Повстання. Глава 14. Поранення

Півсотня кислячан знаходились в розвідці на південний захід від Брацлава, коли вони потрапили в засідку кримчаків. Ординці мовчки почали стріляти по козакам, чого запорожці не очікували. До того ж татар в десятеро більше.
Мирославу Кобернику татарська стріла вп’ялася в живіт. Він обламав її, залишивши вістря глибоко в животі, і озирнувся на всі боки. Вдалині в північному напрямку неясно вимальовується ліс. До нього і направив козак свого коня, який також поранений трьома стрілами. Козак цього не помітив, тому квапився, поспішав і підганяв коня.
Від утрати крові і болю Мирослав на якийсь час втратив свідомість, але з сідла не випав. Якийсь час поранений кінь ніс козака подалі від місця бою. Він важко сопів і постогнував. Потім і сам кінь, який вже ледве чвалав, витративши всі сили, впав в знемозі.
Мирослав впав на землю, вдарився, глухо скрикнув і опритомнів. Вірний кінь таки доніс його до рятівного лісу. Козак почув вий. Сумніву не має – це виють вовки.
Хоч як важко пораненому, Мирослав насилу підвівся і зумів влізти на стару ялину. Тільки-но він зручно всівся на двох грубих гіляках, як з гущавини вибігла зграя лютих від голоду вовків.
Вони побачили вбитого коня і накинулись на нього. Козак уявив, що могло бути, якби він не зміг залізти на дерево, і йому стало не по собі. Він задумався, намагаючись осмислити своє становище. І від усвідомлення того, що з ним відбувається, йому стало погано.
На ніч зграя залишилася біля коня. Настала жахлива, холодна ніч. Сидіти на гілках надзвичайно незручно, але іншого виходу немає. Мирослав загорнувся в попону, щоб зігрітися.
Цієї ночі він так і не зміг заснути. Сильний біль і присутність вовків не давали йому це зробити. Козаку треба перечекати, доки вовки не підуть звідси. Спати йому хочеться так, що аж очі злипаються.
Коли розвиднилося, Мирослав здогадався прив’язати себе мотузкою до гілки. Після цього він зміг заснути. Спав він недовго, як вміють спати розвідники. Але навіть нетривалий сон додав йому сил.
Він відчув також, що зголоднів. Козак дістав із торби сухарі і почав їх гризти. Який не який, а все-таки сніданок.
Один з вовків задер голову і завив на Мирослава.
– А оце вже тобі зась, – мовив козак, – тримай кишеню ширше. Мене ви не отримаєте! На мене чекають Оріяна, Роман і Руслан, мати і батько! Та ще багато хороших людей. Забирайтесь звідси!
Після згадки про рідних, козак посумнів. Сильний біль знову нагадав про себе. Він чесно подумав, що з таким пораненням він навряд чи довго протягне.
– Виходить, така моя доля, – сумно промовив він сам до себе. – Пробачте, дітки. Вибач, кохана. Не зміг я вберегтися.
Він став пригадувати приємні моменти із свого життя з Оріяною і, знаходячись в полоні світлих і хвилюючих спогадів, знову чи то заснув, чи втратив свідомість.
Вовки і на наступну ніч залишились біля обгризеного ними коня. Мирослав то поринав в напівзабуття, то приходив до тями. В голові його все перемішалося, він часто марив.
– Оріяночко! Кохана моя! Єдина моя! Нікого я не любив, і не полюблю. Тільки тебе! Як і раніше я безтямно кохаю тебе!
– Синочки, рідні мої, бережи вас Цариця Небесна та сила божа! Як же я вас люблю! Я безмежно вдячний богу, що він дарував вас мені!
Іноді йому здавалось, що він вже помирає, та це його вже не лякало.
– Пробач мені, боже, гріхи мої тяжкі. Прийми душу мою.
Наступного дня, доївши коня, зграя вовків ліниво побігла в глиб лісу. Деякі з вовків несуть в зубах великі шматки м’яса. Це для старих вовків, які самі вже не можуть полювати і ховаються в барлогах.
