко правий, – визнав Журба, – це єдиний вихід. Ну, хто з вас може переплисти Південний Буг вночі?
Визвалися Яким Євтушок і Орест Злидня. Іванко оглянув їх і сказав:
– Якщо виживимо, на майбутнє, в такі виходи треба із собою обов’язково брати татарський одяг.
– Коли буде на це господня воля – виживимо, – мовив Журба.
В цей самий час мурза Айдаров також радився з командирами великих загонів і сотниками.
– Як гадаєте, що планують робити невірні?
– Я б на їх місці неодмінно спробував би вибратися з оточення і повідомити місцевих жителів про нашу появу, – відповів сотник Батал Рахманов.
– Ось і я такої ж думки, – стримано посміхнувся мурза, – тому треба бути на готові, щоб перехопити гяурів, які спробують вибратися з табору. Як вважаєш, Батале, в якому напрямку вони рухатимуться?
– Часу в них надзвичайно мало, тому навряд чи вони його стануть гаяти. Думаю, вони підуть навпростець до річки.
– Що ж, там на них і будуть чекати наші дозорці.
Глибокою ніччю Яким Євтушок і Орест Злидня обережно вийшли з табору козаків і пішли в південно-східному напрямку. Кожного разу, коли хтось із сплячих татар хропів, чи перевертався уві сні, козаки кидалися на землю і прикидались сплячими.
Вони обходять місця освітлені багаттями, щоб їх було якомога менше видно. Яким Євтушок в черговий раз кинувся на землю, і раптом татарин, поряд з яким застиг Орест Злидня відкрив очі. Він кліпнув кілька разів, і козаку нічого не залишалось, як вдарити того кілька разів ножем.
Це була єдина пригода, поки козаки не вибралися з табору кримчаків.
– Стільки часу згаяли, – в серцях сказав Орест. – Ну що, попливли?
– Так. Ти пам’ятаєш, що за наказом поручика Ясинського ми на лівому березі Бугу встановили кілька сигнальних веж?
– А ти знаєш, де вони знаходяться? – з надією запитав Орест.
– Так. Я був серед тих, хто їх робив. Нам би запалити одну з них, і в Дмитренках сигнал побачать. А потім вони самі передадуть цю новину в Куну, а звідти – до Гайсина.
Козаки не стали гаяти час і увійшли у воду. Південний Буг річка широка і глибока, до того ж плисти в темряві важко, але козаки успішно добралися до протилежного берега. Оскільки ще темно, вони викрутили одяг, вилили воду із чобіт і поспішили на північ.
Коли стало світати, вони нарешті побачили сигнальну вежу.
– А кресало в тебе є? – захвилювався Орест.
– На вежі має бути, ми спеціально залишили.
І дійсно, на вежі знайшлося кресало і все необхідне для розведення вогню. Тож невдовзі сигнальна вежа запалала, і по небу поповз густий, темний дим. Через якийсь час забив на сполох церковний дзвін в Дмитренках.
Гнат Журба який до самого світу не спав, вслухаючись в ніч, посміхнувся і на радощах тричі перехрестився. Він нарешті розслабився, вдихнув повітря повними грудьми і з подивом відчув запахи чабрецю і полину, які до цього геть не помічав.
– Ну, слава богу, – перехрестився Яким, – тепер можна і про себе подбати.
Від вежі до Дмитренок всього три версти, тож коли козаки добігли до села, ще не всі люди встигли перебратися на протилежний берег річки Соб до села Червінки. Там люди дали їм два коня, і козаки помчали до Куни, а потім в Гайсин.
Охорона табору збудила мурзу Айдарова і доповіли про те, що хтось підпалив сигнальну вежу і сигнал цей помітили в ближньому селі.
– Вважаєте, що це хтось з козаків зміг вибратися з оточення?
– Так, мурза. Ми знайшли в таборі вбитого аскера Гараєва. Хтось зарізав його ножем. Крім цих клятих гяурів ніхто не міг цього зробити.
– Згоден, – визнав мурза.
В таборі оголосили тривогу, і скоро всі загони в кінному строю завмерли перед мурзою. А той під’їхав до сотника Рахманова.
– Батале, ти був правою рукою мого батька, вірою і правдою служив йому і Аллаху. Сподіваюсь, і мені ти служитимеш так само.
Рахманов приклав руку до грудей і мовчки вклонився мурзі.
– Кляті гяури передали сигнал про нашу появу. Думаю, ми вже нікого не застанемо в Дмитренках, Куні й інших навколишніх селах. Тому нам треба поквапитись і вирушати на захід. Ти із своїм загоном поки що залишишся тут.
– Щоб знищити козаків? – уточнив сотник.
– Було б добре. В них багато їжі, он одних коней сорок штук, але з водою вже скоро почнуться проблеми. Даю тобі три доби. Вони мають ослабнути, і ви їх переб’єте. Якщо не вдасться, залиште їх і наздоганяйте нас.
– Зрозумів, – знову вклонився Рахманов.
Два загони почали рух по дорозі на Гайсин, а загін Рахманова залишився на місці, оточивши козаків, які спостерігають за тим, що відбувається в татарському таборі.
– Заворушились, гади, – сказав Макар Малюта.
– Ну що, пани молодці, – промовив Журба, – готуємось до бою. Якщо переживемо цей день – вночі спробуємо вибратися звідси.
Татари на чолі з мурзою Айдаровим обійшли Гайсин і направилися на захід. Поручики Яновський, Ясинський і сотник Бандурка спостерігають за ними з фортечної стіни.
