Повстання. Глава 21. Юнi палii

Сини Оріяни і Мирослава Роман і Руслан гралися на полі між Кисляком і Гайсином, коли почули кінський тупіт.
– Ой, лишенько! Ляхи, – наполохано викрикнув Руслан, ставши навшпиньки. – Що робитимемо, брате?
– Не хочеться потрапляти їм на очі, бо можуть канчуків просто так дати, – сказав Роман. – Давай заліземо на дерево, бо тут сховатися немає де.
Літо видалось сухе, дощів майже не було, тож трава не вродила, а та що зійшла, пожухла, пожовтіла і посохла.
Хлопчики повипускали коників, яких наловили, і зігнувшись побігли до дерев – поряд ростуть сосни та ялини. Ґрунти в Кисляку переважно піщані, тож ростуть тут в основному хвойні породи дерев.
Але добігти до дерев хлопчини не встигли, тому заховались в кущах червоного глоду, який трапився їм по дорозі.
– А щоб тобі, – в серцях промовив Роман.
– Що таке, братику? – запитав Руслан.
– Поспішав, не помітив, що з цього боку багато кропиви, та й пожалився.
– Тихо, – приклав пальця до губ Руслан.
Хлопчики замовкли, і як раз вчасно, бо під’їхали поляки. Вони зупинили коней так, що хлопцям з кущів чути їх розмову.
– Що скажете, пане Радзивіле? – запитав один з шляхтичів.
– Дивіться, пане Мартине, тут заготовлені копиці сіна, буде чим нагодувати коней. Їдемо до наших, вкажемо їм дорогу.
Ляхи поскакали, а хлопчики обережно вибрались з кущів, оминаючи кропиву. Руслан першим порушив мовчанку.
– Ти чув, Ромчику? Вони збираються людське сіно згодувати своїм коням, – з обуренням промовив Руслан. – А людей навіть питати не збираються! Одне слово – пани! А цей корм потрібен людям, щоб годувати взимку корів, коней, кролів.
– Що ж його робити? Не хочеться, щоб їх коні їли наше сіно. Негоже просто дивитися і нічого не робити. Батько нас би не зрозумів. І дід Самійло цього б не схвалив, і дядько Іванко теж. Вони б неодмінно щось вигадали. Значить, і ми повинні!
– А що ми можемо зробити?
– Подумати треба. Вже придумав! А давай, спалимо це сіно! Звісно, воно людське, але ж поляки все одно згодують його своїм коням, тож краще, спалимо його і все! А пани облизня спіймають!
– Що ж, як на мене, гріх знехтувати такою нагодою!
– Тільки нікому анічичирк! Зрозумів?
Руслан тільки засопів ображено. Хлопчики збігали додому і без дозволу крадькома взяли кресало.
Вони встигли підпалити всі копиці, коли з’явилися ляхи. Вони аж оскаженіли від того, що коней годувати вже нічим. Кілька сотень жовнірів зупинили коней серед згарищ.
– Ось тобі маєш, – розчаровано мовив пан Мартин.
– А бодай тобі! – лайнувся другий шляхтич. – Так цього залишати не можна! Знайдемо того клятого палія і показово стратимо!
Хлопчики тим часом сховалися в лісі, що тягнеться до самого Гайсина.
– Чуєш, Руслане, – сказав Роман з тривогою, – а ми з тобою димом пропахли. Так, дивись, ляхи і здогадаються, що це справа наших рук.
– То що, біжимо до Кислячки, випремо одяг?
– Ні, це прямо біля села, небезпечно. Пішли до Лисячого яру, там Соб неподалік. І від Кисляка подалі.
Вони так і зробили. Ховаючись від стороннього ока, вони неквапливо дійшли до Собу. Коли почали роздягатися, з подивом побачили, що ноги в них чорні від сажі, яка проникла навіть крізь штани.
– Оце так, – вражено промовив Руслан. – Якби ляхи нас застукали, одразу б здогадалися, що то ми спалили сіно!
– Знаєш, брате, – подумавши, запропонував Роман, – давай перепливемо на отой острівець і вже там випремо одяг і почекаємо, поки він висохне.
Хлопчики роздяглися, згорнути одяг в клунки і попливли на один з острівців на Собу. На цьому острові немає мочарів чи тванюки, береги піщані, сухі. Там вони перейшли на дальній берег і, ховаючись у верболозах, випрали одяг, розвішали його сушитися, а самі накупалися досхочу.
