Поранення. Глава 15. Фланговий удар

В розташуванні Кисляківського куреня з’явився ставний вершник в червоному жупані на білому коні. Ним виявився сам гетьман Криштоф Косинський. 
– Моє шанування! – поспішив до нього курінний отаман Самійло Гардовий і, зупинившись, шанобливо вклонився. – Ви до нас?
– Так. Гукай гайсинського сотника.
Самійло кивнув Мирославу, і той одразу пішов до наметів гайсинських реєстровців. За кілька хвилин він повернувся з сотником Ладиславом Бандуркою. Гетьман вже спішився і обперся об воза.
– Слухайте, яка справа. Попереду нас великі сили Острозького і Вишневецького, які значно переважають нас в піхоті, важкій кавалерії та артилерії. Пробиватися крізь їхні бойові порядки – справжнє самогубство.
І Самійло і Ладислав вже зрозуміли, чого від них треба, але мовчки слухають і не перебивають гетьмана.
– На південь від нас ріка Південний Буг, а човнів, дубів в нас обмаль. Якщо і зробити плоти, то гребти проти течії, практично на виду у ворога – справа важка й ризикована. Розраховувати на успіх в таких умовах – не розумно. До того ж більша частина нашого війська, прямо скажу, озброєна кепсько.
Косинський на мить замовк, потім продовжив.
– Тому завдання таке – їдете на північ від містечка Немирів лівим берегом річки Устя. Треба знайти міст або брід через неї, якщо він охороняється – захопити його. Тоді ми зможемо вдарити у фланг ляхам і не дати їм скористатися їхньою чисельною перевагою.
– Зрозуміло, пане гетьмане. Коли виступати?
– Збирайтеся і вирушайте. Чим швидше – тим краще.
Після того, як гетьман поїхав далі, Самійло з Бандуркою вирішили для того, щоб було швидше, одразу відправити в розвідку десяток Карпа Журби, а самим їхати слідом.
Куреню запорожців і сотні реєстровців знадобилось кілька годин, щоб зібрати намети, різне майно, харчі, навантажити вози, запрягти коней.
Вони проїхали п’ятнадцять верст на північ від Немирова, коли зустріли Ореста Злидню, який скаче до них з новиною.
– Доповідай, – коротко сказав сотник.
– Є! І брід є, і міст. Брід охороняє пів сотня жовнірів, а міст – сотня.
– Охорона на нашому березі річки? – запитав Самійло.
– Ні. На протилежному.
– Погано. Але нічого, будемо думати, як захопити і утримати і брід, і міст.
Козаки отаборились за дві версти від броду, щоб не виявити себе раніше. Отаман із сотником поїхали подивитися на брід і міст.
– Що думаєш, Ладиславе?
– Через міст натягнуто залізні цепи. Порвати чи розрубати їх неможливо. Їхати через брід – охорона може почути і здійняти тривогу. Значить, треба зробити плоти і вночі переплисти на той берег, перебити охорону. Думаю, для цього вистачить сорок козаків.
– Згоден. Так і зробимо.
Коли козаки вже збирались рубати дерева, щоб в’язати тороки (плоти) повернулися з розвідки десятник Журба і Назар Одарич. 
Журба доповів, що неподалік є село Тумани, в якому можна взяти човни з веслами, і не витрачати час на виготовлення плотів. Козаки звільнили півтора десятки возів, з’їздили до села і привезли звідти три десятки човнів.
Під ранок, коли сон найміцніший, сотня козаків нишком перепливла на правий берег річки Устя між бродом і мостом. Спочатку вони хутко перебили охоронців біля броду, які не спали, потім тих, хто відпочивав. Затим кінні козаки зав’язали коням роти, щоб ті не заіржали і не збудили решту охоронців й перейшли бродом на правий берег.
Після цього тихо підібралися до охорони мосту і знищили всіх охоронців біля нього. Сотник Бандурка одразу відправив двох гонців до Косинського з радісною звісткою.
– Ладиславе, – похмуро мовив Самійло, знервовано поглядаючи в той бік, звідки можуть з’явитися вороги, – якщо наші війська прийдуть не швидко, а вороги виявлять, що ми захопили переправи – ми можемо їх не втримати.
– Значить, треба готуватись до оборони.
Козаки і селяни з села Тумани поховали вбитих ворогів і почали копати землю й насипати високі вали перед обидвома переправами. На верху валів вирили шанці. На землі почали плести один біля одного два ряди тину з гілок ліщини. Простір між ними засипали землею. На обидва вали встановили по два фальконети калібром в два дюйми.
