Повстання. Глава 9. Вiйськова хитрiсть

Загін нових повстанців під командуванням Самійла Гардового, які закінчили вишкіл в гайсинській фортеці, за наказом гетьмана Косинського йде з Гайсина в Брацлав на з’єднання з більшим загоном полковника Криштофа Кремпського.
Із-за того, що більшість вояків в Самійла колишні селяни, які не мать коней, загін рухається повільно. Ще не звиклі до тривалих піших переходів вчорашні селяни, взуті в личаки, з великими труднощами верстають шлях.
Петрик Сомик, якого Самійло відправляв в розвідку по ходу руху колони, повернувся і осадивши коня, доповів:
– Пане отамане, назустріч нам рухаються дві хоругви крилатих польських гусарів з усім своїм почетом!
– Далеко вони від нас? – запитав Самійло, розглядаючи своє різноманітне воїнство, ніби побачив його в перший раз.
Селяни в своїй більшості озброєні вилами, косами, ціпами, а деякі навіть просто кілками. Самійло зітхнув. На серці в нього тривожно, десятки думок рояться в голові. 
– Було півтори версти, але вони досить хутко скачуть. Скоро вже мають бути.
Самійло гарячково обмірковує новину і ситуацію, що склалася. Він не встиг нічого відповісти, як до нього прискочив Іванко, який їздив на розвідку в південному напрямку.
– Є новини, синку?
– Є, батьку. З Кучманського шляху прямо в нашому напрямку рухаються два загони кримчаків. В одному шістсот, в другому – п’ятсот аскерів. Скоро тут будуть.
– От і вихід, – зрадів Самійло такому повороту подій, – ми заховаємось он в тих ярах, а поляки зіткнуться з татарами. Нехай рубають один одного, а ми почекаємо. Якщо що, доб’ємо потім тих, хто залишиться. Заодно, нарешті, розживемось на зброю і коней для наших нових вояків. 
Він не гаючись почав командувати, і скоро його бійці поховались так, що нікого не видно. Коней козаки Кисляківського куреня відвели подалі, щоб вони своїм іржанням не видали присутність тут повстанців.
Всюди тихо. Говорити нікому не хочеться. Поволі спливають хвилини очікування. Ні поляки, ні татари не вислали вперед дозорців, тому і для одних, і для других зустріч стала повною несподіванкою.
– Ляхи! – закричав Ділявер Айдаров, загін якого першим підійшов до дороги. – До зброї!
– Шаблі в руку! – скомандував ротмістр гусарів. – За мною, панове!
Гусари зовсім не виявили страху перед чисельнішим ворогом. Польська кіннота розгорнулась в три шеренги. Спочатку гусари їхали кроком, потім – клусом, потім – чвалом, на відстані кілька десятків кроків до татар перша шеренга перейшла в кар’єр.
Ординці встигли осипати гусар стрілами, але їх залізні обладунки жодна стріла не пробила. Польські вояки встигли зробити залп із пістолів, що зменшило кількість ординців.
Потім зчинилася рубка на шаблях. Прекрасно вишколені гусари стійко протистоять більш чисельній татарській кінноті.
Завдяки щільному шикуванню, розбігу і таранному удару полякам вдалося розсікти бойові порядки татар на дві частини. Оскільки гусар менше, в бій разом з ними вступила вся їх челядь, тобто зброєносці-джури.
Не тільки поштова челядь, але й вільна, яка взагалі-то дбає про майно гусарів: годує коней, постачає їжу для воїнів і коней, править возами, подає списи. Але в цьому бою челядь вимушена битися нарівні з гусарами, бо татар набагато більше.
– Так, дивись, ляхи і переможуть кримчаків, – кусаючи травинку промовив Василь Голобля, який стоїть в засідці неподалік від Гардових.
– Не кажи: «Гоп», – відповів Самійло. – І ніколи не спіши.
Гусари тиснуть на татар так, що ті почали відступати, але тут на допомогу їм підоспів другий їх загін. Татари враз оточили крилатих гусарів.
– Давайте вже вдаримо на них? – запропонував Макар Малюта.