Вони ховались в кущах і лозах, поки їх одежина мокра. Брати лягли на теплому від сонця піску. Але сьогодні жарко, тож одяг висохнув досить швидко.
– Знаєш, а я вже їсти хочу, – сказав Руслан. – Був би в нас казан, ми б раків наловили і зварили. Он їх скільки під берегом.
– Та в нас і солі із собою немає. Що ж, попливли на той берег, тільки одяг не намочи, а то знову доведеться чекати, доки він висохне.
Хлопчики перепливли з острівця на берег, вдягнули сухий одяг і поспішили додому.  Щоб не викликати ніякої підозри вони не стали пробиратися поза хатами. З безтурботним виглядом йшли вони по вулиці, коли майже біля воріт їхньої хати їх зупинили двоє кінних шляхтичів.
– А ну, стійте, щенята! – голосно рявкнув один з ляхів і непривітно подивився на хлопчиків.
Хлопчики подивились в його байдужо-жорстокі очі, на нагайку, яку той міцно затиснув в руці, і заклякли на місці. Він під’їхав до дітей, осадив коня, скочив з нього, і став обнюхувати їх голівки і одяг.
– Що там, пане Мартине? – запитав другий шляхтич.
– Нічого. Димом зовсім не пахнуть, – знизав плечима Мартин, – та й не схожі вони, як на мене, на лиходіїв.
– Нехай холоші піднімуть, подивимось, чи ноги в них у попелі, – втупив в дітей хижі очі другий шляхтич і ледве стримуючи зловтішну усмішку, додав: – якщо це вони – з живих шкіру спущу.
Але й ноги в дітей виявились без слідів золи чи попелу, тож ляхи, нарешті, відпустили дітей.
– Хто його знає, може, це не діти спалили те сіно? Та й замалі вони ще, як на мою думку, для такого діла.
– Пане, можна ми підемо? – запитав Руслан.
– Згиньте, – неприязно махнув рукою пан Мартин. – І щоб я вас більше не бачив! Щоб вам не було солоду й змолоду.
Оріяна побачила, що поляки зупинили її синочків, занепокоїлася і поспішила до них, але не встигла дійти, бо дітей вже відпустили. Роман і Руслан мерщій побігли до матері під палючими поглядами жовнірів.
– Пронесло нарешті, – шепнув Роман брату.
– Чого вони від вас хотіли? – з острахом запитала Оріяна, пригортаючи до себе діточок.
– Нюхали нас, чи не пахнемо димом. І навіщо воно їм?
– А ви і не знаєте? – здивувалась мати. – Що то бігаєте, невідомо де! Ляхи хотіли нагодувати своїх коней нашим сіном, а хтось те сіно взяв і спалив! Тепер жовніри як навіжені літають по селу в пошуках палія чи підпалювачів, якщо їх було кілька.
– Так їм і треба, – мимоволі вирвалось в Романа.
– Ой, мамо, ми їсти хочемо, – сказав Руслан.
– Зараз, дітки, – кинулась мати, – тільки вогонь треба розвести, а я кресало ніяк не можу знайти.
– Мамо, а де воно було? – запитав Роман. – Ми з Русланом пошукаємо.
– Та ніби в клуні на ослінчику.
Діти побігли в клуню і вже за мить повернулись із кресалом.
– Де воно було? – здивувалась Оріяна.
– На підлозі валялось, – впевнено збрехав Роман.
Оріяна подивувалась, бо обшукала всю клуню, кресала не побачила, а діти його одразу знайшли. До того ж сини обидва не в спромозі приховати свій тривожно-радісний настрій.
– Ну добре, мої хороші, – лагідно посміхнулась вона, – зараз я підігрію обід. Не йдіть вже нікуди, тим більше поляки он злі, як собаки.
– Мамо, можна ми тільки пирогів поїмо?
– Ні. Пироги – обідові вороги. Не захочете потім їсти борщ і кашу. Спочатку з’їжте борщу, а тоді вже можна і пирогів поїсти.
Коли Оріяна гріла обід, вона знову подумала про те, що в клуні кресала точно не було. Вона уважно подивилась на синочків і її душа стрепенулася, бо в неї раптом майнула думка, чи не вони часом спалили те сіно?
