Повстання. Глава 8. Спасова борода

Поручик Яновський почув якийсь шум у внутрішньому подвір’ї фортеці, підвівся з крісла, підійшов до віконця і визирнув в нього. Там козаки, яких десятник Каленій Дейнеко відсилав на розвідку, щось голосно розповідають, розмахуючи руками. Яновський підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. До кабінету одразу зазирнув реєстровець Созон Растроста. – Слухаю вас, пане поручику. – А поклич-но до мене пана десятника Дейнеко, – наказав Яновський. Через кілька хвилин до кабіну увійшов десятник. Він навіть нічого не встиг промовити, як поручик запитав в нього: – Каленій, що там такого цікавого розповіли наші вивідачі? – Уявляєте, пане поручику, – усміхнувся десятник, – вони в один голос стверджують, що на власні очі бачили Жиценя! – Кого вони бачили? – не зрозумів граф. – Жицень – це бог осені та осінніх робіт в прадавніх русинів. Він ще якось пов’язаний з житом і вівсом. – І як він виглядає? – зацікавився Яновський. – Ну, він такий старий, низенький, худорлявий чоловік з суворим виразом обличчя, розкуйовдженим волоссям на голові. Він ходить капусниками (городами), нивами і слідкує, чи люди старанно збирають урожай. – Хіба мало в нас таких чоловіків? – розсміявся Яновський. – Є ще одна прикмета, яка може бути тільки в Жиценя. В нього три ока. Поручик задумався, потім знову спитав: – І що, в нього дійсно три ока? – Хлопці божаться, що таки три. – А козаки тверезі? – Ображаєте, пане. Вони щойно із розвідки повернулись! Яновський задумався. – І що він ще робить? – серйозно запитав поручик. – Ще він карає ледачих та неохайних. Зерно-падалицю утоплює в землю, щоб воно не розвіялося, а проросло. В нашому селі досі кажуть: «Жицень хліба дав». Невже ви нічого подібного не чули? – Не чув. А куди пішов той Жицень? – Кажуть, хлопці, що до Кисляка. Поручик підвівся з-за столу і відпустив десятника, а сам одразу пішов до приймальні кабінету колишнього гетьмана Оришевського, де зараз знаходиться поручик Ясинський. – Пане Збігнев, хочу в тебе відпроситися. Ти ж знаєш, що зараз закінчуються роботи в полях? Тож я хочу сам перевірити, як працюють мої челядники. – Від мене, що вимагається? – А ти побудеш у фортеці, мало, що може статися, хоча вивідачі доповідають, ні татар, ні османів ніде не видно і не чути. – Звісно, їдь, я побуду скільки треба.  Після того, як Яновський поїхав, Ясинський вирішив обійти фортецю. Побачивши його, до нього одразу підійшло кілька реєстровців. – Пане поручику, – звернувся до нього Созон Растроста, – у нас до вас є величезне прохання. – Слухаю. Чим можу допомогти? – Та ні, це ми хочемо допомогти. Ви ж знаєте, що Кисляк – козацьке село? Воно одне дало Запорізькій Січі цілий курінь? Зараз закінчуються роботи на нивах, а в Кисляку більшість жителів – жінки і діти. Чоловіків мало. – То ви хочете допомогти жінкам в Кисляку у зборі врожаю? Дуже добра думка, шкода, що раніше ніхто до цього не додумався. Їдьте. Всі, хто хоче – можете їхати. – Дякуємо, пане поручику! – розцвів у посмішці Растроста. Козаки не стали затримуватися, осідлали коней і поскакали в Кисляк. Там вони стали пропонувати свою допомогу селянкам. Роботи вистачило на всіх. Під вечір, коли вже смеркало, поручик Яновський повернувся до фортеці. На стінах він з подивом побачив містян з різних станів – ремісників, міщан, і дрібних русинських шляхтичів. Яновський поспішив до Ясинського. – Пане Збігневе, що трапилось? Чому на стінах фортеці чергують містяни? І чому мене не попередили? – Та ні, все в порядку. Просто козаки вирішили допомогти козачкам в Кисляку дозбирати врожай. Я їх відпустив, а замість них закликав на службу містян. Ну так, про всяк випадок. Заодно потренуються на випадок оборони міста та фортеці. – Це правильно, – визнав Яновський. – А знаєш, пане Збігневе, ти зробив те, що збирався зробити я. Тільки я думав надіслати на допомогу людям своїх челядників після того, як вони закінчать збір власного урожаю. Але ти зробив краще. – Важливий результат, пане Лешек. Ми змогли хоч трохи допомогти кислячанкам, поки їх чоловіки воюють. Тут до їх слуху донеслась пісня з околиці Гайсина.  – Замітайте двори, застеляйте столи,   Сподівайтеся вінця до свого гуменця. В цю мить в двері постукали і до кабінету зайшов Созон Растроста. Він побачив Яновського і трохи розгубився, бо не очікував його тут застати. – Слухаємо тебе, Созоне, – сказав Яновський. – Кислячанки запрошують нас до себе на обжинки, – доповів козак. – А куди їхати? – запитав Ясинський. – До церкви. Там прямо у дворі біля храму накривають столи. Поїхали? Яновський доброзичливо промовив: – Їдьте, пане Збігневе, ви це чесно заробили! А я залишуся за старшого у фортеці. На мою думку це буде правильно і справедливо. Ну, не гайтесь! Не гарно примушувати людей на себе чекати. Ясинський не став сперечатися, вийшов із Растростою, сів на коня і поїхав до Кисляка. Поручик з цікавістю слухає пісню. – Ішла дівонька лужком-бережком.    Ой рано, ой рано-рано,    Сонечко зійшло кохано.    Зустріла вона трьох косариків.    Ви косарики-мої-братики,    Скосіть мені шовкову траву,    А за те буду усім трьом платна.    Першому дарю шовкову траву.    Другому дарю золотий перстень.        Третьому буду сама молода. – Скажи, Созоне, що це за пісні сьогодні звідусіль лунають? Здається, я раніше нічого подібного не чув. – То ви, мабуть, нічого про це і не відаєте? Це обжинкові пісні – народні обрядові твори, які виконуються під час жнив та свята завершення збирання врожаю – обжинків. – То жниварські пісні є різні? – здогадався Ясинський. – Саме так! За часом вони поділяються на: зажинкові, які виконуються на початку жнив, коли починають зажинати перший сніп; жнивні – це пісні, що супроводжують саму косовицю та збір урожаю та обжинкові. – Обжинкові – це пісні, що співаються під час завершення жнив, на свято обжинків, – зрозумів поручик. – Я так розумію, це ваші давні традиції. – Так. Вони оспівують і величають важку працю селян, урожай, прославляють господарів, а також містять побажання щедрого врожаю в наступному році через ритуали сплітання вінків з колосся та їх прикрашання, прощання з польовою роботою до наступного року. – А коли їх виконують? – зацікавився Ясинський. – Вони виконуються під час збирання зерна, створення останнього снопа, так званого «вінка», прикрашання його квітами та передачі власнику поля. Так за розмовами вони непомітно доїхали до Кисляцької церкви. Двір заставлений столами, на яких повно самої різної їжі та напоїв. Назустріч вийшов отець Зосима. – Ласкаво просимо! А ми вас вже зачекались! Созон Растроста вклонився батюшці і відійшов до своїх товаришів реєстрових козаків з гайсинської сотні. Ясинський запитав: – Отче я почув від якоїсь жінки слова «Спасова борода», але не знаю, що це таке і запитати в козака не встиг. Ви можете мені пояснити, що це таке? – Чому ні? Звісно, можу. Це давній русинський жниварський обряд, пов’язаний зі святом Спаса, тобто  Преображення Господнього, що символізує кінець збору врожаю, подяку землі та прохання про добрий урожай наступного року, а сама «борода» – це останній пучок незжатого колосся жита, переплетений та прикрашений. – Так просто? – посміхнувся граф. – А що ще включає в себе цей обряд? – Обрядові пісні, танці, імітацію сівби та освячення зерна, яке потім зберігають і використовують для першого посіву. Жінки зв’язують пучок колосків червоною ниткою, прикрашають квітами, іноді кладуть всередину шматочок хліба та солі. – То це ритуальний останній сніп, який залишають на полі як жертву пану богу, щоб забезпечити родючість землі та добробут? Навколо «бороди» співають, танцюють, а зерно з її колосків імітують, ніби сіяють, вимовляючи побажання родючості? – Не зовсім так. «Бороду» несуть додому, освячують в церкві та зберігають за образами до весни, а зерно з неї використовують для посіву. – То «Спасова борода» – це досить глибокий символ, – здивувався граф. – Так. Вона символізує людську долю, житнього духа та зв’язок між землею, хлібом і божественним світом, а також є певною гарантією від неврожаю. Тут жінки стали закликати всіх за столи. Поручик Ясинський сів між батюшкою і козаком Созоном Розтростою. Спочатку всі прочитали молитву «Отче наш», потім жінки дружно заспівали: – Принесли полон з усіх сторон,    Щасливо все пожали,    Щасливо пов’язали,    Щасливо повозити    Із поля до обори,    Із обори до стодоли,    Із стодоли до комори,    Із комори та й на ниву,    Гей, у щасливую годину. Графу Ясинському було дуже цікаво дізнатися про обряди, звичаї русинів, бо до цього дня він, відверто кажучи, мало що знав та й не цікавився цим.