Мирослав навіть не повірив тому, що вовки залишили його, і ще півдня просидів на дереві. Потім зліз з ялини. Він повис на нижній гілці на руках, але оскільки сил в нього майже немає, та й рана сильно болить, він впав.
Козак полежав якийсь час, потім ледве підвівся і притиснувся спиною до дерева. Тільки тепер він ясно зрозумів, що іти не зможе. Від безсилля і відчаю, покорившись своїй долі, хлопець у знемозі сів на землю.
Він зовсім знесилів, закрив очі, знову згадуючи кохану дружину і дітей. Аж раптом він почув голос Петрика Сомика.
– Йдіть сюди! Агов! Він тут! Знайшов!
Це було так несподівано, що Мирослав сам собі не повірив і вирішив, що він спить і це йому сниться.
– Непритомний? – долинув до його слуху ніби здалеку голос Іванка.
– Притомний, – відповів Лаврін Чуб, який прибіг швидше за інших.
– Живий, – радо мовив Іванко, схвильований не менше за Мирослава. – Здрастуй, братику!
– Як ви мене знайшли? – спитав кволо Мирослав.
– Дуже хотіли, от і знайшли, – жартома відповів Лаврін. – Радій, твої лихі пригоди скінчилися!
– Не пригоди, – закусив до крові губу від болю Мирослав і приречено сказав, – а саме життя кінчається. Я дуже радий, що ви мене знайшли, і я помру серед вас.
Він так і лежить, не маючи змоги підвестись на ноги. Від його слів всім стало трохи моторошно.
– Чого це ти помирати зібрався? – докірливо спитав Іванко.
– Подивись. Обломив стрілу, а вістря в животі залишилось. Сил зовсім немає.
– А ми знаємо. Лаврін бачив, як тебе поранили, і як ти стрілу обломив. Одним словом, з нами приїхав місцевий знахар. Самий кращий в тутешніх місцях. Зараз він виріже тобі те вістря, зашиє і обробить рану. Він докладе всіх зусиль, щоб поставити тебе на ноги.
– Так що житимеш, братику! – додав Петрик.
– Це ж, мабуть, боляче, – зітхнув Мирослав.
– Не тужи. Придумаємо щось, – сказав той самий знахар, скрипучим, старечим голосом. – Здрастуй, синку. Горілку п’єш?
– А хто ж її не п’є, батьку? Чи я нехрист який?
– Ну то готуйся, треба випити якомога більше, щоб менше біль відчувати. А я поки приготую все необхідне для того, щоб дістати з тебе те непотрібне залізяччя.
Лаврін з готовністю одразу дістав баклажку з горілкою.
– Тобі зробити її гарячою чи будеш таку, як є? Я все одно вогонь буду розводити, щоб води нагріти.
– Давай таку, бо сил вже немає терпіти той біль. Змучився я зовсім. Скоріше б вже витягти те вістря.
– Не спіши жити, синку, – тепло промовив знахар, – все минеться, і все буде добре! Покладись на мене. Пий вже.
Знахар поклав пораненому руку на лоба. Підкуплений душевністю діда, Мирослав випив повний кухоль, закашлявся і скривився.
– Ох і міцна! Давно я такої не пив.
Лаврін кашлянув і налив собі пів кухля горілки.
– Ми ж не на війні, значить, не гріх трохи випити. За твоє здоров’я, хлопче!
Знесилений Мирослав швидко захмелів. Після цього знахар заспішив і взявся за діло. За допомогою Лавріна дід розрізав закривавлену тканину, якою перев’язана рана, потім промив живіт навколо неї. Мирослав втратив свідомість.
– Воно й на добре. Хлопці, якщо боїтесь – можете не дивитися. Я і сам впораюсь, – мовив дідок і підбадьорив Мирослава. – Тримайся, синку! 
Петрик дійсно боязко позирає в бік знахаря, хоча готовий в любу мить прийти на допомогу. Лаврін, потоптавшись на місці, відійшов у бік. Іванко незворушно дивиться на те, що робить знахар.
А той розрізав рану і витягнув залізними щипцями шматок стріли з вістрям. Мирослав застогнав і скривився.
