Повстання. Глава 18. Пiдкрiплення

Старий козак Вітер очолив один з кінних розвідувальних загонів, до складу якого увійшли Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Василь Голобля, Петрик Сомик і Лаврін Чуб, Ілько Дігтяр, Макар Малюта, Свирид Ружинський, Мартин Паталаха.
На другий день пошуку вони помітили великий, тисячі на три загін польських жовнірів.
– Треба нам, братці-молодці, будь що дізнатися, звідки це вони, а головне – куди прямують, – стурбовано мовив Вітер. – В кого які думки будуть?
– Прослідкуємо за ними, а вночі когось з ляхів захопимо в полон, – запропонував Малюта, – від нього дізнаємось, звідки вони і куди.
– Іванку, а що скажеш ти? – повернувся Вітер до парубка.
– На ранок вони виявлять пропажу вояка і здогадаються, що нам відомі їх плани. Бажано, щоб для них це якомога довше залишалось таємницею.
– Правильно міркуєш, синку, – тепло посміхнувся старий козак, – прослідкуємо за ними, як радить пан Макар, а як стемніє, просто послухаємо, про що вони балакатимуть.
Козаки півдня слідкували за польським військом, намагаючись не потрапити ляхам на очі. Коли стемніло, Іванко, Мирослав і Петрик потай, непомітно прокралися в польській табір. Всі троє повернулись напрочуд швидко.
– Ну що, – нетерпляче запитав Вітер, – дізнались щось?
– Так. Ми всі троє чули, як вони говорили, що йдуть в Бар, на з’єднання з гарнізоном міста, – першим сказав Петрик.
– Значить, можемо повертатись. Треба доповісти про це гетьману Косинському. Мирославе, ти з Петриком залишаєшся тут. Слідкуйте за ляхами. Думаю, зайве казати, що старший серед вас – Мирослав?
– Так, – кивнув Петрик.
Козаки не стали чекати ранку і виїхали в путь ще вночі, щоб випередити ляхів і не потрапити їм вдень на очі.
Коли добрались до Бару, де війська повстанців вже щільно обложили місто, Вітер доповів про виявлений польський загін, який іде на допомогу оточеним.
– Ми про це вже знаємо, – усміхнувся Косинський.
– Звідки? – вражено запитав Вітер.
– Інший наш загін перехопив польського гонця, який віз лист з повідомленням про підкріплення, що йде на допомогу ляхам в Бар.
– То виходить, ми дарма спішили повернутись?
– Зовсім ні. Завдяки вам нам тепер достеменно відомо, де знаходиться це саме підкріплення. Тепер будемо думати, як його знищити, щоб не дати їм об’єднатися з гарнізоном міста. Отаманів і старшину до мене!
Коли всі зібрались, Косинський запропонував придумати, як знищити польське поповнення. Виникли запитання, і на нараду гукнули Іванка.
– Скажи, козаче, чи є в поляків артилерія? – запитав Косинський.
– Так, – вклонився Іванко, – вісім гармат точно є. А ще є фузеї й мушкети.
– Місця там досить відкриті, тож напасти зненацька не вдасться, а, значить, втрати з нашого боку будуть, і не малі, – розсудливо промовив Косинський.
– Але менші, ніж якщо дати ляхам з’єднатися, – вставив Кремпський.
Отамани і старшина на якийсь час замовкли, обмірковуючи почуте. Тишу порушив Іванко.
– Можна поляків обманути і наблизитись до них впритул.
– Це як? – зацікавився курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай. – Розповідай, хлопче.
– В нас є багато одягу, обладунків, зброї, кінських сідл польських гусарів. Можна перевдягнути частину козаків в польський одяг і прикритися ними.
– А що, – посміхнувся Косинський, – може вийти. Дякую, козаче. Слушна думка. Так і зробимо.
Одягу гусарів вистачило на дві сотні вояків. Ними стали козаки Кисляківського куреня. Навіть зблизька важко зрозуміти, чи це козаки, чи дійсно гусари, такий бравий вигляд в польському вбранні мають запорожці.
– А я був впевнений, що їхнього одягу в нас набагато більше, – з подивом сказав Іванко, розглядаючи ряжених кислячан.
– І я теж, – підтвердив Самійло. – На майбутнє – нам потрібен ще їх одяг.