– Навіщо? – гаряче заперечив Іванко. – Ляхи ще б’ються. То навіщо нам нести зайві втрати? Почекаємо ще.
Малюта набундючився але промовчав.
– Правильно, сину, – тепло посміхнувся Самійло. – Для нас що поляки, що ординці – вороги. Чим більше вони повбивають один одного, тим краще. А в нас повно селян, які ще, як то кажуть, пороху не нюхали. Не завжди ж треба на рожен лізти. Будемо чекати.
Кримчаки розбили гусарів разом з їх челяддю і почали ловити вояків в ясир. Від двох хоругв залишилось три десятки гусар і два десятки людей з челяді. Татар все ще більше як півтисячі.
– Ну що, пане отамане, – звернувся до Самійла один з колишніх селян, – так і будемо спостерігати чи вдаримо вже на цих клятих людоловів?
– А ось тепер можна і вдарити. До зброї! Тихцем підходимо до них поближче.
Ординці, захоплені полюванням на гусарів, не помітили, що до них видолинками й ярами наближаються козаки і селяни.
– Цілься! – тихо командує Самійло. – Спочатку лучники, потім ті, в кого вогнепальна зброя. Готові? Плі!
Останнє слово Самійло вигукнув в увесь голос. Кілька сотень стріл полетіли в татар, потім гримнув залп із козацьких самопалів. Кіннота козаків навіть не встигла прискакати на поле бою, як татари його покинули. Три сотні ординців, захопивши полонених гусарів і їх челядь, відступили. Серед них тікає й Ділявер Айдаров.
– Будемо їх наздоганяти? – запитав Мартин Паталаха.
Самійло одразу зупинив його порив.
– Дурне питаєш, Мартине. Розумію тебе. Бусурмани, звісно, наші одвічні вороги, але в нас є наказ. Нас чекає в Брацлаві полковник Криштоф Кремпський. Ми спішимо до нього на з’єднання, якщо ти забув.
– Ми й так багато часу втратили, – розважно промовив Іванко.
– Так. Добре, що хоч без втрат з нашого боку, ще й на трофеї розжилися!
Козаки і селяни почали зганяти в табун польських та татарських коней, стягувати вози гусарів, збирати по всьому полю зброю. Селяни одразу почали міняти свої вила, коси й ціпи на шаблі й списи, а ще луки із стрілами. Залізні гусарські панцири й татарські щити склали на вози.
Оскільки вчорашні селяни не вміють користуватися ніякою вогнепальною зброєю, пістолі розібрали козаки. Самійло з неприхованим задоволенням оглядає свій загін. Тепер всі вояки в ньому мають коней і зброю. Він зітхнув з полегшенням.
Більше до Брацлава ніяких несподіванок не трапилось. На околиці містечка загін зустрів сам Кремпський. Він вийшов до Самійла з розкритими обіймами.
– Здрастуй, Самійле! Здрастуй, пане-брате! Бачу, в тебе чудово озброєний загін! Ще й зайві коні є! Звідкіля?
Отамани обійнялись, почоломкались, і Самійло розповів про дорожню пригоду.
– Молодці, – розреготався Кремпський, – ох і славно вигадали! Чесне слово – гарно! На таке варто було б подивитися! Скажи, Самійле, конями можеш зі мною поділитися?
– Можу. І зброя запасна є. Якщо треба, все зайве беріть собі.
– Оце добре, за це окремий доземний уклін тобі і твоїм людям!
Загін Гардового почав розміщатися в Брацлаві на постій. Шинкарка Наталка Микитенко сказала своїй подрузі і компаньйонці Яринці Гергуленко:
– Яринко, а ну подивись у вікно, що воно там за шум?
Та підійшла і стала пильно вдивлятись у вікно.
– Якісь люди їдуть по вулиці. Багато, кілька сотень. На вигляд селяни і козаки. Ба! Не може бути! – скрикнула вона, ніби не вірячи своїм очам і позадкувала від вікна. – Та там через одного наші кислячани!
– Ану дай, я теж подивлюсь.
Шинкарка підійшла до подруги і подивилась у вікно.
– Дійсно, кислячани. Ото Василь Голобля, Свирид Ружинський, Макар Малюта, а он Самійло Гардовий. І яким їх вітром сюди занесло? От вже ніяк не очікувала їх тут побачити.