– Повезло, – сказав знахар, – буває, древко обломиться так, що глибоко в рані залишається тільки наконечник стріли. А тут з першої спроби вістря витягнув! І рана чиста!
– Що тепер? – запитав Іванко. – Коли його можна буде перенести до воза?
– Який ти швидкий, – розсміявся знахар. – Треба ще прикласти лікувальну мазь, а потім перев’язати рану.
– А зашивати рану ви не будете? – здивувався Петрик.
– Не сьогодні. Бачите, шкіра по краях рани вже відмирає? Через два-три дні, а, може й через п’ять я її обсічу, а тоді вже можна бути зашити.
Поки знахар робив необхідне, Лаврін забрав з-під залишків коня сідло, уздечку, стремена і витер їх вологою ганчіркою.
Після перев’язки Мирослава поклали на попону і понесли до узлісся. Там з кіньми і возом на них терпляче чекає Василь Голобля, сторожко дивлячись по сторонам.
– Ну, як він? – кинувся Голобля до товаришів.
– Жити буде, – усміхнувся знахар, – не переживай. Все добре.
Мирослава поклали на товстий шар сіна, яким встелений віз, і повезли до села, в якому живе знахар. На відміну від інших сіл, це розташувалось не біля річки, а в глибокому вибалку в лісі. Хата знахаря сама крайня біля дерев.
– Може, покладемо хлопця в сіновалці? – запропонував дідок. – Там повітря свіже, можна сказати, цілюще?
Так і зробили. Разом з Мирославом розташувався й Іванко, щоб приглядати за товаришем. Той проспав цілу добу. Коли він прокинувся, знахар як раз був коло нього.
– Добрий день. Ну, як ти, синку?
– Краще, – вимучено посміхнувся Мирослав. – Болить, але вже якось по іншому. Можна терпіти. Спасибі вам велике. Витягли наконечник стріли?
– Так. На твоє щастя він був неглибоко, тож я його дістав з першого разу, а так буває не завжди. Он він лежить на дошці.
Хлопець скосив очі і побачив той невеличкий шматочок заліза, який замалим не позбавив його життя.
– А як вас звати? – запитав Мирослав. Він спробував вмоститися зручніше і застогнав від болю.
– Дід Гордій. Так мене всі кличуть. Їсти хочеш? Зараз тобі Лаврін принесе твій сніданок. Василь для цього діла спеціально курку зарубав тобі на супчик.
Дізнавшись, що Мирослав прокинувся, прийшли всі: й Іванко, і Петрик, і Лаврін, і Василь. Вони вітають братчика, і з задоволенням спостерігають за тим як він з апетитом снідає. Поївши й подякувавши, Мирослав запитав:
– А чим тоді закінчився бій? Ну, в якому мене поранили.
– Ми дали залп із самопалів, потім вистрілили з пістолів, в кого вони були, а тоді почали тікати. З півсотні живими вирвалися з тієї засідки всього18 чоловік. Інші загинули. Ще ось ти живий, тож разом вийшло 19.
– Все, хлопці, – наказовим тоном сказав дід Гордій, – пораненому потрібен спокій. Тому ви йдіть, а він нехай спочиває, набирається сил.
– А де решта наших? – запитав Мирослав.
– В Кисляку. Вони майже всі поранені. І коні також. Лікуються.
– Дякую вам, браття, що врятували мене.
– Облиш, – махнув рукою Іванко, – хіба могло бути інакше?
Знахар залишився біля пораненого, а козаки відійшли до хати. Там вони чекають на діда Гордія. Він розпалив якусь траву, від якої приємно запахло.
– Татарське зілля? – одразу впізнав ці пахощі Мирослав.
– Так. З трійці залишилося. Як висохло, я його перетер на порох. Воно лікує.
– Я знаю.
Нарешті, знахар повернувся до хати.
– Скажіть, батьку, можуть нас татари тут знайти? – запитав Лаврін.
– Хто ж його знає? Раніше завжди повз нас проходили, бо йдуть берегом Бугу і поспішають вглиб Речі Посполитої. Ми човни свої не випадково на березі річки не тримаємо, а ховаємо їх, щоб із-за них не почали нас шукати. А що?