І хоча частина козаків перевдягнулася в польський одяг, вивідачі Острозького таки дізнались про захоплення обох переправ через річку Устю. Вже перед обідом ворожі війська здійснили першу спробу відбити брід і міст.
Дві тисячі жовнірів пішли в атаки, але вони ніяк не розраховували на те, що козаки встигнуть вирити «вовчі ями», тому перша атака захлинулася дуже швидко. Коли перші ряди кінноти влетіли в пастки, а решту накрили залпи з козацьких мушкетів і фальконетів, ворог відступив.
– Ну що, – радісно мовив Самійло, обтираючи піт з чола, – ніби все добре?
– Поки так, – уважно дивиться в той бік, куди відступили вороги, Бандурка, – але їх тут тисячі. Добре, що ми встигли насипати вали. Думаю, вони скоро знову підуть на приступ.
– Тільки б наші не забарилися, – сказав Самійло.
Ні отаман, ні сотник ще не знають, що Острозький з Вишневецьким разом вдарили на військо Косинського. Тому гетьман поки не зміг прислати нікого для того, щоб скориставшись переправами, нанести неприятелю флангового удару.
Не встигли Самійло з Ладиславом договорити, як вороги пішли в нову атаку. На цей раз вони ведуть себе обережно, не поспішають, щоб не попасти у «вовчі ями». Але ця неквапливість і обережність зіграли з ними поганий жарт
Із-за того, що вони пересуваються повільно, козаки мають вдосталь часу, щоб перезаряджати вогнепальну зброю. Тому другу атаку козаки відбили також досить легко.
– Ну що, – задоволено сказав Голобля, – показали нам недоляшки хвости своїх коней!
Самійло з подивом озирнувся на голос.
– Пане Василю, а ти чого тут?
– Як то, чому? Де всі – там і я.
– Так не годиться. А обід хто буде готувати? Чи ти хочеш, щоб хлопцям довелось чекати обід до вечора і всі залишалися голодними? Де казани і продукти?
– На тому березі, на возах.
– Бери стільки людей, скільки треба і перенесіть сюди все необхідне для приготування їжі. І щоб обід був вчасно!
До вечора противник здійснив ще одну атаку одночасно на охорону броду і моста, але козаки стоять міцно, непохитно, тож і на цей раз їм вдалося відбитися, і вороги знову відступили ні з чим.
Самійло відправив до гетьмана Косинського ще двох гонців. Голобля не втерпів і знову піднявся на вал, де знаходиться курінний отаман.
– Пане отамане, – звернувся Василь до Самійла, – я теж хочу ворога бити!
– Встигнеш. Твоє від тебе не втече, а поки займися посудом і приготуванням вечері.
Деякі козаки розсміялися. Голобля образився.
– Вам смішки, а мені нітрішки. Вдома запитають – як я воюю, а що говорити, як мені і сказати нічого? Я теж хочу боротися з противником! – не вгавав кашовар.
– Ну, годі вже! Пане Василю, давай спитай козаків, що вони обирають – чи щоб ти воював, чи щоб смачно і вчасно їх годував? Як козаки скажуть – так і буде.
Голобля навіть не став питати, засопів ображено, з досади почухав потилицю, махнув рукою і пішов до казанів. До слуху Самійла долинуло:
– А бодай тобі.
Потім Голобля ще щось пробурмотів нерозбірливо. Видно, що він ніяк не може примиритися з тим, що воювати йому не доведеться.
– І навіщо я сам визвався бути кухаром? – докоряє він собі. – Трясця!
– Пане Василю, не лайся! Тобі не личить! – зауважив Самійло.
– Ну, да. Кому страва, а кому слава, – відповів засмучений, насуплений і незвично зосереджений Голобля.
Ранок наступного дня розпочався з нової атаки. За цей день ворог двічі намагався погромити козаків, прагнучі будь що відбити переправи, проте нічого в нього не вийшло. Козаки запекло боронились і хоч як настирливо лізли жовніри, відбили обидві атаки.
Після бою невеселі думки охопили сотника Бандурку.
– Пороху, куль та ядер майже не залишилося, – трохи збентежено сказав сотник курінному отаману, – наступну атаку будемо відбивати з луків і шаблями. Як то воно буде?
– Буде так, як бог дасть, – бадьоро відповів Самійло, хоча гіркі думи обсіли і його, тільки він не хоче це показати. – Треба буде зранку ще гонця відправити до гетьмана.
