Повстання. Глава 20. Штурм Бару

Полковник Криштоф Кремпський повернувся з наради в гетьмана Косинського. Вигляд у нього явно стурбований. Самійло Гардовий першим з отаманів запитав:
– Які новини, пане Криштофе?
– Йдемо на Бар. Наказано взяти його якомога скоріше.
– Оце діло, – зрадів Пилип Грицай. – Коли виступати?
– Та оце прямо зараз збираємось і виступаємо.
Невдовзі колони повстанців потяглися в напрямку фортеці Бар. По дорозі війська Косинського нікого не зустріли, тож добрались до Бару без пригод. Оскільки до містечка підійшли ближче до вечора, штурм відклали на завтра.
Війська повечеряли, поставили намети, виставили сторожу і вклалися спати. А от залога фортеці зовсім не спала, бо боялись, що повстанці хитрують і можуть напасти вночі.
Повстанці навіть не стали копати шанці, бо не розраховують на довгу облогу. Вранці почався штурм. Кисляківський курінь на чолі з Самійлом Гардовим в пішому порядку йде в перших лавах.
Коли повстанці наблизились до фортечних стін на постріл з гармати, залога почала обстрілювати їх з усіх гармат. Нападаючі впали на землю, але вибухи накривають їх і там.
Іванко лежить поряд з Мирославом, а навколо них вибухають ядра, вбиваючи і ранячи козаків Кисляківського куреня.
– Так нас всіх тут і покладуть, якщо нічого не робити, – промовив Самійло.
– Ще добре, що ляхи не додумались наслати на нас свою кінноту, – додав Іванко.
Через якийсь час пролунав наказ про відступ. Козаки почали поволі відходити, виносячи з полю бою поранених товаришів. Коли всі відступили на безпечну відстань, Кремпський зібрав ватажків на термінову нараду.
– Які втрати? – першим ділом запитав він.
– Козаків загинуло – рахувати страшно. В Кисляківському курені до сотні вбитих, – зажурено відповів Самійло. – Ще два такі штурми і від куреня нікого не залишиться.
Його мучить надокучлива, пекуча думка про те, що це саме він винен в загибелі своїх односельців. Душевні муки здаються Самійлу нестерпними.
– Погано. Які будуть пропозиції? – знову запитав Кремпський.
Ватажки на якийсь час задумались, переглядаючись між собою.
– Може, спробуємо атакувати вночі? – запропонував Самійло.
Ніхто його пропозицію не підтримав.
– Тоді пропоную не залягати під час обстрілу, – сказав Самійло, – а продовжувати атаку. Втрати, звісно, неминучі, але, міркую, вони будуть значно меншими.
– Що ж, завтра і перевіримо, – погодився Криштоф.
– І гармати наші було б добре підкотити ближче, щоб можна було обстрілювати фортецю, – додав Пилип Грицай.
– Добре, і це врахуємо, – пообіцяв Кремпський.
Отамани розійшлись по своїм загонам. Самійло мовчить в глибокій задумі й зажурі. До нього підійшов Кремпський і поклав йому на плече свою важку руку.
– Не картай себе, Самійле. Твоєї провини в загибелі козаків немає. Це виключно моя вина. Моя. І мені з цим жити. 
Самійло з вдячністю кивнув і пішов до козаків свого куреня. Йому зовсім не хочеться розмовляти. На його подив козаки не запали духом, а рвуться в бій. Загибель односельців дуже розлютила кислячан.
– Чуєш, тату, – сказав Іванко, – пам’ятаєш, ти розповідав мені про хитрість, щоб вороги думали, що нас більше?
– Ти про що, синку? – не одразу зрозумів Самійло, заклопотаний думками.
– Давай ввечері розведемо більше багать. Нехай ляхи думають, що нас в п’ять разів більше, чим нас є насправді? Хай бояться і не сплять!
Батько погодився. Так і зробили. Поляки з подивом розглядають з фортечних мурів величезний табір повстанців, осяяний величезною кількістю багать, серед яких ходять тисячі вояків.
– Підкріплення до тих схизматів прибуло. Тепер нам ще важче доведеться, – зітхають оборонці Бару.
Як у воду дивився Іванко – ніхто з захисників Бару не стулив повік до ранку, стомившись від безперервного очікування нападу.
