Повстання. Глава 17. Полювання на кабана

Колона польських військ виїхала на велике поле, на якому стоять скирти цьогорічної соломи. Побачивши їх, ляхи зраділи. Останні дні їх коні майже не їли, бо закінчились овес і пшениця, а траву витоптали або з’їла худоба місцевих панів та селян.
– О! Подивіться, панове, є чим коні годувати!
Шляхті немає ніякого діла, що це не їхнє добро, бо вони вважають своїм все, що захочуть. 
– Значить, тут і облаштуємося. Треба дати коням передихнути, та й нам самим відпочинок не завадить! – зрадів Тадеуш Острозький. – Особисто я давно хочу горло промочити!
Військо розташувалося так, що скирти із соломи опинилися в самому центрі табору. Навколо них розставили вози кругом так, що коні залишилися в середині. Потім встановили намети, і їх оточили другим колом возів.
Звісно, це не оборонний табір, як в козаків, бо січовики свої табори огороджують кількома рядами возів і зв’язують їх між собою залізними ціпами. І ставлять вози у формі квадрату чи прямокутнику.
Але поляки облаштовують свій табір, не очікуючи нападу. За пересуваннями цього польського загону з невисокого пагорку спостерігають козаки з десятку Журби.
– Що робитимемо? – запитав Орест Злидня.
– А що ти пропонуєш? Ну, не соромся, – посміхнувся Карпо, – уяви, що це не я, а ти командуєш нашим загоном.
– Я б негайно спалив солому, щоб їх коням не було чого їсти!
– Так-таки прямо зараз? Ляхи ж якраз годують коней! Нам не підійти непоміченими і не відійти звідти живими, – сказав Федь Закутько.
– Правильно, – схвалив слова Федя Журба. – Почекаємо, коли поляки погодують коні, підуть самі грітися, і тільки тоді проберемося в їх табір і підпалимо всі скирти.
Коли слуги встановили намет князя Анджея Конецпольського, він запросив до себе своїх близьких друзів. Вони з радістю прийшли до нього, щоб відпочити, поспілкуватися, випити і поїсти. Разом з графом Даріушем Тележинським прийшов його 15-ти річний син Яцек.
– Прошу вельможних панів сідати, – гостинно запросив Конецпольський.
Першою темою, з якої почалась розмова стала війна з козаками. Якби не ця війна, то сиділи б зараз шляхтичі по своїм маєткам, влаштовуючи бали та полювання.
– Що не кажіть, панове, а козаки непередбачувані, – каже старший Тележинський, – смертельно небезпечні супротивники.
– Ти ще скажи – непереможні, – з презирством мовив Тадеуш Острозький.
– Або, що їм рівних немає! – підтримав Тадеуша Конецпольський. – Та один шляхтич вартий тридцяти тих харцизів!
– То, може, пан викличе перед наступним боєм когось з козаків на герць? – хитро примружився Густав Хмелевський. – Не тридцять, а всього на всього одного?
Очі Хмелевського заграли глузливим вогнем. Гарне обличчя Конецпольського аж пересмикнуло від цього жарту. Він гнівно глянув на Густава.
– Пан такий дотепний, аж смішно. Може сам пан викличе когось з запорожців на герць? Ми шляхта! Ми граємо ключову роль в історії Речі Посполитої, обираємо короля, маємо величезний вплив на політичне життя країни! Не пристало нам виходити на герць з розбійниками, як з рівними нам!
Польська шляхта володіє величезними політичними та земельними привілеями, має виключне право на власність, на звільнення від податків, свободу від ув’язнення до суду, а також ексклюзивний доступ до посад та гідності. В своїх маєтках шляхта має власну юрисдикцію, що робить їх майже недосяжними для правосуддя.
 Хоча формально шляхта є рівною, фактично вона поділена на верстви: магнатів (найбагатших і найвпливовіших) та менш заможних землевласників. Майже всі присутні тут шляхтичі – ті, кого називають магнатами.
– Схоже, пан забув про походження шляхти, а вона сформувалася з лицарського стану! Має власні герби та родовід! Тож немає нічого ганебному у двобії з ворогом, кім би він не був!
– Навіть якщо це мій вчорашній холоп? Бидло?
– Досить вам сперечатися, друзі. Годі вже! Давайте вип’ємо! – примирливо мовив Казимир Новицький. – До речі, де наш друг пан Францишек Отоцький? Щось я його давно не видів.
