Повстання. Глава 13. Секрет Лисячого яру

Роман і Руслан вийшли гратися за село, але оскільки сьогодні напрочуд спекотно, вони вирішили гратись в Лисячому яру в затінку дерев. Роман з задоволенням приліг на землю і одразу ж насторожився
– Що ти там почув? – помітив Руслан стурбованість брата.
– Коні, – відповів Роман. – Пригнися, щоб тебе не помітили, ми ж не знаємо, хто там скаче.
Руслан також приліг, хоча ховатись тут немає де. Літо жарке, сухе, високої трави ніде немає, навіть під деревами. Кущів поряд також немає.
– Може, переберемося на дерево? – запропонував  Руслан.
Він зосереджено вдивляється в той бік, звідки наближаються кіннотники.
– Ти правий. Тут нас можуть заскочити. Пішли, поки є час.
Хлопчики підхопились на ноги і пригнувшись, ховаючись за невеликим узгірком, побігли до липи, в якої гілки починаються невисоко від землі. Вони швидко залізли на дерево і заховались серед густих гілок.
Тільки вони принишкли, як під ними проїхали троє вершників. Це були кримські татари. Діти навіть на дереві відчули, що одяг татарів просякнув кінським потом.
– Отакої, – прошепотів Роман, але Руслан так подивився на нього, що він одразу замовк.
Татари зупинились в кількох сажнях від липи, на якій сховались брати. Вони почали щось жваво обговорювати. Через якийсь час вони повернули коней і поскакали на північ, об’їжджаючи Кисляк.
– Шкода, що ми не розуміємо їхню мову.
– Це точно, – погодився Руслан. – І дід Самійло, і батько, і дядько Іванко, і Петрик Сомик – всі володіють татарською мовою, а ми з тобою – ні.
– Як думаєш, вони збираються напасти на наше село?
– Не схоже. Мені здається, їх мало, тому вони і об’їхали Кисляк. Мабуть, це татарські лазутчики. Що робитимемо?
Хлопчики замислились.
– Ромчику, ти над тим, що я зараз запропоную, не смійся, добре? Ми ж в Лисячому яру, тут багато нір. Давай, і ми з тобою викопаєм десь тут схованку.
– Щоб виглядала, як лисяча нора? – одразу загорівся Роман. – А вхід зробимо зверху! Прикриємо його дверцятами із ліщини, обмазаними глиною з травою і листям?
– Ні. Хтось може провалитися в таку схованку. Кінь, наприклад. Ми викопаємо велику нору, а вхід прикриємо дверцятами.
– Навіщо прикривати? – здивувався Роман.
– Щоб лиси не облюбували нашу схованку. А як за потреби ми з тобою сховаємось в середині, трохи відкриємо вхід, щоб ззовні здавалося, що це справді лисяча нора. Ну, або нора якоїсь іншої тварини.
Роман на якусь хвильку задумався.
– А може зробимо дві такі схованки? Одну десь тут, а другу біля Собу? Щоб був доступ до води! А то звідси не находишся. Що скажеш?
– Одразу дві схованки? Багато роботи. Земля суха, копати буде важко. Давай спочатку вириємо одну, на березі Собу. Може, там земля вологіша? Тільки треба взяти лопату і якусь торбу, чи шматок мішковини або парусини.
– Для чого?
– А пам’ятаєш, дядько Іванко розповідав, що зайву землю треба відносити подалі? А ми її в річку будемо висипати. Щоб і сліду не було, що там щось копали. Ну що, завтра і почнемо?
– Так. Візьмемо із собою щось з їжі, лопату, мішковину і почнемо!
Але наступного дня несподівано пішов сильний, довготривалий дощ, тож довелось дітям весь день просидіти вдома.
Наступного дня їх мати Оріяна і бабуся Марія пішли на базар до Гайсина, і хлопчики також напросилися з ними, бо їм завжди цікаво в місті, та ще й в ярмарковий день. До того ж на базарі їм завжди купують по цукерці – півнику на паличці.
Але від свого заповзятого наміру брати не відмовились. Отож тільки на третій день вибралися вони до Лисячого яру. Після дощу копати виявилося легко, тож вони змогли за день вирити досить простору схованку в землі.
– Як гадаєш, досить? – запитав Роман.
