Повстання. Глава 16. Гонець

Самійло знайшов сина, який вчить нових повстанців з числа селян бою на шаблях, і повідомив йому.
– Поспіши синку до пана гетьмана, в нього до тебе є якась нагальна справа.
Іванко доручив проводити заняття Мирославу, а сам поспішив до гетьмана.
– Слухай уважно, козаче, – пильно подивився на Іванка Косинський, – попереду на нас чекають великі сили ляхів, а піші загони Кремпського сильно відстали від нас. Ось тобі мій лист, скачи до Кремпського, нехай він якомога скоріше приєднається до нас.
Іванко дивиться в розумні й уважні очі Косинського.
– Зрозумів, пане гетьмане, – вклонився козак, – буде зроблено.
Іванко швидко зібрав все, що йому може знадобитися в дорозі, і попрощавшись з батьком, Мирославом, Петриком, вирушив в путь.
На виїзді з табору його помітив Василь Голобля, який саме кашоварить серед возів.
– Синку! А ти куди зібрався?
– З листом до Криштофа Кремпського.
– Зачекай хвильку. В мене якраз спіклися кури, риба. Візьми з собою, тобі в дорозі знадобляться. Може зараз поїси? Якраз і соломаха готова.
– Ні, дякую, дядько Василь. Я їсти не хочу, та й з собою прихопив різні запаси.
– Не хочеш соломахи, візьми курку й рибу. Готова їжа зайвою в дорозі не буде! Хіба мені тебе вчити?
– Дякую! Ну, будемо живі, побачимось!
Іванко взяв печену курку й ляща, і свіжих сухарів – дуже вже наполягав і розхвалював їх Голобля. А ще взяв буханець гарячого, щойно випеченого житнього хліба. Після цього виїхав з табору.
Йому відомо, що до загонів Кремпського три, а може вже й чотири дні путі. Значить поки він добереться, доведеться ночувати в путі дві або три ночі. Перший день пройшов добре, кінь добре відпочив, дорогу знає і швидко несе гонця.
Козак заночував у великому, глибокому яру над річкою Південний Буг. Він хотів, щоб відблиски багаття не було видно, але потім вирішив взагалі не розводити вогонь. Повечеряв запеченим лящем із свіжим хлібом, запив чистою джерельною водою і почав моститися спати.
Він настелив багато хмизу, вкрив його кінською попоною, сам вкрився ковдрою з верблюжою шерсті – трофей одного з боїв з татарами, і заснув. Спав чуйно, але ніщо не потурбувало його, так що козак добре виспався.
Іванко розім’явся, вмився, напоїв коня, і сів снідати. І на цей раз він не став розводити багаття, щоб не витрачати час, а на сніданок взяв запечену курку, яку йому дав Василь Голобля.
Прибравши залишки їжі, він закопав в землю курячі й риб’ячі кістки, потім осідлав коня. І тільки-но він зібрався скочити у сідло, як почув кінське іржання. Вірний кінь нашорошив вуха.
Козак шпарко виліз з яру по крутосхилу і, ховаючись за гілками розлого кущу терну, став роздивлятися. Із північного боку до яру під’їжджає півсотня польських вояків.
В Іванка перехопило подих від несподіванки. Зустріти польських вояків на схід від війська повстанців він ніяк не очікував. Козак картає себе за те, що не вирушив в дорогу одразу після того, як прокинувся, а вирішив поснідати.
Він розуміє, що здолати п’ятдесят ворогів самотужки годі й сподіватися, а лист до Кремпського неодмінно потрібно доставити.
Козак задумався, чи є ключ до порятунку в тих обставинах, що склалися. Поляки тим часом розділились навпіл і об’їжджають яр з обох боків. Якщо нічого не станеться, скоро вони побачать коня козака і його самого.
Іванко з тривогою ще раз роззирнувся на всі боки. На південь чорніє ліс, але до нього ще треба доскакати. Але це краще, ніж знаходитись весь час на очах у ворогів. Козак прочитав молитву «Отче наш», потім скочив в сідло і промовив:
– Господи, помилуй, спаси і сохрани!
