Повстання. Глава 12. Влучний стрiлець

До містечка Немирів, що знаходиться в двадцяти верстах від Брацлава, приїхав шляхтич Лех Гловач з метою приєднатися до польського війська.
– О, – зрадів Тадеуш Острозький, побачивши його, – то є не простий шляхтич, панове. Він є товариш самого ясновельможного пана короля по полюванню!
– То він, либонь, гарно стріляє?
– Не просто влучно, пан є найкращий стрілець, якого я тільки знаю, і про якого я тільки чув. От так ось. 
Поляки з повагою подивились на новоприбулого стрільця.
– От побачите, панове, він тут стільки тих здрайців ойчизни наб’є, що нам з вами ще соромно буде за нас!
– Він такий небезпечний? – вражено запитав молодий граф Конецпольський.
– Так. Я навіть готовий побитися об заклад, що ніхто з ним не зрівняється.
Шляхтичі перезирнулися між собою.
– Ну, якщо вже ти, пане Тадеуш, готовий битися об заклад, то, значить, він того вартий.
– Панове, завтра на нас чекає бій, там і подивимось на пана в ділі.
Коли слуги стрільця стали переносити до хати, де він став на постій, його речі, всі звернули увагу на те, що сам пан несе якусь рушницю неймовірної довжини.
– Пане Лех, – не стримався Тадеуш, – а що то в тебе за така дивна рушниця? Мені нічого подібного бачити не доводилося.
– І не доведеться, – з гонором відповів стрілець, – вона така є одна. Її виконав на моє замовлення і за моїми кресленнями один з кращих венеційських зброярів!
Видно, що пану Гловачу дуже подобається увага до його зброї.
– Чи не занадто твоя рушниця довга і важка?
– Зате за рахунок цього вона стріляє в півтора рази далі за любу іншу рушницю чи мушкет. І попадає точніше. Скоро самі переконаєтесь в цьому, панове.
Тадеуш Острозький запросив пана Леха випити за знайомство з іншими шляхтичами, але пан Лех відмовився.
– Вибачте, панове, але мені потрібно, щоб завтра в мене руки не тремтіли. Тож вип’ємо з вами завтра, я пригощаю! Чуєте? Завтра гуляємо за мій рахунок!
На цьому і розійшлися. Наступного ранку, коли лядське військо вишикувалось на південній околиці Немирова, а козацько-селянське військо – навпроти нього, наперед вийшов польський стрілець із двома слугами.
Він встромив в землю спис з підставкою для стрільби, поклав в неї дуло рушниці і почав прицілюватися.
– А що це той гаспид там робить? – запитав старий козак Вітер, приклавши долоню до брів. – Невже збирається по нам стріляти? Це з такої відстані?
Пролунав постріл, і один з козаків без крику впав долі.
– Мертвий, – сказав хтось з братчиків.
Слуги стрільця швидко кинулись перезаряджати його чудернацьку рушницю. Роблять вони це спритно і хутко.
Кілька козаків вистрілили у відповідь із своїх самопалів, але кулі не долетіли до польського стрільця.
Поки козаки дійшли до місця, звідки їх кулі можуть дістати польського стрільця, той встиг застрелити ще чотирьох повстанців. Після цього він із слугами повернулись до лав польського війська і розчинилися серед вояків.
Тадеуш Острозький розкрив обійми.
– Пане Лех, я просто вражений! Це було пречудово! І ви самі розробили цю гвинтівку?
– Так, сам. Врахував всі недоліки мушкетів, якими користувався раніше, і вийшов цей витвір наукової думки! Але ж вражає?
– Саме так! Думаю, пане, про вас скоро почнуть складати легенди!
Стрілець розцвів від похвали.
– Почекайте, пане Тадеуш, – пообіцяв він, – от під час бою я почну вбивати їх ватажків, старшину, оце буде діло!
– Хочете залишити схизматів без їх керівників?
– Саме так!
Тут їх розмову перебив ротмістр, який знаходиться біля них.
– До бою! Козаки на підході!
Гловач одразу заспішив.
– Дорогий пан Тадеуш, треба мені вдале місце для стрільби вибрати. Потім поговоримо.
Лех із слугами вийшли за спини воякам і попрямували до невеликого пагорба на березі річки Південний Буг. Там вони залягли і пан Лех почав видивлятись свою жертву.
В цей час курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай підняв шаблю над головою і голосно вигукнув:
– За мною!
Він збирався ще щось крикнути, але прогримів постріл, і куля влучили Пилипу в плече. Поранена рука безвільно обвисла, а шабля випала з руки і впала на землю.
Самійло Гардовий також підняв шаблю, щоб закликати кислячан до штурму, але і йому куля влучила в плече. Козак заточився від болю. До нього кинувся його зять Мирослав Коберник.
– Батьку!
І йому куля також потрапила в плече.
– Знущається він, чи що? – дивуючись, промовив Петрик Сомик.