Іванко ліг відпочивати вже як повний місяць сходив у небі і проглядав через туман жовтуватим сяйвом. Засинаючи, козак почув, як сотник Бандурка каже вартовому:
– Гнате, ти тільки добре пильнуй.
Хлопець розплющив очі. Поряд з сотником Іванко побачив батька. Всі ці дні вони від ранку до пізнього вечора були на ногах. Видно, що обом і зараз отаманам не до сну. Цієї ночі в таборі взагалі мало хто спав.
А наступного ранку ще вдосвіта нарешті прибув козацький полк під командуванням полковника Федора Полоуса. Побачивши їх кислячани і гайсинчани зрадувалися. Отамани зітхнули із полегшенням. Дні великого хвилювання пройшли.
– Дякувати богу! Дочекалися, – не тямлячи себе від радості сказав Голобля.
– Здоровенькі були! – вітаються полоусівці.
– Тепер будемо! – жартує Арсен Дрімайло.
Для охорони переправ козаки привезли і порох, і свинець для куль, і ядра. Кислячани і гайсинські реєстровці повеселіли й одразу зайнялись відливанням куль.
Коли вояки Острозького пішли в шосту атаку, козаки майже не стріляли і підпустили їх мало не до самих валів.
– А що, панове, – радіє один із шляхтичів, – чи не говорив я, що в цих лотрів вже не залишилося ні пороху, ні куль? Тепер ми їх візьмемо голіруч!
– Пихаті самолюби, – сплюнув Мирослав.
Якою ж несподіванкою для ляхів виявився град куль і ядер, а потім кінна контратака полку Полоуса! Над полем бою лунають бойові кличі, приперчені солоними словечками. Погромивши ворога, Полоус повів своїх козаків далі.
– Пане Гардовий, – мовив він на прощання, – ніхто не відає, як там воно в нас складеться, тому продовжуйте боронити обидві переправи. Якщо нам доведеться відступати, ви нам допоможете тут стримати ворога.
– Буде виконано, – твердо пообіцяв Самійло.
Але в козаків Полоуса все склалося самим кращим чином. Ні Острозький, ні Вишневецький ніяк не очікували на напад козаків з флангу. Тому козакам Полоуса вдалося розгромити всю артилерію і лівий фланг їх війська.
Побачивши це, Косинський підняв свої війська в наступ. Вони дощенту потрощили центр військ неприятеля. Князю Острозькому довелося з ганьбою відступити, покинувши табір і майже весь обоз.
Гетьман знову приїхав до табору кислячан і гайсинчан. Він спішився і низенько, до землі вклонився козакам.
– Дякую вам, братове, – з почуттям промовив Косинський, – те що ви зробили – то справжній, дуже яскравий подвиг. Це незаперечно. Весь народ має знати про нього і про вас. Ще й живими залишилися! Ви – герої!
– Чув, Петрику, – підморгнув задоволений Іванко, – ми герої! І ти також!
– Це зрозуміло, – не забарився із відповіддю і хитро примружився Петрик, – а от цікаво – дядько Василь Голобля також герой?
– Звичайно, – з самим серйозним видом мовив Мирослав, – він же друга людина в курені – кашовар!
Молоді козаки розсміялися. Мирослав зустрівся поглядом з Голоблею, зрозумів, що той почув його слова, але змовчав. Хлопцю стало соромно і він зніяковів.
– Вибачте, дядьку Василю, – щиро сказав він і винувато посміхнувся. – Не гнівайтесь на мене.
– Нічого, синку. Я не злитимуся.
Коли Голобля відійшов так, ніби нічого не сталося, до Мирослава підійшов Вітер і відвісив козаку важкого потиличника.
– Це було вельми недоречно з твого боку, хлопче. Не чекав від тебе такого, – загримів голос старого козака. – Потішатись, кепкувати над щирим смутком і досадою товариша – не по-лицарські. Невже тобі це не зрозуміло і не соромно? Так не годиться.
– Винен, батьку, – визнав Мирослав і твердо пообіцяв, – більше не повториться.
Іванко з Петриком перезирнулися. Ніхто з них не хотів би опинитися зараз на місці Мирослава.
– Тьху, як погано вийшло, – тихо промовив Петрик.
Далі війська Косинського пішли зовсім без перешкод, бо вояки Острозького і Вишневецького, гнані страхом, втекли до Бару і Вінниці.
Жителі села Тумани почали розкидати земляні вали біля переправ, а Кисляківський курінь і гайсинські реєстровці приєдналися до свого війська.