– Цікаво, зайде хтось з них до нашої корчми чи ні?
– Якщо випити – то ні. Я чула в них зараз сувора заборона на хмільне, аж до смерті. Вони ж воюють із польською шляхтою. На війні козакам пити не можна. Впевнена, вони дотримуються заборони.
– Ну то й добре. Не хочу нікого з них бачити. Із-за них я залишилась одна на всьому білому світі, мов богом проклята.
Шинкарка мовчки кивнула подрузі на знак згоди. Тут прийшло двоє брацлавчан, щоб випити чарку, другу оковитої, і шинкарка одразу пішла до відвідувачів.

*  *  *
Іванко з десятком козаків в ході бою були відрізані уланами від решти Кисляківського куреня, і мусять відступати самостійно. Полякам вдалося з самопалів вбити всіх їх коней, тож козаки тікають пішки. На щастя їм зустрівся ліс і якась річка.
– Порох скінчився, – з жалем промовив Мирослав. – Що його тепер маємо робити без вогнепальної зброї?
– Добре, що є луки і стріли, – відповів йому Ілько Дігтяр.
– Не хочу каркати, але наздоженуть нас ляхи на конях, і переб’ють, – сказав Василь Голобля. – А помирати нам рано.
Вже помітно сутеніє. Іванко озирається навсібіч.
– А я знаю ці місця. Вище за течією є кам’яний брід.
– Це як? – здивувався Голобля. – Будемо стояти всю ніч по пояс у воді, щоб ляхи нас не знайшли?
– Захочеш жити – постоїш, – хмикнув Макар Малюта. – Чув, Василю, як кажуть: «Як топилися, то й за бритву вхопилися».
– Звісно ні, – відповів Іванко, – але, погодьтесь, у воді нас шукати не стануть. Та ще й вночі.
– І що? – ніяк не второпає Голобля.
– Поки видко, наносимо великого каміння, щоб утворити острівець вище води. На ньому збудуємо курінь. В ньому і пересидимо ніч, а там видно буде.
Пропозиція Іванка виявилась настільки несподіваною і незвичайною, що підкупила всіх.
– Ну то веди нас, – погодились козаки.
Вони хутко добралися до броду і стали носити каміння, щоб насипати майданчик. До темряви встигли збудувати на ньому курінь.
– Іванку, багаття будем розводити? – запитав Василь Голобля.
– Неодмінно, – відповів Мирослав, – тільки не тут.
– Як не тут? А де? – аж озирнувся Голобля.
– Іванку, як думаєш, де краще розвести вогонь?
– По-перше, не тут, а нижче за течією. По-друге, мабуть, на тому березі.
– Навіщо такі складності? – здивувався Голобля.
– Нам, щоб обсушитись, потрібне велике багаття, або навіть декілька ватр. Поляки, які нас переслідують, неодмінно знайдуть їх залишки. Якщо багаття будуть на цьому березі, вони вирішать, що нас багато, і збільшать кількість пошукових загонів.
– А нам це ні до чого, – з розумінням кивнув Мартин Паталаха.
– Якщо багаття будуть на тому березі, вони подумають, що ми перебрались туди, змокли і сушили одяг і взуття, перед тим як рушити далі.
– І шукати нас стануть на тому березі, – здогадався Голобля.
– Точно. А ми тим часом спокійно відсидимось на нашому острівці.
Козаки на березі на пів версти нижче броду розвели багаття, наварили соломахи і обсушилися.
– Все одно холодно, – сказав Голобля, зіщулившись, – треба причаститися оковитою.
– А є? – з надією запитав Малюта.
– Трохи є. Давайте розділимо на всіх. Іванку, ти будеш?
– Чом ні? Чи я не козак?
Потім босоніж, задерши шаровари, щоб більше їх не мочити, перебрались на рукотворний острівець. Вже на ньому взулись. Мирослав запитав Іванка:
– Про що думаєш?
– Якби за нами не гнались, можна було б сплести кілька верш, залишити на ніч, а ранком би вибрали з них рибу. Але, як подумаю, що можемо до ранку не дожити, то не хочеться ні риболовлі, ні риби.
