Повстання. Глава 10. В панському фiльварку

Самійло, Іванко, Мирослав і ще два десятки кислячан зупинилися на постій у двоповерховій кам’яниці якогось польського шляхтича. Розкоші панських хоромів вразили всіх козаків.
Василь Голобля взяв до рук важку бронзову шкатулку, яка стоїть біля дзеркала.
– Ого, – мимоволі вихопилося в нього, коли він відкрив її.
– Що там в тебе, Василю? – зацікавився Самійло.
– Ви тільки подивіться, яка краса, – з захватом відповів Голобля.
У шкатулці повним повно золотих прикрас з дорогоцінним камінням. Козаки схилили жилаві шиї, роздивляючись прикраси.
– Оце знахідка! – вихопилося в Мирослава.
– Обережно, хаме, – мало не з кулаками накинулася на козака роздратована стара пані, вражена його зухвальством. – Деяким з цих коштовностей триста років! Це наші фамільні цінності, реліквії. Це витвори рук видатних ювелірів минулого! Не чіпайте їх, блазні!
Жінка бундючно простягнула руки, щоб забрати шкатулку, але Голобля відтіснив її плечем, а всі коштовності висипав на стіл. Його вигляд не віщує для панянки нічого хорошого.
– Ви тільки гляньте на неї – одразу видно, що пані любить нашого брата, як гірчиця мед! – пожартував Лаврін Чуб. 
– Хто мені пояснить, чому таких реліквій немає ні в кого з нас? – журно мовив Мирослав.
– Бо в нас їх цими самими століттями віднімають татари, османи і ляхи. Замість того, щоб дарувати нашим дружинам і матерям дорогі прикраси, ми знову і знову відбудовуємо спалені ворогами хати, церкви. Тому в нас немає ніяких коштовних прикрас, які можна передати дітям у спадок, – гірко мовив Самійло.
– Щира правда. Ми вже навіть школи не відбудовуємо, а дітей вчать батюшки при церквах. А несите панство тільки те і робить, що гребе все під себе. А в нашого брата козака в багатьох немає й мідного шеляга за душею, – додав Свирид Ружинський.
Іванко згадав, як на полі бою ще підлітком знайшов у вбитих татар срібні, мідні і навіть золоті монети. Але всі ці гроші були витрачені на обживання в будинку покійних Бойчуків після того, як ординці спалили їх власну хату.
А ще – на допомогу вдовам і бідним. Тож в Гардових теж немає ніяких цінностей, які б вони могли передати дітям й онукам.
– Все життя важко працюю, з ранку до ночі, – сказав Мартин Паталаха, – а крім ікон, вишитих рушників і скатертин, вишиванок вдома і немає нічого.
– А пани ляхи в нас ще й нашу землю потрохи відбирають, – додав Мирослав. – Безжальна шляхта хоче, щоб ми на нашій же землі нічого не мали і були їх рабами. А такої плодючої, родючої землі, здається, більше ніде в світі й немає.
– І війни в нас майже не закінчуються, а під час них нічого не накопичиш, бо все йде на оборону, відбудову і просто виживання, щоб не померти від голоду, – додав Макар Малюта.
– В нас не кожен може дозволити собі придбати мідний натільний хрест, і тому носить дерев’яний, а в деяких польських можновладців у коней підкови із золота! – мовив Самійло і тут же подумав про те, що і сергу у вухо не кожен козак може собі купити.
– В них і кінська упряж прикрашена сріблом і дорогоцінним камінням!
– За чужий рахунок ще й не те можна. Воно ж легко дається – відібрав у русина і користуйся! А щоб самому заробити, то це ні! – сказав Ілько Дігтяр.
– Відійди, тітко, від гріха подалі, – знову відсунув пані плечем Голобля, і незворушно відказав, – всі ці скарби тепер підуть на потреби козаків Запорізької Січі!
– Ви хоч знаєте, чий це маєток? – ще набундючніше і настільки грізно, наскільки це можливо, запитала полька безбарвним голосом. – Це один з маєтків князя Тадеуша Острозького! Чули про такого?
– Ого який тісний світ, – здивувався Самійло, – чули. І не тільки чули. Тим більше треба все тут забрати.
– А ви чули, брати, – це тільки один із маєтків пана Острозького! Один! Цікаво, а скільки них в нього ще є? – запитав Лаврін Чуб.
– І я так розумію, що це не головна його господа, є й більша!
– Пан Тадеуш з вас живцем шкіру зніме! Ви його не знаєте! Він не просто прискіпливий, він нічого не пробачає і не знає поблажливості!
– Пані, ти ще тут? Йди звідси. Щоб на тебе праведне сонце не дивилось, – без всяких церемоній неприязно мовив Голобля. – І поквапся.
Полячка не стала спокушати долі, і, проклинаючи скажених козаків, пішла до дверей. По дорозі вона наштовхнулась на високу кам’яну напільну вазу з бронзовим декором і сильно вдарилася. Жінка почала лаятися ще більше, але на неї вже ніхто уваги не звертає.