Після цього він поскакав до берега річки, намагаючись хоч якийсь час сховатись за прибережними верболозами і очеретами. Якийсь час це йому вдавалось, але коли він вискочив на відкритий берег, де немає ніяких заростів, ляхи його майже одразу помітили.
– Козак! Ловіть його!
Гримнуло кілька пострілів з мушкетів, але для влучної стрільби відстань велика, тож в козака ніхто не поцілив.
– Не стріляти!
– За мною, панове! Живим брати зарізяку! 
Іванко не почув цих вигуків, але по тому, що поляки перестали стріляти, здогадався про їх наміри захопити його живцем. Він підхльоснув коня, і той стрілою помчав на південь до рятівного лісу. Тепер козак мчить не берегом річки, а навпростець.
Ті двадцять п’ять поляків, які їхали по східному берегу яру, вирвались вперед. Інші, які об’їжджали яр із західного боку ще навіть не виїхали з нього. Але ось з’явилися і вони. Ляхами оволодів мисливський азарт. Кожному з них хочеться захопити козака.
Це полювання тривало більше години. Шляхтичі на баских конях здається от-от наздоженуть запорожця.
На радість Іванка ліс виявився набагато ближче, ніж йому здалося. Приблизно на половині шляху до нього почався дощ. Спочатку дощ був дрібний, але з кожною хвилиною він ставав все сильнішим і сильнішим, поки нарешті не перейшов у зливу.
Під’їжджаючи до узлісся, козак промчав повз величезне дерево, що росте окремо. Він вже зник серед хащ старого лісу, коли до цього дерева разом під’їхали поляки.
– Ох і злива, – промовив один із ляхів, кутаючись у кунтуш.
І тут в дерево вдарила блискавка неймовірної сили. Поляки на кілька миттєвостей осліпли від того, наскільки вона була яскрава. Від удару блискавки дерево розлетілось на уламки різних розмірів. Деякі з них були розміром з цілу колоду.
Від цих уламків одразу загинуло семеро вершників і шестеро коней. Ще одинадцять кіннотників і десяток коней були сильно поранені. Про те, щоб далі переслідувати козака ні в кого більше й думки немає.
Іванко, почувши потужний вибух від удару громовиці, зупинився. Він зрозумів, що вибух стався саме там, де за ним гналися ляхи. Козак неквапливо поїхав до узлісся на північ від того місця, де він в’їхав в ліс, бо пам’ятає, що там місцевість вища.
Залишивши коня серед кущів, він увіткнув в землю спис, притулив до стовбура дерева мушкет і без поквапу пішов до узлісся. Звідти він побачив вбитих і поранених ляхів і коней. Порахував їх і збагнув, що за ним більше ніхто не женеться. Жовніри метушяться біля поранених.
Він ще якийсь час поспостерігав за поляками і пересвідчившись, що ніхто його шукати і наздоганяти не збирається, повернувся до коня. Щоб дати коню ще більше відпочити, Іванко не став їхати верхи, а повів того далі в поводу.
По дорозі він часто зупинявся і прислуховувався, але за сильним дощем і громовицею, яка б’є мало не без зупинки, нічого не почув. Коли козак дійшов до узлісся, виходити з лісу не став, щоб в нього не вдарила блискавка, як на протилежному кінці лісу в поляків.
Іванко припнув коня, а сам сховався під деревом з густою кроною, яка добре захищає від дощу. Попив води і став чекати, коли дощ хоча б трохи вщухне. Чекати довелось довго, мало не до вечора. Козак навіть пообідав, бо зголоднів.
Тільки під вечір дощ став слабнути, Іванко навіть вже збирався заночувати в лісі. Коли почало сутеніти, він виїхав з лісу і неквапливо, бо дорога розкисла від дощу і перетворилася в болото, і щоб кінь не втомився, поїхав на схід.
Він їхав і часто озирався, чи не з’явилися поляки, але нікого не побачив. Він вже думав над тим, де йому заночувати, бо від студеного вітру його вже хапають дрижаки, коли раптом, виїхавши на високий пагорб, побачив перед собою військовий табір, оточений возами.