З польськими корогвами і прапорами виступили козаки з табору повстанців. Одразу за ними везуть ожиги, потім їдуть дві тисячі повстанців в козацькому і селянському одязі.
Наступного дня зранку вони побачили поляків, що поспішають до Бару. Прикрившись «гусарами», повстанці поїхали назустріч ляхам. Ті зраділи, побачивши своїх.
– Цікаво, звідки ці гусари? – задумливо промовив один з ротмістрів. – Але добре, що вони є. Разом з ними ми ще сильніші!
Поява гусарів не викликала в ляхів ніякої підозри.
– Так, пане, – кивнув хтось з жовнірів. – Це краще, ніж самим. Я дуже радий такому повороту подій!
– Зараз дізнаємось, що їм відомо про облогу Бару, – мовив ротмістр і підняв руку. – Стій! Чекаємо наших. Можна спішитись і перепочити!
Польські вершники з задоволенням позлазили з коней і почали розминатися. Мирослав з Петриком також побачили новий польський загін, вони від’їхали на значну відстань від обох загонів і сховалися у вибалку, порослому терном.
Пил, піднятий копитами коней, надійно приховує козаків, які їдуть позаду ряжених «гусарів».
– А то ще, бува, потрапимо між молотом і ковадлом, – буркнув Петрик.
Коли повстанці поволі наблизились на відстань пострілу, перевдягнені гусарами козаки роз’їхались в сторони, і перед польським загоном виявились вози з ожигами. Козаки дали залп з ожиг, потім почали стріляти з мушкетів і самопалів.
Польські коні шарахнули вбік.
– До бою! – гаркнув стривожений польський ротмістр.
Кислячани атакували польську артилерію, залишивши ляхів без вогневої підтримки. Більше того, захопивши гармати, козаки почали з них обстрілювати поляків. Тим часом підоспіли основні сили повстанців, почалася рубка.
– Тримайтесь, панове! – горлає ротмістр. – Це ж бидло! Холопи!
З флангів на піших жовнірів вдарила кіннота кислячан. Козаки піднімаються в стременах, нахиляються і завдають сильних, важких ударів, часто супроводжуючи їх відходами з контрударами.
Бій на шаблях – це завжди швидка сутичка, що поєднує ріжучі та колючі удари, швидкі відбиви та контрудари. Козаки рубаються з несамовитою, нездоланною силою. Поляки не витримали навального натиску і почали відступати.
– За віру нашу! – кричать козаки. – За віру!
– Тікають! – голосно вигукнув Малюта. – Самійле, що робитимемо?
– Нехай тікають, – махнув рукою курінний отаман, – більшість ляхів ми знищили, гармати, порох і ядра, захопили. А ті жовніри, що втікають, вже навряд чи підуть на Бар.
– Згоден, – кивнув Малюта.
– Хлопці! Допоможіть пораненим! – командує Самійло. – Збирайте зброю! Ловіть коні! І одяг цілий збирайте, знадобиться!
Козаки ще декілька разів вистрелили вслід поляків, які щодуху ганебно тікають з полю бою, із захоплених гармат, але переслідувати ляхів не стали. Мирослав з Петриком виїхали із свого сховку і приєдналися до кислячан.
Коли повстанці повернулись до табору під стіни Бару, Косинський дуже зрадів результатам цієї вилазки.
– А що, Самійле, – підморгнув він Гардовому, – молодець твій син! Якби не його вигадка з перевдяганням, не знаю, якби воно й було!
– Дякую, пане гетьмане, – усміхнувся задоволений Самійло.
За боєм слідкували не тільки Мирослав з Петриком. Спостерігав ще один польський гонець, виряджений до Бару із звісткою про підкріплення. Він все бачив.
Глибокою ніччю, майже перед сходом сонця, він крадькома пробрався до Бару, де представ перед очі коменданта фортеці.
– Хто такий? – позіхаючи, запитав його комендант.
– Гонець від пана коронного гетьмана. Маю листа до вашої світлості, хоча він вже не має значення.
– Як то? Все одно давай, пане гонець, того листа, раз довіз, почитаю.
Прочитавши лист, комендант підвів голову і уважно подивився на гонця.
– Чому це вже не має значення?
– Повстанці розбили загін. Дві третини жовнірів вбито, решта втекли. Серед них багато поранених. Артилерію і обоз захопили козаки.