– А ви бачили, хлопці, які в них цвинтарі? Теж родові, кам’яні. Цілі покоління тут лежать. А нашого брата і не знаєш, де шукати. То татари в степу кинуть на поталу сіроманцям і воронам, то в море викинуть, то живцем спалять.
– Або й самі люди лишають рідні місця в пошуках кращої долі, – сумно додав Мартин Паталаха. – І все це не від добра.
Самійло відчув від цих слів нестерпний біль і гіркоту за весь народ. В цю мить Лаврін відчинив дверцята шафи з посудом.
– Ого! Ви тільки подивіться сюди! – закликав він.
– Отакої! – вирвалось у Василя.
– Я й не знав, що миски, таці, келихи, кухлі, чарки, ложки й виделки можуть бути з золота і срібла! – не може надивуватися Лаврін.
– То що, – усміхнувся Мирослав, – сьогодні вечеряємо на золотому посуді?
– Ні, – рішуче відповів Самійло. – Василь правильно сказав – заберемо все це на потреби куреня. А, може, як продамо це, виділимо частину грошей сім’ям козаків.
– Оце правильно! А то за що воюємо?
– Пане отамане, тут стільки золота, срібла, коштовностей, що можна кожній сім’ї в Кисляку купити по корові.
– Це точно. Ви звернули увагу, як позаростали околиці села? Раніше все косили для корів, коней, а після того, як татари позабирали худобу, сіно нікому й не потрібне.
– Так і зробимо. Дякую за таку слушну думку. Пане Василь і Лаврін, пошукайте, що в наших господарів є з продуктів. Час вже готувати вечерю. А ми подивимось, де тут можна помитися, а, може, й випрати одяг.
З їжею в хазяїв також виявився повний порядок, тож Василь з Лавріном заходилися кашоварити. Вечеря видалася на славу. Козаки запекли цілого бика, наварили кулішу, спекли гору свіжого білого хліба. Кімната незвично яскраво освітлена великою кількістю свічок.
Кислячани попідкручували вуса і почали їсти. Кожний вибирав те м’ясо, яке хоче – хто жирніше, хто – пісніше, хто із хрусткою скоринкою, хто – без, хто – з кісточками, а хто – зовсім без них.
– Хліб та сіль! – привітався Іванко, який довго був в конюшні і тільки тепер прийшов до будинку.
– Сідай, синку, повечеряй з нами, – гостинно запросив Голобля.
– Давно я так смачно і багато не їв, – вдоволено промовив Лаврін, смішно погладжуючи живіт. – А, якщо подумати, мабуть, ще ніколи так не їв.
– Живуть же пани! За наш кошт. Пане отамане, тут і винний погріб є!
– Січовикам на війні пити не слід, – суворо відмовив Самійло.
Сказав, як відрізав. Сперечатися з ним ніхто не став. Спати козаки лягли на м’які пухові перини, подушки і на чистій постілі. Багато хто з них вперше ліг на перину.
– Ото життя у шляхти, – ніяк не може надивуватися Лаврін. – Живи – не хочу! Прямо диво бере. І навіщо їм стільки всього?
– Пане Василю, – наказав Самійло, – як будемо виходити з Брацлава – прослідкуй, щоб всі харчі з цього маєтку забрали. Нехай пан Тадеуш Острозький спробує хоч трохи пожити так, як живе наш народ.
– Це ми з великим задоволенням! За цим діло не стане! Ми ще ковдри, килими візьмемо – вони нам в походах точно знадобляться.
– Беріть все, що може нам стати в нагоді, – дозволив Самійло. – Я бачив на стінах різну зброю – заберіть геть чисто все!
Після вечері Лаврін з Василем передивились одяг і взуття в шафах. Жіночий одяг їм зовсім не сподобався.
– Не для простого народу таке вбрання. Та й взуття таке тільки для свята.
– Так у шляхти, кожний день – свято.
Мирослав весь вечір був мовчазний і збентежений думками, побачивши вперше, як живе польська шляхта. За вікном розліглася пісня, яку затягли козаки, які зупинились в будинку для прислуги.
– Українська душа не живе без пісні, – посміхнувся Самійло. – А тепер, спочиньмо, братове.
Ранком, поснідавши холодною вареною воловиною з хлібом, курінний отаман Самійло Гардовий поїхав до гетьмана Косинського за вказівками. Там він застав Криштофа Кремпського.
– Тільки тебе згадали, а ти вже тут, – усміхнувся Кремпський.
– Чолом! А про що розмова?
– Про те, що у любій війні гинуть самі кращі, самі здорові, сильні, мужні чоловіки. По всій країні – безліч вдів. А ти молодець, бо намагаєшся завжди воювати розумно, з малими втратами.
– Якщо подумати, доля ніколи не була милостивою до нашого народу. Тому ми самі повинні берегти його. Будущина нашого люду в наших руках.
– А все таки погодьтесь, немає краще, немає лучче, як у нас на Вкраїні!