– Все таки недарма наші козаки загинули, – зітхнув Ясинський, – скількох людей врятували ціною власного життя.
– Графе, ви думаєте, що всі вони загинули? – запитав Яновський.
– Пане Лешек, подивимось правді в очі, їх було всього двадцятеро, а ординців більше тисячі! В козаків і шансів не було вціліти.
– Прошу пана, як мінімум двом таки вдалося вижити, – всміхнувся Яновський і вказав рукою на південь.
З боку Куни до фортеці під’їжджають Яким Євтушок і Орест Злидня.
– Не може бути! – вигукнув сотник і кинувся до сходів. Поручики поспішили за ним. Бандурка першим зустрів козаків біля воріт фортеці. – Розповідайте!
Козаки у всіх подробицях розповіли про все, що трапилося з загоном і з ними самими.
– То всі живі? – зрадів Бандурка.
– Коли ми покидали табір, так, всі були живі, а зараз не знаємо. Татар там було тисяча шістсот душ.
– Повз нас пройшла тисяча сто вояків. Значить, п’ятсот залишилось біля наших. Пане поручику, дозвольте мені з моєю сотнею поспішити на допомогу козакам Журби, – попросив сотник.
– Ні, Ладиславе. Татар п’ятсот, а вас всього одна сотня. Та й фортецю не можна кидати напризволяще. Ким я вас заміню? Городянами? А гармашів ким? Та й невідомо, чи наші протримаються до вашого приходу. Ні і ще раз ні.
– Я згоден з паном Яновським, – кивнув Ясинський. – Це важко, але це правильне рішення. Ви не зможете перемогти у відкритому бою силу, яка переважає вас в п’ять раз. Загинути геройські легко, але треба жити і боротися.
Сотник з розчаруванням важко зітхнув. Тут Орест Злидня кашлянув, привертаючи до себе увагу.
– Прошу пробачення, хотів би знати, чи послали гонця до Брацлава?
– Навіщо? Там великі сили повстанців, вони можуть не тільки відбити напад татар а й повністю їх знищити.
– Стій! – вхопився за цю ідею Бандурка. – А що, як гетьман Косинський дасть нам кілька сотень козаків, щоб ми визволили наших з облоги?
Поручики перезирнулись між собою.
– Не думаю, що в нас є на це час, хоча спробувати варто, – сказав поручик Яновський. – Орест, Яким, візьміть свіжих коней і їдьте до Брацлава, спробуйте привести підмогу.
Козаки одразу виступили в дорогу. На їх глибоке розчарування Косинського в Брацлаві не було, а без нього ніхто рішення про відрядження кількох сотень кінних козаків не приймав. Реєстровці залишились чекати в надії, що гетьман скоро приїде до своє ставки в Брацлаві.
Козаки Журби відбили кілька атак татар, але ті не дуже й насідали, побоюючись стріл і куль, змащених свинячим салом. Рахманов добре пам’ятає, що йому не обов’язково вбити козаків, головне протримати їх три доби в облозі.
Під вечір до ординців прискакали гонці від мурзи. Вони привезли наказ – негайно виступати і приєднатись до загону Айдарова.
– Там виявилося стільки козаків і озброєних селян, що ми вже втратили половину свого війська, – доповів Рахманову гонець. – Ще один такій бій, і крім вашого загону нікого не залишиться.
Козаки з подивом спостерігають за тим переполохом, який зчинився в таборі кримчаків. Ті напрочуд швидко зібрались і виступили на північ, залишаючи оточених козаків напризволяще.
– Хтось щось розуміє? – з подивом запитав Голобля. – Щоб наші запеклі, безжальні вороги, які не терплять духу козацького, просто так залишили нас в спокої?
– Значить, не просто так. Схоже вони отримали наказ швидко виступити і приєднатись до основних сил, – відповів йому Журба. – Не інакше, щось там в них серйозне трапилося.
– Бувають же дива на світі! Слава богу, – перехрестився Голобля. – А я вже, якщо чесно, почав прощатися з цим милим білим світом. Просив Господа бога, щоб мене вбили аби тільки не потрапити до лютої неволі бусурманської.
– Дякувати богу, – перехрестився Гнат Баш, – й Іванкові! Якби не твоя вигадка із салом, хлопче, нас би ще вчора всіх тут поклали.
– Це точно, – хмикнув Карп Журба, – дякуємо тобі всі. А тепер збираємось і теж виступаємо до Гайсина.
– Вночі? – здивувався Свирид Ружинський. – Не потрапити б в засідку чи ще якусь халепу. Давайте вже вранці?
Журба подумав, подумав і погодився. Наступного дня залога фортеці в Гайсині з подивом і невимовною радістю зустріли загін Журби й запорожців із Кисляка.
– Хіба не диво? – радіє поручик Ясинський. – Ніхто вже й не сподівався побачити козаків живими, а вони он, всі живі, здорові, як один!
– На війні чого тільки не трапляється, прошу пана, – сміється Яновський.
Бандурка на радощах подарував всім запорожцям по коню, які їм давав в цей похід. Кислячани не стали відмовлятися, і тепло попрощавшись з реєстровцями, поспішили додому, а козаки Журби до шинка, щоб випити на радощах стояного меду і горілки.
Марія Гардова обійняла і поцілувала Іванка.
– Як ти, синочку?
– Все добре, мамо. Не виросло ще те дерево, з якого мені труну зроблять!
– Хвалько! – розсміялась Оріяна і теж пригорнула і поцілувала братика.