– На двох, ніби в самий раз. Але якщо з нами буде ще хтось з наших друзів? Або доведеться ховатися тут довго? Вважаю, треба ще розширити.
Вони змогли викопати і застелити сіном одну схованку, виготовити дверцята з лози, а потім їх зовсім перестали випускати за село, бо стало відомо, що в окрузі з’явились татарські роз’їзди. Чоловіки із зброєю в руках тепер і вдень, і вночі пантрують околиці Кисляка.
Козаки з гайсинської фортеці також патрулюють усі усюди, або завчасно довідатися про появу татар. І таки дізналися. В Кисляк прискакав гонець з фортеці і оголосив, що до села із сходу підходить загін татарів із шестисот вершників.
– Поспішайте, – закінчив козак, – біжіть всі до Гайсина. У фортеці ми зможемо вас захистити.
Потік кислячан направився в бік Гайсина. Оскільки Оріяна була на пасіці, сім’я Коберників вирушила з села мало не останніми. Лесь Коберник за два дні до цього наколов босу ногу на товсту голку акації, тож тепер шкутильгає і швидко йти не може.
– Ой, лишенько, – зупинилася раптом Оріяна, – татари!
І дійсно, ординці перерізали шлях з Кисляка до Гайсина. Частина з них скаче берегом Собу, ніби відрізаючи людям шлях до печер первісних людей.
– Що ж його тепер робити?
З фортечних валів озвалися гармати, загриміли вибухи. Почався бій. Зрозумівши, що ясиру в Кисляку не взяти, кримчаки відступили. Оскільки людей полонити вони не змогли, то і село палити не стали, бо пожежа означає, що ясир тут вже взяли.
Татари об’їхали Гайсин зі сходу і помчали на південь до Кучманського шляху. Козаки дали їм вслід ще кілька залпів з гармат.
Але кислячани поки не поспішають повертатися в село, бо ніхто не знає, чи дійсно ординці відступили, чи це така хитрість.
Коберники вирішили іти додому, але їм завадив це зробити новий батюшка. Він вийшов до них від храму і запитав:
– Куди це ви зібрались? Рано ще додому йти. Послухайте моєї поради, пересидіть тут. Мало що ті татари задумали?
– Ви вважаєте, в церкві безпечно? – здивувалась Оріяна.
– Ні. Але поряд є печера, точніше вхід до однієї з печер. Там ми за потреби можемо сховатись. Місця всім вистачить. До того ж там я зробив деякі припаси: харчі, вода, одяг, зброя, смолоскипи. Навіть спати де є, тож там ми будемо в безпеці.
– Дякуємо, – за всіх відповів Лесь і поморщився від болю.
– А що це у вас? – зацікавився батюшка.
– Наколов ногу на акацію. Голка вийшла, але рана не заживає.
– Думаю, я можу вам допомогти, – сказав батюшка.
Він приніс велику миску з водою і Лесь помив ногу. Батюшка тим часом зробив мазь з меду і пшеничного борошна і приклав до рани. Потім прив’язав пов’язку.
– Вам треба якомога менше ходити, брате. До лікування треба відноситись серйозно. Не дай бог що, нова нога вже точно не виросте.
– Гарний жарт, – посміхнувся Лесь, кривлячись від болю.
– Горить щось, – вказав рукою на південь Роман.
Батюшка приклав долоню до лоба і подивився в той бік, що показує хлопчик.
– Там знаходиться село Куна, – відповів батюшка і зітхнув. – Значить, там людолови таки захопили наших людей в полон. Знову поганці безкарно прийшли в християнський край, захопили християнський ясир.
– Сподіваюсь, сюди татари тепер не повернуться? – промовила Оріяна. – Дякуємо вам, отче, ми все таки підемо додому.
– Добре, сестро. Якщо що, ви знаєте дорогу, – посміхнувся батюшка.
Не встигли Коберники відійти від церкви і на триста сажень, як з боку маєтку Яновського на вулицю виїхали татари. Чи це інший загін, чи дійсно кримчаки застосували хитрість, але це точно татари!
– Вони нас поки ще не помітили, треба заховатись, – скрикнув Лесь.
– Де ж тут можна сховатись? Давайте, мерщій, поза хати!
В Леся нога розболілася ще дужче, тому він йде дуже повільно, підстрибуючи від болю на кожному кроці.