Ранком наступного дня після меси поляки піднялись на мури, очікуючи на новий штурм. Коли польська артилерія почала обстріл атакуючих повстанців, які пішли в навальний наступ, ті не стали падати на землю, а продовжили атаку.
На цей раз вибухи не зупинили відчайдушного пориву атакуючих. Вражені ляхи спостерігають, як швидко козаки добрались до фортечних мурів, звели драбини і з дикою впертістю почали дертися по ним на стіни.
Козацькі довбиші щосили б’ють в литаври, підбадьорюючи атакуючих. В цей час козацькі гармаші також вдарили по стінам фортеці, звідки стріляють польські артилеристи. Кілька ядер поцілили прямо по польським гарматам.
– Слава! – понеслось над стінами, де козакам вдалося вдертися на них.
– За віру! За віру нашу!
Почався запеклий бій на шаблях, а в такому бою рівних козакам немає. Скоро вони скинули із стін польських рейтарів, спустилися у двір і відкрили ворота. Через них нестримним, нескінченним потоком наввипередки у двір потекло повстанське військо.
Польські воєначальники були вражені тим, як швидко козакам вдалося захопити фортецю, яку самі ляхи вважали неприступною. Панам більше немає на що сподіватись.
Хоча ні, кіннота спробувала прорватися через бокові ворота, але там їх зустріли залпи з козацьких ожиг. Ляхи, засліплені смертельним жахом, відступили назад.
До вечора козаки повністю зачистили місто і фортецю від поляків. Причому містечко оточили з усіх боків так щільно, що цього разу жодна жива душа з неї непомітно вибратись не змогла. Врешті запала тиша.
Вулиці містечка стали червоними від козацьких жупанів. Кремпський викликав до себе Самійла Гардового.
– Ну що, пане Самійле, твоя пропозиція виявилась слушною. Низький тобі уклін за це. Ми і Бар захопили, і втрат понесли менше, ніж можна було очікувати. Зараз я напишу листа пану гетьману, а ти підготуй гонця, який відвезе цей лист в Брацлав.
– Добре, – охоче погодився Самійло, одразу вирішивши про себе, що лист повезуть Іванко з Мирославом. Від Брацлава до Кисляка менше двадцяти верст, тож хлопці зможуть заскочити додому, побачити Марію, Оріяну, Романа з Русланом і батьків Мирослава. Така оказія на війні нечасто трапляється, тож гріх не скористатися нею.
Нехай рідні порадіють і знають, що всі їх близькі живі. Сам Самійло пішов перевіряти, що вдалося знайти в підвалинах фортеці. Як отаман він ніколи не забуває про поповнення припасів для своїх козаків.
Кремпський вже розпорядився виставити охорону біля захоплених гармат, погребів з порохом, ядрами та арсеналом, а також складами з провіантом.
– Що за нечиста сила? А подивіться, що я знайшов, – почувся голос Василя Голоблі, який обстежує підвали під фортечною стіною, – йди-но сюди, пся крев!
Він витяг на світ божий один за одним трьох шляхтичів, які ховались в одному з підвалів. Ті смішно кліпають на сонячне світло і злякано дивляться на козаків. На них багатий одяг і взуття, шапки з павиним пір’ям і смарагдами, дорога зброя. 
– Помилуй нас, пане, – канючать полонені.
На ґвалт збіглися повстанці. Якщо шляхтичі і хотіли втекти від Голоблі, то тепер вони уже нічого не можуть вдіяти. Василь обходиться з ними без всякої поваги.
– І шо нам тільки з такою здобиччю робити? – жартівливо запитав Голобля, чухаючи потилицю, одсахнувшись від шляхтичів.
Повстанці стіною обступили шляхтичів.
– Судити будемо, – серйозно оголосив Пилип Грицай, немов накривши панів мокрим рядном. – Нехай мешканці містечка розкажуть нам, що це за одні? В’яжіть їх і подбайте про них.
Почувши це шляхтичі розширеними від жаху очима дивляться на Грицая. Один з них зригнувся, мов від удару.
Ранком другого дня населення Бару присягло на вірність гетьману українського реєстрового козацтва Криштофу Косинському і Війську Запорізькому. Селян-утікачів, які виступили на боці Косинського, Криштоф Кремпський від імені гетьмана оголосив вільними козаками.
– Коли пан гетьман прибуде, він це сам підтвердить.