– А ти не знаєш? Не може бути! Він із своїм загоном зупинився був на березі якогось озера. Воду брали з нього, і всі потруїлися. Прямо мор пішов серед жовнірів. Половина загону відбулася сильним отруєнням і різачкою, а половина померла. І наш друг разом з ними.
– То це що, ті схизмати козаки отруїли воду в тому озері?
– Ні. Просто вода в ньому була погана, застояна.
– Значить, половина загону вижила?
– Якби ж то. На них налетіли козаки і вирубали всіх в пень. Ослаблені жовніри не могли гідно боронитися, тому всі загинули.
– Пропоную пом’янути пана Отоцького.
Конецпольський, на правах господаря налив всім мальвазії, і панство із задоволенням осушили келихи до дна. Почастували й Яцека.
– Як вже набридли розбійницькі напади козаків, – мовив в серцях Острозький.
– Що цікаво – вони ці самі напади вважають визвольними, – каже Новицький. – А що це в нас пан Тележинський став такий сумний, прямо на себе не схожий?
– Та чогось мене почали гнітити якісь важкі передчуття.
В цей час в двері несміливо постукали.
– Заходь, хто там такий полохливий?
Зайшов один із пахолків Острозького і ховаючи очі доповів:
– Пане, хтось підпалив всі скирти із соломою прямо в нашому таборі.
– І що, загасити ніяк не можна?
– Та…. Власне, все вже догоріло. Коней годувати більше нічим.
– Нечуване нахабство – пробратися в наш табір і підпалити скирти! Тепер нам тут лишатися не можна, бо коні таки чимось треба годувати.
Тадеуш повернувся до свого пахолка.
– Збирайте мої речі з намету і вантажте на вози. Ми скоро звідси поїдемо.
– Пане Тадеуш, не сьогодні ж? Он багаття розвели, щоб вечерю готувати, ніч скоро. Табір для чого розбили? Коні сьогодні поїли досхочу, тож можна переночувати на місці, а поїдемо вже завтра, – сказав Новицький.
– І я вважаю, що не треба нікуди поспішати, – гаряче підтримав його Конецпольський.
Острозький погодився і відпустив свого слугу. Пахолок кивнув і прокволом вийшов з намету. Смачно повечерявши і випивши досхочу горілки, розійшлися по своїм наметам і шляхтичі.
Наступного дня після ситного сніданку польський загін вирушив далі. Через кілька годин вони під’їхали до лісу біля якого знаходиться поле кукурудзи.
– Панове, ви тільки подивіться, – з захопленням вигукнув Тадеуш.
– Що ти там таке цікаве побачив?
– Стежка, якою ходить кабан! Можемо влаштувати полювання!
Дійсно, на стежці, яка веде від поля в ліс добре помітні сліди кабана. Старший Тележинський одразу почав вчити сина.
 – Щоб успішно полювати на кабанів, треба знати їхні повадки й особливості образу їх життя. Кабан любить ходить одними й тими ж стежками, жирувати на місцях, які йому до вподоби. Він часто проводить денний відпочинок на одному й тому самому місці. Поки ніщо не примушує його до  зміни місця відпочинку, він «від добра – добра не шукає».
             Яцек вже знає, що активні кабани головним чином вночі, коли вони годуються на підніжних кормах. На жировку вони виходять перед заходом сонця й припиняють її при перших проблисках світанку.
             – Кабани майже ніколи не залишаються на днівку там, де вони жирували, а йдуть для цього в погано прохідні місця. В наших краях це гущавина молодих ялинників або сосняків, болота, які поросли вербником, очеретом, а в дощ чи сніг – під одиночними розлогими ялинами.
 – Крупний кабан – звір дуже небезпечний. Правда, без причини кабан на людину не нападає. Хіба що свиня кинеться захищати своїх дітей, але поранений сікач, якого переслідують по сліду, може накоїти біди.
             – Запам’ятай, сину, в жодному разі не можна радісно кидатися, не перезарядивши рушницю, до звіра, що впав після пострілу.
             – То як будемо полювати? – запитав Хмелевський.
             – Пропоную загон, – мовив Острозький.
            Це простий спосіб полювання – вервечка загонщиків намагається вигнати тварин на мисливців. Кабани переважно користуються стежками, але по ним важко визначити, коли тут були кабани, скільки їх було, і в який бік вони попрямували.
            Вигнати кабанів туди, куди вони йти не хочуть, майже неможливо. Вони будуть таїтися в хащах, метатися перед загонщиками і в кінці кінців прорвуться через них. Тому стрілки повинні розміститися на тій стороні, де є найбільше кабанячих стежок і переходів.