– Дітки, – вимогливо сказала Оріяна, – біжіть до церкви. Ми з дідусем прийдемо трохи пізніше. Ну-бо!
Роман з Русланом не стали сперечатися і побігли вперед. Але на церковному подвір’ї вже господарюють татари. Як вони випередили дітей незрозуміло, але тепер сюди не можна.
– Треба мамі дати знати, що сюди йти небезпечно. Біжімо!
Вони пробігли половину дороги, коли побачили, як якийсь кінний татарин в’яже руки матері і дідусеві мотузкою. Після цього він погнав їх кудись в бік Собу.
Діти в розпачі втратили здатність мислити. Від страху, власного безсилля і ненависті в них аж потемніло в очах. Безпорадні сіли вони під великим кущем калини і розплакалися. Втім Руслан скоро почав заспокоюватися.
– Що тепер робити? – розмазуючи сльози по щокам, промовив він.
– Що ми можемо зробити воїну! В нас навіть ножа немає. До того ж їх там може бути декілька. Що, і нам в ясир?
– Може козаки допоможуть? – з надією запитав Руслан.
– Які козаки? З фортеці? Так їх там сотня, а татари меншими загонами ніж 500 чоловіків не ходять. Ні, не стануть козаки просто так вибиратися із-за фортечних мурів і гармат в Кисляк.
– То що нам лишається? – похмуро перепитав Руслан.
– Мамі й діду ми навряд чи можемо допомогти, хоча дуже хочеться бодай спробувати. Може, прослідкуємо, куди той татарин їх повів? А там, бог дасть, щось вигадаємо?
Хлопчики крадькома обстежили весь берег Собу навпроти села, але ні татарина, ні мати, ні діда так і не побачили. Сум без краю наповнив їх дитячі серденятка.
– Залишається одне, сховатися, щоб нас самих не полонили.
– Де ж тут можна сховатися?
– Тут – ні де. Але що, ми з тобою дарма схованку в Лисячому яру викопали? Йдемо туди, там пересидимо. Тільки поїсти щось треба.
– Давай на городах ріпи наберемо, її можна сировою їсти. З голоду не пропадемо.
Хлопчики так і зробили. На чужих городах вибрали ріпу, огірки, смородину і тишком, нишком, ховаючись за високими мальвами, направилися до Лисячого яру. Там нікого і нічого підозрілого не виявили. Вони поїли, попили води з Собу і полізли в свою схованку.
Спочатку діти повністю прикрили вхід плетеними з лози дверцятами, але майже одразу стало душно і жарко, тож вони трохи відкрили вхід. Ззовні тепер їх схованка дійсно схожа на лисячу нору. 
Вони заснули в глибокій журбі за мамою і дідом Лесем. Вночі вони просиналися при найменшому шереху. Спали довго, бо втомились і перехвилювалися. Після того, як вони прокинулися, довго прислухалися. Потім вибралися назовні, вмилися і поснідали.
– То що, брате, підемо в село? Подивимось, що там і як?
– Ні. Я втомився. А якщо там ще є татари? Заради чого ризикувати? Пропоную почекати до завтра, а тоді вже обережно підемо.
Весь день хлопчики відпочивали і лили сльози за мамою. Поїли один раз, хоча їсти є шо. Заснули коли вже сутеніло. Наступного дня не поспішаючи повернулись в Кисляк.
На їх подив в дворі вони побачили згорьовану матір. Вона марудиться, не знаючи, куди себе подіти. Видно, що в цій родині панують горе та біда.
– Мамо! Матінко! – наввипередки кинулись вони до Оріяни. – Звідки ти тут? Ми ж бачили, як тебе з дідусем полонив татарин!
– Ми вас шукали над Собом але навіть не побачили! Як ти звільнилась?
Не перестаючи плакати, обіймати і цілувати діточок, Оріяна відповіла.
– А то був ніякий не татарин. То наш батюшка перевдягнувся в татарина і під його виглядом ніби полонив нас, а насправді на очах в кримчаків відвів нас у безпечне місце. А де були ви? Ми думали, що це ви потрапили в бусурманські лабети!
– В Лисячому яру. Там в нас є таємна схованка, в ній ми і відсиділися.
– Як ви дізнались про ту схованку? – здивувалась мати.
– Так ми самі її і викопали і обладнали!
– Які ви в мене молодці! Покажете мені якось її, щоб я знала, де вас в разі потреби шукати.