До кімнати почали підходити й інші ватажки повстанців і козацька старшина.
– Чим сьогодні займемося? – запитав Пилип Грицай.
– На підступах до Брацлава станемо рити шанці, що ворог не міг одразу підійти до стін міста. Зараз розподілимо ділянки, і – до роботи! І дивіться, щоб з міста ніхто з містян не вийшов, і до міста ніхто чужий непомічений не увійшов!
Лаврін Чуб з Василем Голоблею тим часом збирають потрохи те, що може знадобитися козакам. Лаврін вдягнув золотий кунтуш Тадеуша Острозького, викликавши у козаків сміх. Тим смішніше, бо кунтуш для нього завеликий.
– Боже милостивий! Ви тільки подивіться – новий підпанок з’явився!
– Який ще підпанок? Цілий пан!
– Не дарма ж кажуть: «Як одів жупан, так уже і пан!»
Ці жарти супроводжуються вибухами сміху. Але Лаврін на насмішки не ображається і взагалі не зважає. Він бадьоро ходить по маєтку з безтурботним виглядом, оглядаючи господарство пана Тадеуша. Він зупинився біля величезного дзеркала в мідній оправі.
– Оце да! В мою хату його навіть якщо внести, а для цього треба розібрати стіну, то воно все одно по висоті не увійде!
– То й не бери це одоробло собі!
Всі розсміялися, уявивши це дзеркало в хаті Лавріна, а той почав обмацувати мідні завитки, що прикрашають раму. І раптом щось клацнуло, і дзеркало трохи відсунулось від стіни.
– Ой, – розгубився Лаврін, – ви тільки подивіться сюди!
– Зламав таки?
– Ні. Не повірите, там кімната!
Василь запалив смолоскип і освітив кімнату за дзеркалом. За нею починається підземний хід, який вивів козаків за межі маєтку на леваду.
– То це і до нас цим ходом можуть вночі навідатися непрошені гості? І перерізати нас сплячих?
– Краще ночувати в хатах простих людей, – зіщулився Голобля.
Козаки причинили ляду потаємного ходу і повернулися в панський маєток. Там Лаврін присунув до дзеркала важке крісло, щоб дзеркало не можна було відчинити із потаємної кімнати.
– Я в ньому сьогодні і спатиму. Як гадаєш, Василю, може, нам забрати скляні чари і чарки? А то вдома у всіх нас посуд глиняний або дерев’яний?
– Беремо. На війні воно не треба, бо може розбитися, а при нагоді відправимо до Кисляка. Будемо з них пити оковиту й згадувати цей маєток!
– А ще в коморах тут повно різного краму та збіжжя. З ними що робитимемо?
– Я б завантажив вози, і одразу відіслав їх додому. Для пана це зайвина, а нам треба! Потрібно отамана запитати. Якщо він не проти, так і зробимо.
Кілька днів кипіла робота навколо Брацлава. В результаті всі підступи до міста повстанці перетворили в суцільну лінію оборони. Спішно вирили шанці, збудували капоніри для гармат.
Тепер керівники, повстання не опасаються ніякого несподіваного нападу польського війська, бо він їм не страшний.
Самійло, як тільки повернувся до маєтку Тадеуша Островського, одразу відчув запах жареної риби. Виявилося, що є ще юшка з рибою і півнем. Наварено її кілька величезних казанів.
– Коли і де встигли риби наловити? – здивувався він.
– Та тут, прямо в маєтку, є ставок, а риби в ньому стільки, що можна руками ловити, – відповів йому Лаврін.
– То це ви руками стільки наловили? – пожартував Самійло.
– Ні. Сітями. Наловити стільки, що на весь курінь вистачило! Проходьте, пане отамане, повечеряєте!
Тільки-тільки почав Самійло їсти ту юшку, як зрозумів, що в неї Лаврін влив горілки. І влив, мабуть, не менше, ніж води. Але отаман нічого не сказав, тільки похвалив кухарів, що юшка вийшла смачна.
Вночі Самійло довго не міг заснути, і під ранок прийняв рішення відправити півсотні козаків з трофеями додому. Старшим призначив Іванка.
– Диви, синку, кожній сім’ї в Кисляку купіть по корові!
– Зроблю, батьку.
– Але довго не затримуйтесь. Ви тут потрібні. І ще, збирайтесь тихо, щоб ніхто не знав про ваш від’їзд і його мету, а то люди тут різні. Одна стара пані Острозька чого варта. Все має залишатись в таємниці.
– Тату, тут в маєтку є кілька десятків корів, може, їх забрати з собою? Менше купувати треба буде?
– Ні, синку, корови йдуть повільно, будуть затримувати вас в дорозі, зроблять вас вразливими для нападу. Вони нам і тут знадобляться – козаків треба чимось годувати.
Син на знак згоди кивнув головою.
– Хочу застерегти тебе – Лавріну до останнього нічого не говори, бо він через свій дурний розум може розбовкати все раніше, ніж треба, – перегодя додав батько.
Іванко знову розуміюче кивнув.