            Правда, як правило, це ділянки з самою густою рослинністю й поганим оглядом, але чекати кабанів на відкритій місцевості – безглуздо.
            – Шкода, що з нами немає собак, – сказав Новицький.
– Чому? – зацікавився Яцек.
– Бачиш, якщо кабани не дуже налякані й їх не переслідують собаки, вони перед просікою затримуються, топчуться на одному місті, винюхують, видивляються и лише потім стрибком долають відкрите місце. Можливість зробити вдалий, прицільний постріл в таку мить нерішучості набагато більша, чим потім, коли звір блискавично майне через просіку.
– Розгледіти кабанів вночі на фоні лісу чи кущів – задача майже неможлива, – підтвердив старший Тележинський.
– А ще можна полювати скрадом. З приходом темряви кабани в значній мірі втрачають обережність, і крім того, добуваючи й пожираючи їжу, вони галасують, і в певній мірі заглушують звуки зі сторони. Користуючись цим до жируючого кабана можна підійти близько.
– Для цього треба побачити або почути звіра раніше, ніж він виявить нашу присутність. Підходити до нього обов’язково проти вітру й робити це тільки тоді, коли він їсть: чути чавкання – можна іти, змовкло – треба завмерти.
Виходити раніше, ніж наступили сутінки нема потреби й просуватися слід переважно узліссям, під захистом кущів, час від часу зупиняючись, щоб оглянути видиму ділянку поля и прислухатися: чи не чути кабаняче вовтузіння й чавкання.
– Як помітив чи почув звіра, треба починати підхід.
           При загінних полюваннях стріляти доводиться майже завжди навскидку, по звіру, який показався на мить серед заростів. Результатом такого пострілу частіше всього є промах.
           –  Для хорошого пострілу звір повинен стояти боком до мисливця, в крайньому разі, під косим кутом ззаду. Найменш надійний постріл по кабану, який стоїть до мисливця передом, коли голова закриває тулуб.
           – Якщо кабан впав на місті й б’є ногами, значить, куля попала йому в голову. Якщо звір залишився на місті, але намагається підвестися на передні ноги, значить, в нього ушкоджений хребет. При цьому однорічки, а іноді й підсвинки верещать.
           – Поранений кабан дає менше крові в порівнянні з іншими копитними, що, швидше за все, пояснюється тим, що рани затягуються жиром.
Всі гуртом вирішили, не чекати ранку. Влаштувалися в засідці приблизно за годину 
до заходу сонця, а далі залишається тільки чекати.
– Стріляємо по готовності, щоб не злякати кабана, – нагадав Конецпольський.
          Повільно тягнеться час, доки згущаються сутінки, стихають денні звуки – і раптом уже в абсолютно темній хащі мисливці почали уловлювати якісь неясний шурхіт. Щось тріснуло, хтось завовтузився і, нарешті, важко зітхнув довгоочікуваний звір.
Досвідчені мисливці одразу зрозуміли, що це кабан, і ніхто інший. Пройшли безкінечні хвилини очікування, і від чорної тіні узлісся відокремився силует кабана. Грянув залп, бо одночасно вистрілили майже всі.
         Але тут сталося неочікуване – між мисливцями і кабаном, в якого стріляли, виявився ще один величезний сікач. Чи то він спав, і його не помітили, чи пройшов так, що його не почули і не побачили, але після пострілів він похапцем зірвався з місця і прожогом кинувся в той бік, де стоять батько й син Тележинські.
Знову зарядити рушниці в темряві вони не встигли, втекти теж, тому кабан налетів на них неозброєних. Сікач іклом розірвав стегно сину і відкинув хлопчика вбік. Потім налетів на батька і почав шматувати того іклами і підкидати догори.
          Поки підбігли інші шляхтичі і застрелили сікача, граф Тележинський вже був мертвий.
          – Дайте світла! – пригніченим голосом вигукнув Новицький.
          Коли розвели багаття, виявилося, що і Яцек вже стік кров’ю. Шляхтичі та їх слуги обступили загиблих тісним колом.
І хоча вдалося вполювати двох величезних кабанів, радощі це нікому не принесло.
– А він же вчора казав, що в нього якісь важкі передчуття, – пригадав Острозький. – А я, було, вирішив, що ті його передчуття пов’язані з соломою, яку спалили схизмати.
– І як пані Ванді тепер сказати, що вона втратила водночас і сина, і чоловіка? Та ще й не на війні, а на полюванні?
– Не просто на полюванні, а на кабана. Знаєш, як кажуть?
– Знаю. Ідеш на полювання на кабана – готуй труну.