Якщо так, то її синочки великі відчайдухи і ними вже зараз можна пишатися. А з іншого боку за ними потрібно пильно дивитися, щоб не вскочили в якусь халепу.
Ляхи і невинних дітей катують і вбивають, що вже казати, якщо хлопчики дійсно щось накоять і попадуться? Он зараз війна точиться між шляхтою і бідним людом під проводом Криштофа Косинського, а люди просто так не бунтують. Таке жорстоке життя.
Напередодні пан Яновський довів до жителів Кисляка наказ старостам і урядникам, де буквально сказано: «Жінок і дітей козаків вбивати, а їх хати руйнувати». Тож сьогодні дратувати ляхів особливо небезпечно.
А Кисляк село козацьке, що дало Запорізькій Січі цілий курінь, який так і називається – Кисляківський. І це ніяка не таємниця, про це відомо всій Речі Посполитій.
І її сини – козацькі діти. Якщо вона не помиляється, то її синочки вже внесли свій вклад, хоч і невеликий у боротьбу із шляхтою. Яка ще земля народжує таких героїв?
Якщо шляхта захоче – можуть спалити все село і побити всіх людей, і ніхто їм не завадить це зробити. Сваволі і безчинству польських панів немає ні кінця, ні краю. Скрізь панують кривда й погноблення русинів, і кожен день для жителів Кисляка може стати останнім.
Ляхи так і не знайшли тих, хто спалив сіно, тому зі зла перерізали ноги людським волам, які паслися на полі за селом, а самі поїхали далі.
– Діти, – погладила Оріяна синочків по голівкам, – не ходіть сьогодні більше нікуди. Побудьте зі мною. Ви найдорожче, що в мене є.
Роман хотів сказати, що поляки вже поїхали, але подивився в стурбоване материне обличчя і погодився.
– Добре, мамо! Ми будемо за хатою.
– Тільки до пасіки не підходьте, щоб бджоли вас не покусали!
Діти пішли гратися в садок за хатою. Там вони присіли під старою грушею, ховаючись від жаркого сонця. Руслан прихилився до брата і неголосно промовив:
– Уяви, що могло би бути, якби ми не викупалися і не випрали одяг? Добре, що милосердний бог напоумив нас це зробити!
Діти гралися в садку за хатою доки мати не покликала їх вечеряти. Поки Роман з Русланом бавилися, Оріяна час від часу виглядала з-за хати, щоб переконатися, що сини тут, а не подалися знову на вулицю. Але діти дотрималися слова і нікуди не тікали.
Коли діти поїли, Оріяна спитала:
– Скажіть чесно – сіно ви спалили?
Роман закусив губу, зам’явся і мовчить, ухиляючись від прямої відповіді, а Руслан подивився в очі матері і зізнався.
– Так, мамо, ми. Ти не хвилюйся, ми були дуже обережні! Чого ж турбуватися?
Оріяна пригорнула синочків, дивуючись їх відвазі.
– Не розумієте ви, діти, що це не дитячі забавки, – з тривогою сказала вона. – Ляхи за таке і вбити можуть. Але я вами пишаюсь! Знаю, і батько пишатиметься, коли довідається про ваш вчинок!
Хоча зараз не Маковія і не Спаса, Лесь виніс онукам шулики – порізані на невеликі шматочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з тертим у макітрі маком, і діти наїлися їх досхочу.
– Пригощайтеся, шибайголови, – посміхаючись, припрошує онуків Лесь.
– Діду, – згадав раптом Роман, – я бачив, як ти після Великодніх свят клав у вулики крашанки. Для чого?
– Крашанки потрібно класти в збіжжя, щоб воно краще зберігалося і у вулики, щоб бджоли не хворіли, і щоб врожай меду був хороший. Запам’ятовуйте, дітки, в житті знадобиться, – і дід погладив хлопчиків своєю шорсткою, мозолистою рукою по голівках.
Коли хлопчики пішли до хати, Лесь сказав Оріяні:
– Ні, що не кажи, а хороші у нас діти!
Поляки так і не знайшли тих, хто спалив сіно і поїхали з Кисляка ні з чим. Жителі Кисляка також не дізнались, хто спалив те сіно. На цьому ця історія і скінчилася.