– Та неспокій якийсь і сумнів на душі, – відповів Іванко.
– Ви ось що, хлопці. В мене в лісі неподалік звідси викопана землянка. Пішли, я вам покажу її. Якщо яка небезпека – татари чи ляхи, ви зможете пересидіти її там. І товариша свого туди заберете. Коней тільки втратите. Але життя людини цінніше.
Знахар відвів запорожців у ліс і показав свою схованку.
– Якби ви нам її не показали, – визнав Голобля, – ми б її самі ні за що не знайшли!
– Діду, ще раз дякуємо за нашого друга, – сказав Іванко. – А тепер кажіть, що ми можемо для вас зробити? Ми ж у вас ще кілька днів будемо, тож час є.
– Не сидиться просто так? Що то – молоді! Ну що, – задумався дід Гордій, – біля лісу живу, звірини різної тут багато водиться. Може наріжете гілок ліщини і новий тин сплетете? Сіна треба накосити. Просто сходіть в ліс, грибів назбирайте. Дуже я їх полюбляю!
– Ми з радістю!
І козаки заходилися біля справ по господарству. Мирослав йде на поправку не так швидко, як сподівався знахар, тому козакам довелось затриматися в гостинного діда Гордія на цілих десять днів. За ці дні козаки переробили силу-силенну різної роботи по хазяйству.
Нарешті Мирослав сказав, що він може вирушати в дорогу.
– Справді? – перепитав Іванко. – Ми всі, звісно, також з нетерпінням чекаємо на повернення додому, але ти не геройствуй. Якщо треба ще побути тут, щоб набратись сил – ми почекаємо.
– Та ні, я дійсно почуваю себе добре, можемо вирушати.
Мирослав і всі козаки ще раз подякували діду Гордію і почали сідлати коней. Знахар заметушився.
– Хлопці, як же так просто їхати? Постривайте! Давайте, я вас нагодую в дорогу! Не можна ж їхати натщесерце!
– Дякуємо, батьку. Коли ваша ласка, ми їжу із собою візьмемо. Поснідаємо вже, як зголодніємо.
Обійнявшись із знахарем, кислячани сіли верхи і поїхали на схід. Вони ще не встигли добратися до узлісся, як Іванко, що їде першим, застережливо підняв руку і зупинив коня. За ним зупинилися й усі інші козаки. Іванко показав рукою з нагайкою на південний схід.
З пагорка в бік села, де живе знахар, спускаються озброєні поляки.
– Чи не нас вони, бува, шукають?
– Чи не загрожує, часом, небезпека діду Гордію? Петрику, повернись і поспостерігай. Ми тебе чекатимемо тут. Коня залиш.
В Мирослава, який завдячує дідові життям, прискорено забилося серце, ніби він пробіг не одну версту.
Петрик добрався до подвір’я діда Гордія раніше поляків і встиг забратися на дерево, щоб звідти спостерігати за всім. Тим часом ляхи в’їхали у двір знахаря. Всі вони зловороже дивляться на старого знахаря.
– Що, діду, – не привітавшись, спитав шляхтич, що командує загоном жовнірів, – кажуть люди, лікуванням займаєшся?
Кілька вершників спішилися і, не спитавши дозволу в господаря, не вельми переймаючись його почуттями, почали обшукувати хату, сіновал, хлів.
– Займаюсь, – не став заперечувати знахар, щиро дивуючись з недоречного питання, – комусь же треба цим займатись? І вас, мабуть, добродію, за потреби хтось лікує?
Поляк підійшов до діда впритул. В нього на обличчі написано, що він хворобливо підозріливий. Одразу зрозуміло, що перечити йому небезпечно, проте знахар сміливо глянув йому у вічі.
– І зараз когось лікуєш? – пронизливо і допитливо, навіть з підозрою подивився в очі знахарю шляхтич.
– І зараз лікую, – сухо відповів дід.
– Кого? – зло запитав шляхтич, дедалі більше втрачаючи терпець.
– Косулю. Лапку вона зламала. Он вона у хлівчику.