Іванко одразу зрозумів, що перед ним табір повстанців і поспішив до нього. Його радо зустріли і провели до їх ватажка Криштофа Кремпського.
– Чолом. Що там у тебе? – запитав той.
– Доброго здоров’я! Лист від гетьмана Косинського, – вклонився гонець і простягнув отаману той самий лист.
Кремпський прочитав його і посміхнувся.
– Як бачиш, ми вже й самі висунулися і рухаємось до основного війська. Далеко до нього?
– Ні. Завтра з’єднаєтесь з ним.
– Чудово, – зрадів Кремпський. – Іди, влаштовуйся на ніч і спочивай з богом. Слухай, а чому ти так довго добирався, якщо наші війська так близько?
Іванко розповів про пригоду з польськими вояками.
– Знаєш, шо? Не виривайся в зворотну дорогу сам. Куди маєш квапитися? Поїдеш з нами. Все одна завтра наздоженемо наші війська. Не завжди ж треба на рожен лізти. Пошукаєш для цього іншої можливості. Тим більше на війні з цим проблем немає.
Іванко посміхнувся жарту і погодився, бо ризикувати просто так йому й самому не хочеться. Одне діло – віз листа від гетьмана, і зовсім інше – просто повертатися до своїх. Обережність в такій ситуації не завадить, недарма ж в народі кажуть: «Береженого бог береже».
Коли загони під командуванням полковника Кремпського зібрались і вирушили в дорогу, Іванко підїхав до ватажка. Той запитально подивився на молодого козака.
– Чи доводилось вам ловити рибу?
– До чого це ти? Надумав щось? То кажи!
– Якщо ті ляхи, які мене переслідували, ще десь тут, а скоріше всього вони в тому ж лісі, бо в них багато поранених, можна спробувати їх виманити.
– Як на живця? На тебе?
– Так, на мене.
– Добре, бери сотню кінних козаків і командуй.
Все вийшло так, як придумав Іванко. Козаки до пори, до часу сховались за пагорбом, а він виїхав на рівнину. Коли він здолав половину відстані до лісу, з нього вискочили польські вершники і помчали до козака. Вітер розвіяв гриви їх коней.
– Ви тільки подивіться, це той самий, вчорашній козак!
– Ну, тепер нікуди не дінеться! Лови його!
Іванко ще якийсь час робив вигляд, що не помічає погоні, а потім повернув коня і помчав до засідки. І ось, коли поляки вже були впевнені, що наздогнали козака і почали радісно кричати, святкуючи цю невеличку перемогу, назустріч їм винеслась кінна козацька сотня із списами напереваги.
– Назад! – вигукнув з відчаєм один із шляхтичів.
– А дзуськи вам, – розсміявся Іванко.
Поки він зупинив розпашілого коня, козаки вщент погромили польський загін.
– Ви хоч когось в полон візьміть! – вигукнув один з козацьких десятників.
– Можна не брати, – вигукнув Іванко, випроставшись у сідлі, – он у тому лісі є їх ще не менше десяти. Вони поранені, тож не втечуть. І розкажуть нам все, що відають!
Козаки кинулись до лісу і знайшли поранених уламками дерева польських вояків. Невдовзі до лісу підїхав Кремпський. Побачивши вбитих і полонених ляхів, він зрадів.
– Що, козаче, бачу, спрацював твій план?
– Таки так, – усміхнувся Іванко.
– Молодець! Це ти спритно придумав! Полонених до мене!
Коли на смерть переляканих полонених привели, один з них пробелькотів:
– Помилуйте, пане.
Поранені шляхтичі не стали геройствувати і розповіли отаману повстанців все, що знають про плани польського війська.
Косинський надзвичайно зрадів тому, що загони Кремпського так швидко прибули до основного його війська.
– Тепер ми – сила! – радісно промовив гетьман і на радощах міцно обійняв Кремпського.
Сам Іванко поспішив до Кисляківського куреню, де розповів односельцям про свої пригоди.
Але Косинського й інших повстанців чекав ще один неочікуваний але напрочуд приємний сюрприз – ввечері до них приєднався ще один загін із двох тисяч запорожців, яких привів полковник Федір Полоус.