– Вітер, – відповів йому Іванко, який саме заряджає рушницю подвійним зарядом пороху.
– Що, синку? – перепитав його старий козак Вітер.
– Ні, батьку, нічого, – озвався Іванко. – Я кажу, вітер сильний, тому наші товариші поранені, а не вбиті.
Поранених нашвидкуруч перев’язали і понесли в тил, а військо повстанців рушило далі вперед. Впало кілька вбитих козаків. Впав Іванко. До нього нахилився Василь Голобля.
– Іваночку! Ти живий? – стурбовано вигукнув він.
– Живий, але ви зробіть вигляд, що я мертвий, – попрохав Іванко.
– Навіщо? – не зрозумів Голобля.
– Хочу того стрільця, який поранив батька і Мирослава, вистежити.
Василь нахилився над Іванком, потім випростався і пішов далі. Гловач добре бачить, що козак відійшов від тіла, не надавши ніякої допомоги.
Тут поляки почали обстрілювати наступаючих повстанців з гармат. Серед козаків стали розриватися ядра. Від їх уламків поранено багато людей. Козацькі сурми заграли відступ. Загони повстанців почали відходити, забираючи поранених.
На полі залишились десятки вбитих, і серед них – Іванко Гардовий. Довгих п’ять годин терпляче лежав він непорушно на землі, вдаючи із себе загиблого. Весь цей час козак роздивлявся і думав, звідки міг стріляти той клятий стрілець?
Іванко вибрав три місця, з яких він би на місті поляка, стріляв по повстанцям. Тривалий час він нічого не помічав, коли, нарешті, за одним з пагорбів він помітив якийсь рух. Це слуги Гловача стали просити його повернутись до фортеці. Іванко напружив зір.
– Пане Лех, сьогодні ті розбишаки напевно в наступ вже не підуть. Дарма тільки лежимо на сирій землі, – сказав один із слуг.
– Та й поїсти вже давно час, – додав другий.
– Добре, – погодився стрілець. – Повертаймося до міста. Мені вже й самому хочеться випити чогось міцного і закусити гарячим печеним м’ясом!
Вони підвелися і стали збирати речі. Іванко побачив довгу рушницю. Раніше він таких не бачив та й не чув про такі. За одягом, взуттям і шапками хлопець одразу зрозумів, хто стрілок, а хто – його слуги.
Іванко вже потроху розім’яв м’язи, тому тіло слухається його. Він неквапливо, спокійно взяв до рук рушницю і прицілився.
Гловач вже зібрався піти в напрямку до фортеці, але вирішив озирнутися, щоб окинути поглядом поле з тілами вбитих повстанців. Він помітив сполох, димок від пострілу, але нічого зробити не встиг. Куля влучила йому межі очі, і стрілець впав мертвий.
– Це тобі за батька і Мирослава, падлюко, – промовив Іванко. – Шкода, що тебе можна вбити тільки один раз.
Слуги стрільця, побачивши, що він мертвий, кинули його зброю, всі речі, і притьмом кинулися до міста. Там вони повідомили Тадеушу Острозькому про загибель їхнього господаря.
– Шкода, – зітхнув шляхтич, – сьогодні ввечері він мав нас пригостити. А ви тепер як? Може, послужите мені?
Слуги радо погодилися, бо не уявляють свого життя без роботи на якогось шляхтича. Іванко забрав незвичну рушницю, речі вбитого стрільця, і рушив до табору повстанців, де його радо зустріли Вітер, Петрик Сомик і Василь Голобля.
– Де батько? Де Мирослав? – запитав Іванко.
Дізнавшись, де вони, хлопець поспішив до них. Він встиг якраз вчасно, бо поранених вже вклали на вози, валка з якими от-от має вирушити в путь додому на лікування.
– Тато! Мирославе, – кинувся до них Іванко і співчутливо запитав. – Як ви?
– Ми в порядку, – прохрипів Самійло. – Як ти? Чому так довго не приходив?
– Полював на того, хто вас поранив, – відповів Іванко і підняв рушницю вбитого ним Гловача так, щоб батько і Мирослав її побачили.
– То ти його таки вполював? – посміхнувся Мирослав і тут же зойкнув і закусив губу від болю.
– Так. Більше він нікого не вб’є і не поранить.
На той час старший валки подав команду, і колона рушила на схід. Іванко якийсь час ішов поряд з возом, на якому лежить його батько і чоловік його сестри.
– Бажаю вам, щоб ви швидше одужали, – промовив Іванко.
– Дякую тобі, синку, за те, що помстився за нас, – прохрипів батько. – І за тих козаків, яких той клятий лях більше не вб’є.
– Швидше повертайтесь до нас, – сказав козак Вітер, який знайшов їх.
Іванко вклав в руку батька шкіряний гаманець, туго набитий грошима, і відповів на його здивований погляд:
– Це було в того ляха, який поранив тебе, Мирослава й Пилипа Грицая. Бери, бери. І вам гроші знадобляться, і вдовам наших козаків допоможете.