Опираючись на костур з хати вийшов Лесь і хвацько підкрутив довгого вуса.
– А що, батьку, – посміхнулась Оріяна, – чи бачили таку чудасію?
– Я все чув, доню. Нічого не скажеш, хлопці в нас метикуваті! Відвага і кмітливість притаманні нашим діточкам! І милосердний бог завжди з нами.
– І не кажіть, тату, – щасливо всміхнулася Оріяна, – самі врятувались та ще й нас намагались врятувати! Такі малі, а сила в них вже незбагненна. Батько вами пишатиметься!
Діти зашарілися на радощах від похвали, потім Руслан запитав:
– Я бачу, Кисляк татари не спалили? Це тому, що нікого з наших людей не захопили в полон?
– Так, синку. Кислячани правильно зробили, що залишились у фортеці. Тільки ми з вами поспішили повернутися, але нам пощастило і ми вціліли.
Тут до них підійшов дід Лесь, нахилився і поцілував діточок в маківки. Всі помітили, що в нього із старечих очей течуть сльози.
– Ви чого, тату? – стурбовано запитала Оріяна. – Болить?
– Та то я від щастя, доню! Така радість – хлопчики наші повернулись!
Оріяна не встигла нічого відповісти, бо до воріт прискакав якийсь вершник і зупинив коня. Коберники повернулись і побачили батюшку.
– Отакої! – радісно промовив батюшка. – Я як відчував, що є гарні новини! Діти, а де ж ви були? Ми з чоловіками, здається, все навкруги обнишпорили в пошуках вас! Не знали вже, де ще шукати.
– Отче, а в них, виявляється, є схованка в Лисячому яру, схожа на лисячу нору. В ній вони і ховались весь цей час.
– Що можу сказати, кмітливі і хоробрі ваші дітлахи не по рокам. Не кожна дитина в їх віці змогла б так. Видно вже зараз, що з них вийдуть гарні козаки. Ну що ж, залишайтесь з богом, а я поїду свічку за вас всіх поставлю! Молодці, хлопці, – підморгнув батюшка дітям і поїхав до церкви.
Дізнавшись, що знайшлися Роман і Руслан, до Гардових потяглися сусіди, щоб розділити з ними цю безмежну радість.
– Хліб та сіль, пане Лесю!
– Хліб та сіль, пані Оріяно!
– Ой, – кинулася Оріяна, – а в мене ж ще не варено!
Вона поспішила готувати обід, а сусіди обступили дітей.
– Розкажіть, як ви змогли врятуватися? Татари ж все село оточили? Здається, рятунку не було ніде, – запитав Блажко Бажан.
– А ми туди – шусть, а туди  хрусь, – відповідає Руслан, – а тоді навпрошки та навкружки – і вже там нас нема де були, а де не було, то будемо!
– Молодці! – сміються люди над такою відповіддю.
– Справжні одчайдухи! Одним словом – кислячани! – з посмішкою мовив Серафим Левицький. – Ну й наробили ви переполоху, хлопчики! Але богу дякувати, все закінчилося так добре!
І хоча діти довіряють всім односельцям без винятку, про свою таємну схованку в Лисячому яру вони не проговорилися. Тож схованка їх в Лисячому яру так і залишилась таємницею.
Батюшка на зворотному шляху заїхав до Марії Гардової, і вона прибігла до обійстя Коберників, щоб побачити своїх онуків.
– Романочку! Русланчику! – кинулась Марія до дітей.
Коли сусіди зрозуміли, що Оріяна тільки збирається готувати, вони розійшлися по домівкам і позносили все, що в кого було. Під старою, крислатою яблунею накрили довгий стіл, і святкували повернення дітей, як велике свято, до самого пізнього вечора.
Поручик Яновський, дізнавшись, що Роман і Руслан самі повернулися додому живі, здорові, прислав Оріяні медовухи, горілки, хліба та цілого запеченого барана.
Вже Роман і Руслан позасинали, а люди все ще не хочуть розходитися, бо сьогодні їм всім так добре на душі. Щаслива Оріяна дивиться і не може надивитися на своїх синочків. Хтось приніс стару тридцяти струнну кобзу і потяглися душевні пісні.
Сьогодні щаслива не тільки родина Коберників, а з ними й увесь Кисляк.