– Значить, підмоги ближнім часом нам чекати немає звідки? Погано.
– А ти, часом, не брешеш? Звідки пану гонцю про це відомо? – прилучився до розмови поручик із оточення коменданта, почувши лихі вісті.
– Бачив на власні очі, мостивий пане, – скипів від недовіри гонець, який почуває себе тяжко ображеним.
– Тобто ніякої помилки бути не може? – миролюбно перепитав поручик.
– Так. Не може, пане. Ручаюсь власною головою.
– Ти головою не дуже розкидайся, вона в тебе одна і вона тобі ще знадобиться, – пожартував комендант. – Ну що ж, ми на підмогу і не розраховували, тож будемо боронити місто самі, як і планували. А ти, гонець, іди, спочивай. Ти ж залишишся з нами?
– Ні, – твердо відповів посланець. – Я повернусь до коронного гетьмана.
– Місто оточено, – нагадав комендант. – Як на мене – розраховувати, вибратися звідси – марне сподівання.
Однак гонець, здається, не зважає на небезпеку. Насправді йому зовсім не хочеться залишатися в місті, обложеному повстанцями.
– Нічого. Я зміг пробратися сюди, зможу і вибратися звідси. Якщо пан комендант напише листа до гетьмана, я доставлю.
– Добре, так і зробимо. Пане поручику, розпорядіться, щоб гонця нагодували. А потім відпочивайте, ви ж спробуєте вибратися знову в ночі?
– Саме так, пане комендант, – поклонився гонець.
– Добре. Час є, тож відпочивайте.
І гонець направився влаштовуватися на відпочинок до глибокої ночі. Вдосвіта він тихо залишив місто. Йому вдалося непоміченим пройти через всі дозори повстанців і вийти в чисте поле. Гонець зітхнув з полегшенням, скочив на коня і помчав на захід.
Але через три версти він зіткнувся з козацьким дозором на чолі з Вітром. Гримнуло кілька пострілів, і кінь гонця впав мертвим. Поки гонець виборсався і вибрався з-під нього, козаки вже були біля нього.
Запорожці повстромляли списи в землю, оточили гонця колом, схопили поляка за руки, і обеззброїли. Він поривався вирватися, але не зміг.
– А ну, хлопці, подивиться, що то за один? – голосно наказав Вітер.
Іванко з Петриком підвели полоняника. Мирослав обшукав полоненого і знайшов в нього лист від коменданта Бару.
– Читай, синку, – оперся на луку сідла Вітер, – що вони там пишуть?
Так пан коронний гетьман вчасно не дізнався про те, що направлена ним підмога до Бару не дійшла, а була розбита повстанцями. А гонця відвели до табору і передали гетьману Косинському разом з листом. Тепер гонець має терпляче очікувати своєї долі.
Він роздивляється на всі боки з таким виглядом, ніби збирається втекти. Це помітив Вітер, старий козак лиховісно посміхнувся і пожартував:
– Навіть не сподівайся! Не втне Каїн Абля, бо тупа шабля!
Гонець тяжко карається й кається в душі за те, що вирвався в дорогу, хоча міг спокійнісінько залишатися в Бару. Серце його калатає від страху, мов хвіст у теляти.
– А тепер зізнавайся, – суворо запитав Вітер, поклавши важку руку на руків’я шаблі, – як ти спромігся пробратися через наших дозорців біля Бару? Чи, може, тобі допоміг хто з наших?
– Ні, пане, – гонець замовк, бо не знає, як вернутися до козацького ватажка. – Я сам пробрався. Ніхто мені не допомагав.
– Отже, погано службу несуть наші охоронці, – насупився Вітер. – Треба буде їм пояснити, як слід вартувати.
– Ой, не заздрю я тим охоронникам! – пожартував Петрик.
Гонець покірно мовчить, бо не наважується щось сказати без дозволу, аби не дратувати серйозного і як йому здається, безжального козака. Погляд Вітра зупинився на полоненому.
– Хлопці, зв’яжіть його міцно і в обоз. Та обшукайте краще, раптом в нього ніж є, щоб він, бува, чого доброго, не втік і нікого з наших не порішив. Повернемося в табір – нехай його старшина допитає. Можливо він ще щось важливе знає?