– Дякую, синку. Про вдів – це ти правильно придумав. Ну, до зустрічі.
В Кисляку віз з Самійлом і Мирославом спочатку під’їхав до хати Гардових. Марія побачила козаків у вікно, і вибігла у двір. Пізнала чоловіка, зятя і кинулась на груди Самійлу.
– Ой, горенько моє! – забідкалась Марія, заламуючи в розпуці руки. – Самійлочку! Що з Іванком?
– З ним все добре. Він живий, здоровий. Воює. Сюди привезли тільки поранених.
Марія зітхнула з полегшенням і почала обціловувати шорсткі, неголені щоки чоловіка. Козаки і сусіди зняли Самійла з воза і занесли в хату.
– Ох і важкий же ти, Самійле, – розсміявся один з козаків. – Ми тебе вшістьох несли і то трудно!
Після цього Мирослава повезли до хати його батьків. Люди вже знають, що привезли поранених і кого саме. Оріяна вибігла їм назустріч.
– Мирославе! Любий!
Жінка кинулась обіймати його і цілувати, потім не втрималась і стала плакати.
– Нарешті вдома, – прошепотів Мирослав, – тепер все буде добре. А де діти?
– Не знаєш де? Літають десь цілими днями.
Роман і Руслан, дізнавшись про те, що привезли їх батька, прибігли додому. З порога вони кинулись до Мирослава і теж розрюмсались.
– Не плачте, дітки, ви ж козацькі сини, – кволо попросив Мирослав, – все добре. Я скоро видужаю, от побачите! Ідіть-но до мене, я дуже за вами скучив.
– Тату, а з дядьком Іванком все добре?
– Так. Знаєте, в поляків з’явився дуже влучний стрілець. І рушниця в нього якась незвична, таких більше, мабуть і немає ніде. Стріляє вона рази в півтора далі за наші самопали і мушкети. Він і поранив мене і діда Самійла. Нам пощастило, бо був сильний вітер, який зносив кулі трохи вбік.
– Треба нам діда сьогодні ж провідати, – вставила Оріяна.
– То ваш дядько Іванко прикинувся мертвим і пів дня годин пролежав на полі бою, щоб вистежити того польського стрільця. І таки вистежив і підстрелив, а його рушницю забрав собі.
Оріяна щасливо посміхнулась, пишаючись тим, який в неї братик. Діти також розцвіли від гордості за улюбленого дядька Іванка.
– Так, – посміхнувся Лесь Коберник, – меткість розуму в нашого Іванка така, що позаздрити можна!
– То наш дядько Іванко застрелив самого кращого стрільця всього польського війська? – запитав Роман. – Я виросту і буду таким, як він!
Всі по-дружньому розсміялися.
– Хвалько, – жартує Оріяна, – не кожний може стати таким, як Іванко!
– А я стану! – запевнив Роман.
– І я теж, – додав Руслан.
Мирославу дуже хочеться, щоб діти хотіли стати схожими на нього, але він розуміє, що Іванко насправді дуже кмітливий і вправний козак, не всі такі. Звісно, всі низовики – справжні відчайдухи, але Іванко особливий і виділяється навіть серед козаків.
Мирослав повернувся до дружини і мовив:
– Оріяночко, іди, прямо зараз, провідай батька. Зі мною все буде добре.
– Добре коханий. Дякую тобі за розуміння. Діти, ви зі мною?
– Якщо можна, – зашарівся Руслан, – ми поки побудемо з татом, а до діда збігаємо ввечері.
Роман охоче погодився з думкою брата. Мирослав розчулився від бажання синів.
– Можна, дітки, можна, – усміхнулась Оріяна, пригорнула і поцілувала синочків, потім чоловіка, і поспішила до батька. Зробивши кілька кроків, вона зупинилася, озирнулася і сказала чоловіку: – Дуже шкода, що ти поранений, але добре, що ти вдома!
Після цього вона поспішила до батьків, вже не озираючись. Лесь подивився їй у слід і промовив:
– Кохана жона богом дана.
– Як і смерть, – ледь чутно відповів Мирослав.
– Тату, може тобі щось треба? То ти кажи, ми все зробимо, – мовив Роман.
– Ну ні, діточки, – усміхнувся Лесь, – якщо щось треба, для цього є ми з бабою! Синку, що ти хочеш на обід?
– Хочу плов. Знаєш, це каша із сарацинського зерна (рису) з бараниною і овочами?
– Знаю, синку. Зараз скажу матері, і вона приготує.
Роман повернувся до батька і благально сказав.
– Таточку, якщо можеш, розкажи нам ще раз, як дядько Іванко застрелив самого кращого польського стрільця?
Знову і знову з побожним захопленням слухали хлопчики розповідь батька про подвиг їхнього дядька.