Знахар тримається з гідністю. З хліва визирнув жовнір і доповів шляхтичу.
– Так і є, пане Зигмунде. Тут косуля, лапка в неї обкладена лубками і перев’язана. Все так, як цей травник каже.
Збитий цими словами з пантелику пан Зигмунд мовчки подивився на знахаря.
– А що в домі? – повернувся шляхтич до тих жовнірів, що обшукували хату.
– Нічого, пане хорунжий. Кружка із залишками молока, одна тарілка, одна ложка, – бридливо скривившись, відповів жовнір. – Інший посуд чистий, сухий. Від хлібини відрізано тільки один кусень. Видно, що дід снідав сам. Гостей в нього не було. Нічого підозрілого.
В цей час за плетеною огорожею пробігла якась дика звірина. Шляхтич подивився в той бік, на новий тин, але нічого не сказав.  Для Петрика, якому незручно на гілці, час минає повільно.
– По коням, – нарешті скомандував шляхтич.
– Ви вже їдете, пане? – щиро здивувався знахар. – Я думав, хтось з вас потребує моєї допомоги? Ні?
– Не потребуємо, – неуважно промовив хорунжий. – Але тепер дорогу знаємо, так що за потреби – звернемось. За мною!
Коли поляки від’їхали, Петрик дочекався, поки стихнув тупіт копит, сплигнув з дерева і став розминати ноги. Потім підійшов до знахаря, який присів на ослоні.
– А добре, що ми не стали снідати у вас, батьку. Мали б ви зараз із-за нас клопіт.
– І не кажи, синку. А ти звідки тут? Спостерігав, чим тут все закінчиться?
– Якби вам щось загрожувало – ми б за вас вступилися.
– Диваки ви та й годі, – осудливо промовив дід Гордій, – ляхів – сто! А вас п’ятеро. Це значить, двадцятеро на одного. Щоб ви зробили? Загинули б разом зі мною та й усе. Я, звісно, знаю, що козаки – відчайдухи, але так не можна.
– Можна, – вперто мовив Петрик.
– Вам воювати треба, громити ляхів, татар і турків. Запам’ятай, синку, на вас весь наш народ дивиться з надією, а ви за одного діда готові загинути. Іди вже. І їдьте звідси якомога швидше. Ляхи не спроста тут нишпорять, не інакше шукають когось.
Петрик ще раз подякував дідові за все, і поспішив до братчиків, які вже зачекались на нього.
– Що там, Петрику?
– Богу дякувати, все добре. Ляхи шукають когось, може, і нас, але діда не зачепили. Обдивились все і поїхали. Добре, що ми не снідали у знахаря, бо жовніри перевірили навіть, скільки чистих і сухих тарілок, ложок і кухлів!
– Хай йому грець! Навіть так? – здивувався Іванко. – Дійсно добре, що ми їжу взяли із собою. То що скажеш, можемо ми вже їхати далі чи поляки десь поряд?
– З обійстя діда вони поїхали в тому напрямку, звідки і з’явилися.
– Щось ми їх не бачили. Може, вони на узліссі чекають, чи не виїде хто з лісу? А тоді наздоженуть? Пропоную перечекати і тим часом поснідати.
Запорожці всілися півколом на траву і почали снідати. Поки козаки їли, ляхи таки виїхали з лісу і подалися за той пагорб, з якого вранці і прискакали. Кислячани почекали ще трохи і теж вирушили в путь.
Але їх ніхто не переслідує. Запорожці в дорозі були обережними, поверталися, не поспішаючи, тож доїхали до Кисляка спокійно.
В Мирослава солодко тьохнуло серце, коли він під’їхав до батьківської хати. Двері розчинилися, і на ганок вибігла Оріяна.
– Любий! – кинулась вона до чоловіка. – Дітки! Тато приїхав!
Лесь випередив онучат і раніше за них швидко вийшов із хати.
– Синку! Живий! Знайшли таки тебе хлопці! – вигукнув розчулений і щасливий батько. – Як ти?
– Вже в порядку. Не хвилюйся, – слабко посміхнувся виснажений їздою але щасливий Мирослав.