– Так, – важко зітхнув Мирослав, – якщо ляхи нас наздоженуть, всім нам не поздоровиться.
Спати лягли ситі і в сухому одязі. Дерев’яну підлогу з жердин застелили товстим шаром ялинових гілок. І тільки-но козаки вклались, як на обох берегах річки з’явились польські улани. Козаки враз замовкли, ледве дихаючи, аби не видати себе.
На цей час вже стемніло, до того ж над річкою з’явився густий, молочний туман. Поляки ні з одного берега, ні з другого не помітили куреня. Зате вони знайшли рештки багаття.
– Пане Юзеф, – донісся грубий голос з протилежного боку, – знайшли щось?
– Ні. А ви?
– А ми знайшли кілька вогнищ. Зола ще тепла. Видно, вони перебрались на цей берег, висушили одяг і подалися далі.
– Думаю, так і є. За мною! Вони не могли далеко втекти!
– Ну таки так, піші, та в темряві, точно не могли, – підтримав його другий улан і зневажливо додав. – Панове, доженемо цих схизматів і винищимо в пень!
В поляків не виникло ніякої підозри, вони ще якийсь час поблукали по берегу, запалили смолоскипи, намагаючись для годиться роздивитись, чи бува не ховаються втікачі на деревах, потім сіли на коней і поскакали далі, а козаки заснули і спокійно поспали до ранку.
– Ну що, пани-браття, час нам змотувати вудки, – сказав, прокинувшись Дігтяр.
– Що, без сніданку? – здивувався Голобля.
На сніданок в козаків сьогодні тюря – перетерті на порох сухарі з квасом та олією з конопель. В дорогу, щоб було що поїсти, приготували потапці – розмочені житні сухарі з олією, цибулею і часником.
Так і вийшло, що поляки, впевнені, що піші козаки знаходяться десь попереду, женуться за ними, а козаки насправді йдуть позаду них.
– Іванку, а здорово ти придумав з цим острівцем в річці, – визнав Василь Голобля. – Як ти тільки додумався до такого?
– Та це ми в дитинстві, ще як в Красному жили таке робили в заплаві Собу. Брат Петрика Сомика Олесь, якого татари вбили, це вигадав, а я просто пригадав.
– Добре, що згадав, – сказав Мирослав, – бо інакше нас би вже не було. Ви ж чули, поляки нас живими брати не збираються. Так що подякуємо долі й Іванку, що зберегли нас!
– Пам’ятаю, – посміхнувся Василь Голобля, – старий козак Вітер казав про Іванка, що з нього не просто неабиякий козак вийде, а кошовий отаман! Мабуть, він таки був правий!
Ближче до півдня козакам зустрілась глибока улоговина, яку помітно тільки зблизька. Нею вони і пішли далі.
Поляки так і не зрозуміли, де загубили слід козаків. Через день вони покинули пошуки і повернулись до кварцяного війська. Але козаки про то не відають. На одному з привалів, Іванко запропонував:
– Товариші, пропоную розбитися на кілька груп і спробувати вибратися звідси окремо. Якщо ви не проти, давайте домовимось про місце майбутньої зустрічі.
– Я з тобою, – озвався Мирослав.
– Ні, – твердо відмовив Іванко, – якщо нас доженуть, не хочу, щоб Оріяна разом втратила і чоловіка, і брата. Так що підемо з тобою в різних групах.
– Що ж, – зітхнув Мирослав, – ти як завжди правий. То де зустрічаємось?
– А давайте за Кисляком, – запропонував Паталаха, – в тому лісі, де колись був табір мурзи Айдарова. Ліс густий, є де сховатись. Є куди відступати в разі чого.
– А що, годиться. В Кисляку можна буде їжею розжитися. Там нас ніхто не видасть.
– Ну то що, прощаємось? – запропонував Ілько Дігтяр. – Дасть бог, побачимось! Війна наша ще не закінчена. Ще повоюємо, браття.
Через чотири дні всі вони зібрались нарешті в умовленому місці. Після цього добралися до Брацлава, який вже знову захопили повстанці Косинського.