Трьох шляхтичів, яких знайшов і затримав Голобля, повісили, бо люди розповіли про звірства, які ті чинили над невинними людьми.
– Недарма вони ховались, – сплюнув Василь Голобля.
Самійло, проводжаючи сина й зятя в дорогу, промовив:
– Не поспішайте. Будьте обачними.
– Будемо, – пообіцяв Іванко.
Батько поклав хлопцям в сакви кілька кілець ковбаси і велику паляницю з білого борошна. Іванко зрадів.
– Це звідки, тату?
– Ми ж на Поділлі, – всміхнувся Самійло, – а на Поділлі, як-то кажуть, хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений!
Мирослав майже не приховує свого нетерпіння, так йому хочеться швидше їхати, щоб побачити свою родину. Вже через кілька хвилин радісні Іванко і Мирослав поскакали до Брацлава. Самійло дав їм ще два коня, захоплених в місті, щоб вони рухались швидше.
– Як же добре, – каже Мирослав, посміхаючись, – своїх побачимо, а я й не розраховував на це!
– І не кажи, – погодився Іванко. – Добре було би в Брацлаві, як звільнимося, купити гостинці для дітей.
Мирослав з подивом подивився на друга.
– Чому тільки дітям? В тебе немає грошей, щоб зробити подарунок матері? То я тобі дам гроші, в мене є. Розжився в одного шляхтича в Бару.
– Дякую, друже. В мене дійсно зараз безгрошів’я. Щоправда в мене є червоні коралі та коралове намисто. Намисто я розраховую подарувати матері, а червоні коралі – Оріяні.
Мирослав не встиг нічого відповісти, бо до їх слуху донісся постріл з пістоля. Козаки озирнулися і побачили Самійла, який скаче за ними. Хлопці зупинили коней і стали чекати.
– Вибачайте, синки, – посміхнувся Самійло, коли підїхав до них, – я не спитав вас, чи є у вас гроші, щоб щось привезти рідним. Ось, тримайте. Обов’язково купіть щось матерям, дітям, батьку, дружині.
– Дякую, тату, – вклонився Іванко. – Особисто в мене дійсно, як ніколи – ні боратинки за душею немає.
Самійло простягнув сину дукачі із срібних польських монет.
– А це передаси матері від мене. Ну все, щасти вам, боже. А мені час повертатися до війська. До зустрічі!
Чоловіки тепло попрощалися і роз’їхалися в різні боки.
– Звісно, нам вдома і так будуть раді, – сказав Мирослав, – але з подарунками краще! Уяви, як діти зрадіють?
Коли гонці в’їхали в Немирів, як раз дзвонять церковні дзвони, закликаючи прихожан до ранкової служби. Іванко з Мирославом перезирнулись.
– Може зайдемо щоб хоч по свічці за здоров’я поставити?
– Давай, – погодився Іванко. – Потім наженемо час.
Але в храмі козаки ніби забули про час і вистояли всю службу. Насамкінець якась жінка запитала священника:
– Отче, а як правильно хреститися?
Іванко подумав, що батюшка розсердиться за таке невігластво, але той на диво став спокійно пояснювати.
– Хреститися слід уважно і неквапливо. Обов’язково потрібно торкатися відповідних частин тіла правильно складеними пальцями – бо інакше вийде не зображення хреста, а просто помахи рукою, від чого, як казали святі, біси тільки радіють.
Козаки вже могли б вийти і поїхати далі, але вони залишилися і слухають далі.
– Недбайливо чинячи хресне знамення, так би мовити про людське око, ми тим самим грішимо, бо цим ми виявляємо непошану до бога. Минаючи церкву, фігуру святого чи інше святе місце, треба хреститися: тричі чи один раз – то за вашим бажанням. Опустивши руки зробіть невеликий уклін.
– Дякую, отче, – мовила та сама жінка.
– Цілуючи ікону, чи якусь іншу святу річ у храмі, спочатку двічі хрестимося, потім цілуємо, а по цьому – хрестимося третій раз. Коли священник благословляє рукою, то хреститися не потрібно. Якщо благословляє святим Хрестом, іконою чи святою Чашею – хрестимось і чинимо поясний поклін.
Після служби задоволені козаки вийшли із храму, перехрестилися на хрести на куполах церкви, сіли в сідла, пришпорили своїх баских на коней і поспішили до Брацлава.