– А ось ти казав про початок жнив, – тихо сказав граф козаку, – а хто їх розпочинає? Чи це не має значення?
– Зажинок починає господар або найстарша жінка.
Ясинський кивнув, бо зрозуміло, що коли козак відсутній, має робити роботу першим хтось з членів родини.
– Нажавши дві жмені збіжжя, їх складають навхрест. Цей, так званий «зажинковий хрест» символізує почин жниварської пори. Після цього готують непарну кількість (3, 5 чи 7) снопів, деінде – стільки, скільки людей в родині, ставлять їх колоссям догори в коло і, зробивши посередині ще один зажинковий хрест, розстеляють всередині скатертину, на яку кладуть їжу.
– Хіба не можна поїсти перед роботою? – дивується граф.
– Це для того, щоб задобрити польових духів і родинну злагоду, – усміхнувся Розтроста. – дорослим годиться випити з цієї нагоди по чарці, пригадавши торішні жнива та покійного батька або діда, неньку чи бабусю – щоб їм добре гикнулося на тому світі. 
– Як мало я знаю про звичаї нашого народу, – вражено мовив граф. – Слухай, Созоне, я згадав прислів’я, якось чув, а не розумію про що. Ніби так, якщо я правильно запам’ятав: «На Петра зозуля мандрикою вдавилася». Про що йдеться?
– Ви ж знаєте про свято Петра і Павла, яке належить до великих?
– В народі його ще називають «Петра» або «Петрове свято», звісно, знаю, – кивнув Ясинський.
– До Петропавлового дня готуються заздалегідь – жінки білять хати, прикрашають ікони та стіни рушниками, святково опоряджують подвіря й виготовляють обрядове печиво –
мандрики.
Растроста на мить замовк, потім продовжив.
– Хоча на мою думку це смаковиті пампушечки, які печуть з сиру, розмішаного на сметані, пшеничному борошні та яйцях.
– То це ними зозуля вдавилася?
– Так. На честь свята в церквах відбувається відправа. Дівчата, йдучи до храму, прикрашають голови віночками з польових квітів, а волосся оздоблюють червоними маками. Повернувшись додому, кожна родина розговляється обрядовими мандриками.
– Дякую, – щиро промовив Ясинський.
До них підійшла Марія Гардова. – Щиро дякуємо вам, пане Збігневе, – вклонилася йому жінка до землі. – Якби ви не надіслали нам на допомогу козаків, та ще й з конями, ми б напевне не встигли сьогодні із обжинками! А ще ми, чесно зізнатися, втомилися від тої нескінченної роботи. – Ну що ви, пане Марія, – знітився граф, – мені соромно, що я здогадався це зробити тільки сьогодні. Наступного року, як бог дасть все буде добре, ми вам станемо допомагати частіше! Другого дня Ясинський прокинувся від сильного грому і того, що гілки дерев б’ють по даху, а сильні цівки дощу тарабанять по підвіконню. Такої зливи граф давно не бачив. Він подумав, що якби вчора урожай не дозбирали, то сьогоднішня проливень його б згубила. Ще поручик подумав, що в таку зливу до фортеці можна і не поспішати, за потреби за ним пришлють гонця. Він повернувся на інший